«Люди бігли і голосили: «Навічно!» - спогади спецпоселенки з Полтавщини

Уже 45 років Ольга Янкевич, уродженка Луцька, мешкає на Семенівщині. Проте назавжди запам’ятала січень 1950-го, коли їй із родиною довелося надовго залишити Україну. Її, тоді 9-річну дівчинку, разом із старшою сестрою, мамою і бабусею, комуністична влада зарахувала до «ворогів народу» і виселила на спецпоселення до Сибіру.

28-й квартал, 1957 рік. Зіновія Хілевська (бабуся О. Янкевич), Галина Андриїшина і Ольга Янкевич разом з сусідами-спецпоселенцями

Приводів більше ніж вистачало: батько як учасник українського визвольного руху опинився під час нацистської окупації в таборі Освенцім, дід по батьковій лінії був греко-католицьким священиком, а система доносів працювала на повну…

Пані Ольга поділилася спогадами про час, що розділив її дитяче життя на "до" і "після". 

"Прокинулися ми від стуку в двері біля 4 години ранку. Якісь чоловічі голоси щось пояснювали мамі і бабусі. Кімната наповнилася військовими  людьми зі зброєю, з червоними зірками на шапках, кілька чоловік були  "червоними околишами", як колись казали на КДБістів.

Почався обшук, але він був якийсь поверховий, було видно, що це тільки привід для чогось. Офіцер підійшов до столу, на якому акуратно були складені наші підручники, і каже : "Шта, уже падгатовілісь к обиску?" Але, взявши кілька книг, побачив, що це підручники і замовк.

Нарешті, нам оголосили, що нас вивозять в Сибір. Яка була реакція мами і бабусі – не пам'ятаю, тільки сліз і метушні не було. А от я категорично відповіла, що нікуди не поїду, бо у мене в музичній школі академконцерт, і запізнюватись на нього категорично не можна.

Офіцер засміявся і запевнив, що в Сибіру теж є багато музичних шкіл. Ці слова запам'яталися мені назавжди.

На збори нам дали всього 2 години. Бабуся зібрала книжки, наш одяг і одягала нас. Зими були теплими, і одяг був легкий. Мама ходила в туфельках з калошами, і в цьому – до Сибіру?

Познаходили якісь хустки, зібрали постіль, покривала, книги, все пов'язали у вузол і склали у валізи. До столу, де лежав прес для паперів – статуетка у вигляді лежачої собачки, яку ми дуже любили, підійшов офіцер і, нахабно дивлячись на нас, засунув її у кишеню.

Галина Андриїшина, мама Ольги Янкевич, 1935 рік
Галина Андриїшина, мама Ольги Янкевич, 1935 рік
Фото з родинного архіву

У нас була скриня, зроблена руками дідуся, але її не дозволили брати. Так багато потрібного нам залишилося в хаті. Мені захотілося по нужді, офіцер дозволив, але "щоб ця не втекла", послав зі мною солдата з гвинтівкою зі штиком.

"Будка" була надворі, і мені так страшно було йти з тим солдатом з гвинтівкою! Ось і спливли 2 години. Під'їхала машина. Тоді один із солдатів шепнув бабусі: "Беріть скриню! Ми погрузимо, і кидайте туди все, що треба".

Він схопив нашу швейну машинку "Зінгер" і поклав туди, кидав якісь каструлі, посуд, щось із постелі, і… один пуд жита в мішку, який потім зіграв вирішальну роль в нашому житті, врятувавши нас в майбутньому від голоду.

Як це жито опинилося у нас? Ним нагородили мене як одну з кращих учениць музичної школи, бо мама вчила нас із сестрою в музшколі, хоча ми не завжди мали що вдосталь їсти".

"Ми пішли до машини, а на ній уже було багато людей, таких, як ми, лучан, ніхто не кричить, не плаче, але які очі! Нас, дітей, вмостили всередину, щоб не дуже провівав вітер. І раптом я побачила, що по вулиці бігли багато людей, і всі до нашої машини.

Вони поспіхом передавали нам хто теплу хустку, хто пляшку олії, хто шматок сала, адже з продуктів у нас не було нічогісінько. А машина вже рушала, а люди бігли за нею і кидали чорний круглий хліб".

Усіх привезли у Ковельський табір для спецпереселенців, де поселили в бараці на 200 чоловік. По зібраних там людях можна було вивчити всю географію Волині.

28-й квартал, барак, грудень 1955 рік
28-й квартал, барак, грудень 1955 рік
Фото з родинного архіву

"Особливо запам'яталися родини з Камінь-Каширського району. У них було дуже багато дітей, мабуть, народжували щороку. Як я потім дізналася, вони жили в лісах, оточених болотами, і радянська влада змогла туди дістатися тільки з настанням сильних морозів, коли болота замерзли.

Люди тих сіл вели натуральне господарство, купували тільки сірники, сіль і нафту для ламп. Сіяли льон, самі шили одяг, взуття, мали збіжжя і хліб. Серед них майже не було грамотних, але це були дуже мудрі, щирі, добрі люди".

Життя в бараці врізалося в пам'ять 9-річній дитині. Вранці і ввечері обов'язково всіх перераховували – виганяли надвір, а потім, запускаючи в барак, рахували двоє НКВДистів.

Решта нишпорили по нарах, рахуючи старих, які не могли ходити, і малих дітей. Іноді це повторювалося кілька разів, якщо когось не могли дорахуватися.

"Годували раз на день якоюсь баландою, та ми і її дуже чекали. А вранці і ввечері мусили їсти, хто що мав – зазвичай хліб, окріп і сало. Ми могли це їсти, якщо нам передавали "з волі", якщо ні – люди ділилися.

Побачення з близькими могли не відбутися, все залежало від настрою КДБістів. Якось нам передали хліб і сало, мама віднесла в "каптьорку", де зберігалися продукти, а наступного дня вже не знайшла – їх вкрали. Пригадую розгублене мамине обличчя…"

Дітям дозволяли гратися на подвір'ї. Гралися у "квача", або м'ячем, пошитим з ганчірки. Бувало, м'яч близько підкочувався до огорожі, і тоді одразу лунала лайка з вишки: "Уході! Стрєлять буду!"

28-й квартал, барак, грудень 1955 рік
28-й квартал, барак, грудень 1955 рік
Фото з родинного архіву

"Якогось дня після прогулянки я зайшла у барак, але на порозі зупинилася, бо почула незвичайний спів, спів чотириголосного хору. Спочатку несміливий, він все гучнішав. Я стояла вражена – співав увесь барак:

"Ревуть, стогнуть гори-хвилі в синесенькім морі, Плачуть, тужать козаченьки в турецькій неволі!" Мене хтось відштовхнув, - це до бараку увірвалися КДБісти. Вони кричали: "Замолчать!" - а хор звучав усе голосніше, і вони нічого не могли вдіяти. Пісню доспівали до кінця".

"Ще запам'яталися походи в лазню. Лазня була в центрі Ковеля, і я цих походів дуже боялася, бо нас вишиковували в колони і їх супроводжували  солдати з гвинтівками, а найстрашніше – з собаками, великими вівчарками, які шкірили зуби і гарчали".

На початку березня мешканців бараку почали відправляти в Сибір і Казахстан.

"Видали сухий пайок, якого мусило вистачити на всю поїздку – кожному по хлібині, по солоній рибині і цукерки-подушечки, які одразу ж злиплися докупи.

Нас посадили у товарні вагони, в яких возили худобу. У вагоні було по два віконця, через які потрапляло світло. Щодня нас перераховували, раз на день годували гарячою "баландою". Їхали дуже довго, і переважно вночі.

Вдень потяг заганяли на запасну колію, мабуть, щоб інші люди не бачили другу сторону "радянської дійсності". Люди у вагонах писали листи і записки і викидали в щілинки, з надією, що хтось їх знайде і передасть за адресою.

Ми з сестрою дуже рідко спускалися вниз із наших високих нар, переважно лежали на животі, бо сидіти було незручно – стелі у вагоні дуже низькі.

Пригадую, з нами їхала жінка з дівчинкою, якій не було ще й року… Так їхали 7 тис. км у холоді і постійному голоді. Оскільки мороз чимраз дужчав, люди зрозуміли, що нас везуть у Сибір". 

Уночі 9 квітня 1950 року потяг зупинився, і усім наказали виходити з вагонів.



"Спершу нас загнали у великий сарай. Саме був Великдень, і серед нас був священик, який відслужив Службу, всі плакали і молилися. Зранку нас відвели кого у контору, кого в приміщення школи і т.д.

Туди стали приходити якісь люди, як потім стало відомо, це були начальники дільниць, котрі вибирали собі робочу силу. Процедура чимось нагадувала ринок невільників, хіба що в рота на зуби не заглядали.

Начальники охоче вибирали собі сім'ї, де було мало дітей і старих, а більше сильних робітників. Вони тицяли пальцем, говорячи: "Этих беру я!" Хто з начальників припізнився, їм ні з кого було особливо вибирати.

Залишились такі родини, як наша – мама, стара бабуся і двоє дітей. Так ми потрапили у Лебяженський хімлісгосп, техдільницю Тунгуска, 161-й квартал".

Як настала весна, мама мусила йти на роботу, збирати живицю – смолу із сосен. Коротко про специфіку цієї роботи: наділялися по 500 сосен на збиральницю ("изборщицу") і "здимщика".

Здимщик обходив кожну сосну і робив на них надрізи у вигляді стріли, по два або й чотири. З цих надрізів виступала смола, і поступово капала у жерстяну воронку-"прийомник".

"А збиральниця потім ходить з дерев'яним відром і лопаткою вигрібає туди живицю з прийомника. І так від сосни до сосни ходить жінка з важким відром (повне важить кілограм 15, бо живиця дуже важка), та ще й одягнута в шаровари і куртку, із накидкою на голові, подібно як у пасічників, щоб не прокусив гнус.

Потім з повного відра живиця зливається у невеликі діжки, де її треба перебрати руками від гілочок і хвої, а вже чисту зливають у великі діжки. За літо треба назбирати кілька таких діжок, така була норма.

Мама попрацювала усього два дні, заблукала і ходила з важелезним відром по лісу. На третій день вона вже не могла встати з постелі, і лежала хвора два місяці…"

Одне з місць роботи Галини Андриїшиної на спецпоселенні – місцевий магазин, 1959 рік
Одне з місць роботи Галини Андриїшиної на спецпоселенні – місцевий магазин, 1959 рік
Фото з родинного архіву

Влітку поселенців викликали на збори в сусідню, більшу дільницю Телічет. Люди здогадувалися, що їх змусять підписатися про перебування на спецпоселенні терміном на 5 років.

"Мама була хвора, і на збори пішла бабуся. Я була вдома, і раптом почула велике голосіння. Вибігла надвір і побачила, як люди, котрі поверталися зі зборів, бігли і голосили: "Навічно, навічно!"

Виявляється, усіх змусили підписатися про довічне перебування на спецпоселенні. Я теж заплакала, а бабуся сказала мені: "Запам'ятай: нічого вічного не буває".

Вона мала рацію: після смерті Сталіна виселені поступово потрапляли під амністію. Проте для родини п. Ольги Сибір став домівкою на довгих двадцять років, сповнених складних перипетій…

Загалом з 1944 по 1953 рік із західних регіонів було виселено за межі України на довічний термін понад 200 тисяч людей.

Ольга Янкевич, 1962 рік
Ольга Янкевич, 1962 рік
Фото з родинного архіву

План «Барбаросса». Що думали військові Гітлера?

Хоча було зрозуміло, що однією з головних причин нападу на Радянський Союз було прагнення здобути запаси (передусім нафту), яких бракувало німцям, без відповіді залишалося головне питання: чи мали вони ресурси, щоб здобути ресурси, яких прагнули? Одне слово: чи їхні бажання не перевищували здатність їх задовільнити? Урешті-решт, Гітлер так ніколи й не визнав цього недоліку плану «Барбаросса». Він хотів швидкої війни, щоб отримати доступ до сировини й землі, але сировина, яку він хотів мати найбільше (нафта), була неймовірно далеко.

«Антирадянський» Лифар

Ім’я Лифаря було заборонене на батьківщині протягом довгого часу, а його численні теоретичні праці з історії балету та хореографії не перекладалися російською та не видавалися у СРСР, не дивлячись на високий рівень радянського балету та його популярність як серед партеліти, так і пересічних радянських громадян. Проте йому вдалося (хоча, звісно, він поняття не мав про це) потрапити до секретного радянського видання – «методички» КҐБ 1968 року «Використання можливостей Радянського комітету з культурних зв’язків з співвітчизниками за кордоном у розвідувальній роботі».

Реакція киян на аварію Чорнобильської АЕС та її наслідки

Безпрецедентна техногенна катастрофа, що сталася в ніч на 26 квітня 1986 року на 4-му блоці ЧАЕС надала поштовх для «тектонічних» національних, соціальних та політичних процесів в українському суспільстві. Від початку, потенційна загроза життю та здоров’ю мешканців столичного мегаполісу викликала у них не просто стурбованість і невдоволення, а і, досить, нелояльні до влади закиди. Населення, активно реагувало на подію та її наслідки, а, особливо гостро, в травні того року.

Як українські націоналісти 1 травня святкували в рідному місті Путіна

Первинно 1 травня, як міжнародний день боротьби за права робітників, встановив ІІ Соціалістичний інтернаціонал у 1889 р. Усі українські партії початку XX століття вважали себе частиною соціалістичного руху. Включно із націоналістичною Українською Народною Партією (УНП), створеною М.Міхновським. До того, як російські комуністи та німецькі нацисти поставили «свято праці» на службу своїм ідеологіям, українські націоналісти виводили українців 1 травня на демонстрації, але виключно під синьо-жовтими прапорами. За право українських робітників на власну українську державу.