Франко–композитор, лірична драма і царська цензура?

Мелодія, яку склав сам Іван Франко до своєї поезії, нотографічно зафіксована завдяки ще одному видатному культурному діячеві – композиторові й вченому-етномузикологу Філаретові Колессі! Франко-поет, Франко-політик, Франко-філософ… Так, так, так… Але – Франко–композитор???

Справді, Франко дивує!

Що Франко був натурою музикальною, попри те, що не мав спеціальної музичної освіти, – факт давно відомий. І справа не лише в маминих піснях та всежиттєвому професійному зацікавленні фольклором. Зі спогадів мемуаристів знаємо, що для Франка-поета вірш дуже часто починався саме з ритму, мелодії, музичної фрази чи теми, а вже потім на музичну канву лягали слова. Скажімо, Василь Щурат, приятель поета, згадував:

"Коли наростала гадка, коли назріла до вислову, він [Іван Франко. — Б.Т.] мусив мати рух. Ідучи вулицею чи ходячи по кімнаті, висвистував собі наперед різні строфічні мелодії, щоби знайти відповідну форму.

Знайшовши, вкладав у неї слова, мугикаючи їх під ніс так довго, поки не одержав співної стрічки […], поки ціла строфка, як говорив, не починала співати. Осягнувши співність строфи, добирав для неї щораз поправніших рим. Коли і се скінчив, тоді брав клаптик паперу і списував готове…"

 

Тож спочатку була музика, а вже потім слово, і так бувало незрідка. Тож не дивно, що ціла низка Франкових художніх творів були покладені на музику, стали піснями, солоспівами, хоровими й симфонічними творами і навіть операми! Більш від того, є свідчення, що Франко сам укладав мелодії до власних поетичних творів!

Тобто фактично виступав як композитор – нехай і не професіонал, а аматор (у Франка є стаття "Думки профана на музикальні теми", де він прямо, нічтоже сумняшеся, атестує себе як дилетанта у цій сфері).

Станіслав Людкевич
Станіслав Людкевич

У франкознавстві відоме припущення, зокрема, про Франкове авторство мелодії до його "Національного гімну" – "Не пора, не пора, не пора…" Композитор Ярослав Ярославенко записав з уст того-таки Василя Щурата такий спогад про виникнення цієї славетної пісні:

"Одної днини ми, т[о] є[сть] Франко і я, тоді студенти віденського університету — було це десь у 1892-му році — сиділи в каварні, і якось в той час проходили військові піхотні частини та співали собі пісню.

Франко заслухався в неї, а може раніш вже й підложив саме під цю мелодію вірш: "Не пора!" Тимто дехто приписує авторство музики до цього віршу таки самому Франкові, а тимчасом мелодія має бути якась середньовічна, німецька".

Проте ще один уславлений композитор та молодший приятель Івана Франка Станіслав Людкевич небезпідставно припускав, що мелодію до цих слів створив сам Іван Франко. Та зараз – не про припущення, а про факти. Факти залізні і неспростовні, які, втім, скидаються на справжній міні-детектив.

Василь Щурат
Василь Щурат

У другому виданні безсмертної ліричної драми "Зів"яле листя" (Київ : Накладом Українсько-Руської Видавничої Спілки; Друкарня "С. В. Кульженко". Пушкинська вул., власн. д., 1911) російська цензура заборонила публікувати два вірші.

У примітці, вміщеній після Франкового переднього слова до другого видання, йшлося: "Вірші ІІІ і ХVІІІ в сім виданню пропущені, бо заборонені в Росії. Прим[ітка] видавн[ицтва]".

Справді, згідно з висновком члена цензурного комітету С. Щеголєва в Києві, поданим Головному цензурному комітетові в Петербурзі, про необхідність вилучити окремі місця зі збірки Івана Франка "Зів'яле листя", від 15 (2) січня 1909 року, йшлося:

"На стр. 12, в 5 строке стихотворения, применяется к царям дерзостно-неуважительный эпитет "держилюдов"; в стихотворении на с. 104 содержится хула на Господа Бога, сравниваемого с бумажным пугалом. В виду сего я полагаю, что книга может быть дозволена, но, применительно к ст[атье] 73 и 128 угол[овного] ул[ожения] 1903 г., за исключением страниц 12 и 104".

 

Тож київське видання "Зів'ялого листя" побачило світ без двох поезій: ІІІ. "Не боюсь я ні Бога, ні біса…" та ХVІІІ "Душа безсмертна! Жить віковічно їй!.." Але є одне але.

У фондах Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка зберігся унікальний примірник згаданого видання, у якому після 112 сторінок основного тексту книжки вклеєно ще 8 сторінок!

На них – заборонені цензурою поезії "ліричної драми", передруковані з першого, львівського видання 1896 року, а також – увага, сенсація! – ноти до мелодії, яку до власного вірша "Дуща безсмертна! Жить віковічно їй!.." склав сам Іван Франко.

Заголовок вказує на строфічну форму цього твору, запозичену з античного віршування: "Старогрецька Алькаєва строфа" (рідкісний в українській літературі випадок використання цієї строфічної форми!). Далі ноти з текстом першої строфи вірша. А вкінці – підпис:

"Мельодія автора. Списав Ф. Колесса 20/12 1910. Мельодія до пісні третього жмутка ХVІІІ".

 

Такий примірник книги (з додатком заборонених цензурою творів), звісно, був не один. Та він точно – рідкісний і маловідомий. Так само, як і той факт, що Іван Франко був не тільки поетом, автором текстів, а й, до певної міри, композитором-аматором, автором музики до власних творів.

Ще один приклад того, що франкознавство – не шафа з запилюженими книжками, які всі давно читані-перечитані і знані до останньої літери, а "безмежнеє поле в сніжному завою", що таїть під покровом невідання ще чимало дивовижних таємниць!





Європейська орієнтація Симона Петлюри

Долаючи навалу збройних сил Російської Федерації, українське суспільство одночасно розгорнуло масштабну роботу по знищенню «русского мира» в найменуваннях міст, площ, вулиць. Та не слід забувати, що Росія не тільки нав’язувала нам свої цінності, у тому числі в топоніміці, але й деформувала національну пам’ять українського народу. Особливо багато грязюки наліплено на постать публіциста, державотворця, воєначальника, мислителя Симона Петлюри

Сюргюн. Мама думала, що нас везуть на розстріл

Уявіть себе на їх місці. У ваш дім на світанку вриваються озброєні люди, солдати. Дають 15 хвилин на збори. Відвозять на найближчу станцію. І додому ви зможете повернутися лише через 50 років.

Український вояк, який врятував десятки євреїв

Круглий сирота з Лемківщини. У 17 років, неповнолітнім, пішов воювати за Україну в складі Українських Січових Стрільців. Здобув дві вищі освіти в Празі. Став успішним бізнесменом в міжвоєнній Галичині. Для врятування євреїв створив окремий бізнес і рятував їх у промисловому масштабі. За що був, врешті решт, покараний нацистами. З Німеччини до США, його – вже немічного – витягнули вдячні євреї. Звати його Олекса Кривов'яза. Латинкою прізвище писав, як Krywowiaza

Авіація працює по «своїм», або Мулінська катастрофа 1945 року

У свідомості багатьох російських дослідників, радянсько-японська кампанія постає майже ідеальною. Мемуари, література, вікіпедія та військова хроніка повністю підтверджує це, даючи однобоку модель сприйняття минулих подій. Успіхи відомі – 700 кілометровий бліцкриг 6 танкової армії через Хінган, захоплення в полон 600 тис. угруповання Квантунської армії, мінімальні втрати, та прорив сучасної прикордонної фортифікаційної системи оборони японських військ. Але навіть і тут, можна знайти «підводне каміння», у вигляді фактів, що свідомо приховувалися роками. До таких подій відносяться і інцидент 16 серпня 1945 року, коли радянські впс розбомбили власні війська які дислокувалися біля міста Мулін