Три могили Івана Сенченка

Боюся, ніхто з вас, хто прочитали назву, не знає Івана Сенченка. Його долю в історії української літератури вичерпно характеризує підсумковий абзац у статті на Вікіпедії: «Прожив довге, складне й цікаве життя, сповнене творчої праці. Письменник ніколи не мав почесних нагород. Ім’я його частіше згадували серед нещадно критикованих, аніж визнаних, а книжки рідко перекладалися іншими мовами». До цього треба додати, що твори його ніколи не входили до шкільних програм, а останнє його видання — книжка в серії «Бібліотека української літератури» 1990 року

Справді, в житті письменника Івана Сенченка не було якихось карколомних сюжетів: ані пригод, ані репресій. Критики радо вправлялися над його творами, але тільки тоді, коли треба було роздовбати, рознести й поховати. Нагород і слави Сенченко за життя не здобув, а після смерті й поготів. Він один із небагатьох "українських радянських письменників", про кого СПУ не видала традиційну збірку мемуарів. Хоча сам він устиг записати короткі спогади про літературне життя у 1920–1940 роках, активним учасником якого був.

Таке враження, що найбільше Іван Сенченко цікавив "органи". 11 січня 1928 року помічник уповноваженого секретного відділу ДПУ УСРР розглянув матеріали на письменника І. Ю. Сенченка і постановив завести на нього справу-формуляр та взяти його на облік "украинской контрреволюционной общественности" по категорії "выясняемых". А через два роки, 12 лютого 1930-го, в органах з'ясували, що він "ведет себя антисоветски" й ухвалили з "виясняємих" перевести в категорію "правого активу".

 
Іван Сенченко. Кінець 1920-х

17 травня 1934 року "об'єкт" передали в "обслуговування" в обласний відділ. Це коли столиця перебралася в Київ, а Сенченка тоді як "не гідного" жити в новій старій столиці, покинули в Харкові.


Могила перша. ВАПЛІТЕ

До ВАПЛІТЕ слабенький поет і міцний прозаїк Іван Сенченко йшов звивистим шляхом. До Харкова він приїхав ще 1921 року, щойно закінчивши вчительську семінарію в Костянтинограді. Місцеві на нього казали "Костянтин, Кость, Конград, Красноград, Червоноград", а Сенченко характеризував так: "міcто трьох церков, будинку райвиконкому, п'яти парових великих млинів, одного майбутнього депа й двох залізниць".

До Харкова Сенченко приїхав разом зі своїм земляком, товаришем і однокласником Сашком Копиленком. Пізніше з'явився тут і третій конградівець — молодший за них Ілля Гуревич, який узяв псевдонім Леонід Первомайський. Раніше Сенченко з Копиленком часто бували в палітурні його батька, Соломона Гуревича. Книжки тоді школярі як робили? Збирали копійчані видання і підшивали в солідний томик.

 
Учні й учениці Костянтиноградської учительської семінарії. Сидять скраю праворуч Олександр Копиленко (перший) та Іван Сенченко (другий). Костянтиноград, 1920 рік
Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського

Навчання Сенченка в учительській семінарії повністю припало на добу Української революції. Тому хлопці в тому закладі то вчилися, то не вчилися. Копиленко нібито побував у гайдамаках, і його точно арештовували денікінці. Костянтиноградську Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів очолював боротьбіст Михайло Яловий, родом із села з Конградського повіту. "У 1917 році він був молоденький студент-медик, — писав Сенченко, — кучерявий і гарний, як дівчина. І ми, малеч, школярі, з повагою і тремтінням дивились на нього, перешіптуючись між собою: "Он пішов Міша Яловий". А потім прийшли гайдамаки з німцями, й Міша став екс-головою Конградської Ради Р., С. та Салдацьких депутатів".

І хоч як дружили Сенченко й Копиленко, а в Харківський інститут народної освіти вони вступили на різні факультети: перший — на відділення мови й літератури філологічного факультету, а от у другого перемогла любов до біології. А проте жили вони разом, на кухні, яка містилася в підвалі (в льоху, — казали вони) великого будинку.

Сенченко поринув в активне літературне життя, і вже тоді взявся "робити" свій перший журнал — "Студент революції". Незабаром і Копиленко слідом за другом почав учащати на вечірки Спілки селянських письменників "Плуг" у Селянському будинку в Харкові. У їхньому житлі з'явилися теж письменники-початківці Петро Панч і Василь Вражливий. Останній мусив спати на плиті, на якій удень готували їсти, — більше "спальних місць" не було. А їхній підвал охрестили "барлогом".

 
Спілка селянських письменників "Плуг". Сидять зліва направо: Петро Голота (Мельник), Сава Божко, Іван Шевченко, Сергій Пилпенко, Андрій Панів. Стоять: Іван Кириленко, Григорій Плискунівський, Іван Сенченко та Олександр Копиленко. Харків, бл. 1923 року

Фото надано авторкою

Отож шлях Сенченка в літературу пролягав через Спілку селянських письменників "Плуг". І не тільки тому, що сам він селянин за походженням, а й тому що це була перша й одинока якийсь час літературна організація в Харкові. Потім Сенченко з Копиленком і Вражливим перейшли в Спілку пролетарських письменників "Гарт", а там ще й приєдналися до групи "Урбіно", яка під проводом Миколи Хвильового виступила проти політики голови "Гарту" Василя Еллана-Блакитного.

У вирі літературних суперечок і організаційної метушні Сенченко не забував і не покидав писати. Хоч як це дивно, перша його книжка — поетична збірка "В огнях вишневих завірюх". Слабенькі вірші головно на індустріальну тематику всупереч традиційним вишням у назві.

За "Гартом" логічно настав час ВАПЛІТЕ, а потім і "Літературного ярмарку". Логічно, бо президентом "академії" став Міша Яловий, "один із трьох мушкетерів і в найвищій мірі симпатична людина й товариш". Бо вже участь в "Урбіно" й альманаху "Квартали" свідчила, що молоді письменники Сенченко, Копиленко, Вражливий поповнили шерег "хвильовістів". Тут маю на увазі послідовників Хвильового, для яких він становив беззаперечний літературний і людський авторитет. Коли по правді, то Хвильовий для них був бог. Описуючи в спогадах гостину Тичини у Хвильового, свідком якої він став, Сенченко обмовився: "Відомо, тобто колись відомо було, що Хвильовий і Тичина мали ідеологічний конфлікт. [...] І ось Тичина прийшов, не такий, як усі, і водночас такий самий. На столі в господаря стояло вино й горілка. "Боги тільки вино п'ють", — думав я, стежачи за великим поетом. Яке ж здивування моє було, коли він, одгетькнувшися від вина помахом зневажливим долоні, сказав: "Я гіркеньку люблю!" Гіркеньку любив і господар".

Сексот "Тичина" 3 вересня 1927 року повідомляв про Сенченка: "Безоговорочно предан Хвилевому, хотя боится показать это".

Саме тоді, в добу ВАПЛІТЕ, згодом "Літературного ярмарку", а потім останнього дітища Хвильового — "Пролітфронту", Іван Сенченко потрапив у поле зору ДПУ. А до того ж був він одиноким працівником редакцій чільних видань тієї доби.

 
У першому ряду лежать Олександр Копиленко, Володимир Сосюра, Грицько Коляда; у другому ряду сидять Іван Дніпровський, Павло Тичина. Середина 1920-х
Харківський літературний музей

Смолич у коротких нотатках про 20-ті згадував про Сенченка: "В "ті" роки завжди був "одноосібним" редакційним працівником, тобто єдиним "за все" редакційним співробітником. Так робив він журнал "Студент революції" (видавав, либонь, Кубуч); робив "Літературний ярмарок" (видавало ДВОУ); робив журнал "Вапліте" (здається, видавався просто самочином)". І вже одне це дає уявлення про масштаби діяльности, кількість знайомств і зв'язків Сенченка у 1920-х роках. Скажу тільки, що за легендою у нього, секретаря редакції, залишився шостий номер "Вапліте" із закінченням "Вальдшнепів" Хвильового. Щоправда, досі його не знайшли і легенду не справдили.

Роль Сенченка іноді навіть перебільшували. У зведенні ДПУ про поїздку українських письменників до Москви в лютому 1929 року сказано: "Лидеры ваплитовцев Хвильовый и Сенченко за все время пребывания в Москве ничем себя не проявили, делая вид, что выполняют неприятную, но обязательную для них миссию".

Тоді ж таки було опубліковано ключові твори Сенченка, вийшли його кращі книжки. Це і "Подорож до Червонограда" та блискучий памфлет "Із записок", друковані в журналі "Вапліте", і "Червоноградські портрети" в "Літературному ярмарку", і підсумкова за 20-ті збірка прози "Дубові Гряди". У тому ж таки "Літярмарку" з'явилося звернення автора до читачів у вигляді чи то анонсу, чи то реклами другого видання його книжки.

"Дубові Гряди — це так називається село на Червоноградщині. Мушу повідомити, що в цьому селі я зроду не був і, мабуть, ніколи не буду. Але я думаю, що дубовогрядчани пробачать мені цю нечемність, коли довідаються, що я й кінчиком пера не діткнувся до їх добробуту. Я ограбував лише назву, справді повнозвучну і прекрасну. Дубові Гряди! Так, це звучить могутньо! Що ж іще я скажу про мою книжку? Я скажу, що вона прекрасна, бо інакше нащо б я її був писав... Я скажу, що там і кінчика немає отого селянського монізму, що його мені накидають, бо, бувши сам колись селянином, я більше, ніж хто інший із "критиків", знаю справжню вартість індустрії. Книгу писав я довго, страшенно довго. Цілі п'ять літ. Писав, коли був членом "Плуга", писав, коли був членом ВАПЛІТЕ. І вона водночас є покажчик мого розвитку і зросту. Через це вона нервова і нерівна, але, бувши такою, мабуть, виразно відбиває добу і настрої селянина, що йде свій невпинний шлях до комунізму. І ще я скажу про свою книгу, що її безумовно слід купити, і так само слід прочитати. Як хто з вас, шановні читачі, захоче сказати мені пару слів про мою книжку, хай тоді візьме аркуш паперу, і напише мені на адресу: м. Харків, Басейна вул., № 20.

З привітом, І. Сенченко".

 
ВАПЛІТЕ. Зліва направо сидять Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко; стоять Михайло Майський, Григорій Епік, Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський. Харків, бл. 1927 року
Відділ текстології і рукописних фондів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ

У 1929-му Сенченко досі жив у знаменитому "барлогу" на Басейній, але через рік він уже перебереться в будинок "Слово".

У справі-формулярі на Сенченка є дві розгорнуті рецензії на книжку "Дубові Гряди" з рясними цитатами з оповідань, особливо "В золотому закуті". Інформатор "Марксист" (сам, найпевніше, письменник, як випливає з його донесень) 6 січня 1929 року підсумовував: "В целом сборник представляет собой интересные в украинской литературе явления. Апологетизация отрицательных, подчас криминальных типов и обрисовка яркой и привлекательной картины процветания кулацкого села с безразличным, порой сочувственным к нему отношением автора".

На цьому й довелося вперше поховати письменника Івана Сенченка. Після ліквідації всіх організацій, до яких він належав, настали кепські часи. 2 вересня 1932 року с/с "Професор" передавав: "Сенченко має заробітки лише по Всеукомдраму — 300 крб, та через запізнену видачу зарплатні змушений бігати позичати, але і цих грошей не дістане. Домробітниці немає, двоє дітей — 6 міс. і три роки, дружина з цими дітьми возиться день цілий, а Сенченко як прийде з Всеукомдраму, замість праці коло літератури мусить глядіти дітей, ходити по обід, по молоко дитині, купає дітей і бігає десь позичати грошей. Ясна річ, що на 10–11 год. вечора оце все так вимотає його, що рука не береться за перо. Не раз висловлював здивування, чому це ніяк не може засісти писати. "У голові вже є схема, типаж — усе, а писати не можу — сяду за стіл і засну, і так ось уже третій місяць". В хаті брудно, не мазано. Не раз висловлював здивування, як це так, що інші письменники можуть свої твори по 3–4 рази перевидати: то окремими виданнями, то у збірці з такою назвою, то у збірці з іншою назвою, то в журналі (як Панч, Микитенко і т. п.), а він цього не вміє і мусить жити сам-четверо на 300 крб та ще з відрахуванням на позику, спілку, податок і т. п. "Рух" мусить виплачувати йому по контрактації 600 крб на місяць, але грошей немає. Щодня дзвонить і бігає до "Руха", і все без діла".

 
Зліва направо: Олександр Копиленко, Іван Сенченко, невідома, Петро Панч, Марія Пилинська. Харків, 1932 рік
Харківський літературний музей

Наступний рік став іще страшнішим. 13 травня застрелився Микола Хвильовий. 23 травня, як доповідав агент "Слово" (імовірно, письменник, який мешкав у "Слові"), "Сенченко зачитав із книги "История средних веков" кілька розділів про життя <нрзб> р., коли по всій Європі був голод, люди їли людей. Прочитавши цей розділ, Сенченко додав: "Історія повторюється. Хіба у нас на Україні не голод і не те саме. Але тоді це було стихійне лихо, а у нас до того обчистили село, що воно не гірше голодає і їсть само себе".


Могила друга. "Його покоління"

Сенченко був людиною певного покоління, можна назвати його поколінням Хвильового. Не в сенсі фізичного віку, бо Хвильовий був старший на вісім років, а це дуже багато, особливо тоді. Поки Сенченко бігав у школу і збирав п'явок із Копиленком, Хвильовий пройшов фронти Першої світової і революції — це визначальний досвід для діячів 20-х років. А проте Сенченко належав до вихованців, однодумців, послідовників Хвильового. Він належав до ваплітян — не в сенсі літературної організації, а в сенсі спільноти людей, які поділяють естетичні, культурні і навіть моральні цінності. І він назавжди, до кінця життя, залишався ваплітянином. Тому після 1933-го він "помер", адже куля Хвильового призначалася не тільки для нього, а й для його покоління.

 
Іван Сенченко. Інженери (1925)

У кінці 1930-х органи завербували чергового сексота серед письменників, найпевніше, теж із мешканців будинку "Слово". 20 листопада 1938-го агент на прізвисько "Белінський" (навіть кличка не випадкова — прізвище знаменитого російського критика ХІХ століття) представив у ДПУ докладний огляд "О группировках внутри Союза писателей".

"Основные группировки, существующие в настоящее время, это:

Бывшие ваплитовцы. Эта группировка состоит из остатков б. ВАПЛИТЕ. В нее в Харькове входят: Ю. Яновский, Ю. Смолич, И. Сенченко, Ю. Шовкопляс. Эта группировка в Киеве имеет связь с ваплитовацами, переехавшими туда в 1934 г. (М. Бажан, О. Копиленко, А. Любченко и др.), а также с режиссером Довженко. Эта связь и эта группировка неизменны больше 10 лет. Вполне понятно, что их связывает еще старая ваплитовская объединенность, и старые симпатии националистического порядка остались у них неизменными (например, дружба с Нистером, завещанная Хвилевым).

 
Іван Сенченко. Оповідання (1928)

В свое время каждый из участников этой группировки печатал явно националистические, кулацкие произведения. Каждый из них выполнял негласные тактические поручения Хвылевого. Никто их них, естественно, не раскрыл в себе того, что им точно было известно о прошлом Хвылевого. Когда Хвылевой застрелился, они повесили у себя в комнатах его портреты в гробу (все — один и тот же портрет). Затем, по-видимому, им был дан сигнал стать идеологически выдержанными и принять самое активное участие в организационной жизни Союза.

Как они держат себя в настоящем? Во-первых, чрезвычайно замкнуто и тесно общат друг с другом. Во-вторых, у некоторых из них отчетливо чувствуются националистические нотки в высказываниях, хотя они чрезвычайно осторожны на этот счет. В-третьих, они стремятся все время находиться в центре жизни Союза и занимать там руководящие посты (Смолич — секретарь Союза, Яновский — председатель клуба, Сенченко — редактор журнала и т. д.). Любопытно, что в Киеве та же картина, как будто два отделения одной организации.

Личная их характеристика такова:

И. Сенченко. В прошлом писал особо резкие националистические кулацкие произведения. Был одним из ближайших доверенных Хвылевого. Рыдал на его похоронах так, что страшно было смотреть. Затем сразу же перестал печататься и выступил с "Напередодни" только в 1938 году".

 
Іван Сенченко. Історія однієї кар'єри (1928)

Це була наполовину правда. Сенченко і писав, і друкувався в 1930-х роках, але то були твори, які ніхто не пам'ятає. Ще 1932 року вийшов його виробничий роман "Металісти". Потім він довго писав (уже коли 1933 року зачитував уривки про Великий голод у Європі з підручника "Історії середніх віків") історичний роман "Чорна брама", що вийшов аж 1936-го. У 1933-му його взяли у складі невеликої української групи в грандіозну поїздку письменників під наглядом чекістів на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. По дорозі учасники поїздки випустили рукописний журнал "За душевное слово". Там була епіграма за підписом "Бригадир", у якій знову згадувалися "Дубові Гряди":

І. Сенченкові

Хто іменинник? Не пізнали?

Кому ж не ясно? Бога ради.

Та ж в Біломорському каналі

Одні лише дубові гряди.

Із масштабної поїздки Сенченко привіз манюню й тонюню книжечку з чотирьох коротких нарисів на 67 сторінок.

 
Іван Сенченко. Із записок (1926)

Тоді ж таки він почав "робити" "Літературний журнал". "Червоний шлях", де колись панували Хвильовий і Яловий, припинив існування влітку 1936 року. Натомість у не столичному вже Харкові почав виходити цей "Літературний журнал" (у Києві теж був свій — "Радянська література").

А на Сенченка, як і раніше, сипалися доноси. Ні, не агентурні донесення інформаторів, які добровільно чи з примусу співпрацювали з ДПУ, а справжнісінькі доноси, не анонімні, з підписами.

Ось письменник Омелько Розумієнко влітку 1938 року скаржиться на недавню публікацію "Напередодні" Сенченка: "Читаючи роман письменника Ів. Сенченка, вміщений у "Літературному журналі" № 1, 2, 3, 4, 5, я надибав кілька місць, що вони викликали в мене подив, як редакція не звернула на них уваги. На мою думку, ці місця наводять на підозри щодо навмисної агітації, звісно, не на користь компартії і Радянської влади".

 
Іван Сенченко. Паровий млин (1926)

Висловлювання одного героя "з усіма подробицями й деталями лицемірства, маскування, брехні нагадує детально розроблену інструкцію для дворушництва й маскування ворожій агентурі", завважує Розумієнко. Фраза "Та він же дуже розумний! У Варшаві два роки жив, а там до Німеччини рукою подати...", на думку Розумієнка, — це "давня, ще од фашиста Хвильового настанова рівнятися на західну фашистську Німеччину. Ще один уступ у романі — "це як небо од землі далеке од вчення Леніна про три покоління російських революціонерів. Це заперечує всю героїчну боротьбу російського народу протягом історії і перегукується, хоч і завуальовано, з бандитом Бухаріним".

 
Омелян Розумієнко. 1930 рік

Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського

"З наведеного прошу зробити висновок", — завершує Омелько Розумієнко, підписується як член КП(б)У і зазначає номер свого партквитка.

 
Іван Сенченко. Дубові гряди (1929)

Інший донос так і не ліг на папір, залишився на словах. У кінці серпня 1938 року агент "Ясиноватський" сповіщав: "27.VІІІ.38 г. вечером ко мне на квартиру зашел Варавва Алексей Петрович (член Союза советских писателей, беспартийный) и начал намекать, что он кое-что знает о Сенченко Иване (писателе, Харьков). Когда я спросил, [сказал], что ему неудобно говорить, так как ничем подтвердить факта он не может и ему могут не поверить, если придется поставить этот вопрос официально. Этим он объясняет то, что уже некоторое время знает о факте вылазки, но считал неудобным заявлять, так как ему нечем доказать.

Факт такой: Варавва дал в редакцию "Литературного журнала" свой рассказ. Сенченко (зам. редактора) вызвал Варавву, стал указывать на недочеты. Во время устной консультации Сенченко пытался завербовать его в свои единомышленники, говоря следующее: "Надо стремиться к созданию художественным образом (в книгах, в искусстве) волевых людей украинской нации. Благодаря Шевченко существует украинская культура, украинская нация, скоро появится другой Шевченко, который обусловит дальнейшее существование украинской нации. Надо писать хитро, надо писать так, чтобы было хитро, какими вообще есть украинцы. Надо создавать художественные типы волевых украинцев. Норвегия как нация существует благодаря тому, что там были видные писатели с мировой известностью!"

Когда Варавва сказал ему, что в создании волевых людей украинской нации много "потрудился" бандит Хвылевой, Сенченко испугался, стал всячески замазывать существо разговора и просил никому не говорить об этом.

Варавва заявляет, что там было много разговоров фашистского порядка (со стороны Сенченко), и Варавва считает его врагом. Он просит не оглашать на собрании, так как Сенченко, дескать, откажется от своих слов".

У такій ситуації Сенченко й інші письменники існували до 1941 року. А під час війни ідеологічні шори послабилися, і це вселяло надію. Даремну.

 
Іван Сенченко Повість про Клима (1933)

13–15 вересня 1947 року в Києві терміново скликали Пленум Правління Спілки радянських письменників України з нагоди постанови Оргбюро ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград". На роль українських жертв партійної директиви "обрали" Юрія Яновського за роман "Жива вода" та Івана Сенченка за роман із символічною назвою "Його покоління", опублікований у журналі "Дніпро". Насправді роман не мав нічого спільного з минулим автора — просто розповідь про молодь у повоєнному Києві.

Це була друга могила письменника Івана Сенченка. У мемуарах він її описував небагатослівно, більше про Яновського: "...в уяві постали інші часи, пов'язані з 47-м роком, коли Каганович докладав всіх сил повторити тридцять сьомий рік на Україні ще раз. Він, як звір, накинувся на Сенченка, Рильського, Яновського. За його розпорядженням, т[ак] з[ваний] вересневий пленум СПУ три дні підряд трощив ту трійню. Та сатрапові здалося, що трощили мало й не так. На другий чи третій день після того пленуму він зібрав у приміщенні ЦК збори київської інтелігенції, де він знову громив, гримав, молотив найбільше Юрія Івановича і його роман "Жива вода"".

 
Іван Сенченко. Право на героїзм (1934)

Це не означало, що самому Сенченкові дісталося менше. 18 листопада 1947 року агент "Стріла" (Юрій Смолич) звітував: "Состояние Сенченко очень подавленное и растерянное. Критику его произведений, сопоставляя с фактом снятия его с поста ответственного секретаря журнала ("Україна". — Я. Ц.), он рассматривает как "решение вышибить" его из литературы совсем. То, что за изъятый роман "Його покоління" ему перестали платить причитающиеся по договору деньги, отобрали лимит по Союзу писателей и нигде не печатают, Сенченко расценивает как "решение оставить его с детьми без куска хлеба".

Создавшееся тяжелое материальное положение усугубляет его подавленное состояние и, собственно говоря, именно это сейчас главным образом поглощает его заботы. Жена Сенченко поступила на работу, сам он занялся преимущественно хозяйственными и кухонными делами и (по жалобам жены) стал мелочен, придирчив и, как говорит жена, "странный" — она начинает припоминать, что "дед Сенченко сошел с ума", и высказывать опасения, чтобы этого не произошло с С.

В раговоре Сенченко говорит, "что он уже примирился с тем, что он уже не писатель". Он говорит: "Писать мне нельзя, что бы я ни написал, все будет признано плохим и несоветским: доказать все можно, если нужно".

Свой вывод он аргументирует так: "Ведь никакого конкретного обвинения за книгу мне не предъявили. Даже национализма не нашли. Но хотя национализма и не нашли, заявляют, что это — рецидивы национализма. В чем же дело? Значит, не в романе дело и не в каких-то моих новых ошибках. Просто решено, что я, раз я двадцать три года назад написал "Записки холуя" и "Червоноградські портрети", не имею права работать в советской литературе, что бы я теперь не написал"".

 
Іван Сенченко. Новели (1940)

Роботи не було, з журналу "Україна" його звільнили, Сенченко перебивався перекладами. Через рік, восени 1948-го, Смолич у донесенні повідомляв, що діти Сенченка хворіють від недоїдання, у нього самого тіло вкрилося фурункулами, а його дружина приходила до Смолича розвідати, справді її чоловік нічого в Спілці не заробляє чи, може, ховає від неї гроші. Та найголовніше — Сенченко нічого не міг писати, сам це розумів і зізнавався в цьому. Смолич у приватній розмові порадив йому взятися за нариси, коли вже художній талант він утратив. Це була друга, ще глибша могила.


Могила третя. Забуття

Час минав. Кагановича з України відкликали. 25 грудня 1951 року начальник відділення в МДБ УРСР майор Сєкарєв (чия дружина, за іронією долі, працювала в Інституті літератури, доки чоловік наглядав за письменниками) розглянув справу-формуляр № 1383 на Сенченка Івана Юхимовича і встановив, що "данных об антисоветской деятельности Сенченко в настоящее время не имеется".

Того року в Сенченка нарешті вийшла перша книжка після майже десятилітньої перерви. Повість "Його покоління" ще лежала непорушним каменем, її треба було переробляти. Яновський уже переписав "Живу воду" під назвою "Мир". 25 лютого 1954 року його серце не витримало. 7 грудня того року в МДБ УРСР закрили справу-формуляр на Сенченка і передали її в обліково-архівний відділ. Самого письменника вирішили залишити на "общесправочном учете".

Книжка Івана Сенченка
Книжка Івана Сенченка "Оповідання" (1959) з дарчим написом Костеві Гордієнку
Харківський літературний музей

Сенченко ще писав до кінця життя, більше для дітей-дошкільнят, менше для дорослих. Узявся переробляти свої твори 20-х років, за які стільки терпів добрих півстоліття. Охоче, а може, й ні, але розповідав про ту "золоту добу" свого життя й української літератури. Розповідав літературознавцеві Василеві Півторадні, який сумлінно конспектував ці розповіді (і ні, нікуди вже про них не доносив), В'ячеславові Брюховецькому, якому навіть доручив опублікувати свої "Нотатки про літературне життя 20–40-х років". Саме Брюховецький упорядкував останню до сьогодні книжку вибраного Сенченка, що вийшла 1990 року в серії "Бібліотека української літератури".

А потому настало забуття — третя й найглибша могила письменника Івана Сенченка. Його твори цікавлять лише науковиць і науковців, часто лише для того, щоб заробити на них дисертацію чи публікацію, і за сферичним аналізом текстів у вакуумі не проглядає ні інтелектуальна й творча біографія письменника, ні багата на події й парадокси доба, у яку він жив і працював. А позаяк формально Сенченко належить до "українських радянських письменників", йому ще й загрожує небезпека декомунізації.

 
Вирізка з газети "Красное знамя" за 11 вересня 1940 року з фото Івана Сенченка, що відклалася у його справі-формулярі
Електронний архів визвольного руху

У своїх знаменитих і водночас прикрих для автора "Записках холуя" (справжня назва, до речі, "Із записок") Сенченко протиставляв Холуєві Прометея: "всі хотіли бути Прометеями і, йдучи цим шляхом, ішли проти своєї справжньої природи — природи незрівнянно прекрасного Холуя. Хто вам сказав, що ви Прометеї? Це непорозуміння: Прометей — мрія, ви — реальність. Чого ж ви хочете тікати від своєї справжньої суті?"

Самому ж авторові вдалося втекти від цієї "справжньої" суті. Він не прогнувся, але чи переміг?


Статтю підготовлено в рамках проєкту "Українські митці 1920-х у фокусі радянських спецслужб", що його реалізує Центр досліджень визвольного руху за підтримки Українського культурного фонду. Більше документів про митців — на сайті Електронний архів визвольного руху.

Авторка щиро дякує Олені Тихоненко, Богданові Цимбалу й Олексієві Юрченку за допомогу з ілюстраціями.






«Не Арґус, ні Гелена, ні Марія Маґдалена»: вибираємо та їмо сир по-середньовічному

Середньовічна кухня – це не лише екстравагантні страви на кшталт павича, міног чи лебедя у соусі з власної крові. Якими б дивними не видавались нам інколи люди середньовіччя, їх меню не надто відрізнялось від нашого. Пропонуємо вам уривок, де історикиня й авторка книги «Від бобра до фазана: їжа західноєвропейського Середньовіччя» Стефанія Демчук розповідає про шлях на середньовічний стіл сиру, без якого і сьогодні ми не можемо уявити свою повсякденність

«Польська» ідентичність і російське самодержавство

У перші десятиліття ХІХ століття Санкт-Петербург негласно визнавав польський характер Правобережної України, як і всіх інших територій, анексованих у Речі Посполитої. Чиновники найвищого рангу навіть використовували відповідну термінологію на кшталт: "польські губернії" чи "польські землі", причому як в усному мовленні, так і в офіційному діловодстві. Після Листопадового повстання 1831 – 1832 років ситуація кардинально змінилася: російське самодержавство розпочало тотальний наступ на "польську" ідентичність. Комплекс заходів, до якого протягом наступних десятиліть вдалася російська влада, без перебільшення, можна назвати репресіями в економічній, релігійній і гуманітарній сферах. Йдеться про русифікацію польської культури, переслідування католицької церкви, політичний тиск, заборону освіти рідною мовою, декласацію та асиміляцію шляхти.

«Чорна неділя» села Клюськ. Без білих плям

Велика трагічна історія України часів Другої світової війни складається з маленьких трагедій сіл, селищ, містечок. Без втрати невинних людських життів на території Волині не обійшлось в жодному з населених пунктів. Не оминула трагедія і невеличке мальовниче село Клюськ, розташоване в 20-ти кілометрах від Ковеля.

Легенда про «Оржівську операцію»: як Внутрішні війська НКВД випадково вбили «Клима Савура»

Читаючи документи, складається враження, що Оржівська операція за масштабами була чимось подібним до «битви за Берлін». Очевидно, чекістам не хотілося в «переможному угарі» відставати від Червоної армії і банальну випадкову ліквідацію «Савура» розцяцькували, як масштабну операцію із задіянням особисто вищого командування держбезпеки УРСР.