Спецпроект

Волинь'43: майбутнє у лабіринтах минулого

Примирення з примусу – це шлях у нікуди. Односторонній “волинський нюрнбнерг” практично неможливий. Українці та поляки повинні пам’ятати, що після річниць антипольської акції буде наступний день і слід зважати на слова, аби не виявилося, що the day after розмова неможлива.

У одному зі своїх текстів поет і письменник Сергій Жадан влучно підмітив, що минуле не просто тяжіє над нами, воно великою мірою визначає наше майбутнє; своєю непроговореністю, невизначеністю, незавершеністю, врешті-решт; минуле ось воно – тягне на дно, мов баласт, і не дає зрушили з місця, мов якір.

Професор Єльського університету Тімоті Снайдер, своєю чергою, не випадково вказував, що історія – навіть немає різниці, правдива вона чи ні – часто має паралітичний ефект. Ось такий невтішний засновок.

Особливо це стосується тих сторінок минулого, які є дражливими та викликають бурхливі дискусії всередині суспільств та між народами. Українців та поляків об'єднують – і водночас ділять – кілька століть доволі бурхливої історії, у якій були і періоди співпраці та взаємопорозуміння, і гострі конфлікти.

Навіть у ХХ столітті проблематика українсько-польських конфліктів доволі розлога. У спільній українсько-польській минувшині чимало сторінок, довкола яких й донині ламають списи та ведуть суперечки історики, журналісти, політики, громадські діячі. Однак навряд чи помилимося, якщо ствердимо, що найбільше їх довкола подій українсько-польського протистояння у роки Другої світової війни.

Відмінності у позиції української та польської сторони закладають підходи до висвітлення Волинських подій. Якщо українські автори перш за все намагаються зосередитися на пошуку причин конфлікту між українцями та поляками у роки воєнного лихоліття, наголошують на неможливості говорити про Волинські події поза історичним контекстом, однією з ланок ланцюга, то польські – зосереджуються на подіях 1942–1944 рр.

У Польщі Волинська трагедія бачиться як самостійне явище, без історичного контексту. Зосередження виключно на 1943 р. ігнорує контекст, який призвів до подій того року, та продовження розправ над мирним населенням впродовж 1944–1947 рр. Якщо українські учасники дискусії твердять про взаємність конфлікту, то польські наголошують на його односторонності, акцентуючи при цьому винятково польські жертви.

Так чи інакше, сформувалося два погляди на те, що відбувалося у роки Другої світової війни, з'явилося б наче дві правди, а війна за історію між українцями та поляками нині така ж безкомпромісна, як і власне Волинська трагедія.

Волинський вузол

Щоб зібрати врожай потрібно спочатку засіяти ниву. Будь-яке явище не з'являється нізвідки, воно має причини своєї появи, часто-густо й не одну. Погляд на міжетнічний конфлікт як ланцюг причинно-наслідкових зв'язків, який потопає у пітьмі віків і який слід простежувати в динаміці, є найвмотивованішим та найоб'єктивнішим.

За точку відліку, з якої на Волині розпочалося розпалювання ворожнечі між українцями і поляками, на думку львівського професора Богдана Гудя, варто брати кінець XVIII ст. – поділи Речі Посполитої, коли, захопивши терени Правобережжя України, російський уряд із неабияким успіхом почав застосовувати тут давню римську засаду divide et impera.

Польські повстання XIX ст. підірвали впливи польської шляхти на Волині та забезпечили успішність деполонізації України, яка після загибелі правобережної Аркадії перемістилася в Західну Україну. Водночас, у польській суспільній думці це не виключало відмови від знаменитого "od morza do morza" як програми державотворення.

Волинська губернія у складі Російської імперії. 1911 рік
Волинська губернія у складі Російської імперії. 1911 рік

Відповідно, у суспільній свідомості галицьких та волинських українців кінця ХІХ – початку ХХ ст. Польща і поляки поставали у стереотипі "чужого", "визискувача", образами яких згодом послуговувалися ідеологи з метою швидкого залучення селян до процесу українського націєтворення. Сторічний антагонізм на соціальному ґрунті: "поляк" (синонім "пан"), "українець" (синонім "холоп"), який ставав причиною чвар між українцями та полякам, переріс у антагонізм національний.

З таким багажем стереотипів українці й поляки зустріли Першу світову війну і розвал імперій – Австро-Угорщини і Росії. Саме тоді у них з'явилася можливість створити суверенні держави. Однак замість порозумітися в інтересах обох націй і дійти компромісів, українські та польські державні мужі обрали протистояння.

Чи не найбільшим його проявом стала польсько-українська війна за Галичину та інші західноукраїнські землі в 1918–1919 рр. Коли поляки говорять про Волинь, вони не хочуть говорити про те, що сталося до Волині'43, що відбувалося у 1918–1919 рр., у 1938 р. тощо. І так виглядає, зауважив Ярослав Грицак, що ця "різня" береться нізвідки, тільки тому що були українські націоналісти, а це небезпечно.

Програні національно-визвольні змагання 1918-1921 рр. міцно засіли у колективній та індивідуальній свідомості українців. І причиною поразки вони сприймали новопосталу польську державу, у якій, до речі, українці складали численну національну меншину. Ба більше – у Волинському воєводстві вони були переважаючою більшістю – майже 70 %, у той час як поляки меншість – 16 %.

Українські дослідники уважають, що чи не основною причиною була саме політика т. зв. Другої Речіпосполитої щодо національних меншин, зокрема й українців. У рамках політики національної асиміляції українців було запроваджено військове осадництво на "східних кресах": на Волинь переселяли ветеранів польської армії, яких наділяли порівняно великими земельними ділянками – і це в умовах малоземелля більшості місцевого населення. Звернемо увагу, що саме на теренах Волинського воєводства було найбільше військових осад (432).

 

Що ж до кількості осадників цифри ще більш вражаючі – серед бл. 11 тис. осадників на Волині опинилося майже 4 500.

Загалом у сільську місцевість Волині упродовж двадцяти років переселилося 200 тис. етнічних поляків, а ще 100 тис. – оселилися у містах і працювали державними чиновниками та службовцями правоохоронних органів. Це, своєю чергою, обурювало волинського селянина і налаштовувало його проти польської держави.

 

Це і "пацифікація" українців Східної Галичини та Волині у 1920–30-х роках, яка була організованим на рівні держави терором проти українського населення, і масштаби якого досягли такого світового резонансу, що їх розглядали на рівні Ліги націй. Як наслідок селяни Волині, Східної Галичини, Холмщини та власному досвіді переконувалися, що Друга Річпосполита є для них чужою державою.

Актом помсти за "пацифікацію" стало вбивство 15 червня 1934 року бойовиком ОУН Григорієм Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. У відповідь на це президент Польщі Мосціцький видав розпорядження про створення концентраційного табору для політичних в'язнів у місті Береза Картузька на Берестейщині. Очевидно, це не покращувало українсько-польські взаємини.

Польський концтабір у Березі Картузькій. Сучасний вигляд
Польський концтабір у Березі Картузькій. Сучасний вигляд

До цього ще додамо "ревіндикацію" - знищення православних церков на Холмщині та Південному Підляшші, коли були знищені або передані римсько-католицькій церкві сотні храмів. За умов, коли віра відігравала надважливе значення для мешканців Західної України, такі дії Корпусу Охорони Прикордоння, польської армії та поліції не могли не могли не стати причиною загострення українсько-польського конфлікту уже в роки Другої світової війни.

Тож конфлікт, який нуртував між українцями та поляками впродовж століть, повинен був знайти собі вихід. І коли розпочалася Друга світова "макровійна", вона дала вихід на цьому фоні україно-польській "мікровійні". Та ще й за обставин, коли у його роздмухуванні були зацікавлені основні гравці – Радянський Союз та Третій Райх.

Зруйнована під час ревіндикації православна церква у селі Крилів
Зруйнована під час ревіндикації православна церква у селі Крилів

Якби це не було сумно констатувати, однак мусимо визнати – конфлікту між українцями і поляками у роки Другої світової війни уникнути було неможливо.

Особливо важливим є контекст власне 1943 р. – намагання Армії крайової та польського еміграційного уряду в Лондоні за будь-яку ціну зафіксувати належність Волині, Східної Галичини, Холмщини і Підляшшя до відновленої по війні польської держави.

Перебільшення кількості нападів на польські населені пункти стало тим хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну операцію по всій Волині. Звідти зроблено висновок існування наказу, що приписував цілковите знищення польського населення, а отже – геноциду чи щонайменше етнічної чистки.

Гіперболізація кількості жертв польського населення є логічною у контексті двох тенденцій, характерних для польського суспільства: стереотипу жорстокості підрозділів УПА (а значить українців загалом, що виявляє використання останнім часом означення ukraińskie ludobójstwo – український геноцид) та сприйняття власної нації як нації-жертви.

 
Забутий геноцид". Тижневик "Do Rzeczy" нагадує полякам, хто такі українці - з вусами, сокирами, палії костьолів

Чи не найвражаючим є те, що ті 100 тис. вбитих поляків зовсім не є результатом багаторічних архівних досліджень, кропітних підрахунків жертв чи висновків зроблених прокурорами Інституту національної пам'яті у рамках слідства, а головно – наслідком домовленостей, досягнутих з кресовими колами.

Західна Україна опинилася у епіцентрі геополітичних ігор європейських гравців. Згідно пакту Молотова-Ріббентропа ці землі потрапили під владу СРСР. Для Радянського Союзу було надважливим de jure і de facto закріпити їх у своєму складі. Інтереси Польщі вимагала повернути їх собі. Український політикум бачив ці терени українськими і хотіли використати Другу світову війну у своїй боротьбі за незалежну та соборну Українську державу.

 
Підписана Сталіним та Ріббентропом карта Польщі з уточненим кордоном між Німеччиною та Радянським Союзом за результатами спільної агресії в 1939 році




Актор другого плану

Так чи інакше під час волинської дискусії час до часу виринає питання ролі Росії у зростанні градусу напруги сучасних українсько-польських відносин. Російський чинник, хочемо того чи ні, присутній в українсько-польському діалозі. Його не можна абсолютизувати, зводячи усі негаразди та непорозуміння лише до результатів операцій спецслужб та проплачених акцій.

Як зауважив Тімоті Снайдер, з яким не завжди погоджуєшся, але у цьому випадку важко щось заперечити: "Росія залежить від польсько-українських конфліктів. Це відомо, тому справа волинського злочину повинна бути насамперед предметом роботи істориків. У цій справі потрібна взаємна тактовність".

Слід пам'ятати, що Росія працює і в Україні, і в Польщі. Агенти її впливу є у обох країнах, їй вигідна дестабілізація україно-польських відносин, тому вона надалі буде працювати у напрямку розпалювання ворожнечі, використовуючи для цього й історичну політику.

Аналіз текстів, де фігурує тема Волинської трагедії, показав, що вона є елементом гібридної війни, розв'язаної Росією проти нашої країни та Європи загалом. Не буду зупинятися на публіцистичних та "академічних" текстах, автори яких подають відповідну інформацію з відповідними оцінками (чи тим паче матеріалах сепаратистських сайтів).

Нагадаю інших два аспекти. Перший – це постійне збурення суспільств України та Польщі актами вандалізму на меморіальних місцях. Грушовичі, Гута Пеняцька, Верхрати та інші. Їх фінансування (і не лише в Польщі) російською стороною вдалося довести представникам Українського Кіберальянсу.

Звандалізований пам'ятник на могилі УПА у Польщі
Звандалізований пам'ятник на могилі УПА у Польщі

Друге – це звучання цієї теми з вуст офіційних осіб РФ. Тут варто згадати бодай виступи міністра закордонних справ Сєргєя Лаврова та присутність волинської теми, поруч з Бабиним Яром, Хатинню, у статті для американського "The National Interest" самого Владіміра Путіна.

Саме це робить об'єктивне дослідження українсько-польського протистояння у роки Другої світової війни питанням національної безпеки. І це слід усвідомлювати і у Києві, і у Варшаві. На превеликий жаль, попри розуміння цього факту поодинокими аналітиками, розуміння на рівні високопосадовців немає. Саме тому слід визнати, що домашнє завдання на сьогодні не виконане ні в Україні, ні в Польщі.


Потреба перезавантаження чи продовження?

Важко собі уявити, що історіографія може бути до кінця відокремленою від політики. Історіографія так чи інак залежить на оцінках. А отже на неї бодай підсвідомо впливають якщо не політика пам'яті, то громадянська позиція автора.

Значна кількість асоціацій поляків, пов'язаних з історією, у тому числі великий відсоток (майже половина – 44 % пов'язаних з історією та політикою) згадок про волинську трагедію змушує на себе звернути увагу. Не випадково на цьому фоні серед завдань польської політики щодо України респонденти соціологічного опитування (11 %), проведеного 2020 р., назвали спонукання українців до визнання відповідальності УПА за "волинську різанину".

 

Для багатьох поляків історія ОУН і УПА – це винятково вбивства поляків, а от українці вояків УПА сприймають, перш за все, як борців з комунізмом.

Варто виокремити та наголосити висновок експертів про необхідність максимального пізнання історичної правди, драматичного минулого українсько-польських відносин, як необхідний крок на шляху примирення між народами-сусідами. І що важливо – при цьому висновки не конче мусять бути ідентичними, але повинні бути об'єктивними.

Пошуки відповіді на сакраментальне питання "хто почав?" навряд чи мають сенс. Обміни взаємними звинуваченнями та вимірювання ваги кривд – це шлях у нікуди. Адже, вслід за Іваном Патриляком, задамо риторичне запитання: що жахливіше – жорстоке криваве повстання рабів чи сотні років попереднього рабства; повстання в Конго чорношкірих місцевих мешканців чи методи бельгійського правління над ними; політика Франції у Алжирі чи те, що робили потім алжирські повстанці з з французькими поселенцями?

Очевидним є те, що волинська дискусія триватиме що довго. Адже вони торкаються не лише минулого, а й моральної зрілости українського та польського суспільств. Хоч би там як, слід погодитися з тезою, що ми повинні заради майбутнього звести порахунки з минулим.

Компроміс не може і не повинен ґрунтуватися на санкціях, мораторіях, ультиматумах чи односторонніх поступках, але на усвідомленні та прийнятті поглядів іншої сторони, чого можна досягнути за допомогою співпраці на ґрунті вже існуючих інституцій та форумів. Адже примирення з примусу – це шлях у нікуди.

Односторонній "волинський нюрнбнерг", окрім того, що практично неможливий, він volens nolens призведе до повторення вірменсько-турецького глухого кута в українсько-польських взаєминах. Українці та поляки повинні пам'ятати, що після річниць антипольської акції буде наступний день і слід зважати на слова, аби не виявилося, що the day after розмова неможлива.






Буркусь: хто сторожив спокій дому Франка?

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка

У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"

Бабин Яр: гібридні контексти Сергія Лозниці

Мабуть, головною зіркою антиукраїнського шабашу, влаштованого цього року Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» на багатостраждальних кістках його жертв, став кінорежисер Сергій Лозниця зі своїм фільмом «Бабин Яр. Контекст».

Валєр Бондар. Харківський літмузей. Середовище дев'яностих

Валєр Бондарь – «гуру і навчитель» Сергія Жадана, митець, який об'єднував творчу еліту не тільки в Харкові. Саме у майстерні Бондаря в ЛітМузеї виникло українське середовище неформалів ранніх 1990-х. Його рукою з кінця вісімдесятих – початку дев’яностих карбувалась в харківському просторі графіка перших кроків боротьби за самостійну, стильну і самодостатню Україну. І у дев’яності довкола Бондаря в Харківському ЛітМузеї сформувалося вільне від радянських кліше і провінційних комплексів мистецьке середовище