Франко–композитор, лірична драма і царська цензура?

Мелодія, яку склав сам Іван Франко до своєї поезії, нотографічно зафіксована завдяки ще одному видатному культурному діячеві – композиторові й вченому-етномузикологу Філаретові Колессі! Франко-поет, Франко-політик, Франко-філософ… Так, так, так… Але – Франко–композитор???

Справді, Франко дивує!

Що Франко був натурою музикальною, попри те, що не мав спеціальної музичної освіти, – факт давно відомий. І справа не лише в маминих піснях та всежиттєвому професійному зацікавленні фольклором. Зі спогадів мемуаристів знаємо, що для Франка-поета вірш дуже часто починався саме з ритму, мелодії, музичної фрази чи теми, а вже потім на музичну канву лягали слова. Скажімо, Василь Щурат, приятель поета, згадував:

"Коли наростала гадка, коли назріла до вислову, він [Іван Франко. — Б.Т.] мусив мати рух. Ідучи вулицею чи ходячи по кімнаті, висвистував собі наперед різні строфічні мелодії, щоби знайти відповідну форму.

Знайшовши, вкладав у неї слова, мугикаючи їх під ніс так довго, поки не одержав співної стрічки […], поки ціла строфка, як говорив, не починала співати. Осягнувши співність строфи, добирав для неї щораз поправніших рим. Коли і се скінчив, тоді брав клаптик паперу і списував готове…"

 

Тож спочатку була музика, а вже потім слово, і так бувало незрідка. Тож не дивно, що ціла низка Франкових художніх творів були покладені на музику, стали піснями, солоспівами, хоровими й симфонічними творами і навіть операми! Більш від того, є свідчення, що Франко сам укладав мелодії до власних поетичних творів!

Тобто фактично виступав як композитор – нехай і не професіонал, а аматор (у Франка є стаття "Думки профана на музикальні теми", де він прямо, нічтоже сумняшеся, атестує себе як дилетанта у цій сфері).

Станіслав Людкевич
Станіслав Людкевич

У франкознавстві відоме припущення, зокрема, про Франкове авторство мелодії до його "Національного гімну" – "Не пора, не пора, не пора…" Композитор Ярослав Ярославенко записав з уст того-таки Василя Щурата такий спогад про виникнення цієї славетної пісні:

"Одної днини ми, т[о] є[сть] Франко і я, тоді студенти віденського університету — було це десь у 1892-му році — сиділи в каварні, і якось в той час проходили військові піхотні частини та співали собі пісню.

Франко заслухався в неї, а може раніш вже й підложив саме під цю мелодію вірш: "Не пора!" Тимто дехто приписує авторство музики до цього віршу таки самому Франкові, а тимчасом мелодія має бути якась середньовічна, німецька".

Проте ще один уславлений композитор та молодший приятель Івана Франка Станіслав Людкевич небезпідставно припускав, що мелодію до цих слів створив сам Іван Франко. Та зараз – не про припущення, а про факти. Факти залізні і неспростовні, які, втім, скидаються на справжній міні-детектив.

Василь Щурат
Василь Щурат

У другому виданні безсмертної ліричної драми "Зів"яле листя" (Київ : Накладом Українсько-Руської Видавничої Спілки; Друкарня "С. В. Кульженко". Пушкинська вул., власн. д., 1911) російська цензура заборонила публікувати два вірші.

У примітці, вміщеній після Франкового переднього слова до другого видання, йшлося: "Вірші ІІІ і ХVІІІ в сім виданню пропущені, бо заборонені в Росії. Прим[ітка] видавн[ицтва]".

Справді, згідно з висновком члена цензурного комітету С. Щеголєва в Києві, поданим Головному цензурному комітетові в Петербурзі, про необхідність вилучити окремі місця зі збірки Івана Франка "Зів'яле листя", від 15 (2) січня 1909 року, йшлося:

"На стр. 12, в 5 строке стихотворения, применяется к царям дерзостно-неуважительный эпитет "держилюдов"; в стихотворении на с. 104 содержится хула на Господа Бога, сравниваемого с бумажным пугалом. В виду сего я полагаю, что книга может быть дозволена, но, применительно к ст[атье] 73 и 128 угол[овного] ул[ожения] 1903 г., за исключением страниц 12 и 104".

 

Тож київське видання "Зів'ялого листя" побачило світ без двох поезій: ІІІ. "Не боюсь я ні Бога, ні біса…" та ХVІІІ "Душа безсмертна! Жить віковічно їй!.." Але є одне але.

У фондах Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка зберігся унікальний примірник згаданого видання, у якому після 112 сторінок основного тексту книжки вклеєно ще 8 сторінок!

На них – заборонені цензурою поезії "ліричної драми", передруковані з першого, львівського видання 1896 року, а також – увага, сенсація! – ноти до мелодії, яку до власного вірша "Дуща безсмертна! Жить віковічно їй!.." склав сам Іван Франко.

Заголовок вказує на строфічну форму цього твору, запозичену з античного віршування: "Старогрецька Алькаєва строфа" (рідкісний в українській літературі випадок використання цієї строфічної форми!). Далі ноти з текстом першої строфи вірша. А вкінці – підпис:

"Мельодія автора. Списав Ф. Колесса 20/12 1910. Мельодія до пісні третього жмутка ХVІІІ".

 

Такий примірник книги (з додатком заборонених цензурою творів), звісно, був не один. Та він точно – рідкісний і маловідомий. Так само, як і той факт, що Іван Франко був не тільки поетом, автором текстів, а й, до певної міри, композитором-аматором, автором музики до власних творів.

Ще один приклад того, що франкознавство – не шафа з запилюженими книжками, які всі давно читані-перечитані і знані до останньої літери, а "безмежнеє поле в сніжному завою", що таїть під покровом невідання ще чимало дивовижних таємниць!





Кава і «Велика депресія»

Навряд чи бідні й голодні люди потребували насамперед кави, але на чашку вони бодай могли сподіватися. Відстоявши довжелезну чергу на доброчинну кухню, людина «отримувала миску кукурудзяної каші, часто без молока й цукру, і кухоль кави». Сільські жителі, втративши свої ферми, ставили на узбіччях намети і трималися на «квасолі і чорній каві». Дороті Дей згадувала, як чоловіки приходили до благодійних пунктів католицького робітничого руху "по одяг, черевики, шкарпетки чи плащ": "Коли у нас нічого не залишалося, ми казали: "Посидьте, випийте кави. Візьміть сендвіч". Кави ми варили дедалі більше".

Як зароджувалася французька плеяда Півдня України

Наприкінці XVIII – початку XIX століття Південь України певною мірою став привабливий для іноземних переселенців. У цей час уряд Російської імперії намагавсяу тому числі освоювати регіон руками західноєвропейців. Не останнє місце у цьому процесі займали французи, які утворили тут потужний конгломерат управлінців, аграріїв, промисловців та інших фахівців. Вони не просто приїхали заробляти гроші на торгівлі або вирощуванні винограду, але й дали поштовх до розвитку окремих галузей економіки, якими сьогодні тут продовжують користуватися (суднобудівництво, виноградарство, вівчарство, тощо).

Буркусь: хто сторожив спокій дому Франка?

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка

У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"