Танковий етюд в рожевих тонах

Події останніх місяців призвели до того, що поєднання слів "Прага" та "пам'ятник" у новинній стрічці наразі більше апелює не стільки до споруд часів Карла IV чи величних барокових пам'яток, скільки до монументів, присвячених подіям останньої світової війни

Головний "ньюзмейкер", бронзовий маршал Конєв, що до недавнього часу стискав правицею металевий кетяг бузку, застигши у німому вітанні на відстані одного кварталу від будівлі українського посольства у Чехії.

3 квітня цього року пам'ятник Конєву було прибрано з громадського простору чеської столиці. Перед демонтажем він відчув на собі різноманітні прояви висловлення громадянської позиції. У тому числі було обливання монументу рожевою фарбою (наприклад, у листопаді 2017 р. та у травні 2018 р.).

Звісно, такий відтінок було обрано для десакралізації мілітарного персонажу. Але, поглянувши на цю ситуацію в трішки ширшому контексті, можна пригадати історію виникнення традиції чеського підходу до "оздоблення" монументів рожевим кольором. А для цього простежимо невеличку історію іншого пам'ятнику, теж часів соціалістичної Чехословаччини.  

Оголошений у 50-х рр. ХХ ст. національною культурною пам'яткою Пам'ятник радянським танкістам на однойменній площі Праги став невід'ємною складовою причепуреного образу соціалістичної столиці
Оголошений у 50-х рр. ХХ ст. національною культурною пам'яткою Пам'ятник радянським танкістам на однойменній площі Праги став невід'ємною складовою причепуреного образу соціалістичної столиці
Сторінка з фотоальбому "Československo", 1988 р.

Якщо, мандруючи Прагою, Вас поборе ностальгія за рідною культурою, можете завітати на площу Кінських. Там розташувався пам'ятник Тарасу Шевченку у нехрестоматійному для нашого ока безбородому моложавому вигляді. Ця празька локація цікава ще й тим, що 29 років тому тут стояв один з найвідоміших чехословацьких пам'ятників, присвячених Другій світовій війні.

Ця війна ще тривала. 29 липня 1945 року на площі Штефаника (як тоді звався цей майдан) радянський генерал-полковник Дмитро Лелюшенко, міський голова Праги Вацлав Вацек та чехословацький прем'єр Зденєк Фірлінгер відкрили Пам'ятник радянським танкістам. На п'ятиметровому гранітному постаменті було встановлено радянський танк. На металевій башті красувалася цифра "23".  

Генерал-полковник Дмитро Лелюшенко на відкритті пам'ятника. Перша шпальта журналу
Генерал-полковник Дмитро Лелюшенко на відкритті пам'ятника. Перша шпальта журналу "Naše vojsko", №23, 1945 року
kramerius.army.cz

Протягом майже 36 років (з 1952-го по 1988-й) єдиним державним святом в соціалістичній Чехословаччині було 9 травня – "Річниця звільнення Чехословаччини Радянською армією". Логіка зрозуміла: саме цього дня у 1945 р. на перекритих барикадами закривавлених вулицях повсталої кілька днів тому Праги з'явилися перші радянські танки.

Саме 9-е число травня виконувало роль першорядної дати комеморацій в ЧССР. Поява радянських танків на празьких вулицях цього дня у 1945 році вважалася відправною точкою народження оновленої, соціалістичної країни.

9 травня 1948 р. приймається перша повоєнна чехословацька конституція. Існували й інші "червоні" дні календаря (1 січня, 1 травня, Великодній понеділок, 28 жовтня, різдвяні 25 та 26 грудня). Але вони попадали, відповідно до тогочасного Закону №93 від 2 листопада 1951 р. до об'ємної категорії "інші неробочі дні" (ostatní dny pracovního klidu).

Фактично, в Чехословаччині 9 травня стало вихідним днем навіть раніше, ніж в Радянському Союзі, керівництво якого започаткувало цю церемоніальну традицію на 13 років пізніше, у 1965-ому.

З точки зору особливостей композиції празький танковий монумент не викличе здивування чи, тим паче, захоплення у нашого з вами сучасника. Сталевий колос на постаменті був доволі типовим для міст і селищ теренів Центрально-Східної Європи. Ба більше, абсолютно ідентичний пам'ятник було споруджено в тому ж 1945 р. у Целендорфі – передмісті переможеного Берліна.

"9 травня – День перемоги". Радісний радянський воїн та не менш привітне вдячне населення на чехословацькому пропагандистському плакаті 1952 року
radio.cz

Проте поступово у соціалістичний період довкола Танка №23 вибудувався цілий комемораційний наратив. Йому присвячували вірші та оповідання. У танка навіть була власна автобіографія, уміщена до чехословацької шкільної читанки та щедро приправлена розмаїтими небилицями із життя бойової машини, чим, погодьтеся, може похвалитися не кожен пам'ятник:

Мене виготовили на Уралі з міцної сибірської сталі. […] Я воював поблизу Орла, прорвався аж до Берліна. Ми вже святкували мир і я відпочивав, коли прийшов наказ, щоб ми поспішили на допомогу Празі. […]

Я залишився зі своїм командиром та з нашими полеглими назавжди у вашій золотій Празі. Ви поставили мене на високий гранітний постамент. Я – особливий пам'ятник і я знаю це. Люди люблять мене […]

 
Підбитий танк Івана Гончаренка після бою 9 травня 1945 року. Як можете помітити, має суттєві відмінності у порівнянні з тим, котрий височів на гранітному п'єдесталі
ZANIKLEOBCE.CZ

Але любов не завжди триває вічно, а нові танкові битви виявилися не за горами. Справжня монументальна баталія розгорнулася на початку 90-х рр. минулого століття, вже в постреволюційні часи демократичної Чехословаччини. Площа радянських танкістів, на якій улаштовувався танк, почала носити назву на честь богемського роду "площа Кінських".

Відносно міцний концепт історії спорудження пам'ятника починав доповнюватися новими фактами. З одного боку, ще з миті його відкриття газети писали, що в якості монументу було встановлено саме ту бойову машину, що першою увірвалася до чехословацької столиці. З іншого – загальноприйнятим було твердження, що командиром цього танка був Іван Гончаренко (українець, родом з Сумщини), котрий отримав у бою за Прагу 9 травня 1945 р. смертельне поранення.

І все б нічого, але танк Гончаренка мав номер 1-24. Що ж, мабуть несерйозна похибка, скажете? Можливо, але ж і керував він "тридцятьчетвіркою", а на гранітному постаменті височіла модель ІС-2. Та й загинув наш земляк зовсім не в районі Сміхова, де власне стояв пам'ятник, а значно північніше, неподалік сучасної станції метро "Малостранська".

Ба більше, найближчими зіткненнями до місця розташування монумента у травневі дні 45-го були бої німців з вояками РОА, тобто "власівцями". Їх підрозділи дислокувалися на початку травня неподалік Праги, а після початку антинацистського повстання у місті частина з них перейшли на бік чехів.

Цю історію доповнювала легенда, що нібито Лелюшенко відмовився надавати оригінальний Т-34, бо, мовляв: "Не гоже віддавати чехам такий мотлох". Але, вочевидь, найбільш травматичним пригадуванням був той факт, що у 1968 р. сміховський танк став свідком "дружнього візиту" зі сходу своїх новіших бойових колег. У пресі почали з'являтися думки щодо можливого демонтажу пам'ятника.

Такий сюжет потребував якоїсь кульмінації і вона таки настала 28 квітня 1991 року. Недільного ранку здивовані перехожі побачили на площі знайомий ІС-2 із невеликою зміною: танк був ніжного рожевого кольору, немовби перетворившись із грізної зброї на велетенську милу іграшку, а на командирській башті бойової машини стирчав саморобний середній палець, що з певного ракурсу також скидався на відомий чоловічий орган.

У такому екстраординарному рожевому амплуа побачили пражани звичний монумент у останні дні квітня 1991 р.
У такому екстраординарному рожевому амплуа побачили пражани звичний монумент у останні дні квітня 1991 року
blisty.cz

Творчими вандалами виявилася група молодиків на чолі зі студентом Давідом Черним – майбутнім автором голови Франца Кафки, немовлят на телевежі та інших відомих празьких мистецьких об'єктів. Наближалася чергова дата святкувань, тому танк швиденько підфарбували у попередню кольорову гамму, щоправда ненадовго.

Вже 12 травня група депутатів федерального парламенту, серед яких був майбутній міністр внутрішніх справ незалежної Чехії Ян Румл, озброївшись відерцями з рожевою фарбою знову причепурили бойову машину. А через 3 дні Федеральні Збори прийняли законопроект Мілоша Земана (так-так, того самого Земана), щодо переносу "Дня визволення від фашизму" з 9-го на 8-е травня.

Як зазначалося у пояснювальній записці: "Йдеться про те, щоб прибрати політично вмотивовану та часто піддану зловживанням визвольну легенду і надалі при відзначенні державного свята поважати історичні факти".

Танк №23 з військово-меморіального об'єкта остаточно перетворився на локацію мітингів, зборів підписів та вербальних суперечок між тими, хто вважав його частиною пам'яті за втрачені в роки Другої світової війни життя червоноармійців, і тих, для кого радянський танк символізував роки поневолення східним сусідом.

Останніми було споруджено альтернативний монумент: груду каміння, відбитого з бордюрів місцевого квітника, урочисто нарекли пам'ятником генералу Власову. Хоча сам Черний у майбутніх інтерв'ю "переконливо" розповідав, що насправді своїм вчинком хотів привернути увагу однієї дівиці з Братислави, акція явно вийшла за рамки весняного романтичного подвигу.

Іронічний хепенінг під диригуванням цього студента вдався на славу! Він викликав бурхливі дебати в пресі, негативну реакцію чиновників та дипломатичну каверзу, від якої радянська дипломатія прагнула отримати політичний капітал.

16 травня 1991 р. Площа перед Танком №23 стала ареною зборів та мітингів
16 травня 1991 року. Площа перед Танком №23 стала ареною зборів та мітингів
pastvu.com

В інтерв'ю комуністичному виданню Rudé právo тогочасний посол СРСР в Чехословаччині Борис Панкін назвав рожевий інцидент подією шокуючою та надзвичайно неприємною: "Нам, радянським людям, монументи героїв та пам'ятники цієї війни є дійсно дорогими і, особливо моє покоління, є до них сильно емоційно прикуте".

Протилежна думка було висловлена депутатом Чеської національної ради Петером Когачеком: "Для мене танк, що стоїть на Сміхові, є символом того злочину [мова про 1968 р.], злочину Сталіна, злочину фальсифікації історії…"

Запеклу танкову баталію почали відчувати на собі й інші празькі пам'ятки 23 травня невідомими була облита білою фарбою посмертна маска Яна Палаха, що була елементом пам'ятної дошки на стіні Карлового університету.

Обережну, або ж частково навіть прихильну до Танка №23 позицію зайняв тогочасний президент Чехословаччини Вацлав Гавел. У щотижневій радіопередачі "Бесіди в Ланах" від 17 лютого 1991 р., ще до порожевіння, він зазначив:

"Мене цей танк у якості пам'ятника ніяк особливо не приваблює, не можна сказати, що це такий-собі естетичний об'єкт на площі, разом з тим вважаю, що ми до нього звикли, що його вже не сприймаємо як танк, але як символ 100 тисяч полеглих, котрі звільняли нашу землю. І мені здається, що рішення про його демонтаж є злегка випадом проти цього пам'ятника і проти значення цього танка".

Танк №23 з'являвся і в філателії. Радянська поштова марка 1951 року
Танк №23 з'являвся і в філателії. Радянська поштова марка 1951 року
stamps.ru

А вже 19 травня у черговій радіопередачі Гавел дорікнув федеральних депутатів за їх вчинок: "У випадку, якщо депутати відчувають потребу свій протест проти цього всього висловити у такий спосіб, що самі той танк розмалювали, це, на мою думку, є виявом безсилля і самоусунення […].

Генеральний прокурор Чеської Республіки Людвік Бруннер у коментарі від 18 травня висловив думку в дусі поговірки з одного південного українського міста, що вчинки студента та нардепів є "двома великими різницями":

"Кримінальне провадження [щодо депутатів] не було відкрито, хоча формально є ознаки кримінального злочину хуліганства. […] Однак не скидаємо докупи те, що зробив хлопець, з тим, що зробили депутати. З точки зору суспільної небезпеки тут є діаметральна відмінність". Врешті-решт, Давід Черний відбувся штрафом у 1121 крону, та і його заплатив за студента муніципалітет Прага 5.

13 червня 1991 року рожевий танк було таки знято з постаменту. І хоч звучала думка щодо його продажу, ІС-2 відправився до Військово-технічного музею у Лешанах, де і сьогодні його має змогу побачити кожен бажаючий. Його місце на площі зайняв фонтан під багатозначною назвою "Вирва часу".

Символічно, що того дня, коли рожева зброя залишала свій звичний гранітний постамент, Чехословаччину, їдучи потягами на схід, вже покидали танки радянського військового контингенту. Останній ешелон виїхав з території країни 21 червня 1991 року.

Сміховський танк ще раз побачив "стовежу", пропливши на понтоні по Влтаві на річницю виведення радянських військ у 2011 р. Хочеться вірити, що і в майбутньому річками та вулицями Праги якщо і будуть пересуватися бойові машини, то виключно їх рожевого підвиду.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?