Розстріляні під Базаром. Спогад учасника Другого зимового походу
"Я козак 6-ї стрілецької дівізії від себе і козаків, яких я знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає і ми не боїмось смерти, але до вас служити не підемо. Коли ж ви нас поб'єте, то знайте, що за нас вам помстить ввесь український нарід..."
Автор спогаду хорунжий Іван Благовіщенський. Учасник обох зимових походів. Лицар Залізного Хреста ч. 1989. Народився 29 січня 1892 року на Київщині. Служив у кінному полку 4-ої Київської дивізії Армії УНР.
Під час бою в с. Звіздаль 17 листопада 1921 року поранений в ліву ногу на виліт – в "литку" під коліном. Залишився на місці бою і схований селянами. Перепроваджений на хутір Триварь Христинівської волості, де пролежав два тижні. Підлікувавшись пішов до кордону з Польщею, який перейшов 13 грудня. Передав командуванню інформацію, що захоплених в бою козаків і старшин утримували в церкві села Малі Миньки, а опісля перевезли до Базару, де розстріляли.
Лист публікується вперше. Адресувався полковнику Леоніду Ступницькому, який у майбутньому стане генерал-хорунжим УПА. Мова і правопис оригіналу переважно збережені.
21 листопада 1921 року.
Високоповажний Пане полковнику.
Ви давно мабуть лічите мене погибшим в славу нашого оружжя. А я, як бачите, живий – тілько проклятущі комунари просвердлили мені ногу і приходиться, поки дірка заросте, полежати у дядька на печі біля 3-х тижнів. Щоби було дуже приємно мені у цьому партизанському шпиталю не скажу, бо досить часто заходили у хату червоні і нераз поруч зі мною, як барикада лягала з краю стара бабуся Олена.
Що переживав в останній день після того, як ми бачились, трудно вам передати. Нас залишилось 7 чоловік, коли червоні вже затакували наш обоз. На нас налетіло 30 чоловік кінноти. Коли вони були близько ми якось подивились один другому у вічі і стали (зупинились. – Ю.Ю.). Було нас 2-х старшин і 5 козаків – всі приклались (прицілились. – Ю.Ю.) і стрілили. І я бачив, як в 40 кроках упало 4 коней з людьми.
Після [цього] мене щось кольнуло у ногу і я впав. Очі самі по собі зачинились. Коли відкрив, то бачив, що моїх товаришів по нещастю вже рубали шаблями, а де котрі з них ще стріляли. Що було п[о]тім не пам'ятаю. Здається я заснув (знепритомнів. – Ю.Ю.). Прокинувсь на соломі накритий кожухами і соломою. А ввечері прийшов дядько і забрав мене на піч.
Тут же я роспитався, де наші. Оказалося, що наш загін розділився на три частини – одна пішла вліво, друга вправо, а третя кінна поїхала просто. Обоз з хворим[и] і раненими, і тими, що були без рушниць забрали до неволі. Всіх біля 200 чоловік (насправді, більше 400 осіб. – Ю.Ю.) заперли в церкві в селі Міньки біля Овруча... Дядьки і баби понесли було їм їсти але ж комуністи не допустили, розганяючи їх стрілами (пострілами. – Ю.Ю.).
Поневолені коз[а]ки заперті у церкві співали: "За що ж Боже милосердний нам послав ці муки" (слова і музика Марка Кропивницького. – Ю.Ю.). Це оповідав дядько, прийшовши від церкви після неудачної спроби передати полоненим дещо із їжі. Вслід за ним зайшло у хату п'ять комуністів. Уявіть собі моє становище.
Лежачи на печі я вмер зі страху, а як переверталась баба я зовсім деревянів. Трохи згодом я призвичаївся до цього незвичайного положення. А як на ніч ще вилізло два хлопчики хазяйські – я зовсім заспокоївся і став прислухатися, що говорили червоні. А раз, навіть, виглянув і побачив якийсь наче конопляний вихор червоного.
По розмові я догадався, що в церкві десь трапилось щось незвичайне. Оден червоний приправлючи свою розмову лайкою, якої я відколи живу не чув, казав: "Вот і воюй с німі послє етого, чорт знает за что". "А они навєрноє хорошо знают" відповів йому чийсь голос зітхнувши.
Ще щось говорили і мені було чути окремі слова: "Нєужєлі. Вот тебє і бандіти". Всі зітхали. А уже в полуднє я дізнався про все і мені стало ясно, чому червоні зітхали, чому вони не вечеряли…
Вияснилось, що в церкві хтось з большовицьких комісарів пропонував полоненим записатися в червону армію. Після цього настала повна тишина, серед якої чийсь твердий голос відповів комуністам:
"Я козак 6-ї стрілецької дівізії (призвища не пам'ятаю – не то Щербак не то Щербаченко (правильно: Степан Щербак, 20-літній юнак із Таращанщини. – Ю.Ю.)) від себе і козаків, яких я знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає і ми не боїмось смерти, але до вас служити не підемо. Коли ж ви нас поб'єте (повбиваєте. – Ю.Ю.), то знайте, що за нас вам помстить ввесь український нарід. А коли до українських козаків дійде чутка про вашу ганебну роботу, то за кров нашу вони нищитимуть все, що має хоч малий зв'язок з вами каторжане. Ми боремося за ідею. Знаємо, що многі з нас складуть голови але твердо віримо, що переможемо. Ви це знаєте добре. Убивайте, каторжани, ми готові".
Уявіть собі пане полковнику, це все. Я не можу спати. Всі дорогі, милі обличчя – Лупенка, недорослого козака Кучера – стоять передо мною перед очима. Боюсь думати де вони, що з ними. А серце огортає великий жаль і якась страшенна злоба.
Здається і Ви тепер не забороните мститись. Бо до помсти Вас закликав уміраючи святий Щербак. Коли сонце привітніше блисне, знов зустрінемось там же, пам'ятайте. І погуляєм і ми.
Сміється той, хто сміється останім (це була кодова теза-пароль, що текст правдивий. – Ю.Ю.). Зараз поки що хворію, а Т. ловить червону рибку. На днях червоних карасів 9 злапав. Між ними згинув "золотий зуб", знаєте той, що ростріляв Дмитра.
У нас є чутка, що між червоноармійців, що на Лівобережжу є багато жовтоблакитників. Одним словом, не дають спати червоним. Вони самі кажуть: "Нє спі краснормєєць – бандіт нікогда нє спіт". Мені здається, що ми їм скоро, бісовим душам, не даватимемо їсти cпокійно.
Будьте здорові, пане Полковнику, надіюсь скоро побачитись не в лісі, а в чистому полю. Передавайте привітання сердешно всім старшинам і козакам, яких побачите. Клименкові зокрема передайте. Ще раз всього кращого.
Хорунжий [Іван] Б.[лаговіщенський]
