Куренівська трагедія. Дев’ятий вал шістдесят першого року. Спогади

Люди, які стояли на машинах, в паніці кидалися в воду, як щури, що залишають корабель, і, борсаючись, бігли до паркану. Серце пропустило удар – щось відбувається. Щось серйозне. Піднявши очі, Ріта побачила, як на горизонті, у самому кінці до болю знайомої вулиці, стрімко зростає щось сіре, величезне, як гора. Цементні стовпи вдалині обламувалися і летіли, ніби сірники; як котушки для ниток, перекидалися котушки з проводами висотою майже в людський зріст, і все це, гнане потугою хвилі, рухалося в їх сторону, торкаючись неба.

Від редакції: Куренівська трагедія. 13 березня 1961 року о 8:30 потужний селевий потік прорвав дамбу, збудовану для заповнення Бабиного Яру промисловими відходами, що надходили з Петровських цегельних заводів.

Лавина багна і пульпи затопила житлові квартали Куренівки, Подільське трамвайне депо, стадіон "Спартак" та околиці. Техногенна катастрофа, тільки за офіційними радянськими даними, забрала життя життя 145 людей. Деякі дослідники називають значно більші цифри.

"Історична правда" публікує спогади киянки Новгородської Маргарити про той страшний день, що були опрацьовані її внучкою.

Той ранок був світлим, досить теплим для середини березня. Сонце світило щосили і сніг вже зійшов з тротуарів міста. Природа сповіщала про довгоочікуваний прихід весни, і тому Ріта одяглася зовсім легко, можливо навіть занадто для такої погоди - легкі туфлі, спідниця та панчохи, вкорочене мамою пальто, пов'язала шовкову хустинку на голову. На порозі будинку їй зустрілася радісна Ада – сусідська дівчинка – посмішка на все обличчя.

"Ми в школу не підемо сьогодні! – сповістила вона. – Там якась калюжа розлилася – я повернулася".

"А я поїду, у мене Спеціальність", - відповіла Ріта.

"Та ти теж не ходи!"

"Ой, ні, - Ріта похитала головою, - мене мій професор, Євгеній Михайлович, буде сидіти чекати, а я не прийду ... Я не можу так, я поїду".

І залишивши задоволену Аду, вона попрямувала по Цукровому провулку до тролейбуса.

На зупинці по тротуару і справді щось текло – майже як звичайні весняні струмки, тільки брудні, сірі, і їх пару разів довелося переступити, щоб не забруднити туфлі.

Час тягнувся повільно. Повз проїжджали нечисленні автобуси, легкові машини, але тролейбуса все не було видно – набагато довше, ніж його зазвичай доводилось чекати. Вулиця наче спорожніла і тонкий каламутний струмочок дражнив своїм дзюрчанням в утвореному мовчанні.

До зупинки підійшов автобус, повний людей. Ріта ніколи на ньому раніше не їздила, і до ладу не знала, куди він йде, проте інших варіантів не було видно навіть на горизонті, скільки не вдивляйся, а час уже підтискав.

 
Фото: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

"Ну гаразд, - подумала вона і поквапливо сунулася в ущерть набитий автобус. Той закрив за нею двері, втиснувши в інших пасажирів. - Я проїду трохи, де ця калюжа, а там пересяду".

Люди тряслися в автобусі в єдиному ритмі, освітлені променями крізь запорошене скло. Поруч щось щебетали батькам маленькі діти, стояв, притулившись до сидіння, хлопчина в матроському тільнику, як з морського училища.

Будинки, дерева, тротуари поволі спливали вдалину. Подумки Ріта вже пересаджувалася на свій тролейбус і поспішала на урок, вибачаючись за запізнення перед стареньким професором. Дроти між стовпами в думках майже зливалися з нотним станом. Ріта відвела очі від заднього вікна, затуленого чужими постатями. Вона хоч не забула свій зошит?

Автобус неспішно рухався по Фрунзе, але Ріта не відразу помітила, як він уповільнив хід, рухаючись все більш і більш мляво. Її потік роздумів урвався тільки тоді, коли вони і зовсім застигли на місці і хтось за спиною спитав: "А чому ми стоїмо?"

Ріта обернулася до вікна і завмерла, кілька секунд дивлячись назовні і не розуміючи, що саме бачить. Звична картина за вікном змінилася – тротуарів більше не було видно, а замість доріг, всюди, куди простирався погляд, розливалася мутна річка.

У тривожному подиві, Ріта оглянула вулицю, де біля десятка легкових машин були по самі вікна залиті якоюсь сіро-коричневою рідиною, схожою чи то на глину, чи то на рідкий цемент. Люди рятувалися від повені, вилізаючи на дахи своїх автомобілів і так само розгублено й злякано озираючись.

Двигун автобусу надсадно загув, намагаючись зрушити машину, але та лише затрусилась на місці. По салону прокотився схвильований і незадоволений шепіт. Люди озиралися, оцінюючи картину навколо. Автобус застряг біля стадіону Спартак, прямо навпроти паркану, лише трохи не доїхавши до підйому по Нагірній.

 
Фото: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

"Мені співробітниця вже давно говорила, що тут, біля Бабиного Яру, вода протікає, - поділилася жінка з поряд стоячими пасажирами. - Вона тут недалеко живе, прямо по Фрунзе".

"Сподіваюся, скоро виправлять", - похитав головою літній чоловік.

Вода, здавалося, прибувала – колеса автобуса були вже повністю нею вкриті, а він все ще не міг зрушити з місця; піднімався і рівень хвилювання пасажирів.

"А нам не страшно, - бадьоро сказала Ріта, - у нас тут моряк поруч. Все в порядку буде!"

Хтось посміхнувся, зрадівши можливості відволіктися. І справді, все не так вже й страшно. Хлопчина у тільнику скромно відвів очі.

Автобус буксував, відчутно здригаючись, ніби в повітрі тремтіла напруга пасажирів. "Дрр-д-д, дрр-д-д!" - надсадно гув мотор, то лунаючи репетом, то оголюючи голоси і шепіт людей. Погляди кружляли тісним салоном, намагаючись крізь вікна пробитись назовні, але товстий шар скла перекривав їм шлях.

"От ми тут застрягли, - подумалося Ріті, поки вона дивилася на воду, що підступала до вікон, - а тут же проходять лінії, електрика. А раптом дріт впаде на автобус, і він загориться?" - непрохана думка холодом овіяла шию. Ріта постаралася відкинути страхаючий образ, затримавшись поглядом на папці із зошитами, яку притискала до себе. Все буде в порядку.

А попереду все так само наполегливо трудився мотор.

Раптом, краєм ока Ріта помітила за вікном якийсь рух. Тривога прокинулась в ній раніше, ніж картина сформувалася в свідомості. Люди, які стояли на машинах, в паніці кидалися в воду, як щури, що залишають корабель, і, борсаючись, бігли до паркану. Серце пропустило удар – щось відбувається. Щось серйозне. Піднявши очі, Ріта побачила, як на горизонті, у самому кінці до болю знайомої вулиці, стрімко зростає щось сіре, величезне, як гора.

Цементні стовпи вдалині обламувалися і летіли, ніби сірники; як котушки для ниток, перекидалися котушки з проводами висотою майже в людський зріст, і все це, гнане потугою хвилі, рухалося в їх сторону, торкаючись неба.

Люди в автобусі закричали. "Водій, відкрийте двері! Відкрийте двері!" Салон наповнила паніка. Пасажири рвалися назовні, але двері загрузли в тягучій глинистій масі, і водій нічого не міг зробити, скільки не намагався. Паркан був так близько, до інших людей, що пручаються та пливуть до стадіону, можна рукою подати, але навколо – залізні мури. Мотор верещав і хрипів, вторячи крикам людей, а назустріч їм рухався темний вал.

 
Фото: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

У наступні секунди відбулося одразу кілька речей.

Великий чоловік, що стояв попереду, схопився за залізні двері автобуса і з нелюдською силою розтиснув їх, ступивши назовні. Не роздумуючи, немов підкоряючись інстинкту, Ріта вислизнула слідом крізь маленьку щілину, яка тут же замкнулася у неї за спиною.

В'язка сіра маса рухалася, і Рита оступилася, занурившись в неї по самі плечі. Борсаючись, Ріта нарешті відновила рівновагу і, долаючи течію, стала йти до паркану, де вже висіли на прутах інші люди.

"Атомна війна, - здавалося Ріті, поки вал ставав все вище, - це кінець". Вона зачепилася за прути паркану, не пам'ятаючи, як підіймалася на його підставу. Папка із миттєво намоклими зошитами та бібліотечними нотами залишилася похована десь на дні.

Судомно чіпляючись, Ріта пригнула голову до паркану і заплющила очі. "Це кінець, - здавалося їй. - Зараз це впаде на нас – і все". Але коли вона відкрила очі, виринувши з пульсуючої темряви, перед її поглядом постала церква, прямо на схилі гори за стадіоном.

І в голові виникла тільки одна думка: "Господи, врятуй".

Краєм ока Ріта вловила рух – люди зліва від неї боком просувалися по забору, перебираючи прути і перелазячи через широкі білі стовпи, вище і вище, у напрямку до гірки. Скинувши заціпеніння, Ріта поспішила за ними.

Прут за прутом, крок за кроком, один стовп за іншим, тримаючись за попередній прут і роблячи широкий крок над густіючою рідиною, доки нога нарешті не затвердиться на камені. Вузька спідниця сковувала рухи, але Ріта ніби не помічала і продовжувала рухатися, не зупиняючись ні на секунду, і не знаючи, дійшла вже до них хвиля чи ні.

Зупинилася вона тільки раз, коли повітря прорізали нелюдські крики, ножем встромившись в саме серце. Різко озирнувшись, Ріта побачила, як в небо піднімається чорний стовп диму, і автобус, в якому вона була менше хвилини тому, охоплений вогнем.

 
Фото: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Всередині неї все розбилося і розсипалося на шматки, але тіло несвідомо продовжило рухатись далі, механічно переступаючи стовп за стовпом, крок за кроком, відносячи її все далі від розверженого пекла.

Перед очима миготіли прути, сіра рідота, знайомі дерева десь за стадіоном. За парканом, підхопленийтечією, проносився чоловік. Його голова, вся у бруді, то з'являлася на поверхні, то зникала в потоці.

Нарешті, Ріта дісталася до місця, де річки майже не залишилося. Вся тремтячи, вона злізла з паркану, і під ногами, жадібно вкривши щиколотки, чавкнула густа каша. Трохи пройшовши навкоси, вздовж паркану, Ріта обернулася, окинувши поглядом залиту вулицю, що залишилася позаду.

Назустріч їй по горі піднімалися жінка і дві дівчинки, на вигляд майже старшокласниці, забруднені з голови до ніг. У жінки обгоріли передні пасма волосся, дівчата здавалися неушкодженими. Можливо, вони вибралися з автобуса? А чи котиться ще та хвиля або вже пройшла за її спиною?

На дорозі, затягнуті по самі вікна, стояли трамвай і десятки машин, не в силах зрушити з місця.

"А як же Аля? - в голові у Ріти безпорадно металися думки. Їй згадалося, що сестра мала везти сина в дитячий садок. - Як вона, проїхала чи ні?..А раптом вони з Валериком у цьому трамваї?" Вона ось-ось вилізла з крижаного болота, але тільки зараз її тіло скувало холодом.

І тут, якось зовсім зненацька, по ту сторону дороги пронизливо завив і почав носитися кругами собака. На вулиці раптом стемніло, мить – і тільки дошки злетіли вгору. Над хвилею піднявся стовп сірого пилу, а лавина хлинула вниз по вулиці, відносячи із собою те, що залишилося від одноповерхового будинку.

Ріта брела уздовж дороги, як ожила статуя. Нагорі тротуари вже були сухими, і випадкові перехожі з подивом помічали перемазаних людей, невідомо звідки виникаючих на горі.

 
Фото: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Шар глинистої маси застигав на одязі. Вулиця каламутніла, наче й очі поступово покривалися цементом, остаточно перетворюючи її на пам'ятник, що зійшов з місця трагедії, де йому належало залишатися. Важко дихаючи, Ріта зупинилася біля дороги. Позаду її наганяла вантажівка, і недовго думаючи, вона підняла руку, сигналячи водієві.

Під'їхавши, вантажівка зупинилася, і з кузова звісився худенький чоловік років п'ятдесяти або більше.

"Ми в лікарню їдемо", - сказав він. "Добре", - Ріта кивнула, хоча толком його не почула, і чоловік одразу ж простягнув їй руки, допомагаючи піднятись. Їй просто хотілося поїхати кудись подалі від цього місця.

Підіймаючись на машину, Ріта опустила очі і побачила, що з рук, обережно її підтримуючих, звисають, як рукавички, клапті шкіри, оголюючи червону плоть. Опинившись в кузові, вона майже відразу осіла на підлогу, приткнувшись біля борту. Вантажівка зрушила і, розмірено здригаючись, поїхала в гору.

Збоку лежала жіноча фігура, така ж забруднена застиглим цементом. Від неї до Ріти, долинув нетвердий голос: "Подивіться на мене, я дуже страшна?" Ріта озирнулася і ледь втримала судомний вдих – замість обличчя у жінки був роздутий пухир.

"Ні-ні, все нормально! - відповіла вона, швидко відвівши очі і ледве стримуючись, щоб не вистрибнути з машини. - Все добре!" Світ навколо стискався і гудів, і вона щільно притискалася до борту, який здавався останнім надійним острівцем.

Так їх, як три зіпсовані глиняні фігури, вантажівка довезла до лікарні.

У коридорах миготіли чужі обпалені обличчя і руки. До лікаря, плачучи, підбігла медсестра – зовсім молода дівчина, трохи старше Ріти. "Я не знаю, що робити... Я не знаю... - схлипувала вона. - Вони ідуть, вони всі у бруді, а у них шкіри немає... Я не знаю, що з ними робити".

Жінка-лікар уважно слухала, трохи спохмурнівши, але не даючи хвилі паніки захлеснути і її.

"Вони всі йдуть з піднятими руками, а у них ця шкіра, і я не знаю, як їх обробляти, вони ж все в цій глині!" - вигукувала медсестра.

 
Фото: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

"Так, спокійно", - переконливо зупинила її лікар і почала пояснювати, як обробляти пошкодження. Її голос ні на секунду не покидала впевненість, нібито обертаюча і медсестру, і навіть Ріту в рятувальний жилет. Вислухавши інструкції, дівчина кивнула і побігла на допомогу людям.

Замість крижаного брудного пекла навколо тепер були чисті простирадла і тиша маленької, одиночної палати, а до тіла прилягала свіжа лікарняна сорочка. Їй дали випити якісь ліки, щось заспокійливо говорили. Діагноз - "шок". Лікар поклала їй в ноги гарячу грілку і присіла поруч із ліжком.

"Будь ласка, - тихо сказала Ріта, - зателефонуйте, - на щастя, в затьмареному, раптово ставшому тісним, розумі виринув вірний номер. - У мене сестра повинна була тут їхати з маленькою дитиною. Дізнайтеся, приїхала вона на роботу чи ні". Лікар відразу ж пішла до телефону.

Через кілька нестерпно довгих хвилин вона повернулася. "Ваша сестра на роботі. Все в порядку, не хвилюйтеся" - сказала вона.

Ріта відкинулася на подушку. Тепер вона нарешті відчула, що жива.

Вона пролежала в лікарні до вечора. Близько п'ятої години за нею нарешті прийшла сестра зі своїм чоловіком Дімою, і з ними його друг Вася, теж льотчик цивільної авіації, високий, як велетень.

Їй повернули годинник, акуратно складений одяг, просочений цементом – все загорнуте в вузлик з лікарняної наволочки. Ріта машинально глянула на свої речі. Ця акуратність, здається, була схожа на її власну. Можливо, їх складала вона сама.

Алюша рішуче згорнула все і знову зав'язала у вузлик.

Коли вони вийшли з лікарні, сонце вже заховалося. Надвечір на вулиці сильно похолодніло і піднявся студений вітер, що пробирав до кісток. Вася роздягнувся, залишившись в піджаку і шарфі, як Остап Бендер, і віддав Ріті свою формену шинель. Через різницю в зрості Ріта в ній тепер була схожа на солдата.

 
Фото: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Діма жартував, Алюша теж була в гарному настрої, бадьоро крокуючи і несучи в руках вузлик. Всі були веселі і задоволені, адже Ріта була з ними. Життя начебто повернулося у колишнє русло.

Вчотирьох, в спадаючих на місто сутінках, вони покинули територію лікарні і попрямували до дороги. Вони йшли додому.

Ще не один рік з тих пір запахи ранньої весни здавалися Ріті запахом смерті. Однак все проходить, і як сезони змінюють один одного, так і нові роки приносять нові спогади замість попередніх, поступово притуплюючи старий біль.

 
Новгородська Маргарита Миколаївна
Фото з родинного архіву


П.С. З того дня минуло шістдесят років. Моя бабуся, Маргарита Миколаївна, закінчила консерваторію, вийшла заміж, працювала викладачем фортепіано і акомпаніатором. А тринадцяте березня – день, в який дивом залишилася жива – вона з тих пір вважає своїм другим Днем народження.

«Чорна неділя» села Клюськ. Без білих плям

Велика трагічна історія України часів Другої світової війни складається з маленьких трагедій сіл, селищ, містечок. Без втрати невинних людських життів на території Волині не обійшлось в жодному з населених пунктів. Не оминула трагедія і невеличке мальовниче село Клюськ, розташоване в 20-ти кілометрах від Ковеля.

Легенда про «Оржівську операцію»: як Внутрішні війська НКВД випадково вбили «Клима Савура»

Читаючи документи, складається враження, що Оржівська операція за масштабами була чимось подібним до «битви за Берлін». Очевидно, чекістам не хотілося в «переможному угарі» відставати від Червоної армії і банальну випадкову ліквідацію «Савура» розцяцькували, як масштабну операцію із задіянням особисто вищого командування держбезпеки УРСР.

Микола Глущенко. «Художник» за фахом і оперативним псевдонімом розвідки

17 вересня відзначається 120-річчя від дня народження художника Миколи Глущенка. Його життя було сповнене багатьох феєричних подій, несподіваних драматичних поворотів долі і численних загадок. Окремі епізоди з його біографії породили низку легенд, які й досі бентежать уяву численних поціновувачів, мистецтвознавців, кінематографістів, письменників. Розсекречені, досі невідомі документи із Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України дають змогу розставити певні акценти у всьому цьому і пролити світло на утаємничені сторінки життя митця.

Лем. Життя не з цієї землі

«Лем. Життя не з цієї землі» — це не лише біографія Станіслава Лема, а й драматична й чесна розповідь про складну історію Центрально-Східної Європи, у якій одне з чільних місць посідає Львів першої половини ХХ століття.