Микола Глущенко. «Художник» за фахом і оперативним псевдонімом розвідки

17 вересня відзначається 120-річчя від дня народження художника Миколи Глущенка. Його життя було сповнене багатьох феєричних подій, несподіваних драматичних поворотів долі і численних загадок. Окремі епізоди з його біографії породили низку легенд, які й досі бентежать уяву численних поціновувачів, мистецтвознавців, кінематографістів, письменників. Розсекречені, досі невідомі документи із Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України дають змогу розставити певні акценти у всьому цьому і пролити світло на утаємничені сторінки життя митця.

 



Листи з Парижа в Україну

Про те, як М. Глущенко потрапив до Франції, відомо з багатьох джерел. Цю історію неодноразово переповідав і сам Микола Петрович у колі друзів і знайомих. У загальних рисах вона виглядає так.

У 1918 році він був мобілізований до Добровольчої армії Антона Денікіна. Не встиг як слід повоювати, як із останками білогвардійських частин опинився на території Польщі у таборах для інтернованих осіб.

На фронт повертатися не бажав, тож утік до Німеччини. У Берліні здобув добру освіту як художник. У цьому йому допомагали впливові представники української еміграції гетьман Павло Скоропадський, професор Роман Смаль-Стоцький, письменник і політичний діяч Володимир Винниченко.

 
Микола Глущенко 

У архівних фондах розвідки є матеріали, які дещо деталізують ті давні події. Так, у документі під назвою "Автобіографія джерела", виконаному на друкарській машинці, М. Глущенко зазначав:

"…У 1918 р. вступив у білу армію в Білоозерський полк рядовим. На початку 1919 р. був підвищений до унтер-офіцера. З частинами генерала Бредова відступав до Одеси, потім – через Тирасполь – Краків – Львів. Інтернований у Щолково.

Там провів близько 3-х місяців і втік до Берліна наприкінці 1919 р. У Берліні пробув до 24 р. За цей час закінчив Вищу Худож. Академію. З 1925 р. і по цей день я мешкаю в Парижі. За увесь час моєї еміграції я до жодного політичного угруповання не входив".

 
Джерело: ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942

 

В інших документах додатково, з посиланням на слова М. Глущенка, зазначається, що в корпусі генерала Бредова він увесь час воював проти Червоної армії.

Зі Щолковського табору нібито втік не у 1919-му, а в 1920-му році. При цьому під час першої спроби був затриманий польською поліцією неподалік польсько-німецького кордону. Невдовзі знову втік із табору і зрештою дістався до Німеччини.

Про сприяння йому у той період визначних діячів української еміграції М. Глущенко розповідав, що "вони звернули на нього увагу і допомагали на третьому році його навчання, після того як у німецьких журналах і газетах з'явилися публікації про нього як про одного із кращих художників, який у майбутньому може стати відомим". А до цього він заробляв на життя різними способами, зокрема й малюванням.

Ще під час перебування у Берліні М. Глущенко офіційно звертався у консульський відділ посольства СРСР з проханням надати йому радянське громадянство. Він мав намір повернутися на батьківщину. З ним тоді зустрічався секретар консульського відділу Олександр Довженко, з яким вони заприятелювали і пізніше підтримували гарні стосунки.

Але з якихось причин тоді йому громадянство не надали, можливо, просто не встигли оформити, бо він у 1925 році переїхав до Парижу. Там повторно написав звернення і зрештою отримав паспорт громадянина СРСР. А невдовзі на нього звернули увагу представники радянської зовнішньої розвідки.

Обставини залучення М. Глущенко до роботи на радянську зовнішню розвідку, як свідчать архівні документи, такі. У січні 1931 року художник написав листа до Всеукраїнського товариства культурних зв'язків (ВТКЗ) з пропозицією організувати в Харкові і Києві художню виставку картин українців-емігрантів, які проживали в Парижі.

У листі він розповідав, що таких художників близько 25. Окремо надав список і зазначив, що докладну інформацію про кожного з них і світлини надіслав до видавництва "Література і мистецтво". Писав, що всі вони мають бажання виставляти свої твори в УСРР, а для виставки можуть спеціально зробити роботи на робітничу і селянську тематику.

Крім цього, пропонував: "Я маю особисте бажання влаштувати свою виставку в УСРР. Я мав свої виставки: Берлін (1924), Париж (1926, 1927, 1929), Рим та Мілан (1927), Остенде (1928), Стокгольм (1930), Букарешт (1930), Лімож (1931), Прага (1931, травень), не рахуючи велику кількість групових вистав у Парижі та за кордоном.

Ви розумієте моє велике бажання радянського маляра зробити виставку в своїй країні. Я можу виставити 15–20 … образів та близько 100 рисунків з темами важкої індустрії… Я волів би постійно підтримувати з Вашим товариством зв'язок".

 
Джерело: ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942
 
Джерело: ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942

Про це листування М. Глущенка одразу стало відомо органам ҐПУ УСРР. На нього завели справу під назвою "Художник" і почали збирати інформацію. Невдовзі з'ясували, що в Харкові, тодішній столиці Української соціалістичної радянської республіки (УСРР), мешкають його мама, батько, брат і сестра, яким він регулярно надсилає листи і посилки. Відтоді всі листи, перш ніж потрапити адресатові, лягали на стіл чекістам.

Тим часом Іноземний відділ ҐПУ УСРР, зібравши первинну інформацію про М. Глущенка, неабияк зацікавився його можливостями. У лютому 1931 року у Москву, в ОҐПУ СРСР, з Харкова надіслали лист із такими пропозиціями:

"Підсумовуючи всі відомості про Глущенка, ми робимо висновок про доцільність його вербування. За низкою матеріалів, переговори з ним можуть мати успіх.

Необхідно зазначити, що Глущенко має великі зв'язки серед укр. еміграції в Парижі, і численні роз'їзди його Європою дають можливість викликати його для переговорів у Берлін або інше зручне місце. Можна також використати його приїзд у Прагу, запланований у березні ц. р." (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942. – Арк. 11).  

Одразу розробили план. Згідно з ним художнику запропонували під час його персональної виставки у Празі відвідати повноважне представництво СРСР, нібито за дорученням ВТКЗ, для проведення переговорів про організацію виставки паризьких художників в УСРР. Вербувальну бесіду мав провести закордонний співробітник радянської резидентури на псевдо "Степан".  

Але у Празі нічого не вийшло. М. Глущенко запропонував усі справи вирішувати шляхом листування. Такий поворот подій не співпадав із планами ҐПУ.



"Просимо затримати виїзд Глущенка до СРСР"

Після невдалої спроби у Празі зустріч із художником вирішили провести у Парижі. Як свідчать архівні документи, її провів той самий "Степан". І тут з'ясувалося – невідомо лише, чому на цій стадії, – що М. Глущенко є радянським громадянином, якого прийняли в громадянство в листопаді 1925 року, і що він найближчим часом планує виїхати до СРСР на постійне місце проживання. Це викликало певні сумніви у доцільності його залучення до роботи на зовнішню розвідку.



У зв'язку з цим до Іноземного відділу ҐПУ УСРР у листопаді 1931 року з Москви надійшов документ, в якому зазначалося: "Просимо повідомити Вашу думку стосовно виїзду "Художника" до нас, чи варто його затримати, чи він, як особа з радянським громадянством навряд чи буде нам корисний в тій роботі, яку ми розраховували через нього провести" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942. – Арк. 43).

У відповіді з Харкова до Москви наполягали на тому, що М. Глущенко, попри наявність у нього радянського громадянства, буде корисним для роботи по українській лінії за кордоном. "З урахуванням цього, – йшлося в документі, – просимо затримати його виїзд до СРСР і здійснити його вербування".

Це рішення стало визначальним у долі М. Глущенка. За іншого розвитку подій він міг повернутися до СРСР і стати об'єктом уваги репресивних органів як колишній денікінець, представник буржуазних напрямків у мистецтві, близький знайомий діячів української еміграції – ворогів радянської влади, зрештою, як французький і німецький шпигун. Але сталося так, як сталося.

Із М. Глущенком продовжували зустрічатися, вивчати його можливості, близькі контакти. Так тривало упродовж майже двох років. Увесь цей час його стримували від повернення на батьківщину. І лише в 1933-му році з ним документально оформили стосунки як із закордонним агентом радянської розвідки.

Від самого початку усі контакти з М. Глущенком були глибоко законспірованими. У переписці з Центром він проходив як "Художник", за назвою оперативної справи на нього, і як "Ярема". Таким був його агентурний псевдонім.

Роботу з ним проводили за двома напрямами. Офіційна, видима частина, полягала в підтриманні звичайних зв'язків з радянським дипломатичним представництвом у Франції на основі виконання художніх замовлень. Йому доручили місію, спрямовану на зміцнення французько-радянської дружби і завоювання симпатії французької інтелігенції до СРСР.

Він написав серію портретів друзів Радянського Союзу – письменників Ромена Ролана і Анрі Барбюса, одного із засновників і керівників Французької комуністичної партії Марселя Кашена, президента товариства "Франція – СРСР" Поля Синьяка та інших. Крім цього, брав участь в оформленні радянських павільйонів на міжнародних ярмарках у Ліоні й Парижі та інших заходах.

 
Микола Глущенко

Невидима, прихована частина його діяльності, полягала в наданні інформації про представників еміграції, які становили інтерес для радянської розвідки і з якими він періодично зустрічався у Франції та інших країнах.



Посилка із салом і смальцем

У той період життя М. Глущенка було насичене багатьма подіями, про що свідчить листування з рідними і близькими. Копії цих листів, які перехоплювали органи ҐПУ, нині дають змогу дізнатися про його житейські плани й наміри, проблеми, переживання, ставлення до батьків тощо.

У 1931 році в одному з листів до мами він писав, що живуть з дружиною скромно і що він шукає додаткових джерел заробітку. Зауважував, що через фінансові труднощі змушений вдатися до пошуку дешевшого варіанту для наймання квартири. При цьому цікавився, скільки коштує оренда кімнати в Харкові. Неодноразово зауважував про свій намір якнайшвидше приїхати в СРСР на постійне місце проживання.

Мама також у листах скаржилася на те, що все дорого, але заспокоювала й переконувала, що з усіма проблемами справляється. Попри ці запевнення, Микола Петрович регулярно надсилав їй гроші або чеки.

Крім цього, якось він зібрав посилку із салом і смальцем й відправив батькам. То було у березні 1933 року, коли українці вже неабияк потерпали від голоду. Напевне із французьких газет і розповідей друзів він знав про важкий стан справ в Україні. Але невдовзі посилка повернулася.

У черговому листі в Харків він про це писав так: "Добрий день, мої дорогі. На наступний день після відправлення вам листа, одержав повідомлення від франц. митниці, що посилка не може бути прийнята митницею, так як ні сала, ні смальцю радмитниця не пропускає. Дуже це було неприємно мені, взяв посилку назад, а вам надсилаю 125 фр. (5 дол.)" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942. – Арк. 62).

У листах, датованих уже 1934 роком, родичі М. Глущенка раділи з того, що у нього справи покращилися, що його творчість отримала заслужене визнання. Про це, зокрема, писав брат Володимир у листі від 7 травня 1934 року. "З огляду на лист і відгуки про тебе, – зазначав він, – можна сказати, що ти добився свого. Мене радує, що ти знайшов своє місце в мистецтві і маєш успіх". При цьому просив у брата згоди взяти собі на пам'ять одну з картин, які експонувалися в Харкові у музеї імені Сковороди.



У пошуках картин і гонорарів

За різними відомостями, М. Глущенко за своє життя створив понад 10 000 художніх творів – пейзажів, портретів, натюрмортів тощо. Багато з них експонується у різних музеях світу, зокрема й в Україні, знаходиться у приватних колекціях, прикрашає стіни офіційних закладів. Особливу цінність становлять картини періоду його проживання за кордоном. Доля великої кількості робіт невідома. Щось загубилося в роки Другої світової війни, щось – у новітні часи.



Незадовго до смерті художник відібрав близько 250 картин, виконаних у 1950-ті роки в стилі соціалістичного реалізму, і збирався їх спалити. Сказав дружині, що не хоче, аби ними потім дорікали.

Згодом їх знайшли на антресолях у майстерні, і Міністерство культури УРСР передало їх для зберігання до музеїв, але без права на експонування. Крім цього, за інформацією із відкритих джерел, дружина у 1978 році передала до музеїв понад тисячу робіт.

Певним чином пролити світло на долю окремих робіт можуть документи із архівних фондів розвідки. Докладне ознайомлення з цими документами свідчить про те, що у 1930-ті роки М. Глущенко неодноразово надсилав з Парижа до Харкова свої художні твори для участі у різноманітних виставках.

Крім цього, виконував замовлення низки видавництв і культурних товариств. Щось потім поверталося йому у Францію, а для з'ясування долі окремих робіт роками тягнулося листування.

М. Глущенко неодноразово просив у листах маму навідатися до державних закладів культури і видавництв, щоб дізнатися про свої картини і одержати гроші у разі їхнього продажу або гонорар за певну роботу. Іноді це вдавалося, і гонорар виплачували. А іноді доводилося довго ходити інстанціями.

Так, у листі від 1 лютого 1934 року мама писала: "У вид-ві "Мистецтво" відповіли, що картину Барбюса вони купити не можуть і просять, щоб ти написав їм вказівку, куди переслати цю картину… Крім цього, напиши їм стосовно картини "Ромен Ролан". Чи повинні вони передати її ін-ту ім. Шевченка, так як ін-т просить передати її, тому що нібито через Наркомос купив у тебе цю картину, але "Мистецтво" про це не знає. Якщо вони в тебе її не купили, то повідом їм, як з нею бути…" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942. – Арк. 73–74). В іншому листі до М. Глущенка працівник Народного комісаріату освіти (Наркомосу) Микола Лебедь писав: "Барбюса заберу, якщо не вдасться продати – передам до нац. картинної галереї".

До пошуку картин і гонорарів були залучені й чекісти. У одному з документів із Москви на адресу начальника Іноземного відділу УҐБ НКВД УСРР від 21 жовтня 1934 року зазначалося: "Наркомос УСРР заборгував "Художнику" 1 500 крб. З цього приводу в Наркомосі (художній сектор) є низка листів "Художника", який просить призначені йому кошти видати матері… Просимо врегулювати це питання, оскільки це необхідно для нормальних взаємостосунків із джерелом" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942. – Арк. 91).  

У відповіді йшлося про те, що з'ясувати це питання дуже складно, бо керівництво Управління мистецтва Наркомосу повністю змінилося "внаслідок очищення від націоналістичних елементів і ніхто із нових керівників цього Управління не має уяви, яким шляхом здійснювалися контакти з художниками-емігрантами".

Заарештували і засудили до багаторічного терміну ув'язнення і працівника цього відомства М. Лебедя, з яким художник листувався. Коли М. Глущенко дізнався про це в Парижі, він намагався переконати співробітника радянської резидентури, що М. Лебедь не може бути антирадянським елементом. При цьому демонстрував близько тридцяти листів від нього.

Згодом за наполяганням чекістів все ж вдалося розшукати списки картин М. Глущенка, які виставлялися на 4-й (1930–1931 рр.) і 5-й (1932–1933 рр.) Всеукраїнських художніх виставках. Стосовно окремих картин у документах зауважувалося, що їх не прийняли на 5-ту виставку як націоналістичні і що їхні назви ще з'ясовують.  

Повідомлялося, що картини зберігаються в архіві Наркомосу і можуть бути повернені їхньому власнику. При цьому зазначалося, що не вдалося знайти жодних угод з М. Глущенком, тому ніяких виплат йому неможливо здійснити. "Гроші могли б бути заплачені лише у тому випадку, якби картини отримали премію на виставці", – йшлося у подальших роз'ясненнях.

 
Джерело: ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942
 
Джерело: ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942
 
Джерело: ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942

Що сталося з цими картинами, невідомо. Архівні документи на це відповіді не дають. Загадковою є й історія про якусь картину Ван Гога (можливо, копію або репродукцію), стосовно надсилання якої на одну з виставок нібито просив працівник Наркомосу. "Все ж знову нагадую про Ван Гога – тепер Ви мусите його дістати неодмінно", – йшлося у одному з листів до М. Глущенка від 4 червня 1933 року.  

Крім участі у художніх виставках М. Глущенко, як свідчать документи, надсилав свої статті для журналів, надрукував одну з ілюстрованих монографій, отримав замовлення "видати в фарбах (форматом 30 на 40) якусь тематичну роботу (з життя французького пролетаріату і краєвид заводу) тиражем у 20 000".

За право репродукції йому обіцяли заплатити 500 крб. Водночас просили повідомити спосіб оплати. При цьому пропонували бартер: розраховуватися готовою продукцією або радянськими книгами чи альбомами на мистецьку тематику. З-поміж варіантів була й виплата грошей матері. Так було зручніше. І так періодично відбувалося. Але з численними затримками.

А якось, наприкінці 1933 року, видавництво "Рух", з яким М. Глущенко співпрацював, було ліквідовано. Після цього художник отримав листа від ліквідаційного комітету, в якому повідомлялося, що борг перед ним на суму 2 000 крб. можуть виплачувати його родині в СРСР частинами за його письмовим розпорядженням.  

М. Глущенко отримував замовлення від видавництв і на ілюстрування книг. Про це він сам просив у своїх листах. За одним із таких замовлень він зробив ілюстрації для україномовного видання книги Миколи Гоголя "Мертві душі" і з нетерпінням очікував на отримання авторських примірників. Але друк книги чомусь затягувався. На його листи до видавництва "Література і мистецтво" не реагували. Тоді він попросив батьків дізнатися, у чому річ.

Відповідь його неабияк розчарувала. "В "Літературі і мистецтві", – писала мама, – сказали, що "Мертві душі" Гоголя друкувати не будуть через те, що переклад викривлений і не підходить. Переклад був зроблений шкідником із СВУ Єфремовим. Чи робитимуть переклад повторно, повідомити не змогли, так як це питання ще не вирішене. При цьому запитали, в якому сенсі це тебе цікавить" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942. – Арк. 73).

Йшлося про Сергія Єфремова, українського громадського і державного діяча, літературного критика, історика літератури, академіка Української академії наук з 1919 року, репресованого у 1930 році внаслідок сфабрикованого радянською владою процесу Спілки визволення України (СВУ).

 
Сергій Єфремов

Тож завдяки цим документам із архівних фондів розвідки розкрито ще одну загадку. Свого часу на Андріївському узвозі в Києві до 200-річчя від дня народження М. Гоголя в одній із галерей було організовано експозицію малюнків М. Глущенка до "Мертвих душ" із колекції київського колекціонера експерта-мистецтвознавця Олександра Брея. Всього в експозиції було представлено 32 графічні роботи.

Вони були пронумеровані, і на них стояли друкарські штампи. Це свідчило про те, що книга була повністю готова до друку. "Чому цього не сталося у 30-ті роки минулого століття, історія мовчить", – йшлося в одній із публікацій.

Попри те, що книгу не надрукували, гроші за ілюстрації художнику все ж нарахували. У одному з листів пропонували виплати їх тоді, коли той повернеться в Україну, щоб міг потратити на облаштування на новому місці.



"Явка" біля пам'ятника Володимиру

Тим часом М. Глущенко не полишав намірів якнайшвидше завершити всі справи в Парижі і повернутися на батьківщину. У повідомленні від 26 вересня 1934 року про це зазначалося: "Художник" збирається їхати додому. Він давно вже готується в дорогу, і це ні перед ким не приховує. Свого часу він навіть одержав запрошення від Наркомосу України обійняти кафедру в Художній академії".

Як свідчить один із документів, ще у 1932 році він нібито написав заяву до Народного комісаріату освіти УСРР про можливість влаштуватися на роботу. Таке його рішення зустріли з радістю.

У одному з листів із цього приводу йшлося: "Це дуже добре, що Ви зможете тут учити добрих, працьовитих хлопців малярству і самі зможете дати цікаві роботи. Коли будете їхати, обов'язково подбайте про фарби, щоби взяти з собою якнайбільше фарбів, бо наші фарби невисокої якости…І ще одно – треба захватити сюди тематичні роботи, зарисовки Європи (негативні сторони) тощо, щоби продати і видати тут альбом…

Крім цього майте на увазі, що тематика соціяльна, велике полотно – це те, що потрібне нам сьогодні, як вода, і Вас, як висококваліфікованого майстра чекає тут величезна і надзвичайно цікава робота. Бо кваліфікованих художників у нас небагато" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942. – Арк. 48–49).

 
Джерело: ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942
 
Джерело: ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942
 
Джерело: ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942

Усе це неабияк мотивувало М. Глущенка і спонукало до прискорення виїзду. Але не все відбувалося за його планами. "Художник увесь час наполягає на своїй поїздці додому, – зазначалося у повідомленні паризької резидентури до Москви, датованому 22 квітня 1935 року. – Ми йому заявили, що для користі справи він повинен це літо провести у Франції. Він невдоволений і заявляє, що більше 2-х місяців він затримуватися не може" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942. – Арк. 107).  

У той період, як свідчать архівні документи, йому ставили завдання поновити контакти з керівними колами української еміграції, з якими він був особисто знайомий. "Однак ми не давали завдань "нав'язувати себе". Пропозиція полягала винятково в необхідності використовувати час, що лишався, для інформування стосовно кола його знайомств", – зазначалося в іншому повідомленні.

Про добування науково-технічної інформації, внаслідок чого радянська розвідка одержала таємні креслення на 205 видів військової техніки, зокрема на авіаційні двигуни для винищувачів, у документах з архіву розвідки інформації немає. Ці та інші відомості свого часу, у 1990 році, були оприлюднені на підставі інших розсекречених документів радянських спецслужб.

Зокрема, і щодо поїздки М. Глущенка за завданням розвідки до Берліна у 1940 році, одержання там інформації про підготовку гітлерівської Німеччини до нападу на СРСР, отримання із рук Ріббентропа альбому з акварелями Гітлера тощо.

Добірка документів на М. Глущенка в Галузевому державному архіві СЗР України завершується низкою повідомлень про візити художника у 1935–1936 роках до Києва. Після повернення із-за кордону його одразу не пустили в Україну. Натомість виділили в Москві у комунальній квартирі кімнату площею 9 квадратних метрів, де він мешкав із дружиною і сином.

Про перший приїзд М. Глущенка в Україну у листопаді–грудні 1935 року співробітники Іноземного відділу НКВД УСРР дізналися від своїх оперативних джерел. Доклали неймовірних зусиль, щоб встановити його місцеперебування у Києві, Харківській і Донецькій областях, але безуспішно. Потім надіслали листа в Москву з проханням повідомити про його наступний приїзд і організувати зустріч з ним.

У травні 1936 року з Москви надійшов меморандум такого змісту: "26 травня Київ виїжджає "Художник" Зупиниться одному з готелів 28 травня чекатиме 12 годині Мар'яновича біля пам'ятника Володимиру". У зазначений час М. Глущенко прийшов на Володимирську гірку, і зустріч відбулася.

Під час того спілкування, як свідчать документи, чекісти дізналися багато цікавої інформації про самого художника, його проживання за кордоном, контакти, про що центральний апарат розвідки в Москві не вважав за потрібне інформувати Київ. А після завершення зустрічі його взяла під нагляд бригада зовнішнього спостереження і доповідала про всі його пересування і зустрічі.

 
Джерело: ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 1942

Але попрацювати з М. Глущенком без посередників із Центру співробітникам Іноземного відділу НКВД УСРР так і не вдалося. У останній довідці зазначено, що "…по 1935 р. Глущенко М. П. використовувався як закордонний агент ІНО ОҐПУ, а після його повернення в СРСР у 1936 році знаходився на зв'язку в СПО (Секретно-політичний відділ. – Прим.) ГУҐБ НКВД СРСР. Інших відомостей не маємо".

Розсекречені документи із архівних фондів розвідки дають змогу пролити світло лише на окремі епізоди життя і діяльності Миколи Глущенка, осягнути увесь драматизм і непередбачуваність тогочасних подій, збагнути, на які компроміси з совістю чи угоди з дияволом іноді доводилося йти і яку ціну платити за право повернення на батьківщину. Водночас ще чимало сторінок цієї історії досі залишаються нез'ясованими.

Томаш Ґарріґ Масарик: Президент-визволитель

В аудиторії празького університету шуміли студенти. Молоді люди відмовлялися спілкуватися зі своїм викладачем – професором філософії Томашем Масариком. Викладач писав крейдою на дошці свої звернення, однак у відповідь чув лише свист студентів, які таким чином бойкотували його лекцію. На дітей Масарика нападали дорогою до школи, а дружина Шарлотта стала ціллю насмішок та презирства. Сам Масарик отримав ярлик «зрадника» та «єврейського агента». На дворі був 1900 рік і в Празі вирувала антисемітська «Гілснеріада». Протягом наступних двадцяти років Томаш Масарик зі «зрадника» перетворився на «батька нації» та «президента визволителя».

Кава і «Велика депресія»

Навряд чи бідні й голодні люди потребували насамперед кави, але на чашку вони бодай могли сподіватися. Відстоявши довжелезну чергу на доброчинну кухню, людина «отримувала миску кукурудзяної каші, часто без молока й цукру, і кухоль кави». Сільські жителі, втративши свої ферми, ставили на узбіччях намети і трималися на «квасолі і чорній каві». Дороті Дей згадувала, як чоловіки приходили до благодійних пунктів католицького робітничого руху "по одяг, черевики, шкарпетки чи плащ": "Коли у нас нічого не залишалося, ми казали: "Посидьте, випийте кави. Візьміть сендвіч". Кави ми варили дедалі більше".

Як зароджувалася французька плеяда Півдня України

Наприкінці XVIII – початку XIX століття Південь України певною мірою став привабливий для іноземних переселенців. У цей час уряд Російської імперії намагавсяу тому числі освоювати регіон руками західноєвропейців. Не останнє місце у цьому процесі займали французи, які утворили тут потужний конгломерат управлінців, аграріїв, промисловців та інших фахівців. Вони не просто приїхали заробляти гроші на торгівлі або вирощуванні винограду, але й дали поштовх до розвитку окремих галузей економіки, якими сьогодні тут продовжують користуватися (суднобудівництво, виноградарство, вівчарство, тощо).

Буркусь: хто сторожив спокій дому Франка?

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка