Два рукостискання до Грушевського. Моя зустріч з Надією Суровцовою

«Знаєте, у нас мешкає одна жінка… Вона може вам допомогти… Вона знає все… Якщо ви не боїтеся…» Я до сих пір пам’ятаю своє щире здивування. Чого б я мала боятися?!"

Надія Суровцова

У певному віці починаєш оглядатися на своє життя і замислюватися, які дивовижні випадковості (чи закономірності) впливали на зміни його течії. Як впливали на тебе зустрічі із дивовижними людьми. Як несподівані події збурювали плинність життєвого ходу.

Випадковість, чи закономірність – не мені вирішувати. Але в моєму житті було кілька подій і зустрічей, які докорінно змінили моє майбуття. 

Я була звичайним підлітком з ленінградської родини старої інтелігенції. 

У 10 літ моєю улюбленою книжкою була "Історія дипломатії"

Моє захоплення історико-пригодницьким жанром спочатку підхопило та віднесло мене до Франції. Вочевидь – віртуально: у Радянському Союзі і мріяти про такі подорожі було немислимо. 

Потім для мене відкрився Генрік Сенкевич з його "Потопом". 

А потім сталося непоправне. У чотирнадцять років я побачила ілюстрацію Самокиша у шкільному підручнику з історії: "Бій Максима Кривоноса та Єремії Вишневецького".

 
"Бій Максима Кривоноса та Єремії Вишневецького"
Микола Самокиш, 1934

Мене дуже зацікавило, хто це і чому билися. 

Деяке уявлення про контекст давав той самий Сенкевич, але хотілося подробиць. 

Енциклопедія Брокгауза та Ефрона, яка була вдома і зазвичай виручала мене, у цьому випадку не допомогла. 

 

І тоді мама принесла з бібліотеки Будинку Вчених (членом якого був мій дідусь, видатний хімік) книгу Миколи Костомарова "Богдан Хмельницький". Це був кінець.

Я закохалася в Богуна. А разом із ним – у запорозьке козацтво та історію України. Як з'ясувалося – назавжди. 

У шістнадцять років я вже була двократною переможницею міської олімпіади школярів Ленінграда з історії. 

Зазвичай перемагали десятикласники. Але я вигравати почала з 8 класу.

Олімпіади тоді полягали у написанні роботи на довільну тему. У мене це був роман про Богуна з величезним обсягом історичних подробиць та джерел. 

Я вже читала польські діаріуші, різноманітні Акти і різне тому подібне – на щастя доступ у Публічку (Державну Публічну бібліотеку імені М. Є. Салтикова-Щедріна — ред.) був відкритий, а пітерське зібрання не мало собі рівних. 

Нині я дивуюся тому, як пітерські історики, які були долучені до журі, пропустили роботу, де діяли далеко не "представники робочого класу". 

А іще про мене написали у газеті ленінградського комсомолу "Смена": "По сходах, які ведуть в історію…" 

 
Під час тієї самої поїздки у 1983 році

І ось, "потураючи" моєму захопленню, батькі пообіцяли звозити мене в Україну "по богуновським місцям".

Їхали ми на машині. Маршрут я складала сама: Берестечко, Монастирище, Умань, Чигирин, Суботів...

На дворі був 1983 рік, а на мене чекав випускний клас та вступ на омріяний Істфак ЛДУ. 

Я їхала не з пустої цікавості. Мені треба було зрозуміти, що таке "Степ". 

У Ленінграді це було важко зробити. Мені було треба розібратися, де розташовувався замок у Монастирищі (щоб краще описати перебіг битви у романі), а головне – зрозуміти, де були "нове" і "старе" місто в Умані, яку так вдало захищав Богун. 

Ми приїхали до Умані і почимчикували прямо до краєзнавчого музею. 

Досі перед очима – вбога експозиція "козацьких" часів та молоді дівчата-співробітниці. Мабуть, їм здавалося диким, чого б то ленінградська родина зі своїми "Чьто" і "порєбріком" розпитували про якесь "старе" місто і Богуна. 

 
Уманьський краєзнавчий музей
wikipedia

Вони щиро визнали, що нічим не ладні допомогти. 

Потім, ніяковіючи і затинаючись (вочевидь зауваживши страшне розчарування на моєму обличчі), одна із співробітниць сказала:

"Знаєте, у нас мешкає одна жінка… Вона може вам допомогти… Вона знає все… Якщо ви не боїтеся… Якщо вона погодиться вас прийняти…"

Я до сих пір пам'ятаю своє щире здивування. Чого б я мала боятися?! 

Мої батьки були так само "цнотливі" у питання "українського націоналізму", і ми попросили зателефонувати цій жінці. 

 
Тетяна Таїрова з татом в Умані

Пам'ятаю нотатник, старий радянський телефонний апарат. І несподівана згода "жінки" нас прийняти.

Ясна річ, це була Надія Суровцова.

Влітку 1983 року їй було 87 років…

Нам пояснили, як доїхати до її будинку. 

Пам'ятаю типову радянську "хату" (я відразу упізнала її, коли нещодавно знайшла в інтернеті – там тепер музей Суровцовой).

 
Меморіальний музей-квартира Надії Суровцової, Умань
wikimapia

Нас зустріла сама Надія Віталіївна та її онук. 

Пам'ятаю, ми сиділи на великому дивані, я розповідала про своє захоплення Богуном, що мрію вступити на Істфак. 

 
Надія Суровцова
фото 1914 року

Через якісь мотиви Суровцова не згадала тоді, що сама вчилась у Петербурзькому університеті. Але напевно поява в Умані ленінградської дівчинки, пристрасно захопленої козацькою Україною, мала її вразити. 

До мого приїзду вона дістала з якогось потаємного місця свій диплом Віденського університету, у якому було зазначено, що вона захистила дисертацію за темою "Богдан Хмельницький та ідея української державності". 

До сих пір пам'ятаю, який розкішний вигляд мав цей диплом, разюче відрізняючись від радянських, які мені доводилося бачити.

Я не запитала, але в душі здивувалася, до чого тут Відень та Хмельницький… Та і як можна захищатися у "капіталістичній" країні?! 

А Суровцова розпитувала мене, що я читаю, які джерела знаю. 

Я називала Костомарова, Величка, Самовидця, польські діаріуші Єрлича, Михайловського… 

"А праці Михайла Грушевського ви читали?" - запитала вона. 

 

Надія Суровцова, 1918. Коли стався переворот Павла Скоропадського, саме її відправили до Михайла Грушевського. Молодий український дипломат Суровцова мала переконати вже колишнього голову Центральної Ради прийняти диктатуру, яку можна протиставити гетьманському режиму. Грушевський відповів, що він, голова парламенту, ніколи на таке не погодиться. 

Докладніше про це - читайте у тексті Олександра Зінченка: "Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського"

Ані я, ані мама, професійний мистецтвознавець, яка закінчила Істфак ЛДУ, про такого не чули. 

Надія Віталіївна взяла "карточку" і написала туди назву "Історії України-Руси". Додала ще Багалія, Петровського… 

 
Проживши якийсь час в еміграції, у 1920-х Суровцова переїхала до СРСР. Невдовзі її арештували за політичною статтею, аж до 1950-х вона перебувала в таборах та на засланні. На фото: під час заслання на Колимі Надія Суровцова захопилася їздою на мотоциклі
GAZETA.UA

Вона підказала мені розташування укріплень Умані, ми обмінялися адресами…

Коли я повернулася додому – побігла у Публічку і замовила праці Грушевського. Мені їх… видали. 

У Ленінграді Грушевський не лежав у "спецхрані", хоча й не значився у каталогах. Що називається – "для тих, хто в темі"… 

 
Надія Суровцова, 1980-ті. До неї в Умань приїжджали дисиденти, деяких із них вона знала ще з таборів. Бували в гостях і агенти КҐБ, що доповідали кураторам про антирадянські висловлювання "пенсіонерки-націоналістки".
GAZETA.UA

Я написала Надії Віталіївні, розповіла, що побувала у Чигирині та Суботові. Я сподівалася знову приїхати до Умані та розпитати її… Але через деякий час вона важко захворіла, втратила пам'ять, а згодом надійшов лист від її онука, з сумною звісткою, що Суровцова упокоїлася. 

Вона пішла, але встигла відкрити для мене світ дивовижної історичної школи, засновником та душею якої був Грушевський. 

Ще кілька років ми листувалися з її онуком, Дмитром Калюжним. Він розповідав про приїзд Павличка, увічненні пам'яті Бажана. 

Про свою бабусю не розповідав, а мені не було у кого про неї розпитати. 

Потім він поїхав до Канади, передавши мої листи у архів. Можливо, вони там досі лежать. 

Час після падіння СРСР летів вперед, і я майже забула про свою дивовижну зустріч. 

Нещодавно я робила проект про локальну історію для Умані. 

І серед матеріалів інших авторів побачила замітку про Надію Суровцову. Тільки тоді я зрозуміла, з ким мене звела доля на світанку моєї юності. 

 
Аркуш з Уманського краєзнавчого музею, на якому співробітниці записали адресу і телефон Надії Суровцової

Нагадуємо, Тетяна Таїрова-Яковлєва - російська дослідниця історії України XVI-XVIII ст., доктор історичних наук, професор. Авторка монографій "Мазепа" (2007, серія "Жизнь замечательных людей"), "Іван Мазепа і Російська імперія. Історія "зради" (2011), "Інкорпорація: Росія і Україна після Переяславської ради (1654-1658)" (2017) та інших.

Переклав українською Олександр Зінченко.

Перший командувач і будівничий Українського флоту: до 150-річчя Михайла Остроградського

Остроградський мав україноцентричні погляди і демонстрував їх як у спілкуванні з німцями, так і з росіянами. Це немало дивувало морських офіцерів-росіян. Білогвардійський адмірал Ненюков, який проїздив тоді через Севастополь, пригадував: «Невелика група офіцерів на чолі з щирим українцем контр-адміралом Остроградським розмовляла українською мовою, та ставилася до росіян як до прийшлих та іноземців».

"В СССР инвалидов нет!..". Як люди з інвалідністю відстоювали свої права в СРСР

Сприйняття інвалідності було різним в кожний історичний період. Радянська парадигма визначала інвалідність як патологію або дефект, який необхідно було виправити. У період правління Леоніда Брежнєва характерним було створення мережі спеціалізованих закладів – будинків-інтернатів та функціонування лікарняно-трудових експертних комісій. Ці структури як раз-таки й мали повернути людину з інвалідністю до «нормального» життя через відновлення спроможності до праці.

Карабах 1988 – 2020: як не заплутатися у районах та назвах населених пунктів

Осіння війна 2020 року привернула увагу всього світу до Нагірного Карабаху. Вірмено-азербайджанський конфлікт там триває вже три десятиліття.Однак остання ескалація кардинально змінила контури лінії зіткнення, призвела до істотних політичних наслідків. Ми мали нагоду спостерігати азербайджанський наступ у режимі реального часу. Протягом короткого часу оглядачі опанували назви населених пунктів та районів, ознайомилися із ландшафтом і транспортною інфраструктурою регіону.

Шанс на виживання: Київ у роки Голодомору

У роки Голодомору-геноциду абсолютна більшість українців проживала в сільській місцевості. Комуністичний тоталітарний режим, створюючи умови несумісні з життям, спрямував свій удар насамперед проти українських селян. Репресивна машина одним із механізмів злочину геноциду обрала вилучення всього продовольства, що призвело до масової смертності від голоду.