Винуватці Абхазької війни

Ця війна забрала життя близько 4000 людей з абхазької сторони та близько 12-15 тисяч з грузинської. Понад 300 тисяч мешканців Абхазії, переважно грузини, стали біженцями. В їх будинках зараз живуть абхази. Вони продають ці будинки громадянам Росії як свою власність. І це, здебільшого, вина трьох людей

Владислав Ардзинба

Рівно 30 років тому, 23 липня 1992 року, Верховна Рада Автономної Республіки Абхазія простою більшістю голосів, порушуючи Конституцію, ухвалила Акт про державний суверенітет Абхазії. Через три тижні розпочалась війна.

Як так сталося, що в Абхазії, де більшість населення була проти відокремлення від Грузії, верховна законодавча влада проголосувала, хоч і без конституційної більшості, за таку постанову?

Справа в тому, що Верховна Рада Абхазії обрана у вересні 1991 року за законом, який передбачав квоти для грузинського, абхазького та російськомовного населення Абхазії.

44% населення Абхазії – грузини – отримали 26 місць. 17% населення – абхази – 28 місць. Російськомовні – 11 місць. Конституційної більшості ніхто не мав. Закон був дискримінаційним: депутата від грузин обирали 10-15 тисяч виборців, а депутата від абхазів - 2-3 тисячі.

В ході протистоянь грузинська фракція покинула залу засідань. Саме тоді голова Верховної ради Владислав Ардзинба сказав представникам грузинської фракції фразу "Я змушу вас стріляти в нас".

Після перевороту в Тбілісі вся увага грузинського суспільства була зосереджена на внутрішніх справах. Наприклад, наприкінці червня 1992 року прихильники Звіада Гамсахурдії захопили центральне телебачення і вийшли в прямий ефір.

На цьому фоні 23 липня 1992 року Верховна Рада Абхазії проголосила державний суверенітет. Постанову про це ухвалила не конституційна, а проста більшість. Тому, достатньої легітимності це рішення не мало.

 

Ухвалення рішення про суверенітет було представлене як проголошення незалежності Абхазії. Але жодне рішення Верховної Ради не вдалося би виконати в умовах, коли більшість населення Абхазії була проти. Тому сепаратисти вирішили позбутися противників незалежності Абхазії.

Це корелювало з бажанням Росії залишити свої військові бази на території Грузії та зробити її частиною СНД. А також з бажанням Шеварднадзе переключити увагу суспільства від перевороту в Тбілісі на протистояння сепаратистам.

Наприкінці липня – на початку серпня 1992 року в Сухумі відбувався фестиваль адигейської культури. Над будівлею Верховної Ради Абхазії піднято зелений мусульманський прапор.

На фестивалі були присутні бойовики Конфедерації гірських народів Кавказу - організації, створеної та керованої російськими спецслужбами. Після закінчення фестивалю вони залишились в Сухумі і брали участь у війні проти Грузії.

1 серпня 1992 року Росія передала Грузії танкову бригаду Ахалцихську танкову бригаду та частину Цхінвальського вертолітного полку. При цьому командування російського Закавказького військового округу обіцяло надавати Грузії допомогу у майбутньому.

Говорять, що рішення про введення грузинських військ в Абхазію було узгоджено між Едуардом Шеварднадзе та Владиславом Ардзинбою 12-13 серпня. Але, на жаль, вони не оголосили про це по телевізору.

Сухумські грузини попереджали оточення Шеварнадзе, що Ардзинбі довіряти не можна. Лише у виступі в.о. міністра оборони Грузії Тенгіза Кітовані на Зугдідському телебаченні 13 серпня прозвучало, що наступного дня планується ввести війська в Абхазію.

 

14 серпня 1992 року розпочалась війна. По грузинських частинах, введених в Абхазію, абхази відкрили вогонь. Загинув грузинський військовий. І пішло-поїхало.

Після кількох днів боїв Сухумі опинився в руках грузинської армії, там почалися масові пограбування та насильство. Окрім Сухумі в Гагрі висадився грузинський десант, який прибув туди на десантних кораблях Чорноморського флоту РФ.

Війна, яка почалася з такого простого плану за всіма канонами російської "гібридної війни", тривала 13 місяців і 13 днів і принесла велике горе кожній родині Абхазії.

Війна винесла на поверхню усі приховані людські слабкості та можливості. На війні були приклади індивідуального героїзму та підлої зради. Усі мирні домовленості, підписані сторонами за посередництва Росії, були порушені абхазською стороною.

Кожного разу після припинення вогню абхази атакували і займали все нові позиції. За умовами мирної угоди в Сочі 27 липня 1993 року грузинська сторона вивела з Сухумі все важке озброєння. Після цього абхазька сторона пішла в наступ і захопила місто.

Ця війна забрала життя близько 4000 людей з абхазької сторони та близько 12-15 тисяч з грузинської. Понад 300 тисяч мешканців Абхазії, переважно грузини, стали біженцями. В їх будинках зараз живуть абхази. Вони продають ці будинки громадянам Росії як свою власність.

І це, здебільшого, вина цих трьох людей:

 

Як звільняли Харків у серпні 1943-го

Німці атакували на світанку 29 серпня 1943-го позиції 69-ї армії. До вечора стало очевидно, що це відволікаючий маневр для забезпечення відступу військ із Харкова та його передмість. Вже до вечора цього дня, не зустрічаючи значного опору, були звільнені Люботин, Гіївка, Березове, Південний, Пісочин, Нова Баварія, станція Основа, Високий. Саме цей день і треба вважати датою визволення Харкова.

Українське державотворення літа 1941-го. Міфи та факти

Сам факт відновлення української влади після тривалої окупації мав суттєвий вплив на свідомість населення. Історик та дисидент, уродженець Волині Валентин Мороз згадував: "Перша половина мого життя була сформована двома прапорами під час проголошення української самостійності в 1941 році. Ці два українські прапори в рідному селі збереглися на ціле життя, давали вогонь витерпіти і перемогти".

Макар Кушнір і його внесок у розбудову нації

Його вважають одним із провідних публіцистів доби українських національно-визвольних змагань. Він був активним співробітником і дописувачем газет "Нова Рада", "Трибуна", "Свобода", "Український голос", "Розбудова нації" та інших. Але журналістика й інформаційна діяльність – то була лише частина його багатогранної діяльності, здебільшого прихованої, яку навіть чекісти не змогли повністю відстежити й дослідити.

Парадоксаліст Прушинський та українське питання

Коли на полях Другої світової війни лунали канонади вибухів, Ксаверій Прушинський уже радив полякам не надто опиратися передачі Львова та Вільнюса українцям і литовцям. Це було задовго до Ґедройця, Мєрошевського та отця Маєвського. Тим самим він закономірно накликав на себе шквал критики з боку співвітчизників, чому не допомогли потім ані спроби пояснити свою логіку, ані обіпертися на авторитети. Проте це не змінює факту першості у виголошенні ідей, які потім трактуватимуться як примиренство.