Чекістський моніторинг: що турбувало харківців наприкінці 1920-го

Подорожі у минуле за маршрутом «мінус сто» — звичайна справа для історичної публіцистики. Та незвичайним був рік, у який ми сьогодні пірнемо: 1920-й став першим в історії Харкова від початку і до кінця радянським.

Харків, 1920 рік

"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу автора та видання "MediaPort".


Тому здалося цікавим з'ясувати, чим жили тоді харківці. Про що думали і на що сподівалися на порозі нової ери. Бо ж мали б тішитися, коли вірити радянським підручникам. Адже саме на фінал 1920-го припала знаменна подія: скінчилася громадянська війна. Клятих експлуататорів прогнали, і робітники укупі з найбіднішим селянством взялися до мирного будівництва.

На перший погляд, все вірно. 16 листопада 1920 року червоні звільнили від білих Крим, а за п'ять днів потому вийшли на територію Польщі армія та уряд УНР. Радянська влада позбулася найлютіших ворогів.

 
Головна подія 1920 року харківців не надто схвилювала

Та от біда: харківський трибунал ще і в березні 1921-го відправляв нещасних за колючий дріт з формулюванням "до окончания гражданской войны". Ті, заради кого вона, начебто, велася, теж не помітили "окончания":

"На настроении рабочих г. Харькова совершенно не отразился разгром Врангеля и Петлюры. Вместо радостного подъема, желания взяться за борьбу с разрухой, повышение производительности заводов, среди рабочих чувствуется полнейшая апатия".

І це не наклеп "буржуазних фальсифікаторів" — звіт губернської ЧК, яка відстежувала суспільні настрої краще за будь-яких соціологів. Бо мала у своїх руках унікальний інструмент — розгалужену мережу стукачів.

Численні доноси ретельно опрацьовувалася і кожні два тижні подавалася губкому партії у вигляді інформаційного зведення. Тому про столітньої давності думки та сподівання можемо говорити навіть з більшою певністю, ніж про сучасні.

Чекісти вже тоді помітили тісний зв'язок між суспільними настроями і поточною економічною ситуацією. А була вона — гірше нікуди. Промислові підприємства або стояли, або ж працювали ривками — не вистачало палива. Робітнича пайка складала 3/4 фунта хліба на день. Тобто, 300 гр.

 
Робітники харківського паровозобудівельного влітку 1918-го, за часів гетьманату. Вид цілком пристойний. Але хотілося більшого

"Гегемон революції" зустрів її третю річницю роздягненим, босим і голодним. Тому тягнув з роботи все, що потрапляло під руку. На "Гельферіх-Саде" і паровозобудівельному крали метал та інструменти, на бійні — м'ясо, на млинах – борошно. Зі складів губернської ради народного господарства "целыми бочками улетучивался спирт".

Дивною пригодою відзначився "флагман революції" — завод Всесвітньої електричної компанії (теперішній ХЕМЗ), який у 1917-му дав Харкову найнадійніші червоногвардійські загони. Там не просто спустошили склади, а ще й украли замки від складських дверей.

Виявляється, незадовго до того переважно латиський колектив заводу розбавили трьома сотнями росіян, набраних у центральних губерніях. І чекістські аналітики пов'язували неприємний інцидент саме з цією обставиною.

 
Чи не найгірший різновид "братньої допомоги російського народу" – солдати військ внутрішньої служби. Харків, кінець 1920-го

Та навіть нахабним зайдам було далеко до харківців, які працювали у споживчому товаристві. Ось звіт за другу половину грудня: "Похищено 5639 аршин мануфактуры, 172 пары галош, 126 пар заготовок, 45 пудов мыла, 45 пудов сахару, 13 935 коробок спичек, 3 ½ пуда табаку, 136 серебряных ложек и много другого мелкого товара".

Крали тоді всі, хто міг. Бо на межі виживання опинилася переважна більшість жителів міста. Але прямої залежності між рівнем життя і ставленням до радвлади не спостерігалося.

Чекістів надзвичайно здивували працівники "Главпродукта": "Сыты, одеты и контрреволюционно настроены". А на Харківському паровозобудівельному (тепер – завод ім. Малишева) станом на 31 грудня 1920 року все було навпаки: голодні робітники "настроены вполне благоприятно".

Пояснення парадоксу знайшлося у двох попередніх інформаційних зведеннях — за 30 листопада і 15 грудня: протягом двох тижнів завод страйкував. Під анархістськими гаслами! Арештами та звільненнями страйк придушили, але й постачання поліпшили. Бо ж оборонне підприємство, як не крути! Тому і настрій покращився, що одні пролетарі задовольнилися подачками, а інші прикусили язики.

 
Робітник Дмитро Веремій, один з ініціаторів страйку на ХПЗ

Натомість на заводі Мельгозе, навпаки, дуже вже голосно обурювалися. Бо тамтешні робітники "сравнили обеды в своих столовых с обедами в столовых ЦК и Совнаркома". І чомусь не помітили обіцяної більшовиками рівності.

Та коли на Мельгозе обійшлися розмовами, то у Харківському споживчому товаристві таке ж порівняння призвело до одноденного страйку. 29 грудня, під час видачі пайків, хтось додивився, скільки отримали їжі "ответственные работники". І понеслося!

Несподіване заворушення швидко втихомирили "методом пряника" — підкинули хлібця і рядовим співробітникам. Адже товариство постачало харчі їдальням найбільших харківських заводів та установ, і продовження страйку загрожувало "ефектом доміно". У те, що хтось буде працювати голодним в надії "світле майбуття", влада не вірила.

 
Засідання президії Харківського губвиконкому у 1920 році

І недаремно: яскраво вираженої симпатії до більшовиків чекістська агентура не побачила на жодному з підприємств міста! Її не знайшли навіть у керівних закладах республіканського рівня. Хоча палких прихильників інших політичних поглядів було достатньо.

Центральний телеграф та земельний відділ губвиконкому відверто симпатизували махновцям. Як і згадане вище споживче товариство. А Всеукраїнській кооперативній спілці чекісти виписали таку характеристику, що в сучасній Україні може вважатися ледь не орденом!

Цитуємо: "В этом учреждении скопилась вся петлюровщина. Партийные силы незначительные, и политическую работу среди состава, пропитанного шовинизмом, проводить очень трудно. Сотрудники данного учреждения замкнулись в узком кругу национального вопроса и дальше этого не идут. Национализм и шовинизм развиты чрезвычайно".

А як вони могли не розвинутися? З тих самих інформаційних зведень витікає, що "партийные силы" Харкова були не лише "незначительными", а й чужими для нашого міста.

 
Реклама "петлюрівської" контори 1922 року. Цікаво, що з її політичною характеристикою чекісти не помилилися

Ось яскравий приклад: "Политическая жизнь среди милиционеров окончательно замирает. Партийные силы, на которых держалась вся работа ячеек, за последнее время стали распыляться. Большинство из них состояло из великороссов, которые отзываются обратно в Россию. Ячейки рушатся…".

Там хоч "рушились", а у деяких важливих установах осередків взагалі не було. Через відсутність або ж малу кількість комуністів.

Повна байдужість до "передових ідей" спостерігалася у губернському відділі народної освіти: "Состав сотрудников Губнаробраза почти целиком беспартийный. К строительству Советской власти относятся безразлично. Политическая жизнь среди педагогического персонала замерла и наблюдается оживление только вокруг продовольственного вопроса". Чекісти непокоїлися: "Такое отношение педагогов к политической жизни отражается на воспитании молодого поколения"!

Ще цікавіша ситуація склалася у відділі охорони здоров'я губвиконкому. Партосередок, хай пасивний і нечисельний, там існував. Та складався від переважно з адміністративних працівників: "Среди медицинского персонала коммунисты почти отсутствуют". Один з найбільших загонів харківської інтелігенції відверто гидував більшовизмом!

 
У Харкові 1920-го лікарів жартома називали "білими". Та в цьому жарті була частка правди

Чому саме, можна зрозуміти з інформації про випадок, що стався у 3-й радянській лікарні. Весело вийшло: "Военком на общем собрании сотрудников призывал записываться в партию, объясняя, что записавшиеся в таковую будут сыты, одеты и обуты, как все коммунисты". Після цієї "агітації" на засідання осередку з п'ятнадцяти його членів з'явилося лише троє — секретар, завгосп і економка.

Не лише ставлення до радвлади та партії, а й загальний настрій жителів міста не вирізнявся надмірним оптимізмом. І найбільш похмурим він був у тих, хто мав безпосередній стосунок до найважливіших ресурсів.

Наркомат продовольства: "настроение неудовлетворительное". Міська бойня: "настроение рабочих подавленное". І навіть у такому веселому місці, як 1-ий державний винний склад, у робітників спостерігалося "неважное настроение".

 
За двадцять років після "Жовтня" на ХПЗ зустрілися старі друзі. Хто став "ответственным работником", а в кого "неважное настроение", видно здалеку

Та рекордною за кількістю згадок у звітах була така цікава оцінка як "настроение удовлетворительное". Причому існувала ціла низка градацій: "вполне удовлетворительное", "сравнительно удовлетворительное", "приблизительно удовлетворительное".

Важко сказати із певністю, чим конкретно вони відрізнялися. Маємо підстави припустити, що мова йшла про різні рівні збайдужіння, що владу на той час більш чи менш влаштовувало. У будь якому випадку, це було краще, ніж "настороженное", "отрицательное" чи "скрыто враждебное настроение".

Як з таким набором почуттів можна було збудувати "світле майбуття" — питання до тих, хто його обіцяв.

Уривок із книжки "Таборові діти" Любов Загоровської

У книзі "Таборові діти" зібрано свідчення людей, які в дитячому віці зазнали репресій радянської каральної системи. Це розповіді тодішніх дітей про те, як їх під дулами автоматів забирали з дому, про досвід перебування в тюрмах, про важку дорогу на сибірські морози в товарних вагонах, про життя в бараках чи спецінтернатах, про виживання в нелюдських умовах заслання. Ці свідчення варто прочитати, щоб знати, як ставилася радянська влада до дітей, яких оголосила "ворогами народу".

Історик, сержант ЗСУ Володимир Бірчак "Клап": Усі мої предки були борцями визвольних змагань. Тепер вони стоять за спиною свого найменшого бійця

Володимир Бірчак – відомий історик, журналіст, сценарист, заступник редактора видання "Історична правда", керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху. Працював заступником директора Галузевого державного архіву СБУ, доклав чимало зусиль для декомунізації в Україні, особисто брав участь у розробці змін до законодавства, яке тепер гарантує доступ до архівів КДБ. А з перших днів повномасштабного вторгнення Росії у 2022-му мобілізувався до лав ЗСУ та став кулеметником на позивний "Клап".

Чернівці-1989. За лаштунками першої "Червоної Рути"

35 років тому у Чернівцях відбулася подія, що змінила культурний ландшафт нашої країни. Незалежність України почалася із співочої революції на стадіоні "Буковина" та виверження нової непідцензурної музики – музики протесту.

Омофор єднання. Чому порятунок Царгорода від русів став святом для киян і українців загалом

Як виникло церковне Свято Покрови й чому воно стало святом військових.