Легенда про «Оржівську операцію»: як Внутрішні війська НКВД випадково вбили «Клима Савура»

Читаючи документи, складається враження, що Оржівська операція за масштабами була чимось подібним до «битви за Берлін». Очевидно, чекістам не хотілося в «переможному угарі» відставати від Червоної армії і банальну випадкову ліквідацію «Савура» розцяцькували, як масштабну операцію із задіянням особисто вищого командування держбезпеки УРСР.

Нещодавно Центр досліджень визвольного руху оприлюднив в інтернет-просторі звіти, плани, директиви, рапорти, довідки й інші документи з архіву Внутрішніх військ НКВД. У них ідеться про боротьбу цієї структури з підрозділами Української повстанської армії та підпіллям ОУН.

До кінця жовтня в мережу викладуть більше 3,5 тисячі документів з архіву, датованих переважно 1944-1945 роками. Наприкінці 1980-их радянська влада так боялась оприлюднення цих документів, що вони були вивезені до Москви. Проте, на щастя, українським дослідникам все ж вдалося їх повернути.

Цей велетенський масив документації, очевидно, підсилить інтерес до вивчення історії визвольного руху як у середовищі професійних дослідників, так і серед журналістів, публіцистів, літераторів, громадських діячів і політиків. Й у цьому контексті слід пам'ятати про критичне ставлення до оприлюднених джерел. Важливо не просто читати документи, але й "вловлювати" специфіку роботи звітодавців.

Про те, як радянські спецслужби маніпулювали або й відверто брехали у своїх звітах пояснюємо на прикладі дискутованої серед дослідників "Оржівської операції", внаслідок якої начебто було ліквідовано командувача УПА-Північ "Клима Савура".

У дослідницькому середовищі побутує думка, буцімто проведення спеціальної масштабної операції спецслужби зуміли підготувати завдяки інформації, отриманій від полоненого повстанця Юрія Стельмащука -"Рудого". Згадка про операцію міститься й у архіві ВВ НКВД.

Проте, чи дійсно все було сплановано, а чи чекістська агентура випадково вивела силові структури на "Савура"? Щоб відповісти на це питання, мало вивчити одне джерело інформації.

 
Юрій Стельмащук – "Рудий"


Статистика всупереч здорового глузду

Оприлюднений масив документів почав формуватися, коли більша частина Правобережжя й Західноукраїнських земель поступово опинялися в тилу Червоної армії. Попри динамічне просування фронту, бої завдавали чималих втрат радянському війську. Появу нових солдатів забезпечувала повальна мобілізація в новозайнятих районах.

За таких умов перебування десятків тисяч гарно озброєних та екіпірованих солдатів і офіцерів Внутрішніх військ НКВД в тилових районах мало бути виправданим.

У декадному оперативному зведенні Управління ВВ НКВД Українського округу в Харкові за 1 – 10 січня 1944 року вказувалося, що у звільнених від вермахту районах "... появи бандитських груп та висадки диверсійних відділів противника в районі дислокації частин округу не виявлено".

А в рубриці "Бойова діяльність" чорним по білому написано, що "за звітний період частини округу участі в бойових діях не брали". Натомість тисячі службовців ВВ НКВД за десять днів "наловили" аж три тисячі "дезертирів", "уклоністів" і "шпигунів".

Думається, що наприкінці січня Москві серйозно розглядали можливість відправки на фронт "славних бригад", та раптом ситуація змінилась. Енкаведисти почали виявляти підпілля ОУН та відділи УПА.

Очільники Внутрішніх військ НКВД в Україні пророкували апокаліптичну картину: "… збройних нападів на тилові об'єкти Червоної армії, залізничні станції, населені пункти з малочисельними гарнізонами, на обози тощо". І, як результат, наполягали на необхідності посилення гарнізонів людьми та технікою. Тобто командування ВВ НКВД Українського округу одразу ж поставило "високу планку", демонструючи Москві важливість своєї роботи.

Згодом, звісно, власну ефективність слід було виправдовувати "вражаючими показниками". А позаяк радянська система, за словами Олександра Солженіцина, трималася на трьох китах – мат, туфта і блат – постачати керівництво рапортами із "захмарними показниками" офіцери НКВД, очевидно, вміли.

Наприклад, 28 травня 1944 року у довідці енкаведистів про втрати серед повстанців та підпільників нарахували аж 9435 осіб убитими, 9449 – полоненими. До того ж "доблесні енкаведисти" захопили 1009 "бандпособніков" і 15998 осіб, що "ухилилися від служби в Червоній армії".

 
Довідка про втрати серед повстанців та підпільників

Власні ж втрати командири ВВ НКВД подали дуже скромно: 260 – убитими, 45 – зниклими безвісти й 311 – пораненими. Феноменально, особливо з огляду на те, що енкаведисти протистояли партизанам, які гарно знали місцевість і вже мали досвід у боях з німцями.

Українські історики задля коректнішого визначення втрат повстанців користуються статистикою захопленої стрілецької зброї. У цитованому вище звіті є і така інформація. Йдеться про 1531 гвинтівку, 193 автомати, 146 ручних кулеметів, 44 станкові кулемети, 20 протитанкових гвинтівок, 106 пістолетів. Тобто, якщо навіть припустити, що вся захоплена стрілецька зброя була вилучена у вбитих і полонених (а не захоплена на складах), то їх сукупно мало би бути 2040 осіб.

Всі ці приклади та підрахунки ми подаємо лише з однією метою – показати, як критично слід ставитися до інформації, що міститься в документації енкаведистів та скільки запитань залишає їхня статистика.



"Клим Савур" у розробці держбезпеки

Для керівництва радянських спецслужб найважливішим завданням у протидії руху опору було "виведення з ладу" очільників підпілля. Одним із перших керівників ОУН та командирів УПА, які "удостоїлися честі" заведення агентурної справи, був Дмитро Клячківський - "Клим Савур".

Щонайменше від літа 1943-го радянські органи держбезпеки почали отримувати від червоних партизанів інформацію, що командування УПА здійснює "Клим Савур". До кінця жовтня 4-те управління НКҐБ з допомогою своєї розвідки підтвердило: "...на чолі створеної бандерівцями т. зв. "Української Повстанської Армії" – УПА поставлений якийсь "Клим Савур".

Проте рівень поінформованості НКҐБ про командувача був доволі скромним. До певного часу держбезпека й узагалі помилково вважала Дмитра Клячківського головнокомандувачем УПА. Агентура лише у березні 1944-го зрозуміла, що "Клим Савур" та Роман Шухевич – це різні люди.

Наприкінці березня спецслужбам стало відомо, що "Клим Савур" пересувається легковим автомобілем "Фіат" із трьома охоронцями, приміщення, в якому перебуває його штаб, постійно охороняється 10-12 озброєними людьми. У той же час держбезпека досі не знала справжнього імені командувача та не мала його фотографії.

Перші успіхи для енкаґебістів, як це часто буває, прийшли з несподіваного боку. На початку липня 1944 року мешканець Збаража Казимир Барчевський повідомив "органи" про те, що по сусідству з ним живе старша жінка на прізвище Прашко Марія, син якої Іван, отримав духовну освіту і є священиком у Римі.

Разом з Прашко Марією мешкає ще одна старша жінка, прізвища якої агент не знав, але вказав на те, що її син Дмитро Семенович в юності дружив з Іваном, а в 1938 – був членом правління українського пожежно-гімнастичного товариства "Сокіл" у Збаражі.

Агент інформував, що цей Дмитро Семенович і є командуючим УПА "Климом Савуром" і керівником Волинського Крайового проводу ОУН "Охрімом". Більше того, він зумів докласти групову фотографію членів правління збаразького "Сокола", на якій показав постать Дмитра Семеновича. Для радянських спецслужб така інформація мала непересічну важливість.

 
Фотографія з агентурної справи. "Клим Савур" - у нижньому ряду посередині

Того ж дня вдалося встановити, що "Разом з Марією Прашко мешкає її сестра – Клятковська Текля (Фекла) Павлівна, 70 років, син її – Клятковський Дмитро Семенович, 1911 – 1912 року народження. (…) В період 1939 – 1941 рр.. буцімто арештовувався органами НКВД. (…) В період німецької окупації Клятковський Дмитро Семенович перебував у Львові".

Усю зібрану інформацію вже 10 липня передали до Москви. І того ж дня 4-тим управлінням НКҐБ УРСР було ухвалене рішення про заведення агентурної справи "Щур". Основною метою справи мав стати пошук "прямих агентурних підходів до "Клима Савура" для його ліквідації".

 
Титульна сторінка агентурної справи на "Клима Савура"

17 липня 1944 року Нарком держбезпеки УРСР Савченко розіслав в обласні управління НКҐБ західноукраїнських, а також Вінницької, Житомирської та Кам'янець-Подільської областей цілком таємний лист по справі. Цікаво, що в документі Дмитро Клячківський розшукувався за невірним прізвищем Клятківський.

Лише в серпні ґебісти встановили справжнє прізвище "Савура". А згодом – що він є керівником підпілля ОУН та УПА на Волині під псевдами "Охрім" та "Клим". Це була важлива для слідства інформація, однак вона не наближала до розгадки місця перебування "Клима Савура".

 
Реєстраційний листок з матеріалів справи на "Клима Савура", в якому помилково зазначене прізвище Дмитра Клячківського

Проте справжнім проривом у справі Д.Клячківського став несподіваний арешт сотника "Полтавського загону" УПА Федора Грицишина -"Подільця". Прослуживши понад рік у повстанців він дезертирував, та після затримання співробітниками НКҐБ погодився на вербування. Новий агент отримав псевдонім "Сокіл". Приєднавшись до повстанців, він зміг надати спецслужбам інформацію про місце перебування Клячківського, його екіпірування та охорону.

Також "Соколу" 8 вересня 1944 року вдалося особисто зустрітися з командиром ВО "Турів" Юрієм Стельмащуком - "Рудим", від якого агент отримав завдання формувати нову сотню УПА. Робота "Сокола" була схвалена слідством.

Йому доручили встановити точне місце перебування Клячківського і, з допомогою агентів-бойовиків, захопити живим Стельмащука. Для цього керівництво вирішило сформувати псевдосотню, комплектовану радянською агентурою.

Однак справа провалилась. Робота інших агентів теж не приносила результатів. Здавалося, що питання вистеження "Клима Савура" відкладається на невизначене майбутнє. Аж раптом, на допомогу енкаґебістам прийшов випадок…



Вбивство "Клима Савура"

5 лютого 1945 року агент Клеванського райвідділу НКҐБ "Павєл" повідомив держбезпеку, що 24 січня 1945 року до його помешкання приходила мешканка села Суськ Агафія Кулаковська, яка розповіла, що в ніч на 22 січня 1945 року до її дому приїхав активний повстанець Петро Броновицький. Він наказав її дочці Людмилі йти з пакетом до мешканця села Пеньки Стасюка і передати пакет "Мотрі". Після нетривалої суперечки Людмила Кулаковська виконала розпорядження.

Дочекавшись повернення Кулаковської додому, Петро Броневицький поїхав до мешканця Суська Якова Кондюка, лишив у нього коня, взяв у господаря якісь речі і з ними пішов у напрямку "Лисої Гори".

Там іще за часів німецької окупації була облаштована криївка, яку повстанці, за словами агента, суттєво розширили і забезпечили великою кількістю продовольства. Агент "Павло" стверджував, що в ній перебувало від 10 до 30 повстанців.

 
Інформація зі справи про перебування в селі Суськ близько 30 повстанців

Отримана інформація спонукала енкаґебістів до дій. Невдовзі проти повстанців була розроблена операція. Первісно вона мала відбуватися в ніч з 6 на 7 лютого силами районних округів НКҐБ і НКВД, що мали в своєму розпорядженні 50 бійців.

Однак, судячи з усього, операцію відклали на декілька днів остерігаючись того, що сил карателів буде надто мало для проведення операції проти 10-30 повстанців на доволі великій території. Тому акцію перенесли на 12 лютого і долучили до її проведення ще 40 бійців Внутрішніх військ НКВД із 233 стрілецького батальйону 20 стрілецької бригади.

Саме ці 40 військовослужбовців отримали наказ взяти "Лису гору" в очеплення. Дорогою вони помітили свіжі сліди і пішли ними. Згодом бійці ВВ виявили втоптану стежку. Пройшовши декілька десятків метрів військові побачили ще тліюче вогнище, яке було замасковане кущами. Навколо вогню лежала солома, що свідчило про те, що тут було місце постою групи людей.

За 18-20 метрів від вогнища починалася лісова просіка вздовж якої тягнулася свіжа стежка слідів. Ступивши на цю стежину, енкаведисти почули шелест снігу і тріск кущів. Молодший лейтенант держбезпеки Шатяєв і начальник штабу 233 стрілецького батальйону ВВ НКВД старший лейтенант Хабібулін, розділивши групу бійців, розійшлися в різні сторони. За хвилю група Хабібуліна вступила в перестрілку.

Відстрілюючись, повстанці почали відступати. Двоє прикривали відхід третього, який намагався відірватися від переслідування. Після короткої сутички двоє повстанців були застрелені, третій намагався відступити, але одразу ж загинув.

Описуючи ситуацію після бою, молодший лейтенант Шатяєв звітував:

"я особисто встиг підійти до першого трупа, який намагався відійти. Сам він був високого зросту, блондин, років 30 – 35, з видовженим обличчям, частина зубів була вставлена (...) Він був одягнений у червоноармійський кожушок, в шерстяних зелених брюках, озброєний автоматом ППШ і пістолетом іноземного виробництва.

При ньому була виявлена військова сумка, наповнена різноманітними документами ОУН-УПА, яка була мною взята. Глянувши на деякі документи і його особистість, ставало очевидно, що це якийсь керівник ОУН-УПА…".

 
Старший лейтенант Внутрішніх військ НКВД Хамай Хабібулін

Хабібулін, як старший у званні, наказав залишати всі трупи на місці та продовжувати операцію. Щоправда більше нікого з повстанців на "Лисій Горі" енкаведисти не виявили. Лише повернувшись до села Суськ, Шатяєв із Хабібуліним вивчили документи і повідомили командування про вбивство трьох повстанців. Згодом надійшла вказівка забрати трупи спершу до Суська, а тоді – до Рівного.

Уже ввечері 12 лютого начальника Головного управління по боротьбі з Бандитизмом НКГБ СРСР Леонтьєва, Наркома внутрішніх справ УРСР Рясного і першого секретаря ЦК КП(б) У Хрущова повідомили про ліквідацію Дмитра Клячківського - "Клима Савура".



Спланована операція чи спроба приховати помилку?

Документи з агентурної справи "Щур" суттєво дисонують із усталеною тезою про те, що для ліквідації чи захоплення Дмитра Клячківського проводилася так звана Оржівська операція із залученням 4-5 тисяч службовців Внутрішніх військ НКВД.

Версія про Оржівську операцію виростає з документів центрального апарату НКВД і НКҐБ, опираючись на допит полоненого Стельмащука –"Рудого". Хворий і поранений командир показав, що мав останню зустріч з Дмитром Клячківським на Оржівських хуторах і повинен був прибути на чергову розмову з ним 30 січня.

Також вказав на те, що при "Климові Савуру" перебуває охорона, а неподалік зазвичай дислокується Відділ особливого призначення в складі 60 осіб. Буцімто, отримавши таку цінну інформацію, уже в ніч на 10 лютого Оржівські хутори були оточені бригадами внутрішніх військ НКВД.

Проте виникають запитання. Як так за одну добу спланували та підготували таку масштабну операцію? Чому такого важливого "державного злочинця" як Дмитро Клячківський убили, а не спробували захопити живим?

У першому рапорті (написаному "від руки") Шатяєв зазначає, що він оглянув труп Клячківського, але не впізнав у вбитому саме командувача УПА-Північ. Як офіцери НКГБ й НКВД могли йти на операцію із захоплення Клячківського, не отримавши перед тим його фотографії і точного опису зовнішності?

 
Фрагмент рапорту старшого оперуповноваженого Шатяєва про т.зв. "операцію на Оржівських хуторах"

Шатяєв вказує:

"Я запропонував старшому лейтенанту Хабібуліну, щоб взяв одного з трьох убитих бандитів, який за зовнішнім виглядом і наявністю документів був найцікавіший в оперативному плані, але старший лейтенант взяти бандита відмовився, але коли ми прибули на місце в с. Суськ (штаб), подивились документи і я розповів, що це має бути велика фігура, тоді майор (командир батальйону – І.П.) розпорядився щоб усіх бандитів привезли в Суськ...".

Тобто, як бачимо, убитих на деякий час просто покинули в лісі. Цілком логічно поставити питання, а де ж та "масштабна і блискуче підготована" операція проти "Клима Савура" і чому начальник штабу батальйону Хабібулін не мав поняття, як виглядає Клячківський?

Ризикнемо припустити, що жодної операції насправді не було. Схоже, що її дуже швидко вигадали на місцях, щоб прикрити очевидний провал – випадкове вбивство Дмитра Клячківського, якого слід було спробувати захопити живим.

На такий висновок наштовхують ще й інші нюанси. Так, у першому повідомленні Лаврентію Берії 13 лютого 1945 року о 17.40 нарком внутрішніх справ УРСР Рясной зазначив, що буцімто на основі показів Стельмащука проводилася операція "з завданням захопити" "Клима Савура". Саме "захопити", а не "вбити".

Намагаючись виправдати загибель Клячківського, Рясной стверджує, що "Захопити живими цих бандитів не було можливо, бо вони відстрілювались з автоматів і вбили одного червоноармійця". Тобто, нарком внутрішніх справ УРСР намагався переконати наркома внутрішніх справ СРСР в тому, що група з 40 військовослужбовців, яка оточила трьох (!) повстанців не мала можливості взяти їх живими!

Проте із рапорту все того ж Шатяєва випливає, що Клячківського і його охоронців ніхто не намагався захопити живим чи пораненим: "…його сержант одним пострілом із гвинтівки вбив…" Ніхто не стріляв по ногах, щоб знерухомити і захопити Клячківського.

Дивна ситуація. Офіцер Шатяєв і його солдати розуміють, що двоє повстанців намагаються "прикрити" відхід третього, який, очевидно, є важливою персоною. Більше того, вони, буцімто ведуть операцію із захоплення "Клима Савура". Але при цьому вбивають – його одним пострілом і, після зовнішнього огляду тіла, лишають трупи в лісі.

 
Сержант Внутрішніх військ НКВД Іван Баронов, учасник т.зв. "Оржівської операції"

Така ситуація, на наш погляд, могла бути тільки в одному випадку – пошукова група Внутрішніх військ НКВД не шукала ніякого Дмитра Клячківського, а проводила стандартну військово-чекістську операцію.

"Клима Савура" та його охоронців сприйняли за звичайних повстанців, убивши їх. Карателі продовжили наступ до головної своєї мети – криївки на горі. І лише подальші рапорти в Москву починають "обростати" подробицями про Оржівську операцію.

Чекісти спробували використати випадкову ліквідацію Клячківського "з користю" для себе й перетворити "провал" на "тріумф". Українські чекісти розпочали готувати рапорти на присвоєння собі нагород. У ході цього процесу історія про Оржівську операцію "обростала" новими "героїчними" подробицями.

Так, у "Довідці" про Оржівську операцію, складену в квітні 1945 року чекісти пишуть:

"Протягом 10 та 11 лютого частинами 20-ї і 24-ї бригади в районі Оржівських хуторів було виявлено і розгромлено особисту охорону "Клима Савура" – відділ особливого призначення – сам бандкерівник "Узбек" був убитий. (…) Прочісування гаїв та лісових масивів покладалось на розвідувально-пошукові загони.

12-го лютого 1945 р. розвідувально-пошуковий загін начальника штабу 233 осб – старшого лейтенанта Хабібуліна, в районі Оржівських хуторів виявив на снігу свіжий слід і організував переслідування. В результаті переслідування в лісовому масиві за 5 км на північний-схід від Оржівських хуторів, була заскочена бандгрупа в складі 3 осіб. Вони вчинили збройний опір в результаті якого бандгрупа була ліквідована".

Читаючи такий документ, складається враження, що Оржівська операція за масштабами була чимось подібним до "битви за Берлін". Очевидно, чекістам не хотілося в "переможному угарі" відставати від Червоної армії і банальну випадкову ліквідацію "Савура" розцяцькували, як масштабну операцію із задіянням особисто вищого командування держбезпеки УРСР.

З цієї маніпуляції "випливли" циклопічних масштабів нагородні списки для чекістів. "За захоплення" Стельмащука та "за захоплення і ліквідацію" Клячківскього до урядових нагород було представлено 73 особи.

 

 
Донесення наркому внутрішніх справ УРСР щодо представлення 73 осіб до урядових нагород

У цих немалих списках не знайшлося місця ні керівнику Клеванського райвідділу НКВД старшому лейтенанту Проніну, ні керівнику Клеванського райвідділу НКҐБ капітану Платоненку, ні молодшому лейтенанту НКҐБ Шатяєву.

А саме ці особи, як випливає з агентурної справи "Щур", організували і провели локальну чекістсько-військову операцію в якій загинув Дмитро Клячківський. Цілком очевидно, що вони не вписувалися в картину грандіозної Оржівської операції.

Дискусія навколо Оржівської операції є своєрідним нагадуванням для дослідників, а тим більше – журналістів, публіцистів та політиків, як важливо читати документи радянських спецслужб, враховуючи логіку звітодавця та контекст історичної доби.

Поява архівних документів у відкритому доступі – надзвичайно важлива. Проте, як до будь-якої історичної інформації того часу, до цих джерел треба ставитися з завбачливою обережністю.



Колекція документів з архіву Внутрішніх військ НКВД опублікована Центром досліджень визвольного руху в межах проєкту "Робимо минуле доступним: цифрове повернення вивезених архівів про боротьбу СРСР із визвольним рухом", що втілюється за підтримки Українського культурного фонду.

 

Читайте також:

"На підставі показань Рудого". Чи був насправді зрадником волинський командир УПА?

Винен таки "Рудий". Відповідь на статтю Сергія Рябенка

Чи справді винен "Рудий"? В офіційній версії не все сходиться

"Рудий" у полоні. Як чекісти намагались використати командира УПА до і після смерті

У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"

Бабин Яр: гібридні контексти Сергія Лозниці

Мабуть, головною зіркою антиукраїнського шабашу, влаштованого цього року Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» на багатостраждальних кістках його жертв, став кінорежисер Сергій Лозниця зі своїм фільмом «Бабин Яр. Контекст».

Валєр Бондар. Харківський літмузей. Середовище дев'яностих

Валєр Бондарь – «гуру і навчитель» Сергія Жадана, митець, який об'єднував творчу еліту не тільки в Харкові. Саме у майстерні Бондаря в ЛітМузеї виникло українське середовище неформалів ранніх 1990-х. Його рукою з кінця вісімдесятих – початку дев’яностих карбувалась в харківському просторі графіка перших кроків боротьби за самостійну, стильну і самодостатню Україну. І у дев’яності довкола Бондаря в Харківському ЛітМузеї сформувалося вільне від радянських кліше і провінційних комплексів мистецьке середовище

«…з крісом у руках, з пером чи живим словом» спадщина Євгена Побігущого

За життя Є. Побігущого-Рена його дописи в еміграційній пресі, передмови до окремих військознавчих студій, відгуки й рецензії на видання українською й чужими мовами, спогади, завуальовані псевдом «Євген Беркут», а виступи і вибрані доповіді – й поготів, ніколи не були зібрані під однією обкладинкою. З огляду на це у рік 120-ліття Є. Побігущого-Рена настав найвищий час подати сучасному українському читачеві його вибрані публікації, рукописи, виступи і листування.