Україна. Тисяча років тому

В ці дні 1018 року (1002 роки тому) завершував писати свою Хроніку Тітмар Мерзебурзький. 1 грудня 1018 року його життя обірвалось. Як то кажуть, на самому цікавому місці. Останні сторінки його записів розповідали про Русь

Закладені Тітмаром в 1015 році будівлі, як єпископом Мерзебурзьким, відсвяткували вже своє 1000-ліття
Спочатку коротка довідка про автора, а далі переклад унікальної праці і звісток про нашу історію.

Thietmarns Merseburgensis (народився в Гальберштадті 976 року) в літературному відношенні був наступником німецького історика Відукінда Корвейського (автора "Res gestae saxonicae"), і в своїх "Восьми книгах Хроніки" (Chronicon) продовжував працю попередника.
Але талант Тітмара, його високе становище у суспільстві і освіченість дозволили створити щось набагато більш цінне для історії.

Пам'ятник Тітмару Мерзебурзькому
Пам'ятник Тітмару Мерзебурзькому
Ігор Полуектов
Батьком Тітмара був граф Вальбека Сігфрід, а мати Кунігунда, дочка графа Штаде; імператор Оттон I і Гейнріх герцог Баварський були двоюрідними братами Кунігунди.

І, отже, Оттон III і його наступник Гейнріх II були племінниками нашому героєві; сестри його вийшли за найсильніших володарів Німеччини; брати відзначились у багатьох війнах того часу. Перед нами доля зовсім непересічної людини.

Роки дитинства Тітмар виховувався у Рікдага, абата в Магдебурзі, і набув відмінних знань в класичній літературі.

Тітмар пожертвував багато в монастир Мерзебурзький, що принесло йому в 1009 місце єпископа, яке зберігав до 1018 року, коли помер у 43 роки.

Свою Хроніку писав кілька років, перші шість книг були закінчені в 1014 році; останні ж дві дописані за два тижні до смерті.

Враховуючи те, що пройшло більше 1000 років, неймовірним виглядає, що в Дрезденському архіві зберігається цей манускрипт, підправлений рукою самого автора, а в останніх його сторінках (чотирьох, які як раз про Русь) писаний ним особисто.

Близькість місця проживання Тітмара до слов'янських народів, знання слов'янських мов, надали автору можливість торкнутися живої історії сусідів германців. Його праця має особливу цінність для дослідження стародавнього побуту слов'ян і важливих подій того часу.



Найцікавішими для нас є записи про часи Володимира Великого (його характеристика і цікаві подробиці життя) та боротьбу за київський спадок між його синами (1015-1019 рр.). Коли Святополк покликав з Європи на допомогу польського князя Болеслава І (Хороброго), а Ярослав покликав з тієї самої Європи на допомогу тисячу скандинавських найманців.

Якщо в перших книгах згадки про Русь мали епізодичних характер, то ближче до 1017-1018 років все більше місця в Хроніці займає саме вона.

Ще в другій книзі Тітмар зробив приписки і виправлення, які згадують про наші землі і події в них.

Письмовим джерелом для нього були Кведлінбурзькі аннали, в редакції, яка охоплювала 781-998 рр. Ці матеріали були враховані при роботі над повідомленням про Адальберта, німецького монаха, першого представника Святого престолу, єпископа, який був надісланий на Русь в якості місіонера (в зв'язку з цим така назва вперше згадується в Хроніці: на фото нижче виділив червоним "ruscie").
 
Перший раз згадана Русь: ruscie
Автор розповів про заснування магдебурзької архієпископії, до складу якої входила Мерзебурзька єпархія. У зв'язку з цим повідомив про посвячення Адальберта першим магдебурзьким архієпископом.

За оригіналом Хроніки, з власноручними доповненнями Тітмара, можна простежити процес роботи автора над звісткою про Адальберта Трірського.

Спочатку хроніст написав: "Aethelbertumque Treverensem, professione monachum, sed Ruscie ordinatum presulem ad arcilpiscopatus apicam apostolica auctoritate promovit".

Над рядком ним було приписано "prius", що повинно було вказати на великий хронологічний розрив між датою посвяти Адальберта в руські єпископи (в згаданих анналах цю подію вміщено під 960 р) і датою освячення його в архієпископи (в 968 р.).

Тітмар приписав і про невдалий результат місії Адальберта, якого з Русі "вигнали варвари" (стор.24а Хроніки; повну цитату виділив червоним на фото нижче).

В наступних книгах є ще кілька епізодів, які стосуються наших земель.

В книзі IV, епізод 58(37) (стор.71b) вказано:
"У неї [Емнільди, третьої дружини Болеслава Хороброго] народилось два сини, Мешко і інший, якого батько назвав іменем свого улюбленого господаря, а також три доньки, з яких одна - абаттісса, інша вийшла замуж за графа Германа, третя за сина [Святополка I (978-1019), великого князя київського біл.1015-1019 рр.] короля Володимира [Wilodemir; великого князя київського 980-1015 р.р., сина Святослава Ігоровича], про що я ще розповім".
 
Тут ми маємо історію родинних зв'язків Русі і Польщі. А також і згадку Володимира (Wilodemir).
Хроніст дотримається свого слова і в сьомій та восьмій книгах в детальних подробицях розкаже про них.

А в книзі VI, епізод 91(55) (стор.137а) згадає про похід, який вніс певне нерозуміння в колах істориків, адже скоріш за все апелює до подій ще аж 1013 року (часу Володимира):

"...Після чого напав на Русь [в тексті "rucia"] при підтримці наших допоміжних загонів, і коли спустошив більшу частину тієї країни, відбулась сварка між своїми [поляками] і гостинними для нього печенігами [pezineigos], і хоча ті були його союзниками, наказав всіх їх перебити".
 
Тут вже події на Русі і назва rucia. А також і згадка про печенігів 
Ціла драма розвернулась і навколо долі святого Бруно Кверфуртського, який в 1005-1009 роках проповідував на землях Угорщини, Русі і печенігів.

Про це читаємо в книзі VI, епізод 95(58) (стор.138b):

"На дванадцятий рік свого монашества і славного подвижництва він відправився в Пруссію, прагнув запліднити божественним сім'ям ці безплідні землі, але через густо порослі терні вона не могла бути легко зорана.

Коли він проповідував на кордоні зазначеної землі і Русі, спочатку це йому заборонялося місцевими жителями, а коли він проповідував далі, то був схоплений і потім за любов до Христа, голови церкви, 14 лютого, був він мов лагідний агнец обезголовлений зі своїми 18 супутниками".
 
Підкреслена назва Русь - rucie (дописана літера s - ruscie)
З таким багажем автор і підійшов до написання двох книг, які докладніше розповідають про події на Русі.

В книзі VII, епізод 65(48) (стор.171а) пише про деякі обставини боротьби за Київський стіл між синами Володимира, а також і про певну участь у цьому Імператора Священної Римської імперії і польського князя.

Останнього зробив своїм родичем ще Володимир, який видав сина Святополка за доньку польского князя. А тому, коли виникла війна між братами-спадкоємцями, то польські війська і німецькі найманці приймали участь у бойових діях на Русі:

"Імператор же, прийшовши 1 жовтня в Мерзебург, довірив там Празьку церкву Еккіхарду, абату міста Ніенбурга, який очолював його 23 роки і 5 місяців, і, - з моєї згоди, - наказав архієпископу Ерканбальду освятити його.

Там же посол Болеслава обіцяв тоді звільнити молодого Ліудольфа, який довгий час був у полоні, і просив, щоб за його звільнення були відпущені ув'язнені у нас під міцною вартою воїни останнього; він також намагався з'ясувати, чи можна відправити до імператора якогось посла, щоб отримати його милість.

Цезар, завдяки старанному втручанню його князів, дав свою згоду на всі ці пропозиції і тоді тільки дізнався, що Болеслав, як і обіцяв йому через свого посла, напав на руського короля [в тексті "ruszarum"; насправді, в 1017-1018р. одного з претендентів - Ярослава], але, облягаючи місто [Берестя] не досяг успіху.

Пізніше названий князь, вступивши з військом в його королівство, посадив на трон свого зятя і брата того короля, який був у вигнанні [Святополка I (978-1019), великого князя київського біл.1015-1019 рр.], і радісний повернувся додому".
 
Підкреслена назва ruszarum. Виділена червоним цитата, яка стосується Русі
Далі хроніст виконує дану вище обіцянку та докладно розповідає про Володимира, якого поважно називає rex, фактично прирівнюючи до імператора. Що саме собою каже про повагу до русинів та про те, що в дипломатичних стосунках того часу подібний статус і титул міг собі сам обрати Володимир.

Книгу VII, епізод 72 (стор.174а) вже перекладав колись наш видатний історик Михайло Грушевський, а тому скористаюсь переважно його перекладом в цьому епізоді:

"Поступлю далі в своїх увагах і згадаю про неправдиве поступування короля руського [Ruscох] Володимира [Wlodemiri]. Він взяв жінку з Греції, на ім'я Олену [виправлено на Анну], що засватана була за Оттона III та хитрим підступом відібрана, і за її намовою прийняв святу віру християнську, але добрими ділами її не украсив.

Бо був з нього чоловік надзвичайно розпусний і лютий, і дуже нашкодив тендітним Данаям. Мав він трьох синів [Стільки тоді знав Тітмар], і одного з них оженив з дочкою князя Болеслава, нашого напасника.

З нею послано з Польщі Рейнберна, єпископа Солі Колобрезької; він уродився в окрузі, зв[аній] Гассегун і, освічений свобідною наукою у розумних учителів, дійшов годності єпископської, думаю – заслуженої.

Скільки попрацював в повіреній йому справі – на се не вистачить ані мого знаття, ані красномовності: поруйнував і спалив храми ідольські; в море, присвячене демонам, вкинув чотири камні, помазаних св[ятим] помазанням і очистив благословенною водою, і всемощному Господеві нову галузь на неплодному дереві – себто в народі дуже неосвіченім, порослі св[ятої] проповіді вивів; тіло своє мордуючи неспанням, нуждою і мовчанням, серце обернув до богомисленної розваги.

Згаданий вище король [Володимир], прочувши, що син його з потайної наради Болеслава збирається до повстання на нього, взяв його [Рейнберна] разом з ним [Святополком] і жінкою і віддав під осібні в'язниці.

Там всечесний отець, чого явно не міг робити, потай на славу Божу робив пильно далі. Тут, помирившись з Найвищим Священиком слізьми й жертвою неперестанної молитви, що неслась з смиренного серця, визволений з тісної в'язниці тілесної, радісно перейшов до свободи вічної слави".



[Епізод 73]:
"А ім'я того короля [Володимира] несправедливо толкують: "володар миру", бо не то зветься правдивим миром, що мають від часу до часу неправедні, або держуть властителі світу сього, бо сей завше хисткий, але той тільки виключно ним володіє, хто, заспокоюючи всякий рух свого духу, здобуває царство Бога, що переборює перешкоди втіхою терпіння.

І той єпископ, в небесній безпечності пробуваючи, сміється з погроз неправедного чоловіка, володіє чистотою подвійною і дивиться на полум'я кари того розпусника, бо, як свідчить учитель наш Павел: "перелюбів судить Бог". Болеслав, довідавшись про все отсе, не занехаяв, скільки міг, за те помститись.

По тому король той [Володимир] вмер в старості, полишивши всю спадщину свою двом синам, тим часом, як третій був у в'язниці, але звідти він втік, полишивши жінку, й утік до тестя.
 
Книгу VII, епізод 72 (стор.174а-174b) вже перекладав колись Михайло Грушевський
[Епізод 74 (стор.175а)]:
А король той мав пов'язку на стегнах, яка підкреслювала його слабість, і то ще побільшило його прирождену недужність. Учитель же спасіння нашого Христос, велячи нам опоясати свої чресла, сповнені погибельним багатством розкоші, не до чого іншого, як до здержності нас покликує.

І король той, чувши від своїх проповідників про світильники запалені, пляму вчиненого гріха стер пильною щедрістю милостині; бо писано: "давайте милостиню, і все у вас буде чисто".

І він, бувши вже в старших літах і довго панувавши над згаданим королівством, вмер, і поховано його в Києві [Cuiewa], великім місті, в церкві мученика Христового і папи Климента, коло вищезгаданої жінки його [Царівни Анни; Володимира поховано в церкві Богородиці Десятинній, Тітмар називає її так тому, що там були мощі папи Климента, принесені з Херсонеса]: їх гроби стоять всередині тої церкви зверху.

Власть же його ділиться між двома синами, і Христове слово скрізь справджується: "бо я боюся, що виходить те, чому голос правди каже сповнюватись; а він каже: всяке царство, розділившись само на себе, розпадеться, і таке далі; всі християни молять, щоби Бог перемінив такий присуд щодо сих країв".
 
Цікаво тут перший раз побачити в Хроніці написання міста Києва (Cuiewa). Нижче хроніст подасть ще і інший варіант написання - Kitaua. Загалом таких форм написання до XII ст. відомо багато, від давніх арабських KWY'BH (Kuyaba); т.з. "київського листа" - (Qiyab), Константина Багрянородного (948 р.) - Kioab-(Kiyab), або Kioaba (Kiyaba) до різних латинських Cuiewa, Kuyaba, Kitaua тощо.

Після чого в цій книзі №7 хроніст залишає ще дві звістки про події в центральній Європі і завершує її (не наводжу їх тут, бо не стосуються наших земель).

Нарешті, події 1018 року, які записав Тітмар своєю рукою, і які стали останньою справою його життя.

В завершальній книзі VIII згадку про Русь ми знаходимо в епізоді 31 (стор.191b):

"Не можна промовчати, що за біда тяжка трапилась на Русі [ruscia]. Болеслав напав на неї з великим військом і багато їй пошкодив. Місяця липня в 11 день августівських календ [22-го липня] згаданий князь [Болеслав] прийшов до якоїсь ріки [Буг, м.Волин] і там війську своєму каже стати табором і приготувати потрібні мости.

Коло неї ж і король руський [rex rurorum; Ярослав] стояв із своїми і чекав неспокійно, який буде кінець заміреної з обох боків битви. Тим часом ворог, викликаний поляками, сміливо виступає на битву, але з несподіваним щастям його проганяють від ріки, яку він обороняв.

Довідавшись про се, Болеслав осмілюється і вмовляючи товаришів, щоб готувались і поспішали, швидко, хоч і тяжко, переходить ріку. Противне військо, полками ушикувавшись супроти них, даремно силкується боронити вітчизну, бо вже з першим натиском відступає і після сього не дає сміливого відпору.

Там тоді забито незчисленну силу втікачів, а мало переможців. З наших загинув лицар Герик, що його імператор наш довго держав в в'язниці. Після сього дня Болеслав щасливо, як хотів, наганяв розбитих ворогів: всі мешканці його приймають і частують дорогими дарунками".
 


Мабуть, немає підстав ставити під сумнів звістку інформаторів Тітмара (очевидно, їх було кілька, крім саксонського лицаря) про доброзичливу зустріч військ Болеслава місцевим київським населенням і щедрих подарунків від них.

Після битви на річці Буг переможець кинувся на Київ, не затримуючись для взяття міст і волоку грошей, як пише трохи пізніше Галл Анонім (Galli chronicon). Швидкий наступ, відсутність пограбування місцевого населення, беззбройне взяття столиці - все це сприяло теплій зустрічі.

Дружнє ставлення місцевих жителів до війська Болеслава було в значній мірі природним, оскільки вони зустрічали київського князя і його тестя, які відновлювали справедливість і проганяли новгородського князя з захопленого ним київського столу, а особливо ненависних киянам найнятих Ярославом варварів-варягів.
Титульний лист Хроніки Тітмара
Титульний лист Хроніки Тітмара


Продовження Хроніки в епізоді 32 (стор.192а)]:

"А тим часом Ярослав силою опановує одно місто, що належало його брату [Турів], і забирає його мешканців. Місто ж Київ [Kitaua], дуже сильне, вороги педенеї знесилювали частими нападами з намови Болеслава, і поруйновано його великою пожежею.

Мешканці його боронили, та скоро мусили відкрити ворота іноземним воїнам, бо король їх втік і покинув, і 19 д[ня] календ септембрських [14 серпня] прийняло [місто] Болеслава і свого князя Святополка [Zentopulcum], якого давно не бачило – його ласкою і страхом перед нашими придбано весь той край.

Архієпископ міста прийняв їх, як приходили, з мощами святих і іншими святощами різними в монастирі Св[ятої] Софії, що рік перед тим погорів від нещасливого випадку.

Була там невістка вищезгаданого короля, жінка і дев'ять сестер його, і старий розпусник Болеслав одну з них, до якої давніше сватався, неправедно забрав, забувши про свою жінку. Незчисленна сила грошей йому тут надана, більшу частину їх він роздає своїм приятелям і прихильникам, а дещо посилає до вітчизни.

В помочі згаданому князю було з нашого боку 300, угрів 500, а з печенігів 1000 чоловік. Всіх їх виправили додому, бо князь той тішився, що тубільці вертались і показували себе вірними йому.

В великім сім місті, столиці того королівства, є 400 церков і 8 торгів, люду незчисленна сила, а він, як і весь сей край, боровся з дуже шкідливими для них печенігами і інших [ворогів] перемагав силою втікачів – рабів, що сюди звідусіль збігаються, а особливо з швидких данів".



Як на мою думку, описана вище звістка №32 є найбільш інформативною і надзвичайно цікавою не лише для істориків.

В досить короткому сюжеті ми отримуємо докладну інформацію про боротьбу Святополка з нападами Ярослава, опис киян, їх природній спротив набігам печенігів, а також досить нелегкі стосунки із рабами і данами (під якими тут треба розуміти всіх скандинавів, яких сам хроніст часто за текстом називає піратами, підкреслюючи їх наймацький характер воїнів, які за гроші виконають будь-яке замовлення).

Також тут маємо дещо сенсаційну інформацію про погорілу частину вже існуючої на 1018 рік Софії Київської (бо це розходилось із руськими літописними згадками "закладення під 1017-1037 роками", які були відомі російським історикам і сформували певні уявленні та навіть школу (спочатку імперську, згодом совєцьку)).
 
В 1018 році монастир/церква Софії Київської існує. Далі Тітмар пише, що раніше він (монастир) погорів (тобто частково, скоріш за все під час пожежі 1017 року).


За цією згадкою ми також бачимо, що Софія ще і погоріла раніше, до описаної військової компанії, в 1017 році (частина, як їх називає хроніст, "монастирських" будівель). Це дало підстави (не лише це, але і ця хроніка також) в 2011 році відсвяткувати 1000-річчя Софії Київської.

Особливу цікавість викликає для істориків згадка про 400 церков, адже в історіографії не прийнято рахувати Київ тих років великим і розвинутим містом, а тому такій кількості в Хроніці Тітмара пробували надати будь-які пояснення: від помилки інформатора, до того, що це були "400 хоромів" чи "400 домашніх церков".

Багато з записаних хроністом деталей тисячолітньої давнини і досі ставлять нерозв'язні задачі перед сучасними істориками, викликають бурхливі спори та обговорення.

Але повернемось до двох заключних звісток Хроніки (останньої її книги №8), які встиг своєю рукою записати Тітмар Мерзебурзький.
 
Епізод 33 (стор.192b):

"Потішений таким щастям, Болеслав послав архієпископа згаданої церкви до Ярослава, щоб той попросив у нього, аби вернув його доньку, а обіцяв віддати його [Ярослава] жінку з невісткою і сестрами його.

Слідом за тим він відправив до нашого імператора з багатими дарами улюбленого свого абата Туні, щоб той забезпечив на майбутнє його милість і допомогу, і оголосив, що він зробить все, що той забажає.

В близьку йому Грецію він також відправив послів, які повинні були обіцяти її імператору всі блага, якщо той захоче мати його своїм другом, і оголосив, що в іншому випадку він знайде в ньому самого запеклого і непримиренного ворога.

Над ними усіма стояв всемогутній Бог, що милостиво показав, що добре Йому і вигідно нам.

У ті дні граф Удо, мій двоюрідний брат, схопив Германа, рівного йому і по знатності, і по владі, і насильно відвів до свого замку. Боюся, що через це зійде небезпечна поросль, яку з великими труднощами або взагалі не вдасться викорчувати".
 


Завершальний епізод всієї Хроніки, який хоче і не розповідає нічого про Русь, але буде мною наведений заради комплексності викладення і поваги до видатного Тітмара.

Епізод 34 (стор.193а):

"Тепер мова моя піде про нашого імператора, який, повернувшись з невдалого походу, не отримав нічого з обіцяного; збиток же, нанесений ним ворогам, був вкрай незначний.

На герцога Дітріха, його славного і вірного васала, коли той, покинувши його, хотів повернутися додому, напав із засідки якийсь пан, на ім'я Стефан, ворог цезаря і його, як з'ясувалося, теж; (Дітріх) вже був переможцем, коли воїни його кинулися на здобич і, будучи знову, на жаль, атаковані, зазнали поразки; сам він з небагатьма людьми втік.

Це було вже 2-е нещастя, випробуване ним у таких справах; і не дай Бог, щоб в 3-й раз опинився він в подібній небезпеці! Наш імператор, отримавши про все це звістку, мав нараду про справи держави в Швабській землі, після чого, стурбований, негайно перейшов через Рейн.

Адже помічники його, які були опорою нашого королівства, на жаль, здебільшого загинули; і важким тягарем було для нього те, що люди, удавано заявляють про свою вірність, перебуваючи в таємній змові з чужинцями, намагаються надати йому протидію, щоб не міг він більше правити відповідно до своєї волі, будь-яким чином порушуючи їх протизаконну нерозсудливість".

На цьому завершилась велика праця великої Людини, яка лишила більше 1000 років тому безцінні записи про історію Європи і наших земель.
Остання сторінка Хроніки Тітмара
Остання сторінка Хроніки Тітмара







«Скеля трьох чекістів». Як УПА боролась із НКВД на Буковині

23 вересня 1944 року повстанці в Путильському районі Чернівецької області із засідки ліквідували заступника начальника обласного НКҐБ та заступника начальника обласного НКВД, керівника обласної медичної служби НКВД, а також заступник начальника 2-го батальйону Внутрішніх Військ НКВД, який командував районним гарнізоном. Згодом через натиск повстанців районна радянська влада відступила із райцентру Путила у віддалене село Селятин, затрималася тут лише 5 днів, покинула район та через територію Румунії відступила до райцентру Сторожинець. Кілька місяців в районі панували повстанці.

Справа капітана. За що сидів легендарний «динамівець» Костянтин Щегоцький

У різноманітних рейтингах найкращих українських футболістів усіх часів неодмінно буде це ім’я — Костянтин Щегоцький. Улюбленець київських уболівальників 1930-х, капітан «Динамо», перший в Україні гравець-орденоносець — це все про нього.

«Не Арґус, ні Гелена, ні Марія Маґдалена»: вибираємо та їмо сир по-середньовічному

Середньовічна кухня – це не лише екстравагантні страви на кшталт павича, міног чи лебедя у соусі з власної крові. Якими б дивними не видавались нам інколи люди середньовіччя, їх меню не надто відрізнялось від нашого. Пропонуємо вам уривок, де історикиня й авторка книги «Від бобра до фазана: їжа західноєвропейського Середньовіччя» Стефанія Демчук розповідає про шлях на середньовічний стіл сиру, без якого і сьогодні ми не можемо уявити свою повсякденність

«Польська» ідентичність і російське самодержавство

У перші десятиліття ХІХ століття Санкт-Петербург негласно визнавав польський характер Правобережної України, як і всіх інших територій, анексованих у Речі Посполитої. Чиновники найвищого рангу навіть використовували відповідну термінологію на кшталт: "польські губернії" чи "польські землі", причому як в усному мовленні, так і в офіційному діловодстві. Після Листопадового повстання 1831 – 1832 років ситуація кардинально змінилася: російське самодержавство розпочало тотальний наступ на "польську" ідентичність. Комплекс заходів, до якого протягом наступних десятиліть вдалася російська влада, без перебільшення, можна назвати репресіями в економічній, релігійній і гуманітарній сферах. Йдеться про русифікацію польської культури, переслідування католицької церкви, політичний тиск, заборону освіти рідною мовою, декласацію та асиміляцію шляхти.