"Велич і ницість. Історія про Черчилля, його родину та спротив під час лондонського бліцу"

За останні 4-5 років на українському книжковому ринку з`явився з десяток книг про найвидатнішого, на думку самих мешканців Туманного Альбіону, британця всіх часів – Вінстона Черчилля. Від видання для дітей до монументальної біографії авторства Мартіна Гілберта. Навіть кількість україномовних видань (що вже казати про англомовний світ) про прем`єр-міністра, котрий привів свою країну до перемоги в Другій світовій війні, спонукає декого ставити питання – а що ще можна написати про Черчилля? Ерік Ларсон своїм прикладом показує, що і можна, і потрібно

"У рейдах був такий парадокс: імовірність загибелі конкретної особи конкретної ночі була невисока, але ймовірність того, що десь у Лондоні хтось загине, становила 100%. Єдиною запорукою безпеки був щасливий випадок. Одного маленького хлопчика спитали, ким він хоче стати, коли виросте – пожежником, пілотом тощо, на що він відповів: "Живим"".

 

Видаючи на початку 2020 року у США книгу "Велич і ницість", присвячену першому – і найважчому – року прем`єрства Черчилля (травень 1940 – травень 1941), Ерік Ларсон і гадки не мав, наскільки вона буде актуальною для українських реалій 2022-го. Текст про щось, що давно, принаймні у Європі, стало минулим – масовані бомбардування міст, цинічні атаки на цивільних і, перш за все, намагання новітніх послідовників нацизму – рашистів – силою нав`язати іншим власний "новий порядок" – усе сьогодні сприймається не як цікава історична розвідка, а як повсякденна реальність. Так не повинно бути. Але історія, як бачимо, далеко не завжди йде прямо в напрямку прогресу.

Навіть якщо на короткий час абстрагуватись від паралелей із сьогоденням, "Велич і ницість" не є просто черговою оповіддю про те, який Черчилль молодець. Ба більше, дослідження Ларсона – а це ґрунтовна праця, що опирається на безліч джерел – далеко не тільки про сера Вінстона. Хоча йому й відведена центральна роль в оповіді, та не набагато менш важливими героями книги є близьке оточення прем`єра – діти, дружина, військові та цивільні посадовці найвищого рангу, особистий секретар тощо. Їхні листи, щоденники і т.п. з одного боку демонструють погляд "збоку" на постать Черчилля, а з іншого – значно краще за традиційні його біографії розкривають епоху.

У цьому контексті слід виділити ще одного ключового героя книги – звичайних британців. Як їм, перш за все лондонцям, жилось, коли ніч за ніччю, місяць за місяцем на них падали бомби Люфтваффе? Як вони знаходили наснагу не занепадати духом і продовжувати жити, працювати і навіть, за можливості, розважатись у місті, де ледь не щодня гинули люди? І, звісно ж, яку роль у надиханні співгромадян на безнадійний, принаймні станом на 1940 рік, опір відігравала постать Вінстона Черчилля? На ці питання Ерік Ларсон дає панорамну й детальну відповідь. Це той випадок, коли підзаголовок книги "Історія про Черчилля, його родину та спротив під час лондонського бліцу" цілковито себе виправдовує.

Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію

Характерна риса книги – перепади сюжетів та настрою. Однієї миті читаємо про глобальні військові та історичні рішення, які доводиться приймати Черчиллю. Іншої – як його особистий секретар Джон Колвілл поміж бомбардувань Лондона і безлічі справ намагається побороти кохання до дівчини, котра не відповідає йому взаємністю. В одному розділі Ерік Ларсон змальовує моторошну картину чергового масованого бомбардування Лондона, а вже в наступному – як дружина Черчилля Клементина намагається переконати 18-річну доньку бодай відтермінувати заручини з хлопцем, якого вона знає заледве місяць і який для юної Мері Черчилль взагалі став першим досвідом закоханості. І так протягом всієї книги. Хід безумовно успішний, адже завдяки ньому читаємо не про "бронзових ідолів", а бачимо на сторінках книги живих людей, які переживають найрізноманітніші емоції – від радісного піднесення до митей слабкості та розпачу. Навіть Черчилль.

Ерік Ларсон звернув увагу на деякі аспекти, що зазвичай оминали біографи Черчилля. Як прем`єр-міністру вдавалось в умовах строго нормування продуктів і товарів по свій країні отримувати дозвіл на улюблені сигари, шампанське чи страви? Як відповідна державна служба намагалась вести строгий облік всіх страв і напоїв, що подавались на влаштовуваних Черчиллем регулярних прийомах для високих гостей у резиденції прем`єр-міністрів – Чекерсі? Як звичайне обробляння фермером власного поля поруч із Чекерсом ледь не звело нанівець всі засоби маскування резиденції від ймовірних авіаударів? Здавалось би, такі питання аж ніяк не найважливіші. Але відповідаючи на них, автор зробив оповідь куди яскравішою і легшою для сприйняття.

 

Стиль оповіді – окремий плюс книги. Ерік Ларсон зумів загорнути вивчення тисяч позицій джерел і літератури в обгортку ледь не кінематографічної повісті. Чудовий приклад того, як пропонувати історію для широкого кола читачів. Тішить, що й дехто з українських істориків також вже опанував таке вміння. В автора цих рядків під час читання неодноразово в умі виникали порівняння з "Останньою імперією" Сергія Плохія – така ж науково вивірена і стилістично легка, майже художня оповідь.

На сторінках "Величі і ницості" автор показує моральні дилеми, деякі з них актуальні і для наших нинішніх реалій. Наприклад, чи можна проводити час за танцями та розвагами поки триває війна? Питання складне, багатогранне, а відповідь на нього залежить від нюансів. Його задавала собі й юна Мері Черчилль. 8 березня 1941 року вона відвідувала щорічний бал королеви Шарлотти, після якого в компанії друзів планувала провести ніч за танцями в популярному клубі "Кафе де Парі". Ще під час балу пролунав сигнал повітряної тривоги – на той момент настільки буденна подія, що на це мало хто звернув увагу. Не звернули її й Мері та завсідники "Кафе де Парі". Та якщо доньці Черчилля це зійшло з рук, то гостям клубу – ні. Коли Мері з друзями після балу прибули в район "Кафе де Парі", то шлях їм перекрила поліція, пожежні та цивільна оборона. Не знаючи що трапилось, Мері з друзями провели ніч в іншому клубі.

Черчилль-політик і Орвел-письменник: дивовижні схожості двох культових особистостей

У розпал танців Мері дізналась про причину недопуску їх компанії в "Кафе де Парі" – у заклад влучила німецька бомба, забравши життя тридцяти чотирьох людей і поранивши ще вісімдесят. Її емоції для багатьох українських читачів перегукуватимуться із власними: ""На вечірці було так весело [...] аж ось зненацька нам здалося, що це все неправильно і взагалі блюзнірство", – написала Мері у щоденнику. дотепер їй здавалося, що зенітні гармати, їхні екіпажі та віддалені звуки і спалахи – це десь далеко, за межами щоденного життя. [...] Один друг з її компанії, Том Шонессі, спробував поглянути на цю трагедію під іншим кутом: "Якби люди, які загинули в "Кафе", зненацька повернулися й побачили нас усіх тут, вони сказали б: "Грайте музики, Не зупиняйся, Лондоне"". Так вони і вчинили: танцювали, сміялися й жартували аж до пів на сьому недільного ранку".

Ледь не кожна згадка Черчилля в нинішній Україні загрожує накликати порівняння сера Вінстона з Володимиром Зеленським. Спокуса вкрай велика, але залишмо її для іншої оказії. Наразі обмежимось ремаркою, що на Даунінг-Стріт, 10 та в Чекерсі "Мівіну" не запарювали, а критика уряду і особисто лідера держави в пресі чи на парламентській трибуні не сприймалась суспільством чи самою владою як табу. І хоча нацистський міністр пропаганди Йозеф Ґеббельс і намагався використовувати британську свободу слова для роздмухування недовіри до такого ненависного в Німеччині Черчилля, він зазнав фіаско.

При знайомстві з книгою Еріка Ларсона український читач на фрагментах про руйнівні удари Люфтваффе по британських містах точно уявлятиме собі на місці Лондона Маріуполь, замість Ковентрі чи Плімута – Салтівку, Бахмут чи інші міста чи їх райони, понівечені російськими військами. Останні "перевершили" німецьку авіацію часів Лондонського "бліцу". За 1940 і 1941 роки по всьому Об`єднаному Королівстві – включно з Лондоном – від бомбардувань Люфтваффе загинуло 44 652 особи, ще 52 370 зазнали поранень. Серед загиблих було 5626 дітей.

Ми наразі не знаємо точних чисел. Та, на жаль, є всі підстави вважати, що в одному лиш Маріуполі загинуло більше мирних мешканців, ніж у всій Британії за наведений час. Читаючи про загиблих українських чоловіків, жінок і дітей, про зруйновані міста та поламані долі тисяч і тисяч наших співгромадян, а потім знайомлячись із стражданнями лондонців чи мешканців інших британських міст під час німецьких авіаударів закрадається одна морально неоднозначна думка. Думка про те, що нам тепер дуже легко зрозуміти, чому, коли хід війни змінився і в 1944-1945 роках вже британська та американська авіація стирала із лиця землі німецькі міста, британці не надто печалились долею мешканців Гамбурга, Берліна чи Дрездена. Бо так спокусливо на їх місці уявити Москву, Петербург чи Бєлґород.

Вихід українського видання "Велич і ницість. Історія про Черчилля, його родину та спротив під час лондонського бліцу" вкрай доречний. По-перше, тому що це просто якісна, емоційна та яскрава історична оповідь один із визначальних моментів не лише британської, а й європейської та світової історії, а про роль Черчилля і говорити зайве. По-друге, і це найважливіше, праця Еріка Ларсона демонструє навіть тим, хто досі не розумів засадничої речі. Що історія – це не лише про давноминулі часи й нікому не потрібні дати й імена, а й про вивчені та невивчені уроки, про боротьбу за власні цінності та виживання перед лицем страшної загрози.

"На Святвечір [1941] Черчилль із Рузвельтом, який стояв поряд із ним в ортезах для ніг, звернулися з Південного портика Білого дому до тридцятитисячного натовпу, який прийшов подивитися, як запалюють національну ялинку [...] Він [Черчилль] сказав про це "дивне Різдво" і про те, як важливо його зберегти, неначе острів посеред бурі. "Нехай для дітей цей вечір буде сповнений сміху й веселощів, – сказав Черчилль. – Нехай вони весело бавляться з подарунками Санта-Клауса. нехай ми, дорослі, також уповні відчуємо їх безмежну втіху... – Потім тембр його голосу раптом знизився до глибокого грізного гарчання: – перш ніж повернутися до своїх жорстоких обов`язків і страшного року, який чекає попереду. Хай буде так! Ціною наших жертв і відваги в цих дітей не вкрадуть їхній спадок, їм не відмовлять у праві жити у вільному й порядному світі"".

Дев’ять імен: репресована свобода

Народи Балтії у 1918-1920 рр. зуміли здобути та захистити незалежність. У Литві, Латвії та Естонії утворилися національні держави. Втім, у 1940 р. після окупації балтійських держав Червоною армією, між жорна радянських репресій потрапили представники усіх груп політичних еліт трьох країн, без різниці, якою була їхня попередня орієнтація – демократична чи вождистська.

Член РУП Дідковський – організатор Уралу

Він народився в Житомирі. Закінчивсь кадетський корпус в Києві. Друкував українські видання в Петербурзі. Повернувся в Україну для розгортання РУП. Закінчив університет в Женеві. Партизанив на Уралі, який вже добре пізнав. Саме він прийняв і поселив царську родину в Єкатеринбурзі, яка у подальшому була розстріляна. Його ім’я носить гора – одна з трьох найвищих на Уралі.

Данило Скоропадський. "Валет" у колоді карт МГБ СССР

"33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України", - так наприкінці 1930-х років писали у пресі про гетьманича Данила Скоропадського після його поїздки до США та Канади за дорученням батька. З 1941 року син Павла Скоропадського став об'єктом уваги радянських спецслужб під оперативним псевдо "Валет".

Життя на війні та поза нею. Уривок з книги Івана Гоменюка "Мурашник. Нотатки на манжетах історії..."

Багато науковців називають Першу світову війною технологій. Справді, безліч технічних новинок і новацій випробовувалися саме тут. Зросла роль авіації, яку раніше воєначальники вважали дорогою й непотрібною розвагою. Авіатори були потрібні для розвідки та спостереження, набувала поширення бомбардувальна авіація, а повітряні бої вже не були дивиною навіть на Східному фронті.