Дорога до Ґендзі. Переклад довжиною в півстоліття

Я чула про нього з раннього дитинства. Мені, малій, він видавався якимось далеким родичом, який ніколи не приїздить у гості, але при цьому в родині про нього постійно згадують... Звісно, це був ніякий не "родич", а позашлюбний син Імператора Кіріцубо та красуні наложниці, герой фундаментального твору японської літератури "Повість про Ґендзі", написаного понад тисячу років тому придворною дамою, яка відома світу під іменем Мурасакі Сікібу

Я чула про нього з раннього дитинства. Мені, малій, він видавався якимось далеким родичом, який ніколи не приїздить у гості, але при цьому в родині про нього постійно згадують. Батьки багато років обговорювали перипетії його життя, тато розповідав все нові й нові подробиці його пригод, а я слухала й не уявляла, що його може не бути в нашій родині.

Я розуміла, що цей "родич" має не найкращу репутацію – веде якесь невпорядковане особисте життя і взагалі не є моральним взірцем. Але в цілому він хлопець ніби непоганий і всім хоче добра, щоправда виходить це у нього так собі.

Як потім з'ясувалося, моє дитяче уявлення було не надто далеким від істини. Блискучий Ґендзі – а саме про нього йшлося – був справді неординарною, але доволі суперечливою особистістю, мав насичене любовне життя, але жодній зі своїх обранок так і не приніс щастя.

Звісно, це був ніякий не "родич", а позашлюбний син Імператора Кіріцубо та красуні наложниці, герой фундаментального твору японської літератури "Повість про Ґендзі", написаного понад тисячу років тому придворною дамою, яка відома світу під іменем Мурасакі Сікібу.

 

МУРАСАКІ СІКІБУ, ІЛЮСТРАЦІЯ ТОСИ МІЦУОКІ, ЯКА СТВОРИЛА СЕРІЮ ІЛЮСТРАЦІЙ ДО "ПОВІСТІ ПРО ГЕНДЗІ" (XVII СТОЛІТТЯ)

Рік тому мій дорогий тато - Іван Дзюб – завершив переклад українською мовою цієї унікальної пам'ятки світової культури. До цієї праці тато готувався як мінімум останніх п'ятдесят років, поступово занурюючись у таємниці твору і так чи інакше залучаючи у процес своїх найближчих.

Можна сказати, що я виросла з ім'ям Ґендзі, але отримала можливість ближче познайомитися з ним лише зараз, коли прочитала переклад "Повісті". Важко передати увесь спектр почуттів, які опановують мною, коли я бачу три вагомих томи батькової праці – передусім це щастя, захоплення і вдячність дочки та громадянки за цю титанічну роботу.

Озираючись у минуле, шлях Івана Дзюба до цього перекладу здається наповненим якимось особливим, містичним змістом. Він, хліборобський син з села Сопошин на Львівщині, народився у 1934 році, з відзнакою закінчив Львівський університет й пізніше став улюбленим аспірантом геніального українського фізика Миколи Боголюбова, здобувши ступінь кандидата фізико-математичних наук (згодом захистив й докторську дисертацію).

Крім свого основного покликання – фізики – ще в молодості захопився вивченням іноземних мов. Спочатку він сприймав мови як необхідну умову для професійного наукового зростання, але потім почав застосовувати їх у царині літературного перекладу і навіть став членом Спілки письменників. Першою була, звісно, мова міжнародної науки - англійська, якою він володіє блискуче.

Далі – італійська з цілим доробком перекладів на українську (мої улюблені в дитинстві – "Планета новорічних ялинок" та "Казки по-телефону" Джанні Родарі) іспанська, дворічне зачарування гінді з санскритською абеткою і урду з арабською в'яззю, заглиблення в буддійську філософію. Всього, використовуючи власну унікальну методику, Іван Дзюб вивчив більше двадцяти мов. З останніх, вже нещодавно, – фінська і турецька.

Однак доленосним для нього в обнадійливо-тривожні шістдесяті стало знайомство з японським есперантистом Кей Курісу, який перекладав на японську Коцюбинського, Чапека, Гашека, поширював правду про події Празької весни. Його Іван Дзюб називає своїм Сенсеєм у вивченні японської.

Саме від нього тато отримав збірку оповідань сучасних японських письменників й такі рідкісні на той час словники, й саме він надихнув молодого перекладача вивчати японську. Це звучить неймовірно, але вивчив він цю мову самостійно, за допомогою підручників і практично без спілкування з "живими" японцями.

 
Іван Дзюб і Кіта Моріо в 1986, в Токіо в будинку письменника

Першим японським твором, перекладеним Іваном Дзюбом на українську, стало опубліковане у журналі "Всесвіт" в 1967 році оповідання майбутнього нобелівського лауреата Кендзабуро Ое "Звір". Далі японська література, поряд з теоретичною фізикою, на довгі роки стала для батька тяжким виснажливим щоденням, джерелом пошуків, здобутків і, водночас, задоволення від результату.

Українська перекладацька спільнота 60-х-70-х років минулого століття була таким собі осередком солідарності, свого роду орденом однодумців, який за допомогою якісної перекладної літератури вирішував надважливі в тих умовах мовозберігаючі та мовотворчі завдання.

Це була ціла плеяда зіркових імен: Анатоль Перепадя, Євген Попович, Ольга Сенюк, Микола Лукаш, Григорій Халимоненко, Олег Микитенко, Віль Гримич, Дмитро Андрухів, Олександр Терех, Михайло Литвинець, Олексій Логвиненко, Іван Ющук, Ростислав Доценко.

Перекладаючи українською найкращі твори іноземної літератури, вони не дозволили українцям остаточно здичавіти за більшовицькою завісою. Переклади були для багатьох читачів ковтком свіжого повітря, вікном у цивілізований світ, можливістю познайомитися з реаліями недосяжного закордоння.

Водночас вони мали неоціненний вплив на лексичне збагачення української мови, яку в її розвитку намагалися штучно обмежити рамками "молодшої сестри" російської. Саме тому "модні" твори українські перекладачі правдами і неправдами намагалися перекласти на українську раніше, ніж з'явиться російський переклад. Це було неписаним правилом цієї спільноти.

В перекладах Івана Дзюба українці змогли познайомитися з творами цілої низки японських авторів: Кобо Абе, Акутагава Рюноске, Нацуме Сосекі, Ясунарі Кавабата, Моріо Кіта, Такехіко Фукунага, Харукі Муракамі. Усі вони стали мені дуже близькими і я надзвичайно рада, що розкіш японської прози відкрилася для мене саме у батькових перекладах.

Якби у мене було власне видавництво, то я б перевидала усі перекладені Іваном Дзюбом за п'ятдесят років твори у вигляді антології японської прози. Переконана, що вона мала б неабиякий успіх. Якби…

Лише тепер я розумію, як тісно жіночі образи в усіх цих творах невидимими ниточками-павутинками пов'язані з авторкою і героїнями "Повісті про Ґендзі". Потаємна мрія перекласти цей засадничий твір японської літератури виникла в Івана Дзюба ще на світанку його перекладацької діяльності.

 

Можна сказати, що всіма своїми попередніми перекладами він наче наближався до цієї професійної вершини. Адже це майже нездоланний виклик для будь-якого японіста. А тому тих з них, хто відважився взятися за цей переклад, і, найголовніше, довести справу до кінця, лише кілька на цілий світ. По-перше, твір є величезним за обсягом – це робота на роки.

По-друге, він написаний давньояпонською мовою, яку розуміють навіть далеко не всі японці. По-третє, щоб передати всі нюанси твору, потрібно глибоко зрозуміти реалії та ментальність японців. До того ж, слід врахувати властиве японцям прагнення до досконалості та виваженості тексту, японську стриманість, яка не передбачає багатослів'я, скрупульозність у відтворенні образів та явищ.

Ідеєю перекладу українською "Повісті про Ґендзі" батько свого часу ділився з колегами по цеху. Його підтримували і мотивували у цьому неперевершений Борис Тен, унікальний Григорій Кочур, енциклопедист Павло Загребельний. Але з багатьох причин переклад залишався лише мрією.

"Шлях" до Ґендзі вимагав усамітнення, концентрації, а також величезної підготовчої роботи, зокрема консультацій з японськими колегами. Це зараз тато, згадуючи настанови українських класиків, з посмішкою каже, що при зустрічі з ними Там, Нагорі, зможе відзвітувати, що завдання він виконав.

А тоді для перекладача-початківця спосіб життя "гравця в бісер" був неможливим з багатьох причин. Не тільки тому, що визначальну роль у батьковому житті на той час відігравала все ж таки фізика, а й через те, що потрібно було банально утримувати родину, яка у 1968 році поповнилася вашою покірною слугою.

Суспільна відлига наприкінці шістдесятих була п'янкою. Українська національна еліта проживала випробовування вірою і чином. У Прагу ввійшли танки… Здавалося, що такого зухвальства світ точно не потерпить…

Тато зробив свій громадянський вибір, за що був миттєво покараний. Він, слава Богу, залишився на свободі, але став невиїзним та опинився під постійним наглядом. Світ в усьому своєму різноманітті для поліглота і талановитого вченого закрився наглухо. Єдиним вікном назовні і для нього став переклад.

Я виростала з переконанням, що книги повноправно живуть з нами в нашій квартирі й без них ніяк. Ващезні словники я використовувала як матеріал для зведення фортець. Тато через це часто дратувався, коли не міг відшукати потрібний том.

Також я була переконана, що одночасно писати докторську дисертацію з фізики і перекладати сімейну сагу Моріо Кіта "Родина Ніре" - це нормально (до речі, перший переклад цього роману у світі був саме українською у виконанні Івана Дзюба, якому значно пізніше вдалося особисто зустрітися з автором і ця зустріч була неймовірною подією й щастям для обох). Я знала, що можна роками не їздити на відпочинок у відпустку, бо коли нікого немає і в квартирі тиша, то краще працюється.

А якщо вже так стається, що з'явився вільний час, то найкращим рішенням є просто… почати вивчати ще одну іноземну мову. Пам'ятаю як несамовито я ревнувала татову увагу до далекої, загадкової і недосяжної, як мені здавалося, планети - Японії. У періоди гострого авралу перед здачею перекладу у видавництво тато змушений був друкувати вночі, а моє ліжко від нього відділяла ширма.

 
Івана Дзюб з дочкою Ольгою, 1971 рік

Я так хотіла бути поряд з ним, що зробила у ширмі шпаринку, через яку спостерігала як він працює. Як не дивно, агресивне клацання друкарської машинки мене зовсім не дратувало, а навпаки, заспокоювало і діяло як колискова.

Для мене він завжди залишався передусім татом, хоча змалечку я й розуміла, що він у мене особливий. Десять років тато з терпінням стоїка будив мене, войовничого сплюха, під позивні "Голосу Америки" або "Радіо Свобода", годував і відправляв у ненависну школу з незмінним напучуванням: "Тримайся!". "За що триматися?", - агресивно запитувала я у відповідь.

А ще я вдячна татові за те, що він - фізик-теоретик - на моє максималістське запитання - чи є Бог?, завжди відповідав: "А хто ж цей прекрасний світ вигадав?", чим заганяв мене в глухий кут і таким чином рятував від руйнівного матеріалістичного атеїзму. Через багато років я зрозуміла, що саме я вкладаю у слово "тримайся", коли кажу його вже власній дитині, і наскільки важливою є віра для слабкого й недосконалого витвору природи - людини.

Ніколи в нашій родині не виникало запитань з приводу того, що на останні гроші сімейного бюджету в "Іноземній книзі" на тоді ще Червоноармійській вулиці в Києві батько купував, наприклад, фотоальбом, присвячений мистецтву японських садів або ж ікебани, і тішився як дитина.

Мама до його праці ставилася архісерйозно, розуміючи, що, будучи невиїзним, він тільки таким чином міг візуалізовувати сюжет і якісно перекладати літературу недосяжної країни. Прожити 65 років пліч-о-пліч з неординарним чоловіком – це не поле перейти…

 
Іван Дзюб з дружиною Вірою, 2022 рік

Існують твори літературного доробку людства, переклад яких стає мірилом присутності народу у світовому культурному контексті. Таким був, наприклад, переклад "Декамерона" Джованні Боккаччо у бравурному виконанні Миколи Лукаша.

До речі, свого часу татові замовили порівняти цей "крамольний" переклад з оригіналом і на обговоренні у Спілці письменників він аргументовано довів бездоганність Лукашевого шедевру, чим лише підтвердив свою власну неблагонадійність.

Роман Мурасакі Сікібу "Повість про Ґендзі" є саме таким знаковим, стрижневим твором не лише японської, а й світової літератури. На думку багатьох дослідників, це перший в історії психологічний роман, який так чи інакше вплинув на розвиток літератури багатьох народів. Цікаво, що роман складається з п'ятдесяти чотирьох розділів, в ньому зображено чотириста дійових осіб, а до оповіді вишукано вплетено вісімсот танка.

Хто ж вона, ця непересічна, загадкова і, безумовно, талановита авторка, твір якої про життя японської аристократії епохи Хейан й через тисячоліття не дає спокою літературознавцям, мистецтвознавцям та, звісно, читачам в усьому світі. До нас не дійшло її справжнє ім'я.

Мурасакі – це ім'я однієї з героїнь роману, а Сікібу - ранг її батька. Вона з'явилася на світ у доволі знаній аристократичній родині. Своєю ґрунтовною освітою Мурасакі (все ж таки будемо називати її так) завдячує батькові, який навчав її разом з братом. Батько був так вражений її здібностями, що щиро шкодував, що вона не народилася хлопчиком.

Життя Мурасакі проходило за звичним передбачуваним сценарієм для дівчини зі знатної японської родини - одруження з вдвічі старшим чоловіком, народження дитини. Але й тяжкі удари долі не забарилися. Спочатку помер чоловік, а згодом від епідемії помирає дев'ятирічна дочка.

 

ПІДВІСНИЙ СУВІЙ КІНЦЯ XVI - ПОЧАТКУ XVII СТОЛІТТЯ,
НАПИСАНИЙ ЧОРНИЛОМ І СУСАЛЬНИМ ЗОЛОТОМ,
ЩО ІЛЮСТРУЄ СЦЕНУ З ҐЕНДЗІ

У цей час впливовий представник аристократичного клану Фудзівара но Мішінага шукає для своєї одинадцятирічної дочки Соші, яку вирішив видати заміж за спадкоємця імператорського трону, придворну даму, що б займалася її освітою й вихованням. Його вибір зупинився на пані Мурасакі, для якої ця місія стала дуже почесною й відповідальною.

Під враженням від нового для неї світу вищої аристократії вона почала писати свій унікальний твір Ґендзі Моноґатарі (Повість про Ґендзі) - оповідь про Блискучого Принца, придворні інтриги, любовні перипетії, про красу і швидкоплинність життя, про вчинки і наслідки, які за ними настають.

Моноґатарі умовно можна прирівняти до так званої жіночої літератури, тобто, з точки зору чоловіків, текстів несерйозних, легковажних і поверхових. Але це, знову ж таки, умовно. Пані Мурасакі запропонувала своїм благородним читачам і, передусім, читачкам, високохудожній твір із захоплюючим сюжетом, яскравим головним героєм, твір, в якому переплелися зради і кохання, неземна краса і підступність, ба навіть викрадення і вбивства.

Вважається, що повість з'являлася на світ поступово, як серіал, протягом, за однією з версій, чотирьох, а за іншою - дванадцяти років. Кожен розділ багаторазово переписувався, тиражувався і, сувій за сувоєм, потрапляв до вдячних читачів.

Твір набув неабиякої популярності серед еліти японського суспільства, тоді як простий люд Японії 11-го століття епохи Хеян про його існування звісно не мав ані гадки. Для самотньої ж авторки написання роману стало певним психологічним порятунком, улюбленим дітищем, яке знову надавало сенсу її життю.

Тож можна собі уявити розпач пані Мурасакі, коли оригінальний рукопис твору був викрадений з покоїв за наказом її працедавця, всемогутнього Фудзівари но Мішінаги, який не на жарт злякався суспільного впливу історії про Ґендзі. Твір зберігся лише завдяки вручну переписаним копіям, що пізніше стало приводом для сумнівів у його автентичності.

Феномен цієї жінки та її неймовірного роману, навіть попри те, що ми не знаємо її справжнього імені, що не зберігся автограф твору, а перший відомий портрет авторки з'явився лише через двісті років після її смерті, полягає у самому тексті, який вплинув на всі без винятку сфери формування унікального японського характеру.

 

Читати роман можна з різним настроєм, розглядаючи його як джерело інформації про естетику, побут, гастрономію, історію костюму, каліграфію та багато інших особливостей японської культури.

Велика увага у творі приділяється деталям, які мали значення у тодішньому японському світі, насамперед для жінок: одяг, вміння грати на музичних інструментах, зовнішність (вибілене обличчя, довге лискуче волосся, зачорнені зуби), мистецтво ікебани.

Або ж, скажімо, важливість епістолярного стилю у комунікації: каліграфія, якість і колір паперу, його аромат – кожна деталь мала своє значення та свій зміст і, водночас, свідчила про освіту і естетичне виховання авторки листа.

Взагалі цей роман, попри те, що він присвячений блискучому і неперевершеному чоловікові, насправді, на мою думку, є романом про жінок, про їхнє намагання відвоювати для себе в консервативно-чоловічому світі хоча б крихту свободи.

Для затиснутих у чотирьох стінах японських аристократок променем світла була зміна пір року, бо це давало їм можливість поміняти кольори багатошарового одягу так, щоб вони були в гармонії з кольорами навколишньої природи. Хоча ця природа часто густо обмежувалась власним садом – єдиним місцем, куди жінка могла відносно безперешкодно вийти з дому.

Тому справжньою подією для них були світські чи релігійні свята, які давали рідкісну можливість виїхати за межі дому, нехай і через завішане вікно, але побачити світ, інших людей, в тому числі вельмож, про яких пліткують і якими захоплюються.

Яскраво ілюструє жіночу долю того часу мудрування одного з багатьох героїв роману монаха Ріссі: "Жінки, легко впадаючи в оману, зазнають суворого покарання - повторного відродження в жіночому вигляді й блукання серед вічного мороку". Тобто, з точки зору тогочасного японського суспільства, народитися в наступному житті, скажімо, песиком почесніше, ніж знову бути жінкою. Ось так.

Пізніше ці часи зміняться феодальною різнею, самурайськими подвигами і злочинами, а жінки в результаті взагалі сховаються за пічку. Але минуть століття і феномен "Повісті про Ґендзі" повернеться й відродиться у мистецтві, ментальності, характері й, звісно, мові японців.

Я перечитала та переслухала усі доступні статті та подкасти англомовних японістів, присвячені "Повісті про Ґендзі". Однією з головних тем дискусій серед них досі залишається питання авторства твору. Версій і запитань безліч. Чи справді це могла написати жінка - безправне й безсловесне у ті часи створіння? Або ж, чи справді це писала одна людина, оскільки в різних частинах тексту міняється настрій і ритміка, з'являються як песимістичні, так і моралізаторські сентенції.

Як людина, якій пощастило не просто прочитати твір, а й глибоко зануритись, майже втонути у ньому, можу з впевненістю сказати - так, він написаний мудрою, лояльною до владної еліти та по-жіночому тонко іронічною дамою. Так делікатно тролити недосяжних, блискучих і неперевершених хазяїв життя і, водночас, з повагою і співчуттям прописувати яскраві жіночі образи, могла тільки жінка.

Хіба міг чоловік тієї епохи вкласти такі слова в уста прекрасної і мудрої Мурасакі - ідеальної героїні трагічної долі, якій авторка завдячує своїм ім'ям:

"Зрештою, хіба є на світі істоти, нещасніші за жінок? Вони живуть замкнуто, обмежені чотирма стінами дому, змушені стримувати свої почуття, вдаючи, ніби не розуміють краси речей, ніби не відчувають зворушення і подиву під час мистецьких розваг, що присвячені кожній порі року. Тож хіба можуть вони радіти життю і відволікатися від сумних думок про його зрадливу мінливість?

Якщо ж вважати жінок взагалі нездатними проникнути в суть речей, то хіба не викликають співчуття батьки, які часом докладають так багато зусиль до їхнього виховання? Водночас, а чи не безглуздо ховати в глибині душі почуття, наче Мовчазний принц, про якого згадують монахи у своїх повчальних притчах, вперто мовчати, навіть розрізняючи, що добре, а що погано? Як у житті дотримуватися золотої середини?".

Що ж стосується зміни настрою та ноток песимізму у творі, то це лише результат дорослішання та життєвого досвіду авторки, усвідомлення нею марноти життя (адже роман писався, вочевидь, понад десять років).

Прикладом абсолютної засадничості цього твору для формування японського світу в усіх його проявах, як на мене, є те, що обидва японські лауреати Нобелівської премії з літератури так чи інакше рефлексували щодо значення роману у своїх нобелівських промовах.

Перший з них, мій улюблений Ясунарі Кавабата, лауреат Нобеля 1968 року, наголосив на тяглості й нерозривному зв'язку японського сьогодення з естетикою й філософією "Ґендзі Моноґатарі".

 
Ясунарі Кавабата

Натомість нобелівський лауреат 1994 року Кендзабуро Ое, ставлення якого до жінок було, м'яко кажучи, критичним, ніби полемізуючи з попередником, переконував, що японська література має відірватися від, на його думку, застарілої естетичності та спостережливості, модернізуватися і рвонути до гострої рефлексії та дієвості.

 
Кендзабуро Ое

Тим не менш, суспільний дискурс навколо значення цього твору в Японії триває і, власне, ніколи не припинявся. У 2008 році з ініціативи японської монахині та шанувальниці Мурасакі Сікубу, відомої письменниці та громадської активістки Харумі Сетоучі відбулися заходи з відзначення тисячоліття з часу написання "Повісті про Ґендзі".

Вони ще раз підтвердили, що для японського жіноцтва, включно з тими, з ким мені довелося поспілкуватися особисто, цей твір продовжує залишатися актуальним й мотивуючим. І сьогодні японські жінки віднаходять у ньому стимул і силу жити не за звичними патріархальними традиціями, а за власним сценарієм - якщо Мурасакі Сікібу у ті часи змогла, то я зараз і поготів зможу.

Так склалося, що коли у 2015 році Іван Дзюб, попри втому, вік, хвороби й сумніви, керуючись своїм одвічним "хто, як не я", таки вирішив перекладати "Повість", я була далеко. Перші розділи, які він мені надсилав, стали для нас з татом додатковою ниточкою спілкування і, водночас, затягли мене у цей неймовірний текст.

Щоб не бути пасивним читачем і якось самохіть долучитися до процесу, я взяла на себе роль трохи редакторки і трохи коректорки, але передусім почесну роль першої читачки. Моя місія полягала у фільтруванні тексту з точки зору читача. Я читала його вголос, уявляючи, як би він звучав в аудіо версії, і захоплювалася бравурністю татового перекладу, причому не тільки його прозової, а й поетичної складової. Тому підпис на другому томі для мене є особливо дорогим.

 

У батька зібрані всі можливі переклади "Повісті про Ґендзі". Але вони завжди були для нього лише мотивацією йти своїм шляхом. Звісно, він з великою повагою ставився до колег з інших країн, але водночас був до них досить критичним.

Як на мене, йому вдалося якнайточніше передати як дух, так і форму твору, в тому числі й впоратися з, мабуть, найскладнішим завданням – зберегти лаконічність і виваженість, властиві японській мові.

Тепер український читач має свій оригінальний переклад "Повісті", з чим я нас усіх щиро вітаю. Переконана, що це подія для України, для Японії і для українсько-японських відносин. Увійшовши до ексклюзивного клубу тих країн, які мають "Повість про Гендзі" своєю мовою, ми ще раз довели, що є суб'єктом світової культури, невід'ємною складовою глобальних культурних процесів.

І нехай появу цього перекладу у нас помітили поки що одиниці, важливо, що він не залишився непоміченим у світі, в тому числі в Японії. До речі, зусилля Івана Дзюба з популяризації японської літератури тамтешній уряд відзначив ще п'ятнадцять років тому, нагородивши його одним з найпрестижніших в Японії орденів – Орденом Вранішнього Сонця.

 
Орден Вранішнього Сонця

Війна, розв'язана росією, забрала тисячі життів і зруйнувала мільйони доль. Вона втрутилася в усі сфери нашого життя, в тому числі в культуру й, зокрема, книговидавництво. Проте я рада, що, хоча й із затримкою на рік, але всі три томи "Повісті про Гендзі" вже можна знайти на полицях книгарень.

Усвідомлення цього є неймовірною підтримкою для автора перекладу, який у свої 88 продовжує працювати і активно цікавитися японськими літературними новинками. Бальзамом на душу вихід третього тому став і для мене. Я надзвичайно щаслива, що була свідком титанічного процесу народження цього перекладу, тією, хто час від часу не давав батькові опускати руки, вимагаючи продовження оповіді.

Одна лише думка про те, що цей культуротворчий і, не побоюся цього слова, державотворчий японський твір перекладений моїм батьком, розчулює мене не менше, ніж відому британську історикиню Аманду Форман, яка у своєму фільмі "The Ascent of Woman" розрюмсалась, коли їй випала нагода доторкнутися до каламаря, що його нібито використовувала Мурасакі Сікібу, пишучи свій роман. Мимоволі тут пригадуються слова однієї з його героїнь:

"Чомусь ніколи досі

Так не траплялося,

Щоб раніше за мене сльози

Вирушили у дорогу".

А Іван Дзюб, попри вік і всі недуги, вперто чекає нашої Перемоги. А коли я розкисаю, він мене, без краплі сумніву, запевняє, що інакше й бути не може, бо на землі, у небі та з Небес нас захищають такі Герої, що жодному іншому народові й не снилось. 

Гарвардські студії Омеляна Пріцака… під кутом зору КГБ УССР

Професор Гамбурзького, Вашингтонського, Гарвардського, Київського університетів, засновник і перший директор Українського наукового інституту в Гарварді, сходознавець зі світовим ім'ям, знавець півсотні мов, дослідник давньої історії України, зокрема джерельної бази, яка свідчила про осібні витоки української державності і про українські терени як центр державотворення. Саме послідовний україноцентризм Омеляна Пріцака став головною причиною прискіпливої уваги до його постаті КГБ УССР.

Фундаменти палацу Кирила Розумовського. Історична довідка об'єкта культурної спадщини

В результаті обстежень залишків мурувань XVIII ст. в садибі по вул. Івана Мазепи у Києві, з’ясувалося, що під руїнами будівлі кінця ХІХ ст. збереглися фундаменти та підвали київського палацу останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Цю пам’ятку ще в 30-х роках минулого століття вважали беззворотньо втраченою. Я терміново виготовив історичну довідку, за якою Департамент охорони культурної спадщини КМДА мав би внести фундаменти палацу Кирила Розумовського до переліку щойновиявлених об’єктів культурної спадщини. Однак Департамент відхилив довідку і правоохоронного статусу об'єкту не надав.

Хрест Симона Петлюри – капеланам Армії УНР

У червні 1944-го в Рівненському рибтресті в одній із шухляд столу працівники знайшли дві грамоти до Хреста Симона Петлюри. Цупкі аркуші бланків із тризубом, оригінальною печаткою червоного кольору та фразою "Іменем Української Народної Республіки…" не могли не привернути увагу й не насторожити.

Військовий цвинтар у Львові. Що стало предметом суперечки

Львів майже щодня прощається із загиблими захисниками. На Марсовому полі вже поховані близько 800 Героїв, які віддали своє життя у російсько-українській війні. Це місце стало символом відваги й самопожертви, що нагадує про високу плату за свободу. У Львівській міськраді оголосили конкурс та обрали проєкт військового цвинтаря, який має стати місцем "сили та спокою". Натомість у місті почалися жваві суперечки щодо вибору проєкту-переможця.