Лютнева драма президента Бенеша

За столом в кабінеті президента Чехословаччини на Празькому Граді сидів сивий хворий чоловік. Президенту Едвардові Бенешу було лише 63 роки, проте постійні хвороби і тиск з боку політичних опонентів цілковито виснажили його. Президент щойно підписав призначення нового комуністичного уряду. Його держава, яку він власноруч засновував, будував і за яку бився десятиліттями, провалювалася в морок комуністичної диктатури. І під вироком Чехословаччині стояв його, Едварда Бенеша, підпис. Одного з найбільших демократів в історії центральної Європи ХХ століття.

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Чеським центром в Києві розпочала новий авторський проєкт. На сайті в рубриці "Czech-in" щомісяця публікуватимуться статті про чеське двадцяте століття.

Історичні та культурні зв'язки України та Чехії є загальновідомими: від українських академій та університетів, які діяли в Чехословаччині в міжвоєнний період, крізь Празьку поетичну школу і до драматичних подій Празької весни 1968 року. Водночас, при акценті на "українських" слідах в історії Чехії, подекуди недостатньо уваги приділяється історії самої Чехії, чеським визначним діячам та віховим подіям.

Czech-in покликаний заповнити ці прогалини та ознайомити українського читача з ключовими подіями та особистостями новітньої чеської історії – від Томаша Масарика до Мілана Кундери, від проголошення незалежності у 1918 році до Оксамитової революції 1989 року. Пріоритетом проекту є безпосередньо чеський погляд на власну історію та дискусії в чеському середовищі щодо історії власної держави.


Із закінченням Другої світової війни Едвард Бенеш повернувся в Прагу з Лондона. Його життєва історія червоною ниткою простягалася через новітню історію Чехословаччини.

Бенеш був одним з ключових акторів на Версальській мирній конференції в 1919 році, коли Чехословаччина підтвердила незалежність і отримала міжнародне визнання.

За президентства Томаша Гарріга Масарика Бенеш був міністром закордонних справ і його найближчим соратником в часи золотої "Першої республіки". Після смерті Масарика Едвард Бенеш став президентом.

Саме Бенеш був на чолі держави в трагічні дні 1938 року, коли Чехословаччину зрадили західні союзники і залишили на самоті перед лицем німецької агресії. Слідували роки еміграції в Лондоні.

Едвард Бенеш тріумфально повернувся в Прагу у 1945 році. В столиці його вітали натовпи прихильників, які вірили у відродження золотого віку своєї держави. Адже в них був він – соратник Масарика, жива легенда демократії – Едвард Бенеш.

Едвард Бенеш повертається в Прагу 1945
Едвард Бенеш повертається в Прагу 1945
Джерело: historytoday.com

Але часи змінилися. Ані країна, ані сам президент не були готові до відновлення демократичних порядків. А шлях з Лондона в Прагу для президента тепер пролягав лише через Москву.



Прелюдія в час війни

Чехословаччина одразу після вигнання нацистів стала майданчиком для геополітичних ігор. З одного боку, в країні ще були живі демократичні традиції. З іншого, прихід Червоної армії значно посилив русофільські настрої.

Окрім цього, риторика комуністів була зрозумілою для місцевих жителів, і уявлення про соціалістичний рай в середині 1940-х років ще не було затьмареним політичними переслідуваннями та вбивствами опонентів.

Популярність комуністів в Чехословаччині справді була значною, що згодом і привело їх до перемоги, нехай і не абсолютної, на виборах до парламенту у 1946 році.

Едвард Бенеш, як досвідчений дипломат, вирішив грати на випередження. Ще в 1943 році, усвідомлюючи, що радянська армія незабаром увійде в Чехословаччину, президент відбув з Лондона до Москви.

Окрім цілком об'єктивних причин, Бенеша спонукав до цієї співпраці й особистий досвід. Синдром мюнхенської зради, коли Британія та Франція фактично кинули його країну напризволяще, мимоволі штовхав президента в обійми Кремля. Едвард Бенеш полетів домовлятися з Йосипом Сталіном.

Президент Чехословаччини в екзилі не приховував свого захоплення від московської поїздки. Він знову відчув себе політиком першого рангу після декількарічного перебування на лондонському маргінесі.

Сталін радо прийняв гостя на найвищому рівні і в результаті поїздки сторони підписали договір про дружбу, взаємодопомогу та повоєнну співпрацю.

Радість Бенеша була зрозумілою – поки західні союзники прораховували можливі повоєнні розклади, Сталін був єдиним, хто обіцяв Бенешові все, чого той прагнув: відновлення довоєнних кордонів Чехословаччини, невтручання у внутрішні справи та всіляку підтримку країні після війни.



СРСР у 1943 році, після повороту у війні, видавався не найгіршим партнером – симпатії до комуністів зростали, Кремль роздавав обіцянки на будь-який смак.

Було очевидним, що СРСР стане лідером регіону, тож заручитися дружбою з Кремлем для Бенеша у 1943 році було чи не найкращим варіантом. Після мюнхенської зради довіряти Заходу президент вже не міг.

Насправді ж обіцянки Сталіна були фікцією, а перші основи майбутньої "диктатури пролетаріату" в повоєнній Чехословаччині були закладені вже у 1943 році в Москві. За два тижні до смерті, в серпні 1948 року, Едвард Бенеш напише:

"Брешуть всі без винятку, це спільна риса усіх комуністів, передусім російських. Моєю найбільшою помилкою було, що я до останнього відмовлявся повірити, що Сталін мені цинічно та холоднокровно брехав, як у 1935 році так і пізніше. Що його запевнення як мене так і Масарика було свідомим і цілеспрямованим шахрайством".

Але у 1943 році Едвард Бенеш вважав інакше і готувався за підтримки Москви прийняти владу у своїй країні.



Кошицький уряд

Так само як і в інших країнах майбутнього соціалістичного блоку, в Чехословаччині СРСР не поспішав прямо захопити владу, схиляючись до тактики створення влади т.зв. "народного фронту" - уряду сформованого різними партіями лівого спрямування з ключовими посадами в руках комуністів.

Формування такого уряду було й частиною домовленостей з Москвою – для Чехословаччини попередньо узгодили склад нової влади, яку мав очолити Зденек Фіерлінгер, представник соціал-демократичної партії, який ще з 1937 року виконував функції посла в СРСР.

Ключові ж міністерства – внутрішніх справ, інформації та аграрного господарства відійшли до рук комуністів.

Одразу після переїзду на звільнену територію Чехословаччини (в місто Кошице) в квітні 1945 року, новий уряд виголосив т.зв. "Кошицьку програму".



Вона, зокрема, передбачала конфіскацію майна"зрадників", відновлення економіки, поступову націоналізацію підприємствта визначала колективну вину правих політичних сил.

Таким чином комуністи розчистили собі поле для діяльності. Президент Бенеш не заперечував. Він розумів настрої суспільства й сам дедалі більше тяжів до лівих ідей, "соціалізуючої демократії", за його власним визначенням.

Водночас, ще в червні 1945 року чеська влада погодилася віддати Підкарпатську Русь (нинішня Закарпатська область України) СРСР.

Чехословаччина також отримувала допомогу в рамках УНРРА від протигітлерівської коаліції – передусім продовольчу, що дозволяло тримати мінімально необхідний рівень життя населення.

Ситуація всередині країни залишалася вкрай напруженою. Президент, який користувався безперечним авторитетом, часто брав владу у свої руки – безпосередні декрети Бенеша в перші два повоєнні роки були найбільш ефективним методом управління державою.

Водночас, далеко не всі рішення президента з історичної перспективи сприймаються однозначно. Найбільш скандальними до сьогодні залишаються декрети щодо виселення німецької та угорської меншини з Чехословаччини, які місцями призвели не лише до брутального насильства в регіонах, але й до дисбалансу економіки та ринку праці.

Проте насильство в регіонах не було наслідком безпосередніх рішень Бенеша. В судетських областях спорадично відбувалися погроми над німцями, адже чехи прагнули помститися зрадникам.

Не сприяло стабілізації й гоніння на відьом, влаштоване під керівництвом комуністів – створення тимчасових судів, які розправлялися над "зрадниками", а по-суті, часто використовувалися для тиску на середній клас та чистки різноманітних організацій від "ворожих" комуністам елементів.

В 1946 році в Чехословаччині пройшли парламентські вибори, які мали легітимізувати нову владу в країні. Немає сумнівів, що відсутність правих політичних партій, які опинилися за межами політичного процесу, створила значний дисбаланс.



Водночас говорити про фальсифікацію виборів не доводиться. Комуністична партія Чехословаччини перемогла на виборах і отримала 38 % місць у парламенті.

Таким чином вони були змушені утримувати уряд народного фронту разом з демократичними партіями: народно-соціалістичною, соціал-демократичною, народною та демократичною. Наступних вільних виборів у Чехословаччині довелося чекати понад сорок років.


Клемент Готтвалд і посилення держбезпеки

Клемент Готтвалд та Йосип Сталін
Клемент Готтвалд та Йосип Сталін
Джерело: ceskatelevize.cz

Новим прем'єр-міністром став Клемент Готтвалд, людина з буремною біографією та тісними зв'язками з Москвою. Лідер комуністичної партії Чехословаччини розпочав політичну кар'єру ще на початку 1920-х років, був комуністичним депутатом в парламенті, а у 1938 році емігрував до Москви.

Створення протигітлерівської коаліції разом з підтримкою Кремля стало для Готтвалда шансом прийти до влади в Чехословаччині, чим він сповна скористався, в 1946 році очоливши уряд.

Нова влада складалася з 27 міністрів, ключові ж пости, логічно, відійшли до рук комуністів. Окрім посади прем'єра, комуністи отримали посади міністра інформації, соціальної політики та праці, міністра фінансів, міністра внутрішньої торгівлі і ключову посаду міністра внутрішніх справ, яку обіймав Вацлав Носек.

Міністерство внутрішніх справ стало майданчиком, від якого комуністична партія відштовхнулася для подальшого захоплення всієї повноти влади. Перші кроки комуністи здійснили ще за Кошицької влади, адже міністр Носек вже тоді зайняв керівну посаду в міністерстві.

Усі ключові проголошення комуністичної партії в 1945-46 роках містили заклик до створення загонів самооборони та парамілітарних утворень. В повоєнний період питання було актуальним, і прихильники комуністів залюбки долучалися до таких загонів.

Окрім цього, під крилом міністерства оборони та міністерства внутрішніх справ було створено "комісії внутрішньої національної безпеки", які до 1947 року жодним чином не регулювалися на законодавчому рівні.

Перебудову комуністи влаштували й в офіційних структурах. Після війни влада розпустила гвардію та поліцейський апарат, на його місце прийшла уніфікована і розгалужена система Корпусу національної безпеки (Sbor národní bezpečnosti, SNB), який мав доглядати за громадським порядком і включав в себе різні підрозділи держбезпеки.

Саме тут одразу в 1945 році було сформовано й сумнозвісну Державну безпеку (Státní bezpečnost, StB), чехословацький аналог КҐБ, який включав в себе таємну політичну поліцію та служби інформації. Саме цей орган в наступні десятиліття займався переслідуванням опозиціонерів та дисидентів.

Міністр внутрішніх справ Вацлав Носек
Міністр внутрішніх справ Вацлав Носек
Джерело: radio.cz

Важливу роль в мілітаризації відігравали профспілки та їхній орган Центральна рада профспілок (Ústřední rada odborů, ÚRO), під доглядом якоїще в травні 1945 року було створено полк швидкого реагування держбезпеки.

Олджіх Криштоф, комуністичний функціонер, який безпосередньо займався набором в цю організацію, надавав перевагу колишнім партизанам та людям з бойовим досвідом. Верхівку полку повністю складали комуністичні партійці. Окремо комуністи створили й інформаційну службу.

Окрім цього, одним з ключових чинників в подальших подіях стали парамілітарні утворення, контрольовані міністерством, т.зв. "заводська міліція", (závodské milice).

Такі бригади утворювалися одразу після війни у 1945 році на заводах та підприємствах з офіційною метою "захисту майна трудящих". Фактично вони також підпорядковувалися профспілкам, на чолі яких тоді був Антонін Запотоцький, майбутній комуністичний президент Чехословаччини.

Активну участь у куруванні цих підрозділів приймало й міністерство внутрішніх справ та сам міністр Вацлав Носек. Ці парамілітарні угрупування вже тоді з боку деяких демократів не безпідставно прирівнювалися до німецьких штурмових загонів СА.

Всі перелічені організації були озброєні, переважна більшість активістів мали бойовий досвід та ідеологічно були кованими комуністами.

Демократична ж сторона лише спостерігала і, видається, все ще перебувала в тумані ілюзій, ніби демократичні інституції та процедури будуть збережені. Президент Бенеш поступово втрачав сили, передусім фізичні – влітку 1947 року президент пережив інсульт і перебував під наглядом лікарів.



Проблеми зі здоров'ям переслідували президента вже не перший рік. Ще під час лондонського екзилу в Бенеша були постійні мігрені та трапився мікроінсульт.

Проте Едвард Бенеш не сумнівався у власних силах і був переконаним, що саме він зможе втримати баланс сил. До певного часу йому це справді вдавалося.



План Маршала

Доктрина Трумена та план Маршала виголошені в 1947 році прискорили відповідь на запитання, де саме проходитиме Залізна завіса.

Чехословаччина в повоєнні роки відчайдушно потребувала економічної допомоги. Спорадичних транспортів з СРСР, який сам потерпав від голоду, чи допомоги УНРРА було замало.

Військові ж обміни та постачання радянської зброї було недостатньо, щоб зрушити з місця господарство в щойно звільненій державі. Економічна допомога США, яку згідно плану Маршала могла отримати Чехословаччина, була вкрай бажаною.

Не лише Чехословаччина відчайдушно потребувала допомоги – в Кремлі теж певний час не займали чіткої позиції. Влітку 1947 року В'ячеслав Молотов відбув у Париж для попередніх переговорів. Проте вже 2 липня демонстративно покинув конференцію.

Чехословацький уряд, чи через брак досвіду, чи то з наївності, цього сигналу не зрозумів. 7 липня чехословацька влада за пропозицією Яна Масарика (міністра закордонних справ, сина колишнього президента) одноголосно разом з комуністами проголосувала за прийняття плану Маршала. Через два дні чехословацька делегація на чолі з прем'єром Готтвалдом вирушила до Москви.

В Кремлі чехословаки намагалися пояснити свою позицію, Готтвалд мав з собою й лист від президента Бенеша, у якому він пояснював необхідність прийняття американської допомоги.

Президент Едвард Бенеш та Клемент Готтвалд
Президент Едвард Бенеш та Клемент Готтвалд
Джерело: ceskatelevize.cz

Об 11 годині вечора 9 липня делегацію прийняв Сталін. Будь-які пояснення урядовців, запевнення Яна Масарика, що план не спрямований проти СРСР, не мали ефекту.

Вердикт Сталіна звучав однозначно: "Якщо до завтрашнього дня до 16.00 Чехословаччина не відмовиться від участі в плані Маршала, це матиме серйозні наслідки для відносин між країнами".

Клемент Готтвалд надіслав телеграму відповідного змісту в Прагу. Наступного ж дня уряд скасував свою участь в американській програмі, попри протест міністра торгівлі та промисловості Богуміла Лаушмана. Президент Едвард Бенеш активно втрутитися в процес не міг. Саме цими днями в нього трапився інсульт.

Зрив плану Маршала мав не лише важкі наслідки для економіки, а й прямі політичні ускладнення. Влада "народного фронту" проявила свою ненадійність, і в Кремлі вирішили пришвидшити процес захоплення влади.



Комінформ

Неоднозначність поведінки чехословацьких комуністів щодо плану Маршала стала останньою краплею для Кремля, хоча незадоволення Чехословаччиною зростало поступово.

Ще в червні 1947 року до Праги прибула "інспекція" на чолі з Пантелеймоном Гуляєвим, яка зробила для Сталіна невтішну доповідь: мовляв, чехословацькі комуністи втрачають популярність серед студентів та інтелігенції, недостатньо популяризують радянську культуру та провалюють економічну політику.

Для Сталіна це були однозначні сигнали для дії. У вересні 1947 року був заснований Комінформ (Інформбюро), організація для координування (чи, радше, контролювання) діяльності комуністичних партій в Європі.

На перших засіданнях делегація чехословацьких комуністів під головуванням найближчого соратника Готтвалда генерального секретаря ЦК КПЧ Рудольфа Сланського отримала чіткі вказівки щодо посилення та активізації курсу на захоплення влади.

При цьому сам Сланський відкинув нейтральну риторику і відкрито назвав президента Едварда Бенеша та міністра закордонних справ Яна Масарика "агентами англо-американського імперіалізму" та висловив готовність "посилити боротьбу з реакціонерами" за підтримки широких мас населення. Комуністи були готові до відкритої конфронтації.



Переворот

Кінець 1947 – початок 1948 року в Чехословаччині характеризувався поступовим посиленням тих процесів, які вже відбувалися й попередні роки.

КПЧ активно проводила мітинги, вичищала державний апарат від "ворожих елементів" та посилювала мілітаризацію своїх підручних загонів – заводських та народних міліцій, активно працювала інформаційна служба та пропаганда.

Такі процеси викликали дедалі більше занепокоєння президента Едварда Бенеша. Проте сильних союзників у нього практично не було. Демократичні партії свято вірили в міць державних інститутів та авторитет президента.

Мітинг комуністів в Празі, лютий 1948 року
Мітинг комуністів в Празі, лютий 1948 року
Джерело: moderni-dejiny.cz

Криза виникла достатньо несподівано. 12 лютого міністерство внутрішніх справ видало розпорядження, згідно з яким останніх восьмеро некомуністичних окружних керівників Корпусу національної безпеки в Празі було звільнено та замінено комуністами. Таким чином, всі органи держбезпеки мали остаточно опинитися в руках однієї партії.

Для демократичних міністрів, яких в уряді все ще була більшість, це стало останньою краплею. Наступного дня урядовці швидко скоординували свої дії і подали протест. Більшістю голосів було вирішено зупинити дію цього розпорядження.

Міністри вимагали звіту міністра внутрішніх справ Вацлава Носка та призупинення будь-яких персональних рішень до заслухання цього звіту.

Сам міністр Носек раптово "захворів" і не був присутній на засіданні уряду. Некомуністичні міністри також вимагали детально розібратися у скаргах, які все частіше надходили щодо діяльності держбезпеки.

Протягом вихідних днів 14-15 лютого тривали консультації міністрів демократичних партій щодо подальших дій. Характерно, що пізніше відкриття архівів засвідчило – КПЧ знала про всі плани та перемовини інших партій, включно з переговорами з президентом Бенешом.

Комуністичні агенти повністю контролювали органи безпеки та інформаційні служби. Врешті, урядовці вирішили, що в разі, якщо їхнє рішення не буде виконано, вони подадуть у відставку. План був узгоджений з президентом.

Такий хід перевів би ситуацію у сферу його компетенцій: Бенеш міг оголосити нові вибори (які б були для комуністів менш успішними), або призначити тимчасовий уряд. Або ж прийняти відставку міністрів. Але рішення мав прийняти саме президент.

Коли у вівторок 17 лютого на засіданні уряду мав звітувати міністр внутрішніх справ Носек, виявилося, що він все ще "хворіє" та на засідання знову не прийшов. Попереднє законне рішення уряду Готтвалд проігнорував.

Напруга зростала, і комуністи усвідомили, що урядова криза дає їм шанс захопити владу в країні. Усвідомлювали це й у Кремлі. 19 лютого до Праги прилетів заступник Молотова Валер'ян Зорін.

Клемент Готтвалд постійно консультувався з Москвою щодо подальших кроків. В Кремлі спекулювали й можливістю воєнного вторгнення в разі необхідності.

Такий сценарій навряд чи був можливий, проте як засіб тиску на демократичних чехословаків, без сумніву, був дієвим інструментом.



Наступного дня, 20 лютого, протестуючи проти невиконання рішень уряду та остаточного захоплення органів держбезпеки комуністами, 12 міністрів трьох демократичних партій: Народно-соціалістичної, Демократичної та Народної, подали у відставку.

До відставок не приєдналися соціал-демократи та безпартійні – міністр закордонних справ Ян Масарик та міністр оборони Лудвік Свобода. Це ще більше ускладнило ситуацію.

12 відставок з 27 становило меншість, необхідні були ще відставки бодай двох міністрів. В цій ситуації м'яч опинився на полі президента Едварда Бенеша. І вся відповідальність за подальшу долю країни лягла на його плечі.

Водночас, КПЧ, відчувши свій шанс, активізувала всі свої ресурси, які далеко не завжди відповідали букві закону та демократичним процедурам.

Всі частини народної міліції були приведені в стан бойової готовності, озброєні люди заполонили Прагу. До столиці підтягувалися регіональні осередки.

В офісах протестуючих партій проводилися обшуки органами держбезпеки, які були підконтрольні комуністам. Мобілізувавши свій актив, КПЧ проводила великі мітинги в центрі міста. Комуністичні газети виходили під гаслами "жорсткої відсічі реакціонерам".

Народна міліція
Народна міліція
Джерело: aktualne.cz

Президент Бенеш опинився у складній ситуації. Загроза громадянської війни та привид можливого радянського вторгнення обмежували поле для маневру. Постійний тиск комуністів підточував сили хворіючого президента.

Після перенесеного інсульту стан його здоров'я стрімко погіршувався. Проблемою була також фатальна відсутність двох відставок. В разі, якщо б у відставку подало 14 міністрів, (більшість з 27), Бенеш мав розпустити уряд та призначити вибори.

Проте навіть в ситуації, що склалася, можливим варіантом було призначення тимчасового уряду та нових виборів. Складність була в тому, що в разі прийняття відставки 12 міністрів, конституція Чехословаччини давала можливість не оголошувати вибори, а просто замінити їх новими міністрами.

Саме цей сценарій проштовхувала КПЧ та Клемент Готтвалд. Для комуністів відкривалася можливість замінити демократичних міністрів на комуністичних, таким чином взявши під контроль всю повноту влади в країні.

Дилема Едварда Бенеша звелася до простого "або – або". Президент Бенеш не прийме відставку демократів та оголосить нові вибори (чого прагнув демократичний табір), або ж президент прийме відставки й призначить новий, повністю комуністичний склад уряду.

Поки президент шукав вихід із ситуації, комуністи часу не гаяли. Обшуки та арешти демократів продовжувалися. За різними даними, протягом 21-25 лютого було заарештовано понад 400 партійних активістів різних рівнів.

21 лютого влада вирішила легітимізувати "народну міліцію", заснувавши офіційний керівний орган. Народна міліція контролювала всі стратегічні пункти у столиці.

Вночі з військових складів у місті Брно виїхали вантажівки з десятками тисяч одиниць зброї та боєприпасів. Народна міліція повинна була бути добре озброєною.

Клемент Готтвалд іспектує підрозділи держбезпеки та народної міліції
Клемент Готтвалд іспектує підрозділи держбезпеки та народної міліції
Джерело: epochaplus.cz

Масивний тиск комуністів наочно продемонстрував слабкість демократичних інститутів та безпорадність демократичних партій. На захист демократії, традиційно в історії Чехословаччини, стали студенти.

23 лютого багатотисячна демонстрація студентів прийшла на подвір'я президентської резиденції, щоб висловити підтримку демократії та президентові. Едвард Бенеш запевнив, що контролює ситуацію.

Справді, помічники президента у спогадах підкреслювали, що ще 23 лютого Бенеш не хотів приймати відставки і намагався продовжити переговори. Проте на зустрічі в президента Клемент Готтвалд вже погрожував можливістю радянського вторгнення.

Зрештою заявив, що якщо Бенеш не підпише призначення нового комуністичного уряду – комуністам "доведеться взяти владу у свої руки іншими методами". Натяк Готтвалда, під чиїм керівництвом Прагу заполонила озброєна народна міліція, був більш ніж зрозумілий.

Через два дні, 25 лютого, в розвитку подій міг настати ключовий поворот. Ще двоє міністрів з соціал-демократичної партії подали у відставку. На столі в президента опинилося 14 необхідних документів про звільнення міністрів. Згідно з конституцією, Бенеш мав право і тепер вже обов'язок розпустити уряд.
Проте комуністи не були налаштовані відступати. Організувавши великий страйк напередодні, комуністи зібрали своїх прихильників на центральній Вацлавській площі. Напоготові було й декілька тисяч озброєних активістів народної міліції.

Водночас, декілька тисяч студентів вирушили до резиденції президента. Цього разу прохід до Празького Граду заблокувала народна міліція. На вулиці Нерудовій, яка веде до резиденції президента, відбулися сутички студентів з комуністичним активом.

Пообіді на Град приїхав Готтвалд. Після короткої зустрічі, Едвард Бенеш, тепер вже всупереч закону, пообіцяв затвердити новий комуністичний склад уряду.

Президент Едвард Бенеш та Клемент Готтвалд
Президент Едвард Бенеш та Клемент Готтвалд
Джерело: protiproudu.cz

Події лютого 1948 року часто ставлять в вину Едварду Бенешові. Багато його соратників, зокрема ті ж міністри, які подали у відставку, вважали, що президент їх зрадив. Сам Бенеш пізніше згадував:

"Вони звинувачують мене, що я їх підвів. Я ж звинувачую їх, що вони підвели мене у вирішальну мить. Коли Готтвалд заповнив Старомєстську площу кровожерливою, до зубів озброєною міліцією, я очікував, що всі інші зберуться на Вацлавській площі. Я не міг собі уявити, що їм настільки бракує організованості та рішучості, коли настав час діяти.

Я вірив, що демонстрація неозброєних студентів дасть поштовх для загального повстання. Але коли ніхто не поворухнувся, я ж не міг допустити, щоб Готтвалдська орда зчинила масовий масакр над безборонними пражанами. Їхні погрози не мали жодних меж."    

Чи міг президент вчинити інакше? Реальна загроза вуличних протистоянь, озброєна комуністична міліція на вулицях Праги, привид радянської армії на чехословацьких кордонах, брак міцних соратників – ці всі чинники грали не на руку президентові.

Не виключено, що Едвард Бенеш зразка 1920-30-х років зумів би краще впоратися з проблемою. Але в 1948 році президент був старіючим і важко хворим чоловіком, для якого такі завдання були вже не під силу.

З резиденції президента Клемент Готтвалд вирушив прямо в центр Праги, де його очікували натовпи прихильників. Готтвалд урочисто оголосив, що президент прийняв усі вимоги саме в такому вигляді, як вони були сформульовані ним, Клементом Готтвалдом. Комуністи перебрали на себе всю повноту влади в країні.

Клемент Готтвалд сповіщає про свою перемогу, 25 лютого 1948 року
Клемент Готтвалд сповіщає про свою перемогу, 25 лютого 1948 року
Джерело: radio.cz

Едвард Бенеш помер через сім місяців після перевороту. Він вже не мав жодних ілюзій щодо комуністів, як свідчать його останні записи.

У травні 1948 року Бенеш ще спробував протистояти комуністам, коли відмовився підписувати нову Конституцію, яка закріплювала соціалістичний лад в Чехословаччині. Проте вже через місяць подав у відставку з посади президента.

Саме факт, що ще протягом декількох місяців після перевороту Бенеш залишався на посаді, ставлять йому у вину навіть найбільш палкі прихильники. Адже таким чином він легітимізував комуністичну владу.

Після відходу Бенеша президентом став саме Клемент Готтвалд. Якщо Едвард Бенеш хотів запобігти насильству – йому це не вдалося. На зламі 1940-50-х років комуністична влада в традиціях пізнього сталінізму проводила великі політичні суди.

Жертвами репресій стали десятки й сотні людей. Найбільш відомий процес початку 50-х років – т.зв. "Процес над Сланським". В результаті якого сам Рудольф Сланський, колишній прибічник Готтвалда та генеральний секретар партії ще до 1951 року, був повішений за вироком суду.

Мілада Горакова
Мілада Горакова
Джерело: echo24.cz

Комуністи немилосердно розправлялися з "непокірними" - депутатка та юристка Мілада Горакова, як і десятки інших, була страчена у 1950 році.

Країна опинилася під тоталітарним пресом комуністичного режиму. І під комуністичним вироком Чехословаччині стояв підпис Едварда Бенеша від 25 лютого 1948 року.

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?