Українська правда
Історична правда

"Хай судить нас історія". До 140-річчя Андрія Лівицького

12.04.2019 _ Ярослав Файзулін
Версія для друку

"Заповідаючи уступки на користь Польщі, місія зискувала для України доброзичливого сусіда. З ним наш уряд міг вести переговори і умовлятися щодо допомоги зброєю, амуніцією та набоями", – писав керуючий МЗС УНР Андрій Лівицький у звіті для прем'єр-міністра Ісаака Мазепи 1 квітня 1920 року.

"Ми мали конечність продовжувати активну визвольну боротьбу і необхідність урятувати армію. Це було можливо тільки в союзі з Польщею, – пише 2 листопада 1948-го з німецького Карлсруе голова уряду Української Народної Республіки в екзилі Андрій Лівицький до колишнього дипломата Дмитра Андрієвського в Лондон. – Плюсом договору було визнання Польщею "права українського народу на державну незалежність", а мінусом – наша спільна поразка, і пізніші конфлікти між "петлюрівцями" і галичанами. Коли б ми тоді знали поляків так, як знаємо тепер, то на ту "умову" не погодились би".

Президент Української Народної Республіки в екзилі Андрій Лівицький, кінець 1940-х.

"Сам полтавець, наділений від природи сильним життьовим оптимізмом і великою дозою вродженого українського гумору, він не раз передбачав дозріваючі події і завжди вмів скерувати найтрудніші справи в напрямку практичного їх вирішення, – писав про Андрія Лівицького колишній міністр земельних справ УНР Микола Ковалевський у спогадах "При джерелах боротьби". – Навіть тоді, коли здавалося, що є мало надій на їх успіх. Спокійний і назовні ніби пасивний, він просто вибухав невичерпною енергією, коли йшлося про справи принципового значення. Завжди готовий до компромісів і сам великий майстер творення цих компромісів. Він ніколи не переходив межі, за якою починається політичний опортунізм"

Фото: Бібліотека імені Олега Ольжича

У листі згадує про події осені 1919-го. Тоді українська армія зосереджується на Волині. Її обступають польські, більшовицькі та білогвардійські війська. Український уряд безуспішно намагається достукатися до лідерів Франції та Великої Британії, щоб заручитися їхньою підтримкою й мати допомогу у війні з росіянами. Однак ті не визнають УНР. Роблять ставку на відновлення "великої Росії" й підтримують білогвардійського генерала Антона Денікіна.

Лише лідер Польщі Юзеф Пілсудський прихильно ставиться до незалежності народів колишньої Російської імперії. Пропагує ідею федерації Польщі, України, Білорусі та Литви. Від українців хоче згоди на вхід Східної Галичини до складу Польщі. Голова Директорії УНР Симон Петлюра розуміє, що це може бути шанс врятувати державність решти України. Розраховує, що згодом поверне територію.

Наприкінці вересня 1919 року в столиці УНР Кам'янці-­Подільському створюють Надзвичайну дипломатичну місію, яку очолює керуючий Міністерством закордонних справ Андрій Лівицький. У ній четверо наддніпрянців і троє галичан. Мають налагодити спів­працю з поляками для спільного антибільшовицького виступу.

До Варшави прибувають усі, крім Лівицького. Він погано почувається і затримується на тиждень у Кам'янці. Поляки починають говорити про затягування часу. Сідають за стіл переговорів 28 жовтня. Українці вимагають визнати незалежність УНР, встановити міждержавний кордон за етнічним принципом, об'єднати зусилля у боротьбі з більшовизмом та повернути інтернованих і полонених українців.

"Ви звертаєтесь до нас як рівний до рівного. Але ж зараз українська сторона репрезентує уряд, що займає лише незначну частину української території, – відписує у своїй заяві дипломат Роман Кноль. – Інші її частини окуповані. Населення спокійно приймає уряд окупантів. Відомо також, що всі рішаючі світові держави ставляться до української незалежности негативно і напирають на Польщу, щоби погодилася з Денікіним".

Вимоги українців ігнорують і звинувачують у зриві переговорів. Андрій Лівицький зустрічається з Юзефом Пілсудським. Той запевняє у прихильному ставленні до незалежності України і готовності підтримувати її. Але натякає, що польсько-український союз непопулярний серед місцевих політиків.

Андрій Лівицький вітається з вояками українського загону "Запорожці". Польща, приблизно 1947 рік

Фото: Бібліотека імені Олега Ольжича

Польська делегація погрожує призупинити видачу віз українцям, перекрити транзит товарів і грошей з Європи в Україну. Говорять про припинення перемир'я та відновлення бойових дій. Андрій Лівицький їде до Львова консультуватись. Тут більшість погоджується, що потрібно йти на поступки полякам. Повертається у Варшаву і 2 грудня 1919-го підписує декларацію – погоджується передати Східну Галичину Польщі.

"Місія закінчувала окремий період своєї праці. Він може бути зазначений як період створення ґрунту для реальних взаємин між Польщею й Україною, – пише Андрій Лівицький у звіті для прем'єр-міністра Ісаака Мазепи 1 квітня 1920 року. – Заповідаючи уступки на користь Польщі, місія зискувала для України доброзичливого сусіда. З ним наш уряд міг вести переговори і умовлятися щодо допомоги зброєю, амуніцією та набоями. Були підстави домагатися відкриття дійсного і скорого транзиту полонених українських вояків, військового знаряддя, майна та матеріялів".

Члени місії з Галичини звинувачують Лівицького у перевищенні повноважень і заявляють про вихід із її складу. Оголошують про скасування Акта Злуки між УНР і ЗУНР.

Лівицький повертається до Кам'янця-Подільського. 10 лютого 1920 року туди прибуває польський головний комісар Волині і Подільського фронту Антоній Мінькевич. Домовляється про зустріч з прем'єр-міністром Ісааком Мазепою та міністром освіти Іваном Огієнком. Голова уряду перебуває у місті інкогніто й не може вести переговорів. Делегує замість себе Андрія Лівицького. Той запізнюється на півтори години. Не дочекавшись його, обурений Мінькевич залишає кабінет Івана Огієнка.

Місто контролюють польські війська. За зневагу до комісара, польська влада арештовує Ісаака Мазепу, Андрія Лівицького та Івана Огієнка. Наступного дня звільняють Огієнка і запрошують на офіцерський бал "W prastarem grodzie polskim". Той відмовляється, пояснюючи "з-під арешту не ходять на баль". Ісаака Мазепу та Андрія Лівицького звільняють ще через день і теж вибачаються.

"Інцидент у Кам'янці ліквідований. Він викликаний самочинством і нахабством нижчих агентів польської влади. Сподіваюсь, що від польського правительства ми одержимо відповідну сатисфакцію", – пише Андрій Лівицький 22 лютого 1920-го голові української дипломатичної місії в Румунії Костю Мацієвичу.

"За останні три тижні я бачився з послами італійським, румунським, чеським, фінським, латвійським і з комерсантами та журналістами англійськими, французькими, – повідомляє Ісаака Мазепу 16 березня 1920 року з Варшави Андрій Лівицький. – Усі ці побачення показали мені, що ні одна з вищезгаданих держав не думає серйозно про наше визнання. Для цього їм потрібно, аби ми мали постійну територію".

Невідомий чоловік навідався додому до Андрія Лівицького, 1950-ті

Фото: Архів ОУН. Українська інформаційна служба в Лондоні

Він повертається до польської столиці вже як міністр закордонних справ. У Варшаві розміщується і його відомство. Продовжує переговори. У листах відзначає шалений тиск із боку поляків.

"Каюсь, що я втратив свій дипльоматичний такт. Відповів, що півроку розмовляю з поляками як рівний з рівними. Інакше не можу, – пише до Кам'янця 12 квітня 1920-го. – Добавив, що проект запропонованих ними кордонів рішуче одкидаємо зараз, не чекаючи понеділка. Ми розійшлись для того, щоби в найближчих днях брати пашпорти і їхати на Вкраїну".

У Кам'янці-Подільському не бачать іншого виходу, крім союзу з поляками на їхніх умовах. Симон Петлюра їде до Варшави. Там у ніч на 22 квітня 1920-го в Бельведерському палаці Андрій Лівицький та заступник міністра закордонних справ Польщі Ян Домський підписують політичну конвенцію, за два дні – військову. Вони склали Варшавський договір або ж "союз Пілсудського–Петлюри".

Польща визнає незалежність України. За це отримує Східну Галичину і західні повіти Волині. Обидва уряди зобов'язуються не укладати жодних міжнародних угод, спрямованих одна проти одної, та спільно боротися проти більшовиків. За кілька днів об'єднане військо переходить річку Збруч, а 7 травня 1920 року входить у Київ.

"Ще один етап в історії боротьби за нашу державність пройдено, – зазначав Лівицький 27 квітня 1920-го в листі графу Михайлу Тишкевичу. – Доведення до бажаного кінця наших переговорів є великою перемогою польської демократії над польською реакцією, яка бажала миру з Совітською Росією і поділу України. Пишу Вам у вагоні, їдучи до Кам'янця для участі в роботі по відновленню нашого центрального державного апарату. Хай судить нас історія. Ми з радістю приймемо жорстокий вирок. Аби він був винесений у незалежній Українській державі".

 Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький. Імовірно 1947-1949 роки

"Як послідовний демократ і прихильник демократичних цінностей Андрій Лівицький засадничо не приймав тоталітарних політичних концепцій, які були модні в 1930-ті. Для діяльності його уряду були характерні вірність парламентсько-­республіканським традиціям і чіткий державницький орієнтир. Це проявлялося в захисті прав українських емігрантів, налагодженні зв'язків між організаційно розпорошеними емігрантськими організаціями", – так історик Володимир Трощинський прокоментував у ефірі "Радіо Свобода" ­2004-го діяльність Андрія Лівицького на посаді керівника українського уряду в екзилі.

1879, 12 квітня – народився Андрій Лівицький на хуторі Красний Кут поблизу села Ліпляве – тепер Канівський район на Черкащині. Мав родинні зв'язки із нащадками гетьмана Павла Полуботка. Один із предків був козаком і в бою з турками втратив праву руку. Перехопив шаблю лівою і продовжував битися. Побратими стали називати його Лівшею, а згодом Лівицьким. Батько Микола Лівицький працював у повітовому земстві, мати Наталія Лівицька була домогосподаркою. Окрім Андрія, мали синів Костянтина й Олексія, доньку Євгенію.

1896 – після Прилуцької гімназії та Колегії Павла Ґалаґана у Києві, вступає до Київського університету Святого Володимира, навчається на математичному і правничому факультетах. Очолює студентську громаду. За участь у підпільних зібраннях арештовують і тримають кілька місяців у Лук'янівській тюрмі. Після студентського страйку 1899-го, на рік виключають з університету та висилають "під гласний нагляд" на Полтавщину.

1900, 15 липня – одружується з Марією Ткаченко із села Білилівка – тепер Ружинський район на Житомирщині. За два роки у них народжується донька Наталія, в майбутньому – письменниця Наталія Лівицька-Холодна. 1907-го у Жмеринці на Вінниччині з'являється син Микола, який після батька стане президентом Української Народної Республіки в екзилі у 1967–1989 роках.

1903 – починає працювати в Лубенському окружному суді. Долучається до роботи осередку Революційної української партії. Жандарми перевіряли квартиру Лівицьких і виявили нелегальну літературу – журнал "Свобода" і брошуру "Беседы о земле". Аби врятувати чоловіка, Марія Лівицька каже, що видання належать їй. 1905-го переводиться в Харків – присяжним повіреним судової палати. Бере участь у заснуванні Української соціал-демократичної робітничої партії. За організацію загонів самооборони його арештовують, але він тікає з-під варти. Ловлять і дають 1,5 року тюрми. З 1913-го працює мировим суддею у Золотоноші на Черкащині.

 Лідери уенерівської течії української політичної еміграції Ісаак Мазепа, Андрій Лівицький, Михайло Омелянович-Павленко. 1947-1948 роки

1917 – стає комісаром Золотоніського повіту, потім Полтавської губернії та членом Української Центральної Ради. Під час антигетьманського повстання в листопаді 1918-го виконує обов'язки губернського комісара на Полтавщині. Працює міністром юстиції в уряді, сформованому Директорією. 1919-го очолює Надзвичайну дипломатичну місію УНР в Польщі, отримує посаду заступника голови Ради народних міністрів УНР. Із 1922-го – голова уряду УНР в екзилі. Живе у Варшаві під наглядом поліції.

1926 – після вбивства Симона Петлюри в Парижі займає його посади. "Зараз же по одержанню вісті про убійство Головного отамана, заступник Головного отамана у Польщі, прем'єр Андрій Лівицький скликав державну нараду, – пише полковник Микола Чеботарів у листі сотнику Володимиру Шевченку 30 травня 1926-го. – Вона ствердила протоколярно смерть голови Держави, оголосила шеститижневу жалобу державну для армії та урядовців і ухвалила, що, згідно з конституцією УНР, верховна влада перейшла до рук Андрія Лівицького, який від тієї хвилі являється головою Держави".

1944 – переїжджає до Німеччини. Разом із колишнім керівником українського уряду Ісааком Мазепою ініціює створення Української національної Ради, яка має консолідувати політичні сили еміграції. Підписує "Тимчасовий закон про реорганізацію Державного центру УНР в екзилі", стає офіційно іменуватися президентом Української Народної Республіки в екзилі.

1954, 20 січня – помирає в німецькому містечку Карлсруе. Похований на кладовищі Waldfriedhof у Мюнхені. ­Перепохований на українському меморіальному цвинтарі в Баунд-Брук біля Нью-Йорка.

Джерело: Gazeta.ua

Читайте також:

Вийшов збірник листування Андрія Лівицького

"Кульгава качка". Як Грушевського на виборах "прокотили"

Розвідники доби УНР очима художника-баталіста

Рукописи горять. Як Грушевський, повертаючись із заслання, у Києві заблукав

"Остін", "Пірлесс" і "Джеферрі-Поплавко": бронетехніка визвольних змагань

Як 100 років тому поляки прийняли рішення анексувати Галичину та Волинь

Проскурівський погром. Провина Петлюри?

Лютий місяць. Міф про 5000 жертв більшовиків у Києві



Ярослав Файзулін
кандидат історчних наук, начальник управління наукового забезпечення політики національної пам’яті Українського інституту національної пам'яті