Як дипломати УНР у Празі на інформаційному фронті воювали

Інформаційна війна – це, звісно ж, не винахід нинішнього часу. Нам часто здається, що ті інформаційні виклики, перед якими ми стоїмо сьогодні, є унікальними з огляду на нові технології, які приніс початок третього тисячоліття. Частково це правда. Сто років тому не існувало ні телебачення, ні інтернету, ні соціальних мереж. Однак вже існували газети і журнали, які були потужною зброєю впливу на громадську думку і позицію еліт.

Поширення у світі інформації про виникнення молодої Української Республіки, прорив інформаційної блокади та створення передумов для досягнення якомога більш сприятливих для України результатів Паризької мирної конференції були одними з головних завдань українських дипломатів, які у 1918-1919 рр. почали працювати в низці ключових для УНР країн.

Це було надважке завдання. Українським дипломатам доводилося долати як тотальну відсутність інформації про Україну, так і повну байдужість до її долі, а також відвертий, часом агресивний спротив з боку тих, хто з різних причин не був зацікавлений у виникненні на карті нової, великої і потужної держави.

Однією з найбільш активних в інформаційному плані була робота Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Празі. Чехословаччина тоді розглядалася Українською Народною Республікою як один з потенційно найближчих союзників у Європі.

До того ж, саме в цій країні, яка сформувалася як один з найбільш стабільних острівців у розбурханому морі повоєнної Європи, концентрувалася велика кількість українських інтернованих вояків та інших емігрантів, що створювало для місії додаткові виклики і завдання.

 
Фото робітничої сотні УГА в Кошице, ЧСР 
Джерело: ГДА СБУ

Інформаційною роботою в місії опікувався головним чином письменник Василь Королів-Старий (до речі, його дружина, письменниця Наталена Королева також працювала у ній секретаркою). Вже з самого початку роботи місії (вона розпочала діяльність у січні 1919 року) українським дипломатам вдалося реалізувати кілька масштабних і креативних проектів, завдяки яким про Україну в Чехословаччині почали говорити.

Йдеться, насамперед, про видання серії чеськомовних брошур під назвою "Пізнайте Україну", які стосувалися історії України, її культури, українсько-чеських історичних зав'язків, складних історичних взаємин між Україною і Росією, презентації окремих українських регіонів.

У 1919 році таких брошур авторства відомих українських письменників, вчених і самих дипломатів було видано більше десяти (загалом же їх було видано кілька десятків). На ці видання, до речі, з державної казни виділялися доволі великі на ті часи гроші, що свідчило про усвідомлення керівництвом УНР важливості інформаційної роботи.

Крім того, слід згадати гастролі у Празі в травні-червні 1919 року Української республіканської капели під керівництвом Олександра Кошиця, які спричинили ефект вибуху інтересу до України серед чехословацької еліти і змусили про неї писати провідні чеські видання.

Прага була першою у графіку турне капели, а тому захват чехів від українських пісень був важливим для формування позитивних очікувань і в інших європейських столицях.

 
Афіша прем'єрного концерту Капели Кошиця у Празі, 11 травня 1919 року. Читайте також: "Симон Петлюра інтернаціоналізує українське питання піснею": невідома історія тріумфу "Щедрика" в Європі

Усе це, безумовно, варто окремих досліджень. Зараз, однак, хотілося б привернути увагу до того, як місія і, зокрема, її голова Максим Славінський, працювали з тогочасною чехословацькою пресою.

М.Славінський прибув до Праги на початку грудня 1919 року і одразу ж, крім напрацювання політичних контактів, в т.ч. зустрічі з Президентом Чехословаччини Томашем Масариком, якого він знав особисто ще раніше, активно включився й в інформаційну роботу.

Він використовував кожну можливість, щоб через газети і журнали доносити до чехословацької громадськості об'єктивну інформацію про Україну, її зовнішньополітичні цілі й позицію щодо актуальних міжнародних проблем.

Вже протягом кількох перших місяців він зміг дати кілька інтерв'ю та, завдяки непоганим особистим зв'язкам з деякими журналістами, опублікувати низку важливих інформаційних повідомлень у провідних місцевих газетах.

Привертає до себе увагу, наприклад, те, що фотографія Максима Славінського у червні 1919 року з'явилася на обкладинці одного з найпопулярніших у тодішній Чехословаччині ілюстрованих часописів "Чеський світ". Про те, наскільки важливо це було, свідчить той факт, що жодний інший іноземний посол у тоді не зміг потрапити на обкладинку цього журналу.

 

Мабуть найцікавішим і найважливішим, принаймні у першому півріччі 1919 року, стало інтерв'ю М.Славінського газеті "Народні лісти", яке взяв журналіст цього видання Циріл Ждярский.

Ця газета на той час була одним з найавторитетніших і найвпливовіших чехословацьких видань, а тому з інформацією у ній ґарантовано були ознайомлені переважна більшість урядовців, парламентарів та провідних політиків країни.

Це доволі велике і змістовне інтерв'ю видалося мені настільки цікавим, що заслуговувало б на повний переклад українською. З одного боку цей матеріал демонструє як відповідально і професійно підійшов до нього сам журналіст. Глибина опрацювання теми, чіткість і детальність викладення фактів, особливо враховуючи обмеженість у той час можливостей для перевірки інформації, просто вражає.

З іншого боку, Максим Славінський повною мірою використав можливість донести до чехословацької громадськості важливі для УНР сигнали, зокрема щодо необхідності визнання молодої республіки, миролюбного характеру її зовнішньої політики і, водночас, готовності зі зброєю в руках захищати її незалежність.

Важливою для європейської еліти була теза про безальтернативність України і необхідність взаємодії з нею у боротьбі проти російських більшовиків. Водночас для чеської аудиторії були призначені сигнали про близькість інтересів України і Чехословаччини, відсутність між двома країнами будь-яких проблем, готовність досягти взаємоприйнятної домовленості щодо Карпатської України, а також антинімецький характер Директорії (для тогочасної Чехословаччини це було принциповим питанням).

Інтерв'ю, навіть за сьогоднішніми мірками, є незвично докладним і містить чимало нових та цікавих фактів і подробиць про воєнно-політичну ситуацію в і навколо УНР у 1918-1919 роках. Воно витримане в найкращих класичних дипломатичних традиціях, а Максим Славінський, поза всяким сумнівом, справляє у ньому враження надзвичайно досвідченого і професійного політика (власне, він ним і був).

 

Про те, що інформаційна активність української місії і, зокрема, згадане інтерв'ю Максима Славінського досягло своєї мети, свідчить істерична реакція на нього проросійських сил у Чехословаччині, які тоді значною мірою концентрувалися на Закарпатті.

Трохи більше, ніж через два тижні у газеті "Чехословацький денік" з'являється відповідь на цей матеріал за авторства т.зв. голови Центральної руської народної ради Антона Бескида.

Щоб було зрозуміло – це був не просто один з представників модної тоді русинської течії, а лідер російської "п'ятої колони", для якої приєднання Закарпаття до Чехословаччини було тимчасовим тактичним рішенням.

Головна ж мета цих людей полягала у приєднанні Карпатської України і навіть частини Галичини до Росії. Цілком очевидно, що діяльність подібних русофільських груп тоді, як, власне, і зараз, спрямовувалася та фінансувалася з Москви з метою послабити українські позиції і будь-якою ціною перешкодити Україні об'єднати в одне ціле усі свої етнічні території.

Згаданий А.Бескид у 1923 році навіть став губернатором Підкарпатської Русі і аж до самої смерті у 1933 році продовжував душити там все українське.

Переклад статті А.Бескида я також наводжу повністю, оскільки вона є яскравим прикладом використання тоді проросійськими силами дуже подібних до сьогоднішньої українофобської риторики, брехні та перекручувань фактів.

Наприклад, що українців та української мови ніколи не існувало, а їх під час Першої світової війни придумав австрійський генштаб. Я, грішним ділом, думав, що ці "аргументи" вписали у методички сучасним пропагандистам вже нинішні кремлівські "стратеги", але виявляється – ні, це методички ще столітньої давності.

Або ж твердження про те, що населення Карпатської України – це росіяни. Дивовижно, що багато хто тоді в Чехословаччині серйозно ставився до цієї брехні, навіть не намагаючись підключити логіку і подивитися де Карпати, а де Росія.

 

Показовим є зверхній, нахабний і арогантний тон, з яким ці люди висловлювали свої українофобські "сентенції". І хоча нам до цього сьогодні не звикати, розуміння методів, які використовувалися російськими пропагандистами сто років тому, може бути корисним у протидії російським інформаційним спецопераціям сьогодні, в тому числі кремлівським провокаціям в деяких українських регіонах, серед яких Закарпаття, на жаль, продовжує залишатися однією з пріоритетних цілей.



Газета "Народні лісти", 20 червня 1919 року

ЗУСИЛЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

Інтерв'ю з главою дипломатичної місії Української Народної Республіки паном Максимом Славінським.

У час, коли відбувається формування кордонів Чехословацької Республіки, ми, керуючись зрозумілими економічними і загальнополітичними причинами, надзвичайно зацікавлені у тому, щоб мати безпосередній кордон з територією колишньої російської імперії, а також східною Галичиною.

Таке сусідство є можливим лише з нинішньою Українською Республікою, з якою у нас уже був безпосередній зв'язок. Він, однак нині перервався через те, що східну Галичину зайняли поляки та румуни.

Водночас ми очікуємо, що ця окупація носитиме лише тимчасовий характер і що мирна конференція при остаточному визначенні кордонів піде назустріч нашим вимогам, які з цієї точки зору відповідають й інтересам українців.

З огляду на це важливо розуміти як може вибудовуватися наше ставлення до нинішньої Української Республіки, в якій, до речі, головним чином компактно на Волині, живе близько 100 тисяч чеських переселенців.

Також слід брати до уваги, що до нашої держави як автономна одиниця приєднується угорська частина Карпатської Русі, населення якої українці вважають своїми співвітчизниками.

Відомо, що голова делегації Української Республіки в Парижі Г.Сидоренко у ноті від 5 березня 1919 року, яку він надіслав голові Мирної конференції Клемансо, від імені свого уряду заявив, що український народ ніколи не допустить відторгнення "частини території Української Республіки", а саме комітатів Мармарош-Сиготі, Угоча, Берег, Унг, Земплин-Шарош і частини Шепеш, посилаючись при цьому на те, що конференція обраних населенням 100 делегатів, яка відбулася 21 лютого в Хусті, прийняла одностайне рішення приєднатися до Великої України.

 
Поштівка із Хустом, поч. ХХ століття

Слід зазначити, що Українська Республіка була проголошена Центральною Радою 20 листопада 1917 року і одразу ж була змушена захищати свою самостійність від російської більшовицької влади. 22 січня 1918 року прийняттям 4-го Універсалу була проголошена вже незалежна і суверенна Українська Республіка.

У квітні 1918 року Німеччина, надіславши в Україну війська, спровокувала державний переворот, розігнала Центральну Раду і встановила диктатуру свого агента Скоропадського, який проголосив себе гетьманом України.

У червні 1918 року українські партії створили Національний союз, який обрав головою Винниченка.

15 листопада 1918 року розпочалося повстання, кероване п'ятичленною Директорією у складі Винниченка, Петлюри, Швеця, Андрієвського і Макаренка, яких обрав Національний союз.

На чолі армії було поставлено Петлюру, 15 грудня було взято Київ, де капітулювали 12 тисяч німців, які охороняли Скоропадського. Директорія призначила раду міністрів на чолі з Чехівським, яка прийняла рішення про об'єднання усіх населених українцями територій колишньої Росії та Австро-Угорщини.

Подальший розвиток, однак, перервався через бої з поляками та більшовиками, які знову зайняли Київ.

Я звернувся з проханням про інтерв'ю до пана М.Славінського – голови дипломатичної місії Української Республіки у Празі, який брав участь в українському русі не лише як політик, а й як літератор, для того, щоб він нам пояснив ситуацію і розповів про зусилля Української Республіки.

Я попросив його відповісти на такі запитання: - Якою є нинішня військова ситуація навколо республіки і яка її позиція щодо Антанти?; - Якою є позиція нинішнього українського уряду до відновлення Росії і якими можуть бути відносини з Чехословацькою Республікою?

 
Максим Славінський

Пан Славінський відповів приблизно так:

Військова ситуація навколо протистояння українців і поляків погіршилася через те, що поляки виставили проти нас перекинуті з Франції дивізії Галлера (чисельністю близько 60 тисяч) і розпочали наступ на двох напрямках: на Ковель і північну Волинь – з іншого боку фронту з більшовиками, а також у західній Україні, в Галичині.

Там на допомогу полякам прийшли румуни, які зайняли частину української території, зокрема Коломию, і, таким чином, зв'язок з Чехословацькою Республікою було перервано.

З більшовиками ведеться так звана поясна війна: фронт Рівне-Бердичів-Житомир, Кам'янець-Подільський-Вінниця-Жмеринка перебуває в руках українців, проте на сході від нього стоять більшовики. Київ у руках більшовиків, але їм загрожують селяни, що повстали.

Пояс від Криму, через Одесу і до Київської губернії зачищено від більшовиків військами Петлюри і армією Григор'єва. Чернігівська губернія зачищена Соколовським, а Полтавська – Грудницьким. Про Харківську губернію мало що відомо, але селяни зруйнували там мости і залізницю. Всі згадані воєначальники працюють спільно з Петлюрою, який донедавна перебував у Проскурові, а зараз вже, мабуть, у Вінниці.

При цьому селяни засіяли усі поля (лише десь 5% залишилося незасіяними), бо війна і фронт проходять переважно залізницями і великими містами. Однак українці страждають через брак боєприпасів, які здобувають головним чином так, що захоплюють більшовицькі склади.

У південній Україні є група більшовиків, які були Григор'євим повністю відрізані від решти більшовицьких сил і зараз намагаються пробитися через Румунію до Угорщини.

Нашу позицію щодо Антанти зараз визначає українська делегація в Парижі, яку очолює Сидоренко. Делегація була прийнята Вільсоном і Клемансо, а також заслухана комісіями мирної конференції та "Радою чотирьох". Позиція Антанти наразі є досить невизначеною, оскільки центральні країни, після того, як не вдався французький план, в основі якого була Одеса, поки що не мають чіткого плану щодо колишньої Росії.

 
Французький патруль у французькій частині Одеси, що лежала між портом та Миколаївським бульваром. Зима 1918—1919 років

Українці хотіли б, щоб Антанта зрозуміла, що ми є останньою стіною проти більшовиків, з якими вже воюємо майже два роки. Ми хотіли б, щоб Українська Республіка була визнана і щоб нам допомогли по можливості зброєю і боєприпасами.

Вояків і хліба ми маємо достатньо. Ми вже двічі виганяли більшовиків і зараз вже виганяємо їх втретє. Але для того, щоб уряд мав необхідний авторитет, потрібне його визнання, а тому нам особливо необхідна моральна підтримка.

Те, який в народі панує дух, видно, наприклад, з того, що Петлюра, щойно вийшовши в листопаді з в'язниці, одразу ж організував повстання проти Скоропадського і німців, за 14 днів мобілізував 400 тисяч вояків, після чого гетьман був змушений зректися влади на користь Директорії. Її популярність ґрунтувалася головним чином тому, що вона пішла проти німців.

Директорія намагалася досягти визнання і у французьких представників в Одесі, але це досить сумна і дивна історія. Французьким консулом в Одесі був пан Енно, який, завдяки своїм особистим зв'язкам, підтримував німецького протеже Скоропадського у його протистоянні із силами Національного союзу.

Однак пізніше Міністр закордонних справ Пішон, відповідаючи на запитання у французькому парламенті, заявив, що в Одесі немає жодного французького консула і що пана Енно вони не можуть знайти в жодному списку дипломатів або консулів.

Після перших марних спроб розпочати переговори з французькими військами, які увійшли в Одесу, в лютому це нарешті вдалося. З боку "союзників" на них були присутні начальник південноросійського генерального штабу, французький полковник Фрайденберг, капітан Ланжерон і поручик Віллем, а з боку Української Республіки – міністр Остапенко і генерал Греков.

 
Олександр Греков 
Джерело: ГДА СБУ

Запропоновані Директорії пропозиції французького командування позбавляли український уряд будь-якої незалежності і авторитету. Вони вимагали: 1. Відставку голови Директорії Винниченка, голови уряду Чехівського, а також тимчасового відсторонення верховного командувача українського війська Петлюри;

2. Контроль залізниці французьким командуванням; 3. Контроль за фінансами; 4. Щоб загальне командування належало французам; 5. Щоб в разі, якщо буде бракувати українських офіцерів, вони були замінені на російських офіцерів армії Денікіна;

6. Щоб український уряд звернувся до французького уряду, визнав усі свої помилки, пообіцяв воювати з більшовиками і попросив про допомогу у створенні армії та в організації економічного, фінансового, військового і політичного життя в Україні; це прохання українського уряду до Франції повинно була ґрунтуватися на довірі до французів, визнанні їхньої великодушності та історичної слави, а прийняття цих умов надалі мало бути conditio sine qua non (необхідною передумовою) для всіх подальших переговорів з французами, згідно із заявами яких Україна мала залишатися об'єктом їхнього виключного впливу і що вони у цьому зв'язку виступатимуть від імені усіх "союзників".

Питання польсько-українського конфлікту на Галичині капітаном Ланжероном було рішуче відкинуте.

За усе це французьке командування пообіцяло "таємно" визнати українську Директорію.

Щоб продемонструвати свою добру волю Директорія замінила свого голову Петлюрою, а на чолі нового міністерства, до складу якого увійшли більш помірковані елементи, поставила Остапенка.

Після цього командування "союзників" в Одесі надіслало Директорії нові condition sine qua non, згідно з якими потрібно було негайно звільнити заарештованих українським урядом за зраду міністрів і політиків уряду Скоропадського, переважно германофілів. На цю умову Директорія не піти могла.

Після цього Київ був захоплений більшовиками, а їхній комісар Чічерін запропонував Директорії союзництво і військову співпрацю проти "союзників" і поляків, які оперували на Галичині.

 
Георгій Чічерін

Директорія цю пропозицію відкинула і вийшла на французьке командування з новою пропозицією щодо визнання Української Республіки без втручання у її внутрішні справи, а також військової співпраці у боротьбі проти більшовиків, однак домовленості так і не вдалося досягти, після чого французьке командування почало займати південну Україну.

У Херсоні французькі війська роззброїли український гарнізон, який перед тим завдав поразки більшовикам. Ті ж, своєю чергою, цю ситуацію використали і розпочали наступ на Херсон, через що французи змушені були з міста відступити.

Такі дії мали негативний вплив і на населення, і на армію, спрощуючи для більшовиків їхню пропаганду проти "союзників" і проти Директорії. Через це деякі полки армії Петлюри зрадили Директорію і перетворилися на українські ради.

В Одесі французьке командування створило окрему владу, на чолі якої став колишній функціонер Скоропадського росіянин Андро, але врешті-решт союзницька армія внаслідок наступу більшовиків змушена була залишити Одесу.

Важко зрозуміти, чому "союзники" не довіряють Петлюрі. Петлюра завжди був прихильником Антанти і після революції завжди виступав за війну з Німеччиною до самого кінця.

Як військовий міністр він створив армію для захисту України, але коли мова зайшла про переговори з німцями щодо миру, він не захотів з цим мати нічого спільного. Коли після Берестейського миру більшовики захопили Київ, Петлюра зорганізував проти них козацтво і Київ звільнив, але через два дні відступив, не маючи бажання співпрацювати з німцями, які заполонили Україну.

Німці його не любили і посадили у тюрму на цілих 4 місяці, але як тільки він з неї вийшов, то одразу ж організував повстання проти Скоропадського і проти німців.

 
Симон Петлюра

Що стосується ідеї про відновлення Росії, то для українців нині Росія не існує, оскільки зараз це руїна, де було знищено все, де не існує ні належних державних органів, ні судів, ні політичного життя, ні торгівлі та промисловості, ні навіть інтелігенції.

Ідея про федерацію в Україні є скомпрометованою, оскільки з нею виступив гетьман Скоропадський з німцями, а також більшовики. Раніше федерація завжди була в програмах усіх українських політиків, але більшовизм підштовхнув їх до необхідності повної самостійності, яка найефективніше може гарантувати свободу нашого народу.

Повна самостійність розглядається нами як перехідний етап, допоки не вдасться домовитися про союз з навколишніми народами і країнами. Враховуючи біду, яка до них прийшла зі сходу, українці хочуть розпочати співпрацю в напрямку на захід, зокрема зі слов'янськими країнами, які тут виникли.

Саме з такою місією пан Славінський приїхав до Праги. Він переконаний, що якщо країни, які виникли на місці Австрії та Росії, не створять міцний союз, то тут виникнуть нові Балкани.

Оскільки чехословаки поміж усіма слов'янами сьогодні є єдиною здоровою державою, українці б хотіли безпосередньо увійти у якнайтісніший політичний союз насамперед з ними. Для цього необхідний спільний кордон між обома республіками, а тому Карпатська Україна могла б стати між ними своєрідним мостом.

Подібні прагнення також мають латиші, естонці, литовці й білоруси. До такого союзу могла б також приєднатися Польща, якщо вона відмовиться від своїх агресивних намірів, а також нове формування, яке виникне на місці нинішньої Росії.

Українці вірять чехам, оскільки з ними вони ніколи не мали ніяких суперечок, а наша спільна історія не викликає у нас побоювань – навпаки, викликає довіру, що ми могли б разом жити як рівні з рівними, особливо враховуючи, що на чолі Чехословацької Республіки стоїть Президент Масарик, який користується серед українців великою повагою.

Карпатська Україна при цьому не стане каменем спотикання, а справді лише мостом, а кордони між нами будуть визначені за взаємною згодою. Пан Славінський також висловив задоволення тим, що йому пообіцяв Президент Масарик стосовно врегулювання питання місцевої адміністрації та освіти на Карпатській Русі.

 
З'їзд керівників українських дипломатичних місій і посольств, які працювали в Європі. Максим Славінський (стоїть шостий справа) очолював тоді представництво у Празі. Відень, серпень 1919-го

На завершення пан Славінський також додав, що нещодавній виступ Василька щодо можливого приєднання східної Галичини до Чехословацької Республіки є лише його приватною думкою, оскільки доля східної Галичини нерозривно пов'язана з долею України.



Газета "Чехословацький денік", 8 липня 1919 року.

КАРПАТСЬКА РУСЬ І УКРАЇНА

Шановна редакціє,

У номері 144 газети "Народні лісти" було оприлюднено позицію представника української місії у Празі пана Славінського під заголовком "Зусилля Української Республіки".

Крім того, у виданнях "Вечірнє чеське слово", "Венков" і "Право народу" протягом останнього часу було оприлюднено позицію і претензії щодо нашого ставлення до українців, дуже правильно сформулюваного Карпаторуською народною радою у Пряшеві та її представником у Празі Кусаком в газетах "Народні лісти" та "Лідове новіни".

На усі ці прояви, що стосуються Підкарпатської Русі та її ставлення до України, дозволю собі, як голова Центральної карпаторуської народної ради, відреагувати наступним чином:

Історія не визнає ні України, ні українського народу. Усе українство з усіма його тенденціями, які найяскравіше проявилися під час світової війни, є німецькою вигадкою; політична Україна, як самостійне національне і державне формування, як окрема і відмінна від російського народу національність, є конструкцією німецького і австрійського генерального штабу, а її справжню мету найкраще демонструє Берестейський мир.

Це ніщо інше як пропаганда, за якою стоять німецький вплив і гроші проти Росії, проти російського народу і слов'янства загалом.

Дуже жаль, що навіть світова війна не змогла пробудити у слов'янських народів справжню слов'янську ідею та щирі братерські та дружні відчуття; навіть сьогодні, коли у слов'янському світі так необхідною є одностайність та взаєморозуміння, знаходяться слов'яни, які служать чужим політичним інтересам і використовуються як інструмент проти слов'янської крові.

Український сепаратизм, виплеканий у Берліні та у Відні, немає підтримки в народі навіть на російській землі, яка себе називає Україною, і служить лише для задоволення власних інтересів та амбіцій кількох людей, що хочуть погратися у керівників великої держави без основ і без народу.

 
Підписанти Берестейського мирного договору, зліва праворуч: німецький генерал Брінкманн, Микола Любинський, Микола Левитський, Олександр Севрюк, німецький генерал Макс Гофман, Сергій Остапенко

Карпаторуський народ є народом російським. І якщо вже хтось має право на нашу карпаторуську територію, то тільки російський народ, а не українські сепаратисти, які ненавидять вже саму лише назву – російський, як щось таке, про що horribile dictu et auditu (страшно сказати і страшно почути).

Ця наша карпаторуська територія споконвіків була державою російського народу, була частиною Червоної Русі і тому ніколи не піддасться українським відщепенцям.

Якщо пан Славінський думає, що ми, карпаторусини, симпатизуємо українським сепаратистським цілям і будемо підтримувати український рух, то він помиляється. Справжній слов'янин не може бути українським сепаратистом.

Це дуже добре продемонструвала світова війна і роль, яку в цій війні було відведено Україні Берліном, Віднем, "кобургівською" Софією та турецьким Константинополем.

Тому ми якнайрішучіше протестуємо проти того, щоб українські сепаратисти втручалися у наші карпаторуські справи і вимагаємо від уряду Чехословацької Республіки виключити Карпатську Русь з будь-яких переговорів або ж консультацій про компенсації з українцями, і щоб нам не нав'язували український діалект.

Знову і якнайрішучіше протестуємо проти того, щоб нас, угрорусинів, а тепер карпаторусинів, називали українцями, так, як це, на жаль, досі відбувається не лише в пресі, але й нерідко в офіційних виступах.

Вимагаємо від уряду республіки, вимагаємо від усієї чехословацької громадськості, передусім від друкованих видань усіх відтінків, щоб вони припинили неправильно вживати назву український замість російський або карпаторуський, оскільки це було б втручанням до права нашого народу на самовизначення, який хоче залишитися російським і тільки російським, так, як він про це заявив всьому світові на Паризькій мирній конференції.

 
Антон Бескид

Якби ми були або хотіли б стати українцями, то ми приєдналися б до України; але ми приєдналися до Чехословацької Республіки саме тому, що ми не є і не хочемо ставати українцями, а хочемо зберегти свою російську національність і свою російську мову.

Про те, що буде запроваджено у школах та установах нашої автономної карпаторуської частини Чехословацької Республіки – офіційна російська мова чи малоросійський діалект, наш народ буде вирішувати самостійно, через своїх обраних представників, але вже зараз можу заявити, що нікому і за жодну ціну ми не дамо нам нав'язати у школах і установах український, штучно спотворений жаргон, сумновідому австрійсько-польську фонетику панів Смаль-Стоцького і Василька.

При цьому треба враховувати, що усі великі культурні народи – французи, англійці, німці, італійці – мали і досі мають безліч діалектів, але усі ці великі культурні народи створили собі єдину офіційну мову, не придушуючи і не знищуючи різні діалекти.

То що ж, значить усе те, що служить процвітанню і силі великих західних народів, не стосується лише найбільшого європейського народу – слов'ян? У той час, коли усі інші об'єдналися, фальшиві пророки – вовки в овечій шкурі – закликають російський народ і слов'ян загалом, щоб вони роз'єднувалися і від'єднувалися – admajoremGermaniaegloriam (для більшої слави Германії).

Під нашими Карпатами б'ється вірне російське і слов'янське серце. Ми, карпаторусини, ще з часів проповідників Кирила і Мефодія, є добрими і відданими слов'янами, і ми далекі від того, щоб сіяти між слов'янами ненависть або нелюбов.

І якщо ми відкидаємо від себе українство у будь-якій його формі і змісті, то робимо це лише через любов до слов'янства і вірність російському народові, який має знову відродитися, стати опорою для себе самого, захисником усього слов'янства, народові, щирий слов'янський дух якого визначає його світову місію.

Коли ми виступаємо проти українського сепаратизму, то виступаємо лише проти деструкції, яку намагаються внести у слов'янство і, насамперед, у російський народ, його вороги і противники, шляхом розбивання великих глиб на маленькі безсилі частинки – українські, білоруські чи які завгодно. І не випадково, що джерелом цих сепаратистських деструктивних організацій був і залишається Берлін.

 
Антон Бескид (зліва) на відкритті виставки

Ми плекаємо світлу надію і віру, що золота слов'янська Прага не стане у цьому відношенні послідовницею Берліна і центром деструктивних антислов'янських сепаратистських зусиль. Інша справа, коли хтось домагається в рамках великої демократичної Росії адміністративної автономії для окремих історичних територій і народностей та збереження місцевої національної мови.

Проти такої України ми не маємо нічого проти. Але що б сказали ви, чехи, якби почав поширюватися, наприклад, моравський політичний і культурний сепаратизм, як це пророкували 60 років тому німецько-австрійські уряди, а також німецькі лідери, які доводили, що моравани – це не чехи, а окрема національність, або ж як намагався ще нещодавно усіх переконати сумнозвісний пан Гіскра, який ще у старому приміщенні парламенту у Відні вказував на те, що сама природа розділила Чехію і Моравію, бо річка Морава тече у зворотній бік від Влтави і Лабе…?

Чи змирилися б ви, наші чеські брати і співгромадяни, з такою українською мовою у Моравії? Саме такою є ситуація і з нашими Україною і Росією та з російським народом.

Усім державним діячам і громадськості в Чехословацькій Республіці, зокрема тим, що з якихось причин заграють з українством, або ж серйозно подумують про те, щоб ощасливити нашу Карпатську Русь українською деструкцією та сепаратизмом, дозволю собі нагадати, що навіть угорські уряди протягом тисячоліть аж до останнього часу не відважувалися посягати на російський характер нашого народу і нашої мови і, незважаючи на усе насильство і утиски, залишили нашому народові і мові його історичний характер і назву – російський (orosz).

Дозволю собі також привернути увагу шановних діячів, що імпорт і підтримка українства на нашій карпаторуській землі, могли б мати далекосяжні внутрішні та міжнародні наслідки.

Прага, 30 червня, 1919 року

Др. Антон Бескид

Голова Центральної руської народної ради

Микола Глущенко. «Художник» за фахом і оперативним псевдонімом розвідки

17 вересня відзначається 120-річчя від дня народження художника Миколи Глущенка. Його життя було сповнене багатьох феєричних подій, несподіваних драматичних поворотів долі і численних загадок. Окремі епізоди з його біографії породили низку легенд, які й досі бентежать уяву численних поціновувачів, мистецтвознавців, кінематографістів, письменників. Розсекречені, досі невідомі документи із Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України дають змогу розставити певні акценти у всьому цьому і пролити світло на утаємничені сторінки життя митця.

Лем. Життя не з цієї землі

«Лем. Життя не з цієї землі» — це не лише біографія Станіслава Лема, а й драматична й чесна розповідь про складну історію Центрально-Східної Європи, у якій одне з чільних місць посідає Львів першої половини ХХ століття.

Дослідження демографічних втрат унаслідок Голодомору як злочин?

В історії України було немало трагічних подій, але саме Голодомор 1932—1933 рр. залишається предметом гарячих дискусій та обговорень. І стосується це не стільки сутнісної характеристики Голодомору як геноциду Українського народу, що вже визнано в Україні на законодавчому рівні, скільки полеміки стосовно кількості втрат унаслідок Голодомору і намагання окремих істориків та юристів нав’язати саме число втрат у 7—10, а тепер вже 10—12 мільйонів як незаперечну істину, що не підлягає обговоренню.

Митці і КҐБ: скелети у шафі художника Миколи Глущенка

Попри «білий» бекграунд та декаду богемного життя в Парижі, Художнику вдалося побудувати успішну кар’єру у Радянському Союзі. Його не репресували після повернення з-за кордону у тридцятих, як-то часто відбувалося з іншими поверненцями. Натомість Глущенка часто відправляли в закордонні відрядження, він вільно зустрічався з іноземцями, які приїжджали до країни Рад, супроводжував дипломатичні візити, спокійно надсилав листи за межі СРСР та отримував посилки з іноземними книгами.