І сталася тьма

Нальоти паралізували життя Парижу на годину. Юрби людей бігли вздовж вулиць та зі своїх контор до бомбосховищ. Школярі спускалися в підземні укриття, де­які з них співали національний гімн. На Паризькій фондовій біржі припинились торги. Метро зупинило роботу, будівлі в центрі міста здригалися від ударів важкої артилерії

"Історична правда" з люб'язного дозволу видавництва "Лабораторія" публікує уривки з книги Девіда Маккіна "І сталася тьма. Рузвельт, Гітлер і західна дипломатія".

Німецькі танкові частини продовжували рух уздовж річки Сомма, відрізавши та оточивши союзні війська, які просувалися Бельгією, у спробі протистояти вторгненню Німеччини. Двадцять четвертого травня 1940 року німці відкинули британські, бельгійські та французькі сили до моря, затиснувши їх у Дюнкерку, прибережному селі на півночі Франції.

Посол Кеннеді в Лондоні вкотре просив Рузвельта звернутися до Гітлера з пропозицією миру. Він писав: "Думаю, ймовірність того, що французи обмірковують мир, цілком вірогідна. Я також гадаю, що німці погодяться на мир і з французами, і з британцями, але, звісно, на своїх умовах; однак ці умови все одно будуть кращі за ті, які вони можуть висунути, якщо війна продовжиться". Рузвельт йому навіть не відповів.

У своєму листі до дружини Роуз Кеннеді так характеризував безнадійне становище британської армії: "Схоже, джига почалася, — писав він. — Ситуація не просто критична. На союзників чекає жахливий кінець". Посол пророкував "мир на умовах Гітлера — британський флот, імовірно, відійде Німеччині". Німецькі війська розграбовували одне європейське місто за іншим. Кеннеді був переконаний — його похмурі прогнози за минулий рік абсолютно правильні. Він виказував дивну суміш задоволення й смутку: "Жаль, що я виявився правий".

Кеннеді ділився своїм відчаєм не тільки з дружиною. Він продовжував говорити членам британського уряду, що, на його думку, Британії лишилися лічені дні, якщо уряд відмовиться від переговорів з Гітлером. Вінстон Черчилль втомився від песимізму посла, тому врешті вилучив його із кола військових радників та почав спілкуватися з президентом Рузвельтом напряму.

Він просив його пришвидшити поставку літаків та кораблів. Багато хто в британському Форін-офісі ставився до Кеннеді зі зневагою через його погляди; пишучи доповідну записку, один із працівників назвав його "боягузом... мерзенним екземпляром інтригана та капітулянта".

Двадцять четвертого травня німецькі танки, які уже було вид­но з Дюнкерка, із нез'ясованих причин отримали наказ зупинитися. Саме він, як пізніше писав Вільям Ширер, "був однією з перших серйозних помилок німецького верховного командування у Другій світовій війні", бо надав "неймовірну відстрочку союзникам, зокрема британцям". Черчилль знав, що американцям не вистачить часу мобілізувати достатню кількість військової техніки, щоб прийти на порятунок британській армії у Франції; Великій Британії доведеться рятуватися самій.

Виявивши неабияку політичну та військову відвагу, Черчилль згуртував населення Британії, здиригувавши "Дюнкеркське диво" — він скористався всіма наявними військовими та цивільними суднами (загалом, приблизно тисячею) для евакуації 340 000 британських та французьких солдатів.

 

Відома під кодовою назвою "Динамо", ця операція врятувала британську армію, але країні довелося заплатити величезну ціну за спробу прикрити остаточний відступ армії. У Французькій кампанії загинуло 60 000 британців, довелося залишити 65 000 одиниць бойової техніки та понад 75 000 тонн боєприпасів. Хоча британську армію й було врятовано, Адольф Гітлер, розлючений, що він та його генерали втратили нагоду розчавити британців у Дюнкерку, наказав військам Третього Рейху продовжити свою тріумфальну та смертоносну ходу Францією.

Коли наприкінці травня 1940 року німецькі танки рухалися в напрямку Парижу, посол Буллітт (хоча він і мав значно більший арсенал пляшок вина, ніж зброї) на них чекав. Він був рішуче налаштований не залишати столиці, тому відсиджувався у своїй заміській резиденції Шато Сен-Фермен на околиці міста у Шантії.

Посол був на постійному зв'язку з президентом Рузвельтом, надсилав йому телеграми та дзвонив напряму. Двадцять восьмого травня він сказав президентові: "Єдина зброя паризької поліції — це старезні однозарядні гвинтівки". Він додав, що не має наміру евакуювати посольство, хоча "у нас рівно два револьвери на всю дипмісію, а в них — тільки 40 патронів".

Коли німецькі війська наближалися до столиці Франції, Буллітт написав президентові: "Якщо мене підірвуть раніше, ніж ми зустрінемося, хочу, щоб ви знали — мені було надзвичайно приємно працювати на вас, і від щирого серця дякую вам за нашу дружбу".

* * *

Третього червня 1940 року, коли британці завершували евакуацію з Дюнкерка, німецькі повітряні сили вперше скидали бомби на Париж та його передмістя. Система оповіщення повітряної тривоги спрацювала вночі о 1:18; бомбардувальники здійснили п'ять нальотів групами по 25 літаків, в останньому нальоті взяло участь 30 літаків.

На Париж та його околиці скинули 1060 бомб, зруйнувавши чи пошкодивши 97 будівель, убивши 254 людини, поранивши ще 652, переважно мирних жителів. Інформагентство United Press описало цей безлад у статті, яка вийшла наступного дня:

"Нальоти паралізували життя Парижу на годину. Юрби людей бігли вздовж вулиць та зі своїх контор до бомбосховищ. Школярі спускалися в підземні укриття, де­які з них співали національний гімн. На Паризькій фондовій біржі припинились торги. Метро зупинило роботу, будівлі в центрі міста здригалися від ударів важкої артилерії".

 

Щоб уникнути зенітного вогню, німецькі літаки вимушені були летіти на великій висоті, приблизно 9000 метрів над землею. Через це їм складно було влучити у мішень та скидати бомби прицільно. Посол Вільям Буллітт саме був на обіді у штаб-квартирі французьких військово-повітряних сил, де були присутні військові високого рангу та дипломати. Раптом його відкинуло назад і на мить засліпило пилом від штукатурки — одна з бомб Люфтваффе пробила стелю і впала в трьох метрах від нього.

Кореспондент CBS Ерік Севарейд доповідав про цей інцидент не без іронії: "Навичка соціального самоконтролю, безсумнівно, має свої переваги під час війни: ніхто навіть не впустив свій келих, а бомба так і не вибухнула". Буллітт надіслав Міссі ЛеГанд меню того обіду як сувенір і попросив її запевнити його дочку, Анну, яка навчалася в школі у США, що з ним усе гаразд. Після цього він надіслав президентові депешу, в якій зазначив, що очікує на капітуляцію Франції впродовж наступних десяти днів.

Буллітт тижнями закликав президента Рузвельта надати французам ширшу допомогу. Його тон став більш різким та нетерплячим, коли німецькі танки рушили до Парижу. Однак президент Рузвельт не мав змоги допомогти. Він надіслав заступнику держсекретаря Веллесу записку, в якій просив його "повідомити Буллітта про ті 25 старезних ПБ [патрульних бомбардувальників]. З боку французів було б ідіотизмом їх купувати... Без бомб вони розвивають швидкість усього лише у 224 км/год".

Пізніше Рузвельт надіслав Веллесу ще одну записку, цього разу вона стосувалася есмінців. Він знову просив його передати цю інформацію Буллітту: "Наші старі есмінці не можна продавати, бо вони застарілі, і це незаперечний факт". Те, що Рузвельт просив Веллеса переказувати свої слова Буллітту, свідчило, що посол почав його втомлювати.

Однак Буллітт не відступав. Він знав зміст звернення президента до Конгресу та суть його останньої "Бесіди біля каміна" — в обох випадках той виступав за допомогу європейським демократичним державам, тому він не міг зрозуміти, чому Рузвельт такий повільний, адже на них насуваються німці.

Він знову написав президентові: "Наразі слів недостатньо. Насправді, якщо не підкріпити їх вчинками, вони видаються доволі бридкими". Тоді Буллітт процитував прем'єра Рейно: "Сумно, що цивілізований світ занепадає через те, що велика нація на чолі з великим президентом уміла просто говорити".

Президента обурили зухвальство й нахабство посла. Цього разу він не просив Веллеса написати відповідь за нього, а зробив це сам, приправивши свій лист значною порцією сарказму: "Такі розмови звучать наче казочка про Алісу, яка зустріла Білого Кролика". Що ж стосується надання французам кораблів, Рузвельт не стримався й накинувся на Буллітта: "Поза всяким сумнівом, я не можу розкрити вам місце дислокації наших кораблів, але якби ви його знали, то позбулися б своїх фантазій".

 

У президента виникли інші труднощі — пов'язані з Британією. Черчилль напосідав на нього з проханнями про кораблі та літаки, звертаючись напряму, а не через Джозефа Кеннеді, який продовжував виступати проти вступу Америки у війну, бо, на його думку, вона приречена на поразку.

Четвертого червня 1940 року прем'єр-міністр Черчилль виголосив промову у парламенті, під час якої озвучив ряд політичних цілей. Він відчував, що мусить сказати щось про драматичний відступ Британії у Європі, але водночас попередити про загрозу вторгнення з боку Німеччини. Він також мусив запевнити британців, що вони вистоять. Він відчував, що має підготувати Англію або до поразки Франції, або до значно гіршого — пошуку компромісу з Німеччиною. А втім, він не мав права позначати жоден із цих шляхів як неминучий чи бажаний.

Ми підемо до кінця, — сказав Черчилль. — Ми будемо битися у Франції, ми будемо битися на морях і океанах, ми будемо битися, а наша впевненість і міць у повітрі зростатимуть, ми захищатимемо наш Острів, хай чого б це нам коштувало; ми будемо битися на узбережжях, ми будемо битися на летовищах, ми будемо битися на полях і вулицях, ми будемо битися на пагорбах; ми не здамося ніколи.

Черчилль завершив цю бентежну промову словами, які, очевидно, призначалися американському народові:

І навіть якщо (хоч я в це анітрохи не вірю) наш Острів чи більшу його частину завоюють і ми потерпатимемо від голоду, — говорив Черчилль, — тоді наша Імперія за океаном, озброєна та під охороною Британського флоту, продовжить нашу боротьбу, поки, з Божою поміччю, Новий світ, з усією своєю силою та міццю, не прийде нам на порятунок і не звільнить Старий.

Черчиллю вдалося згуртувати британців та надіслати Америці недвозначне повідомлення, але посол Кеннеді лишився незворушним. Через два дні він написав Джо-молодшому:

"Якщо французи здадуться, — а більшість вважає, що так і буде, — думаю, кінець настане зовсім скоро. Британці, звісно, боротимуться, але тільки завдяки гордості та відвазі. Якщо французи вибудуть, а всі порти опиняться в руках німців, попереду на нас чекає бійня. Я планую відіслати всіх геть, окрім хіба десяти людей, які залишаться і спатимуть у канцелярії. Я докладу зусиль, щоб це місце працювало доти, доки будівлю не зруйнують".






Хрест Симона Петлюри – капеланам Армії УНР

У червні 1944-го в Рівненському рибтресті в одній із шухляд столу працівники знайшли дві грамоти до Хреста Симона Петлюри. Цупкі аркуші бланків із тризубом, оригінальною печаткою червоного кольору та фразою "Іменем Української Народної Республіки…" не могли не привернути увагу й не насторожити.

Військовий цвинтар у Львові. Що стало предметом суперечки

Львів майже щодня прощається із загиблими захисниками. На Марсовому полі вже поховані близько 800 Героїв, які віддали своє життя у російсько-українській війні. Це місце стало символом відваги й самопожертви, що нагадує про високу плату за свободу. У Львівській міськраді оголосили конкурс та обрали проєкт військового цвинтаря, який має стати місцем "сили та спокою". Натомість у місті почалися жваві суперечки щодо вибору проєкту-переможця.

Як гетьман Скоропадський 8 років водив за носа чекістів

Операція ГПУ УССР під назвою "Т-3" розтягнулася в часі майже на десять років. Чекісти встановили оперативний контакт з генерал-хорунжим Армії УНР Миколою Гоголем-Яновським. Його контакти і листування з Сергієм Шеметом, провідним діячом гетьманського руху за кордоном, наближеною до гетьмана особою і багаторічним особистим секретарем Павла Скоропадського, неабияк зацікавили чекістів. В ГПУ йому дали оперативне псевдо "Українець".

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.