«Західні Креси»: українська спадщина східних земель III Речі Посполитої

На значній частині східних земель III Речі Посполитої протягом століть розвивалися українська культура і мова. Нині польське суспільство часто не бачить або недооцінює українського виміру культурної спадщини цих земель.

Протягом століть нинішню східну Польщу заселяло населення, приналежне до культурно-етнічно-мовного простору, яке у різні періоди історії називали руським, потім малоруським чи русинським, а з XIX століття, відколи поступово розповсюджувався новий етнонім, – українським.

Його культурна спадщина присутня на території п'яти воєводств Речі Посполитої: у східній і південній частині Підкарпатського, на південному сході Малопольського, у східній частині Люблінського, в південно-східній частині Підляського і навіть на східній периферії Мазовецького.

Нині в польському суспільстві, в тому числі й на місцевому рівні, часто не сприймають ані етнічної специфіки цих земель, відмінності їхньої історичної долі, ані "руського", українського компоненту їхньої культурної спадщини. Навіть коли ця спадщина береться до уваги (наприклад, у конфесійному вимірі), нерідко уникають вказівок, до якого культурно-етнічного кола вона належить.

Така ситуація виникає з десятиліть "очищення" від "чужих" елементів як культурного ландшафту, так і суспільної свідомості, що наслідком має нерозуміння культурної реальності та історичних процесів, які там відбуваються.

Від Лемківщини до Підляшшя

Ще сімдесят п'ять років тому, тобто безпосередньо після закінчення Другої світової війни, на більшості східних земель сьогоднішньої Польщі більш-менш компактно проживала кількасоттисячна автохтонна спільнота, яка послуговувалася місцевими говірками української мови і жила в традиційній культурі своїх предків.

Йдеться про кілька розташованих вздовж повоєнного східного кордону держави реґіонів, в українській історико-культурній традиції званих Лемківщиною, Бойківщиною, Надсянням, Холмщиною та Підляшшям. Це населення належало до одного культурно-мовного кола, проте творило надзвичайно різноманітну культурну мозаїку.

Істотними були реґіональні відмінності, специфіка місцевих діалектів, звичаїв, традицій та історичної пам'яті, а також різна в минулому державна чи адміністративна приналежність.

Етнічний склад Польської республіки за даними перепису 1931 року
Етнічний склад Польської республіки за даними перепису 1931 року

У рамках української культурно-етнічної сфери ці землі були найбільш висунутою на захід і північ територією присутності української мови та культури. Відповідно до наявної в польській традиції категорії кресів, можна сказати, що українці мали на цих територіях свої Західні креси, як свого часу влучно зауважив Євген Місило.

Тут відбувалися такі ж культурні та соціальні явища, як і на всій території "руської", тобто української етнічної культури, а також і відмінні процеси, що випливали з місцевої специфіки та сусідства з іншими культурами та державними утвореннями. Тут існували місцеві культурні мікрокосми – унікальні й неповторні, що є цінною частиною культурної спадщини Європи.

Окремі частини цієї території в різні періоди історії були включені до складу польської держави, що призводило до появи в культурному просторі Польщі нового етнічного елемента, відмінного від більшості суспільства мовно, культурно, а також релігійно. Деякі реґіони, заселені в середньовіччі руським населенням, належали до Польщі з кінця X століття (південно-східна Малопольща).

Більшість східних земель III Речі Посполитої ввійшли до складу польської держави майже сімсот років тому, тобто у XIV столітті, яко Перемиська, Сяноцька чи Холмська землі. Інші, як Підляшшя, опинилися у межах Корони напередодні Люблінської унії (1569), тобто 450 років тому (зовсім непомітно минув ювілей приналежності Підляшшя до Королівства).

Є і такі території, які до Польщі були включені ледве сто років тому — як деякі південно-східні фраґменти нинішнього Підляського воєводства, що за часів І Речі Посполитої входили до складу Великого князівства Литовського.

Мова, діалекти та говори

На східних теренах III Речі Посполитої протягом століть функціонували автохтонні українські говори, що належать до двох наріч української мови та перехідних між ними говорів. До південного наріччя мовознавці відносять надсянський говір околиць Перемишля і Ярослава, наддністрянський говір (розповсюджений на невеликій території в околицях Гребенного), а також бойківський і лемківський говори.

Перехідними вважаються холмські говори та західну периферію волинських. Натомість північне наріччя української мови співтворять вживані від околиць Влодави трохи поза ріки Нарев на півночі підляські говори, що є, своєю чергою, західним продовженням поліських.

Українські говори, що виступали на східних теренах III Речі Посполитої, характеризувалися великою різнорідністю, нерідко навіть між сусідніми селами. Варто звернути увагу, що деякі підляські говори, які зберігають архаїзми (наприклад, дифтонги), є своєрідною мовною скам'янілістю. Цікавим прикладом формування ориґінальної мовної форми, що виникла у результаті зіткнення різних культур на етнічному пограниччі, є лемківські говори.

Мовні питання неможливо відокремити від процесів формування національних ідентичностей, звідси спроби формувати на базі певних українських говорів окремі мови – наприклад, лемківську чи підляську. Підляські українські говори часом окреслюються евфемізмами – як, наприклад, "хахлацька мова".

Slavia Orthodoxa Ruthenae і союз з Римом

Одним із ключових чинників, що зумовлюють історичний і культурний розвиток східних земель III Речі Посполитої, була їхня приналежність до кола східного християнства та візантійської цивілізації. Це визначалося прийняттям православ'я як державної релігії на Київській Русі наприкінці X століття.

У ході процесу християнізації руських земель Перемишль і Холм стали резиденціями єпархії Київської метрополії, і ці території вкрилися густою мережею православних церков і монастирів. Впродовж століть тут розвинулися важливі осередки релігійного життя, найзначніші в єпархіальних містах і монастирях – наприклад, Холмська гора з багатовіковим культом Холмської ікони Божої Матері з XII століття, однієї з найстаріших збережених ікон в Східній Європі.

Її доля свідчить про складність культурних явищ на пограниччі. Протягом століть вона була оточена поклонінням у православному соборі, щоб у XVII столітті стати однією з найважливіших ікон унійної Церкви. Це до неї молилися король Ян Казимир і польські, переважно римо-католицькі, солдати перед битвою під Берестечком (1651) проти православних українських козаків Богдана Хмельницького за підтримки кримських татар.

Після входження цих земель до складу польської, а потім польсько-литовської держави, православ'я надалі відігравало ключову роль у житті місцевого населення, хоч поступово накладалися юридичні обмеження. Символічним моментом стала Берестейська унія (1596). Відбувся конфесійний поділ руського суспільства, при цьому переважна більшість вірних і духовенства висловилися проти унії.

Власне опір на захист православ'я був одним із найважливіших явищ в історії цих земель упродовж XVII століття. До найзначніших полемістів серед супротивників унії належав отець Захарія Копистенський, уродженець Перемишльської землі, архімандрит Києво-Печерської лаври.

На надбужанських землях уніатська Церква почала домінувати тільки наприкінці XVII століття, а в перемиській єпархії процес зміцнення унії завершився в першій половині XVIII століття. Однак подальша еволюція унії в Перемиській єпархії і на холмсько-підляських землях пішла різними шляхами.

 

Зруйнована церка в селі Вуйковичі (Ujkowice) Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства

Piotr Durak

На надбужанських землях греко-уніатську Церкву поступово частково полонізували і латинізували, натомість над Сяном у XIX столітті греко-католицька Церква подолала ці явища й остаточно зберегла руський характер, даючи опору спочатку москвофільському рухові, а потім і рухові українському національному.

Відмінності виникали також і з поділів Польщі. Підляшшя та Холмщина потрапили під скіпетр Романових, натомість Перемиська єпархія опинилася в межах Австрії (Галичина). На Підляшші та Холмщині в XIX столітті російська влада ліквідувала унію, в результаті чого більшість місцевого населення знову стало православним.

Хоч тут не було відновлено доунійних православних традицій, а впроваджено російські звичаї, вірні функціонували в українській народній культурі, і православ'я стало опорою для збереження власної традиції і побудови сучасної української національної ідентичності.

Значна частина православних на Холмській землі та Південному Підляшші після 1905 року перейшла на римський католицизм і поступово переймала польську національну ідентичність – часами, однак, зберігаючи (навіть нині) українську мову. Їх пейоративно називали калакутами. У Перемиській єпархії, зокрема на Західній Лемківщині, протягом XX століття теж відбувалося повернення до православ'я, проте більшість вірних залишалися греко-католиками.

Етнос і народ на пограниччю

У домодерні часи, коли ще не існувало національних ідентичностей в сучасному розумінні, місцеве населення мало переважно почуття етноконфесійної приналежності до руської культури, базованої на власній мові і кирилиці, та до православ'я з церковно-слов'янською літургійною мовою. Культурно-релігійним центром був для нього Київ.

В еліт, очевидно, виникало до того ж відчуття ідентифікації з руською державною традицією, потім і з сучасною польською політичною нацією, що мало, однак, для неї руський підтекст (адже існувало Руське воєводство, а один із титулів правителів Польщі звучав "князь руський").

Протягом наступних століть східні землі III Речі Посполитої були польсько-руським етнічним пограниччям. Незважаючи на польське політичне і культурне домінування, руська спільнота зберегла самобутність, хоч і були тут часті міжетнічні шлюби, двомовність, культурна дифузія і конверсії, внаслідок чого виникали групи зі складними ідентичностями.

 

У часи формування модерних національних ідентичностей – з кінця XVIII віку і, власне, донині – у цій спільноті стикалися різні поняття ідентичності. В окремих реґіонах такі процеси йшли по-різному, що пов'язано з різною державною й адміністративною приналежністю і перебуванням у колі пливу різних культурних та політичних центрів.

Поряд з українською національною ідеєю існували тут москалофільні, давньоруські, західноруські ідеї. Звернення до сильних місцевих ідентичностей призвело до народження концепції лемківської, карпаторуської нації. Були також спроби створити ятвязьку або поліщуківську ідентичність.

Місцеве населення також входило в коло впливу національних ідей сусідніх етносів: польського, білоруського чи російського, за якими часто стояв державний апарат або політичні сили. Остаточно ж серед цього населення сформувалася переважно українська національна ідентичність.

Значна її частина, зберігаючи етноконфесійну ідентичність і досі не маючи, однак, сформованої модерної національної ідентичності, евентуально ввійшла до інших національних ідентичностей: польської, лемківської, білоруської, російської. Руський/український етнічний субстрат – якщо вжити термінологію Юзефа Хлєбовщика – таким чином став підґрунтям формування різних сучасних національних ідентичностей.

Варто підкреслити, що такі процеси в окремих регіонах відбувалися у різний час – наприклад, на Перемищині чи Сяноччині формування української національної тотожності припало на рубіж XIX і XX століть, а на північному Підляшші самоусвідомлення приналежності до українського культурно-мовного кола настало в дещо більшім масштабі лиш у вісімдесятих роках XX століття.

Русь: Холм і Перемишль

Землі східної III Речі Посполитої відіграли істотну роль в українській державній і політичній традиції. З кінця X століття вони були частиною Руської землі, як тоді називалася держава, названа пізніше Київською Руссю, – одного з наймогутніших державних організмів тогочасної Європи.

Вже на зорі історії місцеві жителі функціонували в колі однієї з найрозвиненіших середньовічних європейських культур. На пограниччю Київської держави при Володимирі Великому чи Ярославові Мудрому виникли такі важливі руські міські центри, як Червень, Перемишль, Дорогичин, Сянок, Холм, у деяких з них оселилася княжа влада.

 

У XIII столітті особливу роль відіграв Холм. Часи його розквіту настали після того, як сюди переніс столицю держави один із найвидатніших руських правителів Данило Галицький. Князь був похований саме в цьому граді. Як головний політичний центр Галицько-Волинського князівства, однієї з великих тоді європейських держав, місто стало важливим на політичній карті Європи.

Іншим важливим – у символічному вимірі – центром цього періоду був Дорогичин. У 1253 році князя Данила папський легат коронував там на короля Русі. До традиції князя Данила зверталися у XVI столітті острозькі князі, а в XIX столітті по неї сягав український національний рух. У пізніші епохи також можна знайти приклади, що свідчать про значення цих земель у державній і політичній традиції "руського народу". З Підляшшя походив ватажок першого козацького повстання Кшиштоф Косинський.

 

У першій половині XIX століття найважливішим (після Львова) центром українського національного руху, а незабаром і значним українським видавничим центром став Перемишль. Там тоді друкувалося більше видань українською мовою, ніж у Києві та Харкові разом узятих.

З цієї частини Галичини походили ключові постаті українського національного руху. Народжений в Улючі священник Іван Могильницький був автором першого дослідження про українську мову в Галичині і промотором мовної та ідентичнісної відрубності українців від поляків і росіян.

З Сеняви біля Ярославля походив перший голова найважливішої української освітньо-культурної організації в Галичині, товариства" Просвіта", Анатолій Вахнянин – композитор і один із лідерів українського національного руху в Галичині. На Лемківщині народився Юліан Лаврівський, видатний правник та голова "Просвіти".

 

У перші десятиліття XX сторіччя в Перемишлі, Сяноку і багатьох інших містах та містечках Перемишльщини, Бойкіщини та Лемківщини існували вже сотні українських установ і організацій культурної, освітньої, господарської спрямованості. Не випадково головним ідеологом січових стрільців, українських леґіонерів часів Першої світової війни, і головним діячем галицької соціал-демократії був Володимир Старосольський, син мера Ярославля.

Його батько, греко-католик, почувався поляком, а мати була полькою німецького походження. Старосольський прийшов до української ідентичності в юності – ймовірно, під впливом Станіслава Людкевича, колеги зі шкільної парти, а в майбутньому одного з найвидатніших українських композиторів.

Значно скромніші можливості для діяльності українського національного руху були на Холмщині та Підляшші, які перебували під владою Романових. Однак і там також були спроби зберегти "руську" спадщину, а на початку XX століття – вибудувати підвалини українського національного руху, проявом чого було, між іншим, виникнення філій в 1907 році двох українських освітньо-економічних організацій: Товариства ім. Тараса Шевченка та товариства "Просвіта".

 

Важливим елементом української історичної пам'яті цих земель є розбудова на початку XX століття української державності – як Української Народної Республіки, так і Західноукраїнської Народної Республіки. З цих територій походить багато важливих постатей, задіяних у державотворчих процесах.

Членами Української Центральної Ради – парламенту Української Народної Республіки, який у 1918 році проголосив незалежність України, – були підлясяни Тиміш Олесіюк та Іван Красковський. Другий із них керував також українською дипломатичною місією в Грузії.

У Холмі народився (хоч його батьки походили з Наддніпрянщини) Михайло Грушевський, найвидатніший український історик, безперечний лідер українського національного руху перших десятиліть XX століття і голова Української Центральної Ради. Хоча Грушевський жив у Холмі лиш перші кілька років життя, він часто підкреслював прихильність до місця свого народження.

З Перемишля походив Степан Федак, міністр справ апровізації в уряді Західноукраїнської Народної Республіки.

 

Після входження цих земель до складу Другої Речі Посполитої Перемишль, Сянок і Холм були важливими центрами українського національного життя. На Надсянні, Бойківщині та Лемківщині продовжували свою діяльність численні українські установи та організації – хоча і в складніших, ніж раніше, умовах.

Спроби вибудувати український національний рух робилися на Холмщині та Південному Підляшші – була створена, наприклад, реґіональна культурна організація Товариство "Рідна хата".

На початку двадцятих років Холм став головним центром політичного життя українців з усієї колишньої російської території (Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя), а головою українського парламентського представництва в польському парламенті (1922–1923) був холмщак Антін Васиньчук, раніше повноважний міністр Української Народної Республіки (1918–1919), член Української Центральної Ради.

Церкви, ікони і поети

Східні землі сьогоднішньої Польщі століттями творили великий внесок у розвиток української культури. У XIII столітті одним з найважливіших культурних центрів на Русі був Холм, де зібралася тодішня інтелектуальна еліта держави. Найчисленніші в реґіоні фундації князів сприяли розвитку важливого мистецького центру.

Це власне тут поставав літопис, названий пізніше Галицько-Волинським, а два перші літописці, що творили його, належали до оточення князя Данила і писали у Холмі. З кінця XIII століття походить тут, найімовірніше, виконане Холмське Євангеліє – цінна пам'ятка руського мистецтва, що вирізняється майстерним оздобленням з орнаментальними мотивами.

 

Важливу культуротворчу роль відігравали Перемишль, Сянок та численні монастирі. У XVI–XVII століттях, зокрема в Замості, Красноставі, Більську, Дорогичині, Перемишлі, Сяноку, Ярославлі та Холмі, виникали і мали велике значення православні церковні братства.

Зі Сянока походив Михайло Василевич, співавтор шістнадцятивічного віньєтованого Пересопницького Євангелія, що було перекладом Євангелія на тогочасну літературну староукраїнську мову. На цьому визнаному національним надбанням України манускрипті присягає кожен обраний Президент України.

З полонізацією еліт (аристократія, середня шляхта) в XVIIІ столітті сильно ослабла руська висока культура, натомість в окремих реґіонах функціонувала та розвивалася різноманітна і багата народна традиційна культура. Символами продовження цієї культурної традиції в XX столітті можуть стати постаті творців з Лемківщини та Підляшшя.

Уродженець Криниці Епіфаній Дровняк, названий Никифором Криницьким, з його геніальною творчістю став явищем в історії світового мистецтва. На південному Підляшші творив інший примітивіст, "живописець садів" Василь Альбічук, також і поет, що писав українською мовою.

 

Велике значення на східних землях ІІІ Речі Посполитої мала церковна архітектура. Вона розвивалася тут із часів християнізації і зуміла витворити оригінальні нурти. Місцева сакральна спадщина була значною мірою втрачена в результаті свідомого руйнування, в тому числі у результаті руйнування православних церков на Холмщині і Південному Підляшші у 1938 році, коли за рішенням влади Другої Речі Посполитої протягом двох місяців у мирний час було зруйновано не менше ста двадцяти семи храмів.

У повоєнний час, вже після виселення, приречено на знищення або безпосередньо зруйновано десятки православних і греко-католицьких церков. Ці процеси спричинили "очищення" місцевого культурного краєвиду від переважної більшості храмів.

Однак серед врятованих святинь збереглися справжні перлини: готичні оборонні церкви в Посаді Риботицькій і в Кодені, церква в Щебрешині (протягом певного часу кальвіністська кірха, тепер найстаріший сакральний об'єкт у Польщі, що перебуває у власності православної Церкви), вісім дерев'яних церков (всі внесені в Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО): в Поворознику, Хотинцю, Радружі, Смільнику, Тур'янському, Квітоні, Овчарах (Рихвальді) і Брунарах.

Розвивалося і мистецтво писання ікон. Воно стала важливим джерелом натхнення для Єжи Новосельського, одного з найвидатніших польських художників XX століття. Вихований як греко-католик (його батько походив із Одрехова під Сяноком), він прийняв православ'я, а його твори зустрічаються як у православних, так і в католицьких храмах обох обрядів.

З цих теренів походили або діяли на них видатні музиканти. У Явірнику Руському народився отець Михайло Вербицький, видатний композитор, автор музики гімну України "Ще не вмерла Україна", представник так званої перемиської музичної школи. Її представниками були також Іван Лаврівський та Анатоль Вахнянин. В Ярославлі народився Станіслав Людкевич, одна з ключових постатей в історії української музики.

 

Землі сучасної Східної Польщі дали також і видатних творців української літератури. На початку XX століття на Холмщині з'явилася група літераторів, що писали українською мовою, з Володимиром Островським на чолі.

Багато років жила і творила в Перемишлі (там же померла та похована) видатна українська поетеса Уляна Кравченко. Один із класиків української літератури – винятково оригінальний поет Богдан-Ігор Антонич, народився на Лемківщині.

Зруйнована і забута спадщина

Українська історія і культура східних земель III Речі Посполитої є інтегральною частиною історичної спадщини українців. Як влучно висловився український дослідник з Підляшшя Єжи Гаврилюк, "Сянок, Перемишль, Холм чи Дорогичин та Більськ є для нас, українців, такими ж невід'ємними елементами нашого історично-культурного простору, як для поляків ті всі місця, вписані в їхній національний спадок, які знаходяться за нинішніми кордонами Польщі".

Водночас ця спадщина хоч не належить до польської етнічної культури, є частиною культурної спадщини й історичної Речі Посполитої. Неможливо зрозуміти історію цих земель, а також Польщі, та їхні культури без врахування українського компоненту. Усунення української спадщини східних земель III Речі Посполитої з історичної пам'яті чи замовчування її українського характеру не тільки фальсифікує минуле, а й унеможливлює розуміння нині існуючої культурної реальності.

Українська культурна та історична спадщина східних земель Третьої Речі Посполитої збереглася переважно в рудиментарному стані. Спільноти, які їх створювали, найчастіше вже зникли з рідних земель.

З більшості теренів, де у повоєнних кордонах Польщі проявлялась українська культура та мова, місцеве населення було депортоване до СРСР у 1944–1946 роках – або на північні та західні землі Польщі під час операції "Вісла" у 1947 році. Таким чином була порушена тяглість культурного наративу і зруйновані мікрокосми місцевих культур.

Вони частково вижили у вигнанні або були відновлені на місці нечисленними особами, які уникли виселень або повернулися на землю батьків. Однак лише у виняткових випадках вдалося зберегти спадкоємність традиції і забезпечити її розвиток.

Демографічна структура приналежного до українського культурно-мовного простору населення не була порушена винятково лиш на північному Підляшші. Парадоксально, але це стало можливим завдяки визнанню його жителів білорусами, внаслідок чого їх не депортували.

Таким чином між Бугом а Нарвою збереглися архаїчний український діалект і українська традиційна культура, хоча – знову парадоксально – більшість тамтешніх мешканців не мають української національної ідентичності.

Як у цьому реґіоні, так і в місцях, куди депортованому населенню вдалося повернутися, відбуваються процеси асиміляції в польську культуру. Наступні покоління можуть більше не мати можливості досвідчити українську спадщину східних земель III Речі Посполитої як живу культурну реальність.

Польський ориґінал опубліковано в двомісячнику "Nowa Europa Wschodnia" (ч.1—2 2020)






«Польська» ідентичність і російське самодержавство

У перші десятиліття ХІХ століття Санкт-Петербург негласно визнавав польський характер Правобережної України, як і всіх інших територій, анексованих у Речі Посполитої. Чиновники найвищого рангу навіть використовували відповідну термінологію на кшталт: "польські губернії" чи "польські землі", причому як в усному мовленні, так і в офіційному діловодстві. Після Листопадового повстання 1831 – 1832 років ситуація кардинально змінилася: російське самодержавство розпочало тотальний наступ на "польську" ідентичність. Комплекс заходів, до якого протягом наступних десятиліть вдалася російська влада, без перебільшення, можна назвати репресіями в економічній, релігійній і гуманітарній сферах. Йдеться про русифікацію польської культури, переслідування католицької церкви, політичний тиск, заборону освіти рідною мовою, декласацію та асиміляцію шляхти.

«Чорна неділя» села Клюськ. Без білих плям

Велика трагічна історія України часів Другої світової війни складається з маленьких трагедій сіл, селищ, містечок. Без втрати невинних людських життів на території Волині не обійшлось в жодному з населених пунктів. Не оминула трагедія і невеличке мальовниче село Клюськ, розташоване в 20-ти кілометрах від Ковеля.

Легенда про «Оржівську операцію»: як Внутрішні війська НКВД випадково вбили «Клима Савура»

Читаючи документи, складається враження, що Оржівська операція за масштабами була чимось подібним до «битви за Берлін». Очевидно, чекістам не хотілося в «переможному угарі» відставати від Червоної армії і банальну випадкову ліквідацію «Савура» розцяцькували, як масштабну операцію із задіянням особисто вищого командування держбезпеки УРСР.

Микола Глущенко. «Художник» за фахом і оперативним псевдонімом розвідки

17 вересня відзначається 120-річчя від дня народження художника Миколи Глущенка. Його життя було сповнене багатьох феєричних подій, несподіваних драматичних поворотів долі і численних загадок. Окремі епізоди з його біографії породили низку легенд, які й досі бентежать уяву численних поціновувачів, мистецтвознавців, кінематографістів, письменників. Розсекречені, досі невідомі документи із Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України дають змогу розставити певні акценти у всьому цьому і пролити світло на утаємничені сторінки життя митця.