Козак Валентин Сім'янцев

"Час був і нам лишати Мерефу. Люди сідають за Святу Вечерю. Місцеві большевики стріляють по нас з-поза хат. Женемо ми коней ще з одним. Спішимо на збірний пункт. А тут баба з мискою напоперек дороги. Затримали коней. Уже й слинка нам потекла, простягаємо руки... А баба щось плеще про "сєвєрних братьєв", що винесла це на привітання. — Вдавилася б ти тим і з твоїми "сєвєрними братьямі" — стара відьма! Розкотилися пиріжки, чи що там баба мала по снігу..." - цю не зовсім різдвяну історію про 24 грудня 1918 року у Мерефі з пам'яті записав на папері Валентин Сім'янців далеко на чужині

"Час був і нам лишати Мерефу. Люди сідають за Святу Вечерю. Місцеві большевики стріляють по нас з-поза хат.

Женемо ми коней ще з одним. Спішимо на збірний пункт. А тут баба з мискою напоперек дороги. Затримали коней. Уже й слинка нам потекла, простягаємо руки...

А баба щось плеще про "сєвєрних братьєв", що винесла це на привітання.

— Вдавилася б ти тим і з твоїми "сєвєрними братьямі" — стара відьма! Розкотилися пиріжки, чи що там баба мала по снігу..." - цю не зовсім різдвяну історію про 24 грудня 1918 року у Мерефі з пам'яті записав на папері Валентин Сім'янців далеко на чужині.

Хто такий цей Сім'янцев? Козак (сотник в еміграції) Армії УНР. Родом з козацької слободи Великий Бурлук. Там він народився 23 (5 травня) квітня 1899 року у сім'ї міщанина з Вовчанська Івана Яковича Сім'янцева та Марії Самійлівни (Давиденко) Сім'янцевої.

Наблизитись до ідеї української самостійності, культурно українізуватись, як і багатьом молодим людям того часу допоміг "Кобзар".

Ось, що про це згадував особисто Валентин Іванович: "В часі першої революції, чи по тій революції, десь в 1906 чи 1907 році, я дістав від хресної мами, учительки, "Кобзаря" Тараса Шевченка… А вже читання "Тараса Бульби" – Гоголя, Кащенкові твори зродили тугу по козаччині, боління за утраченим. А ще далі, мрії і сподівання ліпшого в Україні – боротися за неї".
 

Запис про народження Валентина Сім'янцева. Метрична книга Преображенської церкви, слободи Великий Бурлук. 1899 рік.

Державний архів Харківської області

У 1918 році Сім'янцев закінчив четвертий клас Липкуватівської сільськогосподарської інструкторської школи імені П. А. Столипіна (будівля школи знаходиться у селі Липкуватівці, Нововодолазького району, Харківської області), в самий розпал присутності німецьких союзників в Україні.

Роком раніше, Валентину Івановичу вдалося рушити з рідної хати до брата Олекси на фронти Великої війни, викликавши великий переполох у родині, але все ж таки через мамине і сестри благословення та їх мовчазну згоду цей задум вдалося втілити у життя.

Своє рішення Сім'янцев пояснював так: "Я не міг тоді собі уявити щось, що пов'язане з Україною, без Олекси." Прибувши до брата, Сім'янцеву почепили погони однорічника, а згодом відправили до учбової команди, але під пильним наглядом брата офіцера, йому вдалося побувати на фронті лише одного разу.

Через відсутність перспектив на українізацію частини у якій служив Олекса, брати вирішили зробити "липові" відпустки і вирушити додому, щоб згодом приєднатись до українських частин.

У батьківській хаті Валентин Іванович отримав чіткий ультиматум: "На родинній нараді була постанова: що я маю кінчити школу а тоді, мовляв, роби що хочеш". У кінці квітня на початку травня 1918 року, після закінчення навчання Сім'янцев прибуває до Сватової Лучки (тепер Сватове, Луганської області) та записується до Богданівського полку, в кінну сотню.

Богданівський полк (1-й український полк ім. Б. Хмельницького) – перший українізований підрозділ російської армії, кістяк українського війська в буремні часи Української революціїї 1917-1921 рр.

Послужний список Валентина Івановича вельми яскравий. Ось деякі місця і події з нього: участь у перевороті проти гетьмана, бої за Уразову, Мерефу, Краснопавлівку, Лозову, Січеслав (тепер місто Дніпро), Умань, Тирасполь, Перший Зимовий похід і бої місцевого характеру з денікінцями та більшовиками, а потім перехід через Збруч, після чого українські війська були інтерновані польською владою до таборів. Така доля спіткала і його.

Сім'янцев був затятим кавалеристом, хоча й довелося трішки послужити у піхоті. Занадто багато уваги у своїх спогадах Валентин Іванович приділяв кінним атакам, побуту кавалеристів, несенню служби та самим найкращим друзям кінників – коням, і про кінні атаки він згадував з особливою пристрастю:

"Перед нами, здавалося, ніби купки розсипаного по білім полі гною, заворушилися і піднялися. А далі, я мабуть таки, крім ворога, нічого не бачив і не чув. Лежав на коні, притулившись до його шиї, і з усе глушачою – "Слава", летів вперед. Я був у якомусь шалі, що розпирав груди, наповнюючи цілого якоюсь міццю, що, здавалося, ефес шаблі трісне в руці".

Валентин Сім'янцев
Валентин Сім'янцев

Валентин Іванович встиг побувати у полоні, хоча ззовні це виглядало, як невдача потрапити на службу до ворожого війська. Навесні 1919 року більшовики захопили Тирасполь. Українські війська відійшли, залишивши лише тяжко хворих. Сім'янцев тоді хворів на тиф і перебував у одному з тираспольських шпиталів.

Він справляв враження безнадійно хворого. Отямившись після тяжкої кризи і опинившись вже під червоним прапором, довелося йти на службу до більшовиків (зрозуміло, що тимчасово). Декілька разів він намагався втекти та врешті-решт прорвався до своїх.

Пережита криза заслуговує окремої згадки: "Днів... тижнів... і взагалі часу — не було. Не було днів, не було ночей, — були мари, маячення. Жив я тоді, якщо можна це так назвати, страхіттями; страхіттями, де окремі картини завжди мали якесь закінчення...

А ще верзлося і таке дивне видіння під гнітючо зворушливе тремтіння гуркоту аеропланів. Так ніби купка козаків нашої сотні, чи полку, але мені незнайомі якісь. Я знаю тільки, що то Богданівці. Сидимо біля дотліваючої ватри. З під обгорілих полін жевріє страшне вугілля потріскане, як ніби зуби пащеки якоїсь потвори, що дихає вогнем. Всі пропали кудись, а я лишився сам біля пельки тієї, вогневої.

А той гуркіт аеропланів все дошкульніше трясе повітрям в перервах виповнених зойками, що роздирають душу. А ватра все шкірить зуби і не має куди сховати очей від неї. В намаганні сховатись кудись, бачу підходить людина до ватри, сідає біля ватри.

Дивлюся, а то цар Микола ІІ і з цигаркою в устах. Кажу цареві без титулування, що тут курити заборонено. Хіба ж не чує аероплани будуть бомбити. Все згасити. І беру цигарку цареві з рота. А з цигаркою відпали у царя і щелепи і ватра тепер дихає отим червоним вугіллям з царевої горлянки. Оніміння з жаху і провалля".

На початку 1920 року Богданівський полк припинив своє існування. Сім'янцеву знайшлося місце в Першому Кінному Чорних Запорожців полку. Вихід із Зимового походу був яскравим. Після рейду Симон Петлюра оглядав військо.

Нічого особливого в цій зустрічі не було, але на Валентина Івановича це коротке знайомство справило величезне враження: "Саме того дня я вперше побачив пана Головного отамана Симона Петлюру. Наша сотня стояла вздовж дороги розгорнутим фронтом. А пан Отаман зі своїм штабом ішов від козака до козака і кожного щось питав. Загартовані в боях козаки, спокійно, без збентеження, дивились на пана Отамана, а він декому й руку подавав.

Мій сусід із правого боку був полтавцем, ще й прізвище в нього — Прилуцький. Зрадів пан отаман своїм земляком, перекинувся з ним кількома словами і навіть подав руку.

А ви звідкіля? Питає мене.

— З Харківщини, з Великого Бурлука, — відповідаю.

Але моя відповідь не зробила враження на пана Отамана і він не подав мені руки. Жаль мені стало, не так себе, як нашої славної слободи, звідки я родом. Хіба наш Великий Бурлук не славний, а Харківщина гірша за Полтавщину? Але побачивши, що він і не всім полтавцям подає руку, легше стало на серці. Виглядав тоді Головний Отаман дуже втомлено і якось по цивільному. Його обличчя, як мені здавалося, було дуже сумне."

 

Валентин Сім'янцев. 1920 рік

З особистого архіву Романа Коваля

Далі можна згадати, що добряче побите тифом та виснажене у боях з більшовиками та денікінцями українське військо інтернували поляки. За польські дроти потрапив і Сім'янцев. Йому пощастило влаштуватися артільщиком (постачання) у таборі, через це, голодного і холодного побуту в місцях інтернування можна було уникнути.

Восени 1923 року, вслід за братом Олексою, Валентин Іванович рушив до Чехословаччини. Взявши у команди Спільної Юнацької Школи (Сім'янцев вчився там на старшину) безтермінову відпустку з армії на продовження освіти, рушив до Подєбрад розпочинати науку в Український Господарській Академії.

У міжвоєнний період він працював у Європі за фахом інженера-гідротехника, і не тільки. Прихід більшовиків в Чехословаччину в 1945 році змусив Валентина Івановича емігрувати до Німеччини.

У 1949 році Сім'янцев переїхав до США. На початку 40-х у Валентина Івановича пропав запал до фаху інженера. Його привабила інша сфера. Скульптура стала захопленням усього його творчого шляху. В Америці почалось інше життя, народилася та стихія, яка зробила Сім'янцеву ім'я.

Найбільшої продуктивності, а згодом і слави серед українських емігрантів, він здобув у США, випускаючи мемуари про своє славне минуле, публікуючи спогади у газетах та журналах, працюючи над скульптурою. У 1957 році став членом Ліги Мистецтв Америки і згодом переселився до Філадельфії.

 

Валентин Сім'янцев зі скульптурною копією голови брата Олекси. США, березень 1958 року

В українському щоденнику "Свобода" від 27-го лютого 1992 року (№38) опублікували таке повідомлення: "Ділимося сумною вісткою, що 15 лютого 1992 року, у Філядельфії, Па., після довгої недуги, відійшов у вічність; бл. п. Валентин Сім'янців…"

Завершити можна словами Осипа Труша:

"Покійний інж. В. Сім'янців, якого ми знали довгі роки в комбатантській організації ОбВУА, як людину прямолінійну, веселої вдачі, що вносив в наше організаційне життя певні соборности, дружности, співпраці, бо це були для нього засади громадської зрілости і вироблености, і які були дороговказом не тільки для нього, але і для нас, з яким ми мали нагоду працювати".

З весни 1918 року йому не доводилось бувати вдома, але є надія, що його душа, хоча б іноді, навідувалась на рідну Слобожанщину…

30 серпня 2022 року на сесії Мереф'янської міської ради на честь Валентина Сім'янцева перейменовано одну з вулиць міста.







Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".

Німецька весна на Слобожанщині: війська кайзера та українські гайдамаки в спогадах місцевих

Весна 1918 року. Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски. Публікуємо спогади місцевих мешканців, які були свідками визволення Харківщини.