Бої Болбочана та теренах сучасної Брянщини
Влітку 1918 року 2-й Запорозький полк на чолі із підполковником Петром Болбочаном отримав наказ на передислокацію. З ділянки кордону на Слобожанщині до кордону на Чернігівщині. В Стародубський повіт, який сьогодні є частиною Брянської області. Полк Болбочана мав посилити три саксонські полки німецької 47-ї ландверної дивізії (фактично – тероборони) 41-го резервного корпусу генерала Гронау. Цей корпус прикривав сотні кілометрів нейтральної смуги тодішнього українсько-російського кордону.
Влітку 1918 року 2-й Запорозький полк на чолі із підполковником Петром Болбочаном отримав наказ на передислокацію. З ділянки кордону на Слобожанщині до кордону на Чернігівщині. В Стародубський повіт, який сьогодні є частиною Брянської області. Полк Болбочана мав посилити три саксонські полки німецької 47-ї ландверної дивізії (фактично – тероборони) 41-го резервного корпусу генерала Гронау. Цей корпус прикривав сотні кілометрів нейтральної смуги тодішнього українсько-російського кордону.
Щодо того, коли відбувся переїзд полку Болбочана на Стародубщину було кілька версії. Сотник Анатоль Тарнавський, згадував, що це сталось "через півтора місяця кордонної служби" на Воронежчині. Сотник Никифор Авраменко згадував: "у кінці липня 2-й Запорозький піший полк із двома батареями скеровано на Чернігівщину". А легендарний полковник Петро Дяченко датував переміщення пізнішим терміном: "у кінці вересня полк переїхав на Чернігівщину". Насправді, 2-й Запорозький полк прибув на Чернігівщину 25 серпня 1918 року.
Переїзд відбувся у "послабленому" складі. Напередодні полк залишила група із 200 офіцерів-росіян, які з початку 1918 року брали участі у боях за Київ та в поході на Крим. Після звільнення України від більшовиків для них війна закінчилась і вони поїхали на Дон, де більшовики не змогли захопити владу. "Прощаючись, дали слово честі ніколи, в ніяких обставинах не битись із нами" і "в пізніших трагічних хвилях слова додержали" – згадував сотник Авраменко.
Можливо саме їх мав на увазі генерал Всеволод Петрів в своїх спогадах. Описуючи зміни в корпусі генерала Натієва, які настали після перевороту гетьмана Скоропадського, він відзначив: "у 2-му Запоріжському полку (бувшому Республіканському) сам Болбочан роззброїв дві сотні за те, що не присягнули гетьманові". Окрім цього багато козаків-запорожців влітку 1918 року залишили військову службу з причини формального завершення війни із московщиною.
За твердженнями сотника Степана Цапа полк прибув на Чернігівщину в бойовому складі 5000 козаків. В складі 16 піших, однієї кінної, технічної, самокатної (велосипедної) сотень. З ними були також дві батареї 1-го Запорозького гарматного полку, одну з яких очолював легендарний учасник бою під Крутами Семен Лощенко. Чисельність ця завищена принаймні вдвічі.
За спогадами сотника Івана Андруха сотні були некомплектними – по 50-90 козаків. Сотник Никифор Авраменко згадував подібно, що в кожному з чотирьох куренів полку було не менше як по 350 козаків. І після боїв на Чернігівщині полк "лічив не менше 1500 багнетів і шабель".
Зона відповідальності Болбочана на Стародубщині
Запорожців виставлено на державному кордоні в районі міста Стародуб. На ділянці до 100 кілометрів в південно-східному напрямку, до річки Десна на півночі сучасної Чернігівської області. "Залізницею полк переїхав до ст. Семенівка, звідки згідно з наказом, перейшов похідним ладом до м. Воронок" – згадував сотник Анатоль Тарнавський. Семенівка – донедавна райцентр на Чернігівщині. Воронок – тепер село Стародубського району Брянської області.
"Штаб полку, кінна сотня, сотня зв'язку із самокатчиками, резервна команда 4-х кулеметів, господарча частина і комендантська група розмістились у посаді Воронок" – писав Авраменко.
Посад – це аналог терміну слобода. Сотник Тарнавський згадував, що у Воронку базувалась також "учебна сотня", а господарську частину називав постачанням. Завідував господаркою полковник Сергій Василів, якому згодом в Бердичеві більшовицька кіннота перерубала горло (опісля довго жив із срібною трубкою, помер у 1923 в таборі інтернованих у Польщі).
За спогадами Іван Андруха в полку, окрім чотирьох куренів, було ще дві кулеметні сотні, інженерна сотня та сотня пішої розвідки. "Взірцева під кожним взглядом" остання сотня вся була у сталевих шоломах та сформована частково із галичан. За спогадами Івана Дубового основу розвідників творили лубенські семінаристи, "під командою сотн. Проскурні". В якості підстаршини (сержанта) другої чоти кінної сотні полку прибув у Воронок і Петро Дяченко, який згодом розгорне цю сотню в легендарний полк "Чорні запорожці".
Дяченко згадував, що "піші курені несли охорону вздовж кордону, змінивши німців". Чотири піхотні курені полку, тобто батальйони, розташувались на визначеній лінії. І-й – Республіканський, створений безпосередньо Болбочаном, – в околицях Десни, на теренах сьогоднішньої Новгород-Сіверської громади. II-й – Волонтерський, майбутній Мазепинський полк, та III-й – Стрілецький, майбутній корпус Січових Стрільців, – стояли вже на теренах сучасної Брянщини. IV-й – Наливайківсько-Богунівський (згодом знову розгорнеться в два полки) – в південних околицях Стародуба.
Після відходу росіян із полку, ще перед виходом на Чернігівщину, відбулись кадрові ротації серед старшин. І-й курінь очолив Михайло Зелінський (Зілинський), II-й – Іван Дубовий. Сотні Січових стрільців розростались в окремий курінь на чолі із Романом Сушком – майбутнім співтворцем ОУН.
Колишні полки Центральної ради імені Богуна та імені Наливайка, через брак кадрів, злито в один IV-й курінь на чолі із Павлом Зельницьким. Згодом Дубовий і Сушко стали полковниками Армії УНР. Зелінського вбили білогвардійці 21 листопада 1918 року в Ромодані на Полтавщині, Зельницький пропав без вісти в першому Зимовому поході.
Муштрові сотні куренів, які в царській армії звались "строєвимі ротами", базувались у тоді прикордонних селах. Для прикладу, IV-й курінь в складі 2-х Богунівських та 2-х Наливайківських сотень зайняв село Картушине (близько 7 км. на південь від Стародуба). Обсівши ліве крило занятої запорожцями ділянки кордону. У цьому ж селі, для посилення, розміщено й гарматну батерію в понад 100 осіб і 5 старшин.
З правого і лівого боків ділянки кордону ввіреної запорожцям, стояли полки 47-ї ландверної дивізії. При штабі запорожців, для зв'язку, перебував відповідно, німецький офіцер. Немолодий вже лейтенант, поступливий і "досить симпатичний". На Стародубщині, як згадував Авраменко, "отримано перший наказ по військовій офіції Української Держави із затвердженням рангів і підвищень". Тоді ж затверджено опис полкової відзнаки, яку 14 серпня схвалив гетьман Скоропадський, а 30 вересня воєнний міністр оформив окремим наказом.
Посад Воронок, місцеве населення, контрабанда
Штаб Болбочана на Стародубщині розміщувався у чи не найбагатшому містечку цих околиць. Тут концентрувались сотні капіталів і мешкало 15 "крупних купцов". Більшість громади творили старовіри. Торгували коноплею, льоном, канатами.
"Москалі-старовіри, – згадував запорожець-галичанин Зенон Стефанів, – на ріллі зовсім не працювали, а займалися обмінною дрібною торговлею та плекали дуже багато садовини". Були в громаді і два православні священники-місіонери, які намагались навертати старовірів в свою церкву.
Сотник Никифор Авраменко твердив, що "у Воронку – людність російсько-білоруська". Були це переважно старовіри, які "релігійних обрядів, звичаїв і правил побуту стережуть пильно і держаться стисло й міцно". Як приклад наводив правило, що чужим не можна пити води із кухлика із якого п'є родина. Заборонялось курити. А жінкам і дівчатам, навіть багатших родин, не можна було одягати капелюшків.
Петро Дяченко теж зафіксував особливості місцевого населення: "як у Воронку, так і у прикордонній смузі мешкали кацапи-старовіри, які на нас спочатку дивилися кривим оком, але з часом полюбили, бо козаки не робили їм кривди".
Один із православних отців – старший віком Ростовцев – окрім місіонерської доплати до окладу мав спільний бізнес із старовірами та збудував собі великий цегляний дім. У цьому будинку запорожці зайняли увесь поверх із великим залом та розгорнули власне культурне життя.
"Закинуті в далекий куток, одрізані од широкого світу, вели ми нудне життя приграничного малого гарнізону, нудне і сіре. Старались якось скрасить свою буденщину спортовими іграми, часом концертом оркестру зі співами, танцями. Деколи улажувались вечори українознавства з лекціями історії, літератури, поезії…. На наших вечорницях бувала молодіж із місцевого населення, переважно духовного і учительства. Старовіри уділу (участі – Ред.) не брали" – згадував Авраменко.
Курені здійснювали прикордонну службу патрулюванням вздовж демаркаційної полоси шириною до 30 км. Це була нейтральна смуга, де не могло бути жодного війська і не було жодної влади (ні української, ні більшовиків). Україно-російського кордону по всій його довжині в понад 500 кілометрів тоді фактично не було. Лише оця "сіра" буферна зона. Майже кожної ночі кіннота запорожців робила засідки з метою виловлювання контрабандистів та комуністичних агентів.
"У розмовах з місцевими – писав згодом Петро Дяченко – довідалися, що цукор переносять у довгих кишках, пошитих із полотна, які обвивають навколо голого тіла". Відтак в першій же засідці затримано до 30 жінок і дівчат, яких "довелося перепросити та докладно обшукати, що дало понад 300 кг цукру". А загалом, за твердженням Авраменка, рух через кордон був дуже слабкий: "часом до родичів у близькому селі, іншим разом щось купить чи промінять".
За твердженням сотника Анатоля Тарнавського особливу увагу було наказано звертати на контрабандистів, які водночас були переважно й більшовицькими шпіонами… Служба на кордоні з кожним днем ставала складнішою. Німці, за підтримку більшовиків, палили все більше селянських осель, а "населення ставилося до українського війська зле, вважаючи його "гетьманським", і охоче допомагало більшовикам у їх розвідчій праці".
Соціальну базу більшовиків на Чернігівщині влучно описав Чернігівський губернський староста 48-річний Микола Висоцький, через три роки убитий чекістами. Його 18-ть років поспіль обирали головою ніжинського повітового земства, а також членом президії на з'їзді хліборобів в Києві (де обрано Скоропадського гетьманом).
У своєму звіті від 30 вересня 1918 року Висоцький відзначив: "загалом села, при яких є пограбовані поміщицькі економії, охоче пристають до більшовиків, а там де таких немає – вкрай невдоволені їхньою діяльністю".
Боротьба із диверсійними групами та диверсіями
"В районі Стародуба більшовицькі війська…, посилені китайцями і латишами, намагались відтіснити українські частини під командуванням Болбочана" – писало одне з київських видань у вересні 1918 року. Прихід запорожців на кордон співпав із активізацією більшовиками диверсійної роботи.
Петро Дяченко згадував: "Большевики почали провокаційні напади на наші відділи, що стояли на кордоні. Спочатку малими відділами, а потім сотнями і полками. Найчастіше нападали на 1-й курінь, проти якого стояли "землячки" – Таращанці й Богунівці".
Таращанці – це селянські партизанські відділи, які – під тиском гетьманських військ – буквально напередодні рейдом перейшли із Київшини до московщини. Богунівці – колишні вояки полку георгієвських кавалерів ім. Богуна, які в січні 1918 року перешли на бік більшовиків і яких згодом очолив Щорс. Колишні побратими останніх, які залишились вірні Центральній раді, творили тепер основу IV куреня полку Болбочана. "Богунівців" Щорса більшовики розбавили місцевими партизанськими загонами та батальйоном із Брянська.
"Ці напади І-й курінь під командою сотника [Михайла] Зілинського, що був одним із найхоробріших старшин у війську, відбивав з великими втратами для ворога" – згадував Петро Дяченко, який в складі 2-ї чоти кінної сотні був у його оперативному підпорядкуванні.
Авраменко наводив гарний приклад: "занята деревня Гремяч (сьогодні найпівнічніше село Чернігівської області. – Ред.), там 150 душ з 3 кулеметами; їх іде виганяти курінний Зелінський і сотник Гоженко з 27 козаками, і розбивають кинувшись в атаку, не дивлючись на залпи й кулеметний вогонь, і дуже багато було таких випадків".
Подібні дії IV Наливайківсько-Богунівського куреня, який восени 1918 року базувався у селі Картушине біля Стародуба, описав у своїх спогадах сотник Анатоль Тарнавський, який служив в цьому відділі: "Завданням куріня було стежити за шляхами на м. Унеча, вести розвідку в напрямках на села Дохновичі, Мішковку та Дідово, котрі були розташовані в невтральній зоні на демаркаційній лінії". Ці три села розташовані за 10 кілометрів на північний схід від Картушиного. Унеча – тепер місто-райцентр за 35 км. на північ від Стародуба.
Бойовий потенціал IV-го куреня, через епідемію грипу, був невеликим – менше 100 вояків. До прикладу, 15-та і 16-та Богунівські сотні нараховували по 25 і 30 козаків. Їм доводилось щоденно по 16 годин на добу нести вартову і розвідчу служби, відпочиваючи лише 8 годин.
"Цього складу не вистарчало на застави та сторожі на відтинку, не кажучи вже за резерви... Козаки та старшини цілий час були втомлені та напружені, бо більшовики нападали на наші сторожі та розвідку" – згадував сотник Анатоль Тарнавський.
Відтинок IV-го куреня посилювала розташована у с. Картушине батерія 3-ох гарматного складу під командою сотника Кузнеціва (загине тут таки, в бою з більшовиками). Окрім цієї сотні гармашів курінь, в разі наступу більшовиків, міг покладатись ще на скорострільні чети (кулеметні взводи), котрі були в його сотнях. 15-та сотня мала 2 "Кольти" і 3 "Левіса", 16-та сотня – 1 "Максим" та 2 "Левіса". Загалом всі сотні полку Болбочана мали по кілька кулеметів.
Сотник Никифор Авраменко згадував, що спокійне життя літа 1918 року завершилось дуже швидко. Більшовики вбили в Києві маршала Ейхгорна, командуючого союзницьким 500-тисячним німецьким контингентом, який перетворювався в окупаційний. Підірвано артилеристські склади на Печерську в Києві. Мобілізація до української армії, під впливом німців, постійно відкладалась. Селяни все більше бунтували проти німецьких каральних експедицій. Тому, писав Авраменко:
"Кінчилось і наше півсонне, нецікаве, пригнічене життя. З демаркаційної полоси один за другим наступили грабункові напади на наші приграничні села. Забиралась скотина, свині, одежа і взуття". Напади чинились вдосвіта, а грабіжники одразу зникали. А одного дня недалеко відтинку запорожців, з правого боку (104 полк ландверу), "заатаковано німецький пікет і убито трьох чи чотирьох солдат". Тоді біля села Кам'янка загинув віце-фельдфебель Шольце і один вояк ландверу. Відтак охорону зміцнено, впроваджено патрулі.
22 вересня 1918 року "Всеукраїнський" центральний воєнно-революційний комітет більшовиків звів свої розрізнені підрозділи в демаркаційній зоні – вздовж усього україно-російського кордону – у дві дивізії по чотири полки в кожній. Центральна частина 1-ї дивізії на чолі з Миколою Кропив'янським (як і Болбочан був підполковником та випускником Чугуївської піхотної школи) базувалась навпроти позицій запорожців.
Штаб розташовувався в Посудичах, а пізніше в місті Почеп. Вважається, що комісаром дивізії був Михайло Кирпонос, а начальником штабу – Сергій Петренко (обоє опісля стали радянськими генералами).
1-м полком було Червоне козацтво Примакова, 2-м – Таращанський Боженка, 3-м – зрадники-богунівці Щорса, 4-й – Новгород-Сіверський Кисіля. Загалом дивізія налічувала щонайменше 6000 бійців та 14 гармат. Червоне козацтво мало 2000 багнетів, дві сотні шабель при 8 гарматах.
Таращанці ще у вересні 1918 року – 2000 бійців піхоти, півтори сотні кінноти та 4 гармати. Штаб останнього розміщувався в м. Серединна Буда, тепер Сумської області. Богунівці, штаб яких містився в Унечі, в кінці жовтня мали 1500 піхоти, сотню кінноти і 2 гармати.
Січовики ІІІ-го куреня під командою Романа Сушка
Після роззброєння Січових Стрільців Євгена Коновальця в травні 1918 року, у зв'яку з гетьманським переворотом Скоропадського, більшість ключових старшин і вояків Болбочан прийняв до свого полку. Так, влітку того року, виник ІІІ-й курінь на чолі із Романом Сушком із загальною чисельністю в 600 вояків. Стосунки галичан-січовиків Коновальця та наддніпрянців-запорожців Болбочана заслуговують окремої дисертації, тут коротко опишу лише їхню спільну боротьбу на Стародубщині.
Командиром 1-ї сотні був Микола Загаєвич – загинув в бою під Мотовилівкою, похований в Маріїнському парку Києва. Формально це була сотня бомбометчиків і саме на її основі розгорнуто курінь січовиків. 2-гу сотню (в полку – 3-тя кулеметна ватага) очолював Іван Андрух – розстріляний чекістами, як провідник УВО в Києві у 1921 році. 3-тю сотню (офіційна її назва в полку – 10-та) вів Іван Рогульський – останній комендант УВО в совєцькій Україні. 4-тою сотнею командував Василь Кучабський – помер в соціалістичній Німеччині. Усі вихованці Пласту.
Була і кулеметна сотня (2-га скорострільна ватага полку), яку очолював Михайло Турок – загинув разом із отаманами Холодного Яру під час повстання в Лук'янівській в'язниці в лютому 1923 року. В курені служили легендарний Федір Черник, а також організатор і командир кінноти Корпусу Січових Стрільців Франц Борис.
Герой січневих боїв 1918 року в Києві хорунжий Іван Вирвич (Вирвіч), згодом поручник. Командири-кулеметники Василь Глова та Петро Сагайдачний. Сотник Авраменко оцінював їх так: "добрі то були, дисципліновані, хоробрі вояки, високої моралі, жертвенні патріоти, свідомі цілі й обов'язку".
16-літній доброволець із Галичини січовик-запорожець Зенон Стефанів згадував: "Служба була затяжка… бо випадала щодругу добу; крім того, треба було будувати телефон.[онні] лінії і до поодиноких застав, де дижурували вже телефоністи із сотень, яких ми доривочно приучували". І далі: "На границі не було спокійно. Часто нападали большевицькі диверсійні банди до місцевостей, положених у невтральнім пасі. Курінь кілька разів робив випади та проганяв банди за Десну. Одним словом, курінь був так якби на фронті".
Збереглись спогади ад'ютанта Сушка – Любомира Савойки, який описав один випад на більшовиків. "Вислано наперід розвідчиків, а за ними, яких сто кроків зі заду, поїхала наша польова кухня… і, як звичайно, дуже диміла. За кухнею марширувала сотня серед співу українських пісень. Це все здеорієнтувало більшовиків. Перед самим селом, на знаки наших розвідчиків, сотня… розвинулась в розстрільну і вскочила в село. Большевики, відстрілюючись, з поза хат, в паніці втекли, оставляючи нам свій магазин харчів". В цій виправі загинув один січовик – стрілець Ворона.
Базувався ІІІ-й курінь в сусідніх селах Азарівка та Дем'янки, які тепер входять до Стародубського р-ну Брянської обл. В останньому селі загиблого січовика селяни поховали за козацьким звичаєм – на найвищій горі при в'їзді до села, написавши на хресті: "Тебе змінять – та не замінять". Наймовірніше це був випускник Золочівської гімназії, аптечний лаборант Микола Ворона, який народився у 1898 році в селі Зозулі Золочівського повіту на Львівщині, в УСС воював у сотні Андрія Мельника.
Пізніше курінь Січових Стрільців перебазовано в прикордонне село Бучки – тепер Новгород-Сіверської громади Чернігівщини. Сьогодні одразу за цим селом проходить держкордон. Саме в Бучки, після виїзду січових стрільців до Білої Церкви, перебазовано половину І-го куреня Михайла Зілинського – 2-гу та 3-тю сотні, щоб прикрити "діру" на кордоні.
16-літнього Зенона Стефаніва негативно вразило село Азарівка і, взагалі, та лісисто-болотниста північна частина Чернігівщини. "Селяни дуже темні, несвідомі – говорили спеціяльним діялектом з великою домішкою московської мови; правда, обиджувалися, коли їм говорено, що по-московськи говорять. Називали себе попросту "хахлами"". Московський вплив відчувався і в побуті. По не білених кімнатах, де з людьми мешкала худоба й свійська птиця, лазили таргани. "Такої нечистоти не приходилося мені нігде пізніше на Україні стрічати".
Курінний Роман Сушко, навпаки, був захоплений від того, що по селах збереглись козацькі традиції. Очільниками були не "волосні голови", а сотники. "Вулиці більших сіл ще задержали свої старі назви чисел давніх козацьких сотень". Місцеве населення "пізнавши нас, відносилось, як до свого рідного війська". Сушко згадував, що курінь налічував до 700 стрільців, а "в коротких боях з напасними набігами большевиків легко і побідно справлявся".
5 жовтня 1918 р. прийшов наказ про переведення Січових стрільців до Білої Церкви для формування окремого Загону. Знятий з ділянки кордону курінь здав всю зброю у Воронку та полкове майно. "10 жовтня – згадував Іван Андрух – цілий курінь С. С. зовсім недружелюбно розстався з 2-м Запор.[озьким] полком і під проводом курінного Сушка відправився ешелоном через Київ та 15 жовтня прибув до Білої Церкви".
За спогадами Авраменка коли 3-й курінь від'їздив Болбочан був у Києві. За прощальним старшинським столом сотник-січовик Загаєвич дістав в лице за те, що назвав запорожців "фальшивими українцями" та "москалями".
Учасник подій сотник Василь Кучабський згодом резюмував: "Гарні спогади винесли Січові Стрільці з своєї гостини у Запорожців, до якого належав курінь Січових стрільців. Петро Болбочан, незвичайно прихильно ставився до Січових Стрільців, ідучи їм назустріч у всьому". А далі "пояснює" причину непорозумінь: "ці відносини, правда, наприкінці літа змінилися, бо гетьманський уряд… давніх Запорізьких старшин змінив і нових наслав, здебільшого чорносотенних москвинів".
Напад більшовиків на І-й курінь в Кам'янській Слободі
Найбільш трагічною сутичкою із більшовиками був бій, що розпочався раннім ранком 8 жовтня 1918 року на ділянці І-го куреня, прикритій із східного боку річкою Десною. Цей батальйон, створений особисто Болбочаном в кінці 1917 року, пройшов січневі бої в Києві та успішно штурмував Крим.
Командири 1-ї та 3-ї сотень – Гоженко і Марцінюк – служили разом із Болбочаном ще в російській армії. На Стародубщині курінь очолював Михайло Зелінський – "старшина надзвичайної одваги і ініціативи" (за визначенням Авраменка). Герой прориву через Сиваш, "поважаний старшими і товаришами, дбаючий про своїх підлеглих".
"Даби наказати більшовиків 29 вересня 2 сот[ням І-го куреня] Запоріжського полку було наказано зайняти сл[лободу] Каменську. Слобода була занята, захоплено 14 більшовиків. В отмістку за це більшовикі перейшли в наступ на Есмань і Студенку, но були відбиті. Сл[одоба] Каменська все время обстрілювалась гарматнім вогнем… 4 жовтня більшовиками був проізведен наскок з Гремяча на Слоб. Каменську. Наскок відбито кінною Запоріжськогою сотнею" – писав у тижневому зведенні генштабу про бої на Чернігівщині підполковник Василь Тютюнник.
Штаб куреня, дві польові гармати, 1-ша та 4-та сотні під командою відповідно значкових (аналог в ЗСУ – старший лейтенант) Кузьми Шепеля та Івана Гоженка, базувались у Кам'янській Слободі. Тепер це село, що входить до Новгород-Сіверської громади Чернігівської області, а тоді повіту, розташоване 25 кілометрів на північ від центру громади.
У зазначених двох сотнях – за спогадами Шепеля: "по 45 багнетів (в тому числі і 20 чоловік молодих необучених рекрутів), при 6 кулеметах". Тютюнник писав, що обидві сотні мали разом 108 осіб, 38 кулеметів та 2 гармати. 1-ша сотня тримала ділянку в напрямку на схід, 4-та – на північ.
При штабі І-го куреня в місцевій школі у ту ніч на 8 жовтня перебувала також кінна чота в якій служив майбутній полковник Петро Дяченко. "На східньому краю містечка (з боку Десни. – Ред.) – згадував Дяченко – [залунала] густа стрілянина, розриви гармат і "ура".
Впродовж ночі [більшовики] пару разів атакували нашу піхоту, яка всі атаки відбивала. На світанку густі лави ворожої піхоти почали наступ не тільки зі сходу, а й з півдня та півночі. Телефонічний кабель зіпсований. Сполучення зі штабом полку нема".
У більшовиків служило близько 40 раніше мобілізованих селян Кам'янської Слободи. Згодом полонені розповіли, що напад здійснювали 1-й полк червоного козацтва та 2-й полк, тобто Таращанці, загальною чисельністю у 1500-2000 осіб. Никифор Авраменко зафіксував: "Одночасно численні кулемети, уміло розставлені, повели огонь уздовж вулиць і заблокували дорогу до Бучок (куди напередодні перейшла друга половина куреня. – Ред.). Напасники добре орієнтувались у ситуації і, видно, мали добру розвідку. Варта була забита без стрілу".
1-ша сотня, разом із курінним Михайлом Зелінським, атакувала переважаючі сили противника, що наступали зі сходу. Але змушена була відступити і опісля вирвалась із оперативного оточення на південь – в село Ковпинка. Командир цієї сотні, Кузьма Шепель із села Іркліїв у сучасній Черкащині – кадровий офіцер царської армії, де дослужився до штабс-капітана.
Пройшов усю визвольну війну, але в таборі інтернованих у Вадовицях зламався. Повернувся в радянську Україну і, за даними розвідки 5-ї дивізії Армії УНР, влітку 1921 року викривав мережу українського підпілля. Стояв на обліку в київській чека, як петлюрівець, виїхав в московщину.
4-та сотня теж атакувала більшовиків, які наступали з півночі, та розбила ворожий курінь. Під кулеметним вогнем, змогла відійти до штабу куреня в школі та опинилась в оточенні. Там згинув командир сотні Іван Гоженко, "один з найкращих і хоробріших старшин" – згадував Авраменко. Тяжко пораненим кулеметним вогнем в обидві ноги, Гоженко підірвав себе гранатами, щоб не потрапити в полон. Болбочан теж згадав Гоженка: "це герой, яких Україна знає тільки в історії часів боротьби". За спогадами Б. Антоненка-Давидовича, Гоженко був випускником Кам'янець-Подільської гімназії і розпитував його, як здобути вищу освіту…
Близько 9-ї години ранку "всі застави відійшли в район церкви й цвинтаря, що на західному краю містечка. Курінь оточений. Сотник [Михайло] Зілинський скликав нараду командирів сотень, на яку покликали й мене" – писав Петро Дяченко. Командир 1-ї сотні згадував, шо наказ цей прийшов о 5-тій ранку.
Командири підрозділів хотіли йти на прорив. Але курінний Зелінський запитав: скільки є поранених, яких треба нести на ношах? Таких було більше 30 вояків. Вирішили поранених не залишати і боронитись далі. Набоїв вистачало. За допомогою, на прорив, скеровано кіннотників Петра Дяченка.
Контратака на більшовиків, жертви московських знущань
Саме цей бій мав на увазі організатор і командир полку червоного козацтва Віталій Примаков, коли згадував, що "в серпні—вересні [його 1-й полк] захопив у гайдамаків 2-го Запорозького полку дві тридюймові гармати і дев'ять кулеметів в бою під Михайлівським Хутором". До сутички біля михайлівських хуторів запорожців помилково прив'язують й інші дослідники. Один радянський історик твердив, що Кам'янську Слободу атакував Таращанський полк "порядком репресій за арешт більшовиків"… Але перемога над запорожцями була короткою.
Прорвавши оточення Петро Дяченко залишив свою кінну чоту на заступника, "аби пантрував і тривожив ворога". А сам із трьома козаками погалопував до німецького штабу, щоб повідомити союзників та полковника Болбочана. З оточення вирвалась і сотня Кузьми Шепеля: "1-а сотня досягнувши половини дороги на Колпінку, була затримана наблизившимися з двох сторін… красногвардейцями, але кинувшись в атаку, вона пробилась". Тютюнник писав, що "сотні в рукопашній бійці пробились на Колпинку", втративши 50 козаків.
Телефонні лінії були перерізані. Лише після кількох годин бою вранці 8 жовтня 1918 року штаб полку у Воронку отримав відповідне повідомлення. Болбочан одразу скерував на місце решту кінної сотні. А з села Бучки 2-гу сотню (Гончарова), якій потрібно було подолати близько 20 кілометрів на південний схід. II-й та ІІІ-й курені, розміщені північніше – переведено в бойову готовність. 2-га сотня не змогла пробитися вчасно, в Михальчиній Слободі її зустріли в засідці два батальйони противника із густим кулеметним вогнем.
Німці негайно надіслали з Ковпинки і Будищ на допомогу 8-му штурмову роту – в сталевих шоломах – капітана Вальтера. Близько 11.00 більшовиків збито із зайнятих позицій. Курінний Михайло Зелінський одразу ж зібрав курінь на контратаку, визволяти поранених козаків.
Залишки 4-ї сотні очолив сержант сотні – 21-річний бунчужний Ілларіон Сесь, уродженець Полтавщини (помер у 1975 році в Німеччині). За спогадами Авраменка 4-та сотня винесла своїх поранених і вийшла з оточення разом із сотнею Шепеля. Це, очевидно, сталось вже після від'їзду Дяченка з вісткою: "через ворожі натовпи, побиваючи іх багнетамиі навіть… ракетами".
Дяченко, який із своїм кінним відділом прикривав ліве крило контратаки згадував: "По виїзді на східній край… (села. – Ред.) побачили ми понад 20 трупів, роздітих догола, у страшний спосіб змасакрованих (понівечених. – Ред.). То застава 1-ї сотні билася до останку. Над'їхав сотник Зілинський зі своїм штабом. У тому часі з городів почали виходити в поле ворожі піхотинці, близько 50 люду. Давши їм можливість відійти від тинів, кіннота під проводом сотника Зілинського заатакувала. Полонених не брали".
Курінний сотник Зелінський (Зілинський) вивів своїх козаків на потенційний шлях відходу більшовиків до броду через Десну. Фактично в їхній тил. Коли більшовики почали відступ, то потрапили під боковий вогонь запорожців. Пробували атакували, але під прикриттям своїх кулеметів швидко переходили Десну. Коли Зелінський підняв козаків в атаку, то "звалила його куля матроса". За версію Авраменка Зелінському куля пробила шию та вийшла в лопатки, за твердженням Дяченка – поранила груди.
Воєнний міністр Української держави оцінив зусилля Зелінського і відзначив його козаків згодом у телеграмі до Болбочана: "Останній бойовий подвиг Запорожського полку – бої 8–10 жовтня (sic!) у села Кам'янський Посад (Слобода. – Ред.), козаки, обійдені зі всіх боків переважаючими силами супротивника, пробилися в напрямку на Колпинці, завдавши великі втрати ворогу, і, отримавши підкріплення, перейшли в наступ і розбили супротивника". Степан Цап згадував, що в бою полягла майже вся 3-тя сотня, 20% якої складали старшини.
І-й курінь запорожців втратив понад 50% свого складу – 27 вбитих і 17 поранених. Підполковник Вільгельм Фідлер, зв'язковий старшина при штабі 41-го німецького корпусу в Гомелі (згодом служив в УГА, викладав у московських піхотних школах більшовиків), твердив, що 31 запорожець загинув і 16 були поранені.
Болбочан писав, що загинуло 24 "братів героїв, …котрі весь час були дійсними лицарями України". Більшовики добивали поранених, яких виказували місцеві селяни. Німці фіксували 50 загиблих і поранених запорожців, втрату 2 гармат і 4 кулеметів. А також свої втрати – поранений лейтенант Терпіц і 4 вояків.
"Ворогів забито коло 350 душ" – зазначав Авраменко в жовтні 1918 року (подібно загадував у спогадах і один більшовик, шо "забили 250 гайдамаків"). Згодом у спогадах називалась більш скромна цифра загиблих більшовиків – 50 осіб. Адже, за свідченнями старости, більшовики частину вбитих і поранених вивезли із собою. Німці, які зафіксували навіть два трофейні велосипеди, відзначали, що втрати червоних склади 63 осіб і ще опісля 13 було розстріляно, хто попався із зброєю. В бою, як згадував Дяченко, запорожці "полонених не брали, помстилися за заставу з першої сотні…".
"Всі трупи [запорожців] понівечені, де-яких не можна пізнати" – писав Болбочан. "Вилуплені очі, розрізані животи, поламані руки і ноги" – згадував Авраменко. Він таки в більш ранньому спогаді писав: "різали носи, вуха, здирали шкуру з лиця, кололи очі і знімали черепи… деяких пізнати тільки по одежі". Кишені у всіх вивернуті.
Командир 1-ї сотні Шепель, який опісля став зрадником, зафіксував подібне: "у декотрих були відняті носи, вуха, поколоті багнетами, та порубані шаблями груди, руки, ноги, виколоті очі, перебиті черепи".
Кінна чота відвезла вбитих запорожців до Воронка, де відбувся похорон у братській Запорозькій Могилі. Загиблих приїхав вшанувати й німецький генерал дивізії, в оперативному підпорядкування якої перебував полк. Тобто саксонський генерал-майор Макс Айнерт (після війни присвятив життя упорядкуванню воєнних могил).
Поховано загиблих запорожців під жалібний марш оркестру 11 жовтня, з військовими почестями та трикратним залпом. За спогадами Авраменка – поховання відбулось у Воронку. Телеграму про похорон Болбочан відправив із села Новий Ропськ, тепер Климовського району Брянської області.
Бої IV-го куреня за село Картушине
Паралельно з нападом на І-й курінь в Кам'янській слободі все того ж 8 жовтня більшовики атакували зону відповідальності решти куренів. "Повели наступ на В[еликі] і М[алі] Андрейковичі, Тарасовку і Кістер, з метою захопить Дем'янки. Наші запорожці окопались біля Дем'янок. К 9 жовтня сосредоточення більшовиків було закінчено. Їх передові частини в цей день на фронті Стародуб, М. Андрейковичі вели усіліну розвідку, но почти скрізь були отбиті запорожцями" – писав підполковник Василь Тютюнник.
Через епідемію "іспанки" бойовий склад IV-й куреня налічував лише 80 козаків та 15 старшин. Мобілізація до війська через заборону німців не проводилась. Вояків бракувало настільки, що Болбочан особисто опублікував в київській "Новій Раді" заклик: "В полку є чутки, що старшини, підстаршини і сверхстрочно служащі до 35 років повинні бути мобілізовані. Старшин і підстаршин українців, які служили в 2 запорожському полку і вибулих з полку з ріжних причин, прохаю докладати в полк".
Наказом по полку Болбочан підтвердив втрату боєздатності I-го куреня (Республіканського) та попередив, що, за агентурними даними, більшовики планують напад на село Картушине, де базувався IV-й курінь – Наливайківсько-Богунівський. Цьому підрозділу, за спогадами Анатоля Тарнавського, "наказувалося якнайбільше поготівля, збільшення охорони та пильнішу розвідку". В наказі ще зазначалось, що напад готує Таращанська дивізія (насправді – полк в складі дивізії), зокрема "Богунський полк", поповненний "мобілізованими москалями".
Розвідка IV-го куреня виявила скупчення більшовиків у демаркаційній полосі в селах Дохновичі та Мішковка. В Картушині, за даними Авраменка, окрім штабу куреня запорожців була "сотня піхоти, батарея і кулеметна команда". Курінний Павло Зельницький зробив розподіл бойових позицій на випадок наступу. 16-та Богунівська сотня розташувалася на правому крилі – в школі, центр зайняли 14-та та 13-та Наливайківські сотні і батарея, а ліве крило – 15-та Богунівська сотня, розташована в другій школі.
Вночі виставлялись дозори для зв'язку між заставами, а гаслом алярму – на випадок раптового наступу – мав бути постріл з гармати. За радянськими даними 9 жовтня, тобто на наступний день після бою в Кам'янській слободі, наступ повів Таращанський полк, "відкинувши гайдамацькі частини на 26 верст південніше Стародуба". Анатоль Тарнавський згадував: "В околицях села [Картушине] почала появлятись більшовицька розвідка, яка цілий час псувала телефонні дроти до штабу полку".
"Нарешті [12] жовтня на світанку гучно розлігся стріл гармати. Алярм! Забалакали вартові скоростріли, відкрили стрілянину застави. Вмить сотні заняли призначені місця і закипів бій" – згадував Тарнавський. Наступало до 1000 осіб при кулеметах і гарматах з боку Мішковки фронтом на Дудово і Картушине. Ворог повів наступ трьома лавами "в лоб" – на гарматну батарею і наливайківців, інтенсивно підтримуючи свої дії артилерією. "Не зважаючи на сильний вогонь і рішучий наступ, IV-й курінь кулеметним вогнем відбив атаку" – писав Василь Тютюнник.
Офіцер зв'язку при 41-му корпусі німців в Гомелі звітував, що наступало "600 піших і 100 кінних осіб з 10 кулеметами та 3 легкими гарматами". Тим не менше їм довелось окопались в 400–500 кроках та спробували вдарити з тилу. Кілька десятків, здійснивши обхідний маневр, вже приготувались атакувати запілля артбатареї запорожців.
Курінний Павло Зельницький помітив цю небезпеку та зібравши всіх, хто лишався при штабі (зокрема писарів та телефоністів), кинувся виручати гармашів. Проте, батарея відбилась самостійно – сотник Кузнеців розвернув гармату і одним пострілом знищив скупчення противника.
Водночасі тривав удар на крилах (флангах). На правому його відбила 16-та Богунівська сотня під командуванням 24-річного сотника Віктора Мальця, майбутнього полковника Армії УНР. А на лівому крилі – 15-та Богунівська сотня під командуванням його однолітка хорунжого Федора Махонька (Маханька) – уродженця Новомосковського повіту, згодом підполковника. Його сотня, "не зважаючи на те, що мала всього 17 багнетів, кинулася в атаку на більшовицькі лави, котрі, не витримавши запорожського "слава", почали тікати" – згадував Тарнавський.
За версією Авраменка: "користаючись із темноти і близького лісу, напасники скоро одійшли". Переважаючі сили противника, після 5-годинного бою, не встояли перед в чотири рази меншим угрупуванням втомлених запорожців. І відступили в напрямку сіл Мишківка й Дохновичі. Більшовики за різними даними втратили 50-150 вбитих, зокрема 2-х командирів, а теж мали багато поранених.
13 жовтня село Картушине знову було атаковане з Мишківки та Дохнович. Підполковник Василь Тютюнник звітував, що більшовики зайняли Картушине, а IV-й курінь поніс тоді значні втрати ("загинув командир куреня") і відійшов на Стародуб. Проте, підтягнулись німецькі частини і зупинили подальше просування противника. Підполковник Вільгельм Фідлер звітував інакше. Після ворожого артилеристського і кулеметного обстрілу "запорожці, які перейшли в наступ, змусили червоних припинити стрільбу і втікати за демаркаційну лінію. Втрат у нас не було".
Сотник Анатоль Тарнавський, учасник тих боїв, у своїх спогадах написав, що з боку запорожців в боях за Картушине було 22 загиблих, в тому числі 3-є богунівців та 4-ро наливайківців. Найбільші втрати мала батарея: 5 старшин і 10 козаків, зокрема поляг і сотник Кузнеців (Кузнецов) – кадровий офіцер-артилерист ще царської армії. Очевидно, що саме його мав на увазі Тютюнник коли писав про загиблого командира куреня, оскільки сотник Зельницький вийшов із бою живим. Тарнавський резюмував: "В цей день Богунівці та Наливайківці здобули собі слави прадідів-Запорожців".
Розгром Болбочаном Червоного козацтва в Андрейковичах
В полковій історії одного з німецьких полків записано: "Більшовики не повинні були залишилися безкарними після нападу на наших союзників – Запорізький полк. І дивовижно, наше сприйняття наших колишніх російських ворогів (вояків царської армії. – Ред.) було такими своєрідним, що ми справді з товариським співчуттям обговорювали втрати українського полку. Ми вважали очевидним, що при нагоді буде проведена каральна експедиція".
Під час нападу на Кам'янську Слободу в "нейтральному" селі Андрейковичі "спостереження" вів 1-й курінь під командуванням Довнар-Запольського. Організатора "червоної гвардії" на Шулявці в Києві. Цей підрозділ входив до 4-го "новгород-сіверського" полку Черняка в складі більшовицької дивізії.
Болбочан негайно вибив більшовиків з цього села, яке за німецькими картами не входило до нейтральної зони, а було частиною Української Держави. Однак вже 11 жовтня, за наказом командира 47-ї дивізії німців, запорожці знову залишили Андрійковичі та сусідні села Кістер й Сухосієвку, над якими напередодні повернули контроль.
Авраменко згадував, що усі полонені в Картушині брали участь і в нападі на Кам'янську Слободу. Називали себе "повстанцями з України" і твердили, що в нейтральній полосі (демаркаційній зоні) перебуває кілька тисяч озброєних. А головні сили базуються в с. Андрійковичі, де мають підготовлені позиції та артилерію. Перебування більшовиків в цій "сірій зоні" порушувало міжурядову домовленість, що там не можуть базуватись військові підрозділи. Захоплення Андрейкович було фактичним вторгненням.
23 жовтня 1918 року Болбочан успішно реалізував атаку на понад 600 "повстанців" в Андрейковичах – тепер це найбільше село Погарського району Брянської обл. Противник мав 4 бомбомети, 20 кулеметів і 2 гармати. Атакували їх запорожці, посилені артбатареєю та полковою кіннотою, а також одним німецьким батальйоном – зведеним штурмовим підрозділом капітана Вальтера.
Формально Болбочан подав у пресі, що з українського боку це була "залога міста Понуровка" (сусіднє село з Андрейковичами). В цьому останньому населеному пункті, припускаю, базувався ІІ-й курінь під командуванням Івана Дубового.
"О п'ятий годині ранку – писав Болбочан – залога міста Понуровки вкрутила в напрямку на Андрейковичі й заняла исходне положення. В 6 годин ранку відкрився огонь. В шість з половиною годин наші стали вступати в село Андрейковичі і з боєм пройшли його й на східнім боці села зв'язалися з німцями... Під час стрілянини з гармат був підпалений західній бік села, котрий вигорів, большовиків забили біля ста, ранено теж багато… З батареї випущено біля 132 гранат і 69 шрапнелів".
Подібно фіксували той наступ і німці із 104 полку ландверу. "Близько 6 год. ранку була непомітно здійснена розстановка біля села. Майже одночасно наші гармати й гармати запорожців відкрили вогонь по населеному пункту. Одразу почалася дика втеча більшовиків". Тим не менше близько 600-700 червоних вирішили чинити опір.
За спогадами сотника Никифора Авраменка "дійшло до бою з поважними силами "повстанців", котрі уперто боронились у приготовлених окопах. Дійшло до бою на багнети і гранати. Взято коло 20 полонених. Кінна сотня тоже мала кількох [полонених], одначе всіх їх знищив чотовий Петро Дяченко, людина одважна, а одночасово жорстока".
Видання "Земське діло" твердило, що "тільки в районі села Великі Андрейковичі похоронено близько 100 більшовиків". Болбочан про полонених написав скромніше і коротше: "Один комісар села Андрейкович і троє большовиків узято в полон і розстріляно… Ранених і забитих з нашого боку нема".
Більшовики утікли на схід, в сусіднє село Кистер – тепер Погарського району Брянської області – кидаючи дорогою майно і зброю (цьому посприяло й те, що місцеві селяни спалили міст). Полонені підтвердили інформацію про свою базу на станції Унеча, де були склади і шпиталь. Називали себе богунцями, а за командира у них був "отаман Чорт", тобто Щорс (той самий, пам'ятник якому до сьогодні стоїть в Києві).
Розповіли також, що напади на запорожців почались від часу прибуття в Унечу великої групи матросів. Ще при першому нападі – на Кам'янську Слободу – саме матрос поранив Михайла Зелінського.
Ймовірно в Андрейовичах був важливий штаб дивізії більшовиків, оскільки окрім бійців Щорса тут був базувався й один із батальйонів полку Червоного козацтва Примакова, який теж брав участь в нападі на Кам'янську Слободу. Згодом командир червоного козацтва визнає, що саме тут "один батальйон полка после упорного боя был разбит". Але побоявся згадати ким саме. Написав, що "сводной немецкой бригадой из 101, 104 и 438-го полков…". Насправді, із цих полків були окремі підрозділи, загальне командування над якими провадив капітан Вальтер.
З ділянки І-го куреня, паралельно із операцією в Андрейковичах, Болбочан спрямував – в якості демонстративних дій – сотню запорожців при 4 кулеметах в сусіднє село Тарасівка, розташоване північніше. Далі на північ були села Мишківка і Дохновичі, які атакувались IV куренем. "З боку Тарасівки – писав Болбочан – показалась ранком кінна большевицька розвідка, яку наші обстріляли, і яка більше не показувалась. Одночасно з цим під Андрейковичами була бійка під Дохновичами, з однією сотнею четвертого куріня, спільно з німецькими ротами".
Того ж дня три сотні IV-го куріня атакували село Мишківку і билися самі до 10 годин ранку. "Большевиків у Мишковці – писав Болбочан – було більше ніж 1000 чоловік при двох гарматах і двадцяти кулеметах". О 10 годині у запорожців зіпсувалась одна гармата, і її повернуто її назад в Картушине на місце базування штабу куреня та батареї. У той час сусіднє село Дохновичі вже горіло і було зайняте запорожцями та німцями. О 12.00 дня VI-й курінь об'єднався з німецькими частинами і разом штурмували Мишківку й Сухолевку.
Болбочан згадував: "Большевики увесь час стояли оперто в шанцях у повну профелю, дуже гарно замаскированих. Гарматна стрілянина досить велика була. О 15 годині атакою із Мишковки були прогнані, большевики покинули біля ста забитих, між якими один курінний, в якого було посвідчення першого українського волонтерного полку, а також у де-яких солдат було посвідчення другого таращанського українського полку". В окопах і за окопами, за спогадами Авраменка, "лежало багато трупів, різно одягнутих, а між ними – кілька матросів".
Загальне визнання 2-го Запорозького полку: владою, опозицією, громадою
16 жовтня 1918 року, ще до бою в Андрейковичах, головний лідер тодішньої української опозиції Володимир Винниченко опублікував в пресі вітальну телеграму. Це була відповідь на текст Болбочана про загибель 24 загиблих в бою героїв. Винниченко писав: "полковнику 2 Запоріжського полку Болбачану. Національний союз схиляє чоло перед пам'ятю славних лицарів козаків, які віддали своє життя, боронячи рідний край від віковічного насильника. Слава їм на віки віків. Ви ж, живі, хоробрі оборонці долі і волі України, стійте скалою, розбиваючи дужими грудьми ворожі напади: перемога вже майорить. Голова союзу Винниченко".
Вже незабаром Болбочан публічно інформував громадськість, про атаку на Андрейковичі. Відзначаючи, що під час паралельного наступу на Мишківку отримали поранення курінний IV куреня Павло Зельницький та півсотенний 13-ї сотні хорунжий Кустенко. Серед козаків, за твердженням Болбочана, поранених і загиблих не було. Сотник Никифор Авраменко, щоправда, у своїх спогадах відзначив: "стратили ми 4 убитими і 11 раненими, між ними — курінного [Павла] Зільницького в ногу і сотенного Грицька Костенка в руку. У німців страти були поважніші".
"Вся операція – резюмував Болбочан події 23 жовтня в газеті "Нова рада" – ще раз показала стойкість й храбрість моїх старшин і козаків, котрі не питаються про кількість ворога, а питаються де він, але ж, не дивлячись на це, ми всі ж фізично зморені, під починок, люде перетомилися, а проміння на що не будь краще, котре ми безумовно заслужили, не побачимо. У мене кадр найкращої частини на Україні".
Одразу після боїв під Кам'янською Слободою відреагував командир 41-го німецького корпусу Йоганн Карл Герман Гронау, який в Першу світову війну бачив багато підрозділів. Зокрема, за планом Шліфена, входив у Францію в 1914 році і тоді ж розумним маневром врятував 1-шу німецьку армію від розгрому. В наказі по корпусі Гронау "виказав свій великий захват та глибоку вдячність запорожцям за їх блискучі, геройські бойові дії". Інформацію про цю подяку опублікувала, зокрема, російськомовна київська преса.
Заслуги запорожців на Стародубщині були визнанні й місцевими провідниками громади. 2 листопада 1918 року у посаді Воронок Болбочан видав Наказ № 19 по Запорожському загону (включав 2-й піший запорожський полк, а також 1-шу і 2-гу батареї 1-го легкого гарматного Запорожського полку на чолі з героєм бою під Крутами Семеном Лощенком). У наказі зазначалось, що Стародубський повітовий староста, надіслав полку 3500 карбованців. З цього приводу Болбочан зазначив:
"мешканці міста Стародуба, глибоко сумуючи об тім, що в останніх баталіях з большовицькими бандами багато забито та поранено лицарів старшин і козаків порученого мені загону, і бажаючи виявити свою вдячність тим, хто пролив свою кров, зібрали зазначену лепту і просили передати її сім'ям забитих, а також прохають мене подякувати від імени всієї людности хоробрих вояків-старшин і козаків".
І далі: "Славетні старшини і козаки! Мені дуже приємно оголосити всьому загону про увагу, довіря і заботливість населення міста Стародуба. Нам дорога грошова допомога, а ще дорожча увага людности. Ця увага є для нас новий істочник моральної та духовної сили для боротьби з лютими ворогами Неньки-України і всієї людности. Від імени загону щиро дякую мешканцям Стародуба за увагу і допомогу і маю тверду надію, що поручений мені загін напружить всі сили, аби оправдати ту щиру увагу, яку нам виявляють".
Цей наказ Болбочан доручив прочитати "в сотнях, ватагах і батареях". А теж попрохав часописи передрукувати його. Підписав документ не як командир 2-го Запорожського полку, а як "Отаман Загону". Текст документу дійшов до нас через київський часопис "Відродження" від 6 листопада 1918 року. І вже через три дні Болбочан отримав телеграму від воєнного міністра Олександра Рогози:
"відзначається бойова звитяга 2 го пішого Запорожського полку, який два місяці вдень і вночі займає бойові позиції в районі Стародуба, захищаючи кордони України від злодійських і заколотних багаточисленних банд, озброєних гарматами, кулеметами… За його блискуче служіння Україні Його Світлість Пан Гетьман [Скоропадський] оголошує свою щиру подяку старшинам і славним запорожським козакам і наказав негайно подати до нагород всіх, хто відзначився, а командира 2-го Запоріжського полку військового старшину (підполковника. — Ред.) Балбачана перевести в полковники".
11 листопада 1918 року, за свідченням запорожця Степана Цапа, 2-й Запорозький полк наказом по армії відведено на ротацію у район постійного місця дислокації. На Слобожанщину. На його місце заступив 40-й Конотопський полк (на чолі із полковником Яковом Лянцкоронським) із складу 10-ї пішої дивізії V-го Чернігівського армійського корпусу Армії Української Держави.
Подяка за допомогу у підготовці тексту: Владиславу Пилипенко, Івану Монолатію, Ользі Редько та Центральному архіву вищих органів влади України. Тим, хто би хотів підтримати видання розширеної версії цієї статті окремою брошурою та/або візуалізувати карту боїв, прохання писати на адресу автора: serdukus@gmail.com
