30 січня 1920

Панас Мирний у 1917 році. Живий і голодний статський радник

Ні, Панас Мирний не помер у ХІХ столітті. Він та Іван Нечуй-Левицький - два письменники-класики, хто пережив революцію. І хоча його роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні" вивчали в школі всі без винятку покоління українців, для більшості цей факт - неабияка новина.

Панас Мирний у 1917 році

"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу авторки та інтернет-видання "Ділова столиця".

Майже з початку століття Панас Якович Рудченко жив у власному будиночку на Кобищанах - у передмісті Полтави, працював у Полтавській казенній палаті, тобто в губернській податковій інспекції, був одружений і виховував трьох синів.

Подружжя Олександри та Панаса Рудченків
Подружжя Олександри та Панаса Рудченків

Він мав ордени святого Станіслава, святої Анни до ІІ ступеня, святого Володимира ІV ступеня, і 6 квітня 1914 року йому було пожалувано чин дійсного статського радника, що дорівнювало генеральському чину в армії. Успішну кар'єру царського чиновника й українського письменника порушила Перша світова війна.

Царат укотре почав переслідувати діячів українського руху як сепаратистів і агентів "австрійської інтриги". Восени 1915 року жандармерія активно розшукувала поруч з Андрієм Жуком, Володимиром Винниченком, Володимиром Дорошенком, Львом Ганкевичем і іншими людину, яка ховалася за псевдонімом.

Віктор Рудченко
Старший син Віктор Рудченко

20 листопада помічник начальника Полтавського губернського жандармського управління писав кобеляцькому повітовому справникові:

"По полученным сведениям, упомянутый в отношении моем от 13 ноября с. г. за № 2234 видный деятель украинского движения Рудган, коего по фамилии агентура называет Рудченко, литературный псевдоним "Панас Мирный" или "Мырный", находится в настоящее время где-то в Полтавской губернии и живет на нелегальном положении.

Сообщая об изложенном, прошу распоряжения вашего о розыске в вверенном вам районе вышеназванного лица и о последующем прошу меня уведомить".

Михайло Рудченко
Середній син Михайло Рудченко

Письменнику тоді було не до літературної діяльності. Старшого сина Віктора, батькового улюбленця, випускника юридичного факультету Московського університету, мобілізували на фронт. 17 вересня 1915 року батькам принесли телеграму: "Сын Ваш убит 16 7 утра. Тело в полевом подвижном госпитале Ровно".

Для шістдесятишестирічного Панаса Яковича це був удар, він дедалі частіше думає про смерть і купує на цвинтарі в Полтаві одразу два місця - для себе і для сина. Про це свідчить квитанція: "Получено за место - два - отведенное на гарнизонном военном кладбище для могилы умершего сына прапорщика Виктора и для него".

Середульший Михайло, студент Варшавського політехнічного інституту, теж попросився добровольцем на фронт, і у складі Грязовецького 296-го піхотного полку дослужився до офіцерського чину.

Ще на першому курсі Михайло одружився, тож тепер старий Панас Якович дбав і про його дружину. Найменший син Леонід навчався в гімназії і мріяв про кар'єру військового. У клопотах по дому й на службі, хворобах і добуванні грошей минули три роки війни.

Леонід Рудченко
Молодший син Леонід Рудченко

Уночі проти 28 лютого 1917-го залізничний телеграф приніс у Полтаву звістку про зречення царя Миколи ІІ.

До Мирного зусібіч посипалися пропозиції видати його твори. До нього зверталися Українсько-руська спілка, катеринославське видавництво "Сіяч", Подільська народна управа, київські видавництва "Криниця" і "Час", Яків Оренштайн із Ляйпціга, Всеукраїнський кооперативний видавничий союз, Полтавська спілка споживчих товариств, "Літературно-науковий вісник". Пощастило лише останнім двом.

Тим часом Мирний узявся далі перекладати "Орлеанську діву" Фрідріха Шіллера, яку почав у часи революції 1905-1907 років. Лютневий переворот він сприйняв як продовження першої російської революції.

А в житті Панас Якович Рудченко - стара хвора людина, обтяжена родиною, побутом, дорожнечею і розрухою. Загострилася хвороба дружини Олександри Михайлівни, у квітні-травні перехворів і сам письменник.

11 липня 1917 року в Києві помер його брат Лука Якович. На літо до Рудченків приїхали племінниці з Москви, доньки Івана Яковича Рудченка, котрий був співавтором брата під псевдонімом Білик. Їм і після від'їзду надсилали у колишню столицю посилки з провізією.

Жовтневий переворот і пролетарську революцію Панас Мирний не сприйняв. Марксизм для нього, відданого ідеям народництва другої половини ХІХ століття, був абсолютно чужий і незрозумілий.

Мирний мріяв про соціальну й національну рівність та братерство, але не уявляв, якими шляхами до них іти. Більшовицький нігілізм йому не імпонував, як свідчить вірш "До волі" (1917):



Та знищити все захотіли,

Що наживалося віками,
Що здобувалось кров'ю й потом
І з примусу і по охоті
Дідами нашими й батьками.
Бо то було добро "буржуйне",
А ми усі соціалісти...



Після жовтневого перевороту в Петрограді влада в Полтаві перейшла до Ради революції, куди входили представники різних політичних течій. Через місяць полтавську Раду робітничих і селянських депутатів розігнали війська Центральної Ради.

Ще через місяць Полтаву захопила Червона армія і встановила більшовицьку владу. Через два місяці місто окупували німці і трималися тут аж до кінця листопада, коли в Полтаву вступили війська Директорії.

У січні 1919 року їх на кілька днів вибили партизани. 18 січня в Полтаву вступила армія Симона Петлюри, а вже наступного дня місто знову захопила Червона армія. 29 липня почалася денікінщина і тривала аж до початку зими: 10 грудня 1919 року в місті вчергове встановилася радянська влада.

Панас Мирний з дружиною та дітьми. Кінець ХІХ -початок ХХ ст.
Панас Мирний з дружиною та дітьми. Кінець ХІХ -початок ХХ ст.

Бурхливі події струснули і родину Рудченків. Михайло через хворобу вибув з армії, влаштувався діловодом і продовжив навчання в Катеринославському гірничому інституті. У грудні 1918-го у них народився син, якого назвали Юрієм.

Невістка з онуком жили в родині свекрів. Михайло вступив у Добровольчу армію Денікіна. Після розгрому "Вооруженных сил Юга России" він зник, з батьком вони вже не побачилися.

Найменший Леонід вступив до Київського артилерійського училища, теж хотів іти добровольцем на фронт. Батько не схвалював його військову кар'єру і писав у червні 1918 року:

"Военная служба полна всяческих невзгод и лишений и удовлетворенья духовного дать не может. Подумай об зтом хорошенько да и постарайся покончить с военными побрякушками заранее, чтобы не терять дорогого времени для приобретения необходимых знаний с целью сделать из себя полезного работника для края".

На початку 1918-го училище розпустили. Леонід, на противагу братові, вибрав Українську Народну Республіку і пішов в армію Симона Петлюри. Він загинув у квітні 1919 року десь на Єлисаветградщині, достеменно так нічого й невідомо.



Віктор Панасович Рудченко віддав життя "за веру, царя и Отечество". Леонід Панасович Рудченко поліг за самостійну Україну. Михайло Панасович Рудченко відступив із денікінцями, а потім у вирі громадянської війни приєднався до Робітниче-селянської Червоної армії і повернувся в Полтаву більшовиком уже по смерті батька.

Усі ці роки голод, холод і матеріальні труднощі з'їдали час і сили письменника. На Вікіпедії переписали красиву фразу з радянських підручників: "Після встановлення радянської влади в Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, іде працювати у Полтавський губфінвідділ".

Посада його тепер називалася по-новому - завідуючий II відділом підвідділу безпосередніх податків Полтавського губернського фінансового відділу. Насправді старому й хворому чоловікові нічого не залишалося, адже треба було утримувати сім'ю - себе, дружину і невістку з онуком-немовлям.

Полтава. Губернаторський будинок
Полтава. Губернаторський будинок

З Кобищан до центру міста, де на Круглій площі містилися всі губернські "прісутствія", доводилося в будь-яку погоду ходити пішки, бо коня вже не було. Олександра Михайлівна писала синові 20 жовтня 1918 року: "А сегодня уже осень, холодно и ветер, папе идти будет тяжело. Время дурацкое, нужно бы ему уже выйти в отставку, так такая ж дороговизна, что концы с концами не сводим, все с дефицитом".

До нестатків долучилися хвороби як наслідок тривалих походів у негоду. 17 вересня 1918 року дружина бідкалася в листі до найменшого Леоніда: "У нас постоянно кто-нибудь да больной: я встала - папа слег, да ще с высокой температурой 39".



Через півроку вже батько стомлено зізнавався Михайлові: "Здоровье мое по-прежнему неважно: кашель, лихорадит, - ділився він своїми труднощами з сином Михайлом в листі від 26 березня 1919 р. - Но я продолжаю ходить на службу, правда, еле допалзываю туда и обратно. Все же на ногах. Да иначе и нельзя: нужно то или другое сделать".

У серпні 1919 року Панас Якович скаржився киянам на "неможливу дорожнечу життя; а то як не звужуєш свої потреби, а іноді доводиться трохи не голодувати". Іншим разом: "Теперішня дорожнеча так доймає, що ледве доводиться сяк-так прожити, а от синові, що учиться в Катеринославі в Горному інституті, на допомогу й не вистачає".

Щоб опалювати будинок, доводилося самотужки збирати дрова. "Пока обходимся сбором валежника по саду в надежде, что кто-либо найдется такой, что когда-либо и дров нарубит", - писав він синові.

Дружина Панаса Мирного Олександра Рудченко у своєму будинку. 1930-ті роки
Дружина Панаса Мирного Олександра Рудченко у своєму будинку. 1930-ті роки

Тим часом довколишній простолюд ґав не ловив і проводив реквізиції - вирубували сад, розбирали огорожу. 4 березня, а потім 20 травня 1919 року старий Рудченко подавав заяви в міліцію із скаргами на особливу активну сусідку Любку з люмпен-пролетарів.

І посеред усього цього політичного, соціального й економічного безладу Панас Мирний продовжував працювати. Дізнавшись про труднощі "Літературно-наукового вісника" з матеріалами для друку, він надіслав їм кілька рукописів.

З липня 1918 року журнал друкував по черзі повість "За водою", третю частину "Повії" і драму "Не вгашай духу!". Того ж таки року у видавництві Полтавської спілки споживчих товариств вийшла окремою книжкою його повість "Товариші" ("Лихі люди").



Та найбільше в цей час Панас Мирний працював для дітей, зокрема в заснованому 1918 року в Полтаві видавничому товаристві "Зірка", яка почала діяльність із видання "Українських народних казок, зібраних І. Я. та П. Я. Рудченками".

Для "Зірки" він переклав дитячу п'єсу Поліксени Соловйової "Царівна Полуничка", відредагував п'єсу Лесі Кущинської "Сирітка", театралізовану шкільну композицію до ювілею Котляревського "Батькове свято", переклади оповідань канадського письменника Ернеста Сетона-Томпсона "Сірий ведмідь Ваб", "Вінніпезький вовк", "Спрингфільдська лисиця", книжку Карла Евальда "Історія двоногого. Як людина перемогла природу".

Полтава. Соборна площа
Полтава. Соборна площа

З'являвся Панас Мирний і на публічних подіях у Полтаві: брав участь як гість у повітовій конференції учителів Полтавського повіту 1918 року. Під час денікінщини, 12 вересня 1919 року, виступав на святі з нагоди 150-річчя з дня народження Котляревського - це було його останнє прилюдне слово.

19 січня 1920 року Панас Якович прийшов зі служби, повечеряв із родиною й ліг спати. Під ранок дружина почула гуркіт, кинулася до нього і знайшла на підлозі непритомним. Земський лікар констатував інсульт - крововилив у мозок. Письменник помер морозного 28 січня 1920 року.

Полтавські громадські організації утворили комітет для влаштування похорону. Ховали Панас Яковича Рудченка 30 січня. Провести його в останню дорогу прийшли тисячі полтавців.

Похорон Панаса Мирного 30 січня 1920 року
Похорон Панаса Мирного 30 січня 1920 року

Від соборної Успенської церкви до кладовища за старовинним звичаєм труну під червоною китайкою і прапорами везли на санях двома парами волів. Український національний хор співав жалібних пісень. Поховали письменника поруч із сином.

В особовій справі колишнього дійсного статського радника, класика української літератури за 57 років служби вперше з'явився документ українською мовою - про вибуття його з числа службовців у зв'язку зі смертю.

Метро “Дорогожичі” чи “Бабин Яр”: інтелектуали про ідею перейменування станції

У зв’язку з активним громадським обговоренням ініціативи щодо перейменування станції “Дорогожичі” Київського метрополітену на “Бабин Яр” співробітники Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства звернулися до авторитетних українських митців, істориків, журналістів та громадських діячів із проханням висловити своє ставлення до цієї ідеї.

Репортажі із повсталого Києва

Протести, які відбувалися в Україні протягом трьох місяців, були дзеркалом, у яке міг поглянути ЄС і побачити, у якому стані є цінності, на яких він був побудований. І відповісти: чи і як саме може їх захищати поза своїм центром? Відчути силу своїх інституцій та їхню здатність прийти на допомогу тим, хто за реалізацію мрії приєднатися до Європи готовий платити життям. Порівняти свою здатність до ведення політики «м’якої сили» із «реалізмом» сатрапів, які грабують власний народ та всіма можливими способами чіпляються за владу. Включно з бійнею, влаштованою на мирних маніфестаціях.

Брати Шептицькі і єврейський народ. Частина ІІ

Одним із вагомих епізодів у життєписі Митрополита Андрея Шептицького, як і в життєписі його молодшого брата бл. свщмч. Климентія — Праведника Народів Світу, є їхня участь у порятунку галицьких євреїв у часи Голокосту. Більшість інформації черпаємо зі спогадів очевидців, Порятунок євреїв — спільна справа братів, як і діяльність, спрямована на погашення антисемітських настроїв у тодішньому суспільстві, хоча більшість документів підписана самим Митрополитом. Парадокс у тому, що о. Климентій Шептицький був визнаний «Праведником народів світу» за порятунок євреїв у часи Голокосту, натомість заслугам Митрополита Андрея у такому визнанні було відмовлено.

Як відбувалися парламентські вибори в Галичині 100 років тому?

Виборчий кодекс, який почав діяти в Україні з початку 2020 року, суттєво змінює принцип голосування, переведення голосів у мандати, нарізку округів, що, звісно, не омине і Львівщину. Це викликає певні історичні паралелі з 1907 роком, коли в Австро-Угорщині відбулася виборча реформа, яка суттєво змінила правила виборів у Галичині. Тоді використовувалася виключно мажоритарна виборча система, яка відтепер не використовується в Україні під час парламентських і місцевих вибрів до рад із кількістю виборців більше як 90 тисяч осіб