"Любомир Гузар. Спогади"

Пригадую, то вже було на переломі 1970–1980-х років: у розмові Блаженнішого з тодішнім Папою Іваном Павлом ІІ зайшла мова за єпископів, і Папа поставив питання: "Чи є в Україні єпископи?". Блаженніший відповів, що так. А Папа: "Якщо є єпископи, ну, то Богу дякувати, є надія, що церква перетриває". Існування єпископів було дуже важне для церкви навіть у тих обставинах підпілля. І тоді Блаженніший таку розв'язку видумав: щоби на поселеннях поза Україною, поза Радянським Союзом мати єпископів, які могли би на випадок такого винищення всіх єпископів в Україні поїхати туди й відновити єпископат.

Що читаємо? "Любомир Гузар. Спогади" (Київ: Портал, 2023 рік)

 

Мені записався дуже в пам'яті поворот з України владики Івана Прашка, який пізніше був єпископом у Австралії. Він поїхав до Радянського Союзу як представник якогось інституту, так що міг працювати в архіві у Львові, йому дали можливість, тому що він науковець. Хоча він священник і навіть не ховався з тим. Пізніше приїхав до Рима і Блаженнішому, та й нам, оповідав про те, що бачив, кого зустрічав, що чув і так далі.

Сестри з Югославії, монахині василіянки, бо то вже часи Тіта, могли відвідувати Радянський Союз, а з другої сторони – могли також приїздити на Захід. І вони також із різними людьми говорили, контактували, збирали інформацію і привозили різного роду вістки. Ті, що жили в Польщі, могли приїздити в Україну. Їздив, скажімо, покійний владика Івано-Франківський Мудрий як турист. Пригадую, [одна жінка] приїхала [в Україну] і в архіві знайшла свої листи, що вона колись писала до Митрополита з Америки.

Моя племінниця їздила, Марійка, то десь було в 1970-х роках, вона там по дорозі ще й собі напитала чоловіка з Канади. Отець Зазуля в Торонто організував молодечу таку прогульку. Мій племінник Роман також приїздив із якоюсь групою. [В Америці] все говорилося про солом'яну хату, солом'яний дах, і се, і те, і тамто, а він був у Львові, приїхав та й каже: "Ні, та там цілком нормально, так, як на Заході, будинки є, і автобус є". Одним словом, привіз вражіння, що все ж таки то не є якесь далеке забуте село, що трохи інакше.

Ми мали такого отця Никодима, який був монах іще в 1930-х роках, але був, як то в медицині називається, гном. Карлик має велике черево, має голову велику, маленьке тіло, а гном є пропорційно досконалий, тільки що він такий невеличкий ростом. Біда була. Він був у Польщі, просили з України: "Нехай отець Никодим не приїжджає". Чому? Бо за ним було дуже легко слідкувати. А КГБ, як хтось приїздив, то вони слідкували, кого він відвідує. І той отець, який хотів якнайбільше своїх колишніх колег і співбратів відвідати, занадто вирізнявся, і то було небезпечно для них.

Одним словом, Блаженніший навіть дуже цікавився, цілком природно, бо це була його церква, його відповідальність, його єпархія, його митрополія, і він був дуже свідомий того, що історія розвивається хвилями. Приходять хвилі загострення відношення влади тодішньої, того КГБ, тих спецслужб, партії до церкви узагалі, а до нашої церкви особливо. А пізніше приходили такі моменти, можна б їх називати "моменти відлиги", коли трошки було легше, можна було більше зробити.

Із другої сторони, він також був дуже свідомий, що КГБ, ті спецслужби знали, хто є єпископи, хто є священники, бо це не годен скрити цілковито. Вони не просто були священниками чи єпископами, вони там [в СРСР] були і працювали, служили. Тому скорше чи пізніше КГБ знало, хто то є. І прийшов такий момент, то була друга частина 1970-х років, коли Блаженніший дуже переживав. Блаженніший боявся чого? Що КГБ в якийсь один момент може усунути всіх єпископів, яких вони знали, яких чомусь у якийсь спосіб толерували. Але міг прийти момент цілковитого усунення. І це був би поважний удар для нашої церкви.

Пригадую, то вже було на переломі 1970–1980-х років: у розмові Блаженнішого з тодішнім Папою Іваном Павлом ІІ зайшла мова за єпископів, і Папа поставив питання: "Чи є в Україні єпископи?" Отже, хотів про щось дізнатися з першого джерела. Блаженніший відповів, що так. А Папа: "Якщо є єпископи, ну, то Богу дякувати, є надія, що церква перетриває".

Одним словом, існування єпископів було дуже важне для церкви навіть у тих обставинах підпілля. І тоді Блаженніший таку розв'язку видумав: щоби на поселеннях поза Україною, поза Радянським Союзом мати єпископів, які могли би на випадок такого винищення всіх єпископів в Україні поїхати туди й відновити єпископат.

Пригадую, це було в грудні 1976 року, коли Блаженніший давав схиму сьогоднішньому владиці, тоді ще отцеві Глібові Лончині. До полудня відбулося надання схими, пізніше був обід, і після обіду Блаженніший закликав кількох нас до себе, до тої кімнати, де він у нас [жив], бо це відбувалося в нашому монастирі Святого Теодора. Закликав, представив ситуацію і запропонував тим, кого покликав, стати єпископами з тою ціллю, [щоб] бути такими запасовими єпископами – на всякий випадок. Просив нас, щоби ми подумали й за кілька днів дали відповідь.

І за тих кілька днів справді отець Степан Чміль, салезіянин, отець Іван Хома, який довгі роки був секретарем Блаженнішого, і я сказали, що так, ми згідні прийняти це.

То було дуже несподівано. Я не реагую дуже драстично, але був дуже здивований. Але нема ради. Така моя вдача: як треба – ну, то треба. Пригадую, ми говорили трошки з владикою пізнішим, отцем Чмілем, а він сказав: "Ну, якщо Блаженніший таке пропонує, як можна не прийняти?" Таке було його наставлення.

Я в цій справі не мав таких особливих розмов із отцем Хомою, але знаю, що він прийняв [пропозицію] також: був дуже відданий Блаженнішому. Не те що він цього шукав, але [якщо] треба – був готовий. І я. Я собі тоді сказав: "Якщо ти, чоловіче, став монахом, а послух є дуже важлива частина монашого життя, значить обіцяв бути послушний. Як ти сказав "А", то треба сказати і "Б"". Ну, і я також пішов до Блаженнішого й сказав: "Я згідний". Блаженніший тоді подякував нам, що ми готові. І [додав]: "Ну, будем шукати нагоди, коли це можна зробити".

То було 2 квітня 1977 року. Блаженніший поручив мені приготувати все, що треба, в монастирі Студіоні. Це приготовання було без риз. Що я зробив? Я всіх монахів кудись порозсилав, кожному видумав якісь завдання: поїхати до міста, щось зробити. Тим більше, що якраз у той час у монастирі нас було дуже мало. Блаженніший приїхав і висвятив нас трьох на єпископів. Рано я їх привіз, ми то скінчили, і я ще перед обідом їх завіз додому: владику Степана Чміля, владику Івана Хому – і сам повернувся тоді до монастиря. Там ми з Блаженнішим мали обід, і Блаженніший також десь пополудні вже повернувся додому.

 

Документ був написаний на папері. Я, на жаль, його не маю: він десь в архівах, думаю. Я його ніколи не шукав, але маю інший доказ. Над столом, за яким ми працюємо, висить антимінс. То буде цікаве, може, для історії. Антимінс – хустка, яку єпископ звичайно дає свяченому священникові. Там написано рукою [Патріарха Сліпого]: "Дорогому в Христі Любомиру", і дата: "1977 рік".

Тут є елемент, який пізніше мав дуже поважні наслідки. У католицькій церкві, звичайно, той, хто призначений чи пропонований на єпископа, має потвердження Папи, Святішого отця. Блаженніший не старався про таке потвердження. Не тому що не мав пошани для Папи чи хотів [продемонструвати] непослушність чи щось, але тому що хотів це зберегти в тайні.

Казав: "Ватикан – це бюрократія, і, знаєте, в бюрократії мало що можна втримати в тайні". А Блаженнішому залежало на тому, щоби цей факт, що він має таких запасових єпископів, зберегти в тайні. Блаженніший просив, щоби ми не трубили про це. Чому? Бо інакше ми би не могли поїхати до Радянського Союзу.

Він уявляв то собі так. [При потребі ми мали] приїхати, когось висвятити й повернутися. Ми не мали ніякого завдання залишатися в Україні. Боже милий, воно ще було так теоретичним, що навіть страху не було, коли ся застрашитись. Що розходилося? Ми мали би це робити, коли би всіх єпископів знищили. А ніхто тих усіх єпископів не нищив. Ми довідувалися, що святять нових єпископів. Тут святять, в Україні. А потім прийшла пізніше "перестройка", то вже не було потреби.

Страшного ризику не було. Тим більше, на думку нас трьох, ми робили [так] не тому, що шукали єпископства чи хотіли ошукати Апостольську столицю, Папу. Ми були в нашій совісті сумлінні, спокійні. [Вважали:] може, воно не згідно з правилами, але цього треба в данім моменті. Я особисто, але також і ті другі, оскільки я знаю, не відчували якогось під цим оглядом страху чи сумніву. Ми були переконані, усі три, що робимо те, що треба в данім моменті робити.

Йосиф Сліпий – то була людина, свідома свого завдання і своєї позиції. Задля вірних, для церкви [він] стільки років терпів, так що напевне не робив цього, щоби Папі показати, що ось я можу то робити. Абсолютно в нього такого бажання не було, навіть тіні. Що йому пізніше приписували – то злі люди хотіли прямо йому зробити прикрість.

Отець-митрат Іван Музичка

Я був учасником того всього і єдиним свідком.

Думки про наслідника Блаженнішого вже кружляли, коли кінчалися 1970-ті роки. Усі бачили,що він уже старий і робиться немічний, і не чує добре. І з усіх-усюдів: "Блаженніший, треба подумати про наслідника". Блаженніший удавав, що не чує того. Але думав і кандидатів найшов. Не одного наслідника – аж чотирьох. Так, я був четвертий. Але я відмовився: вважав, що не мав покликання на єпископа.

Він пару місяців іще шукав когось на моє місце, і все мені докоряв: "Були би-сьте золотий митрат, а так тілько срібний". Я від нього твердого слова ніколи не почув, а він був чоловік твердих слів. Він був типовий галичанин ХІХ століття.

Я Блаженнішого Сліпого ніколи ані перед тим, ані після того не бачив із таким гумором, із тріумфальною поведінкою, як тоді – відразу після тих свячень на Студіоні. Він покликався, що поступив так, як Митрополит Андрей. Митрополит Андрей, поки сконтактувався в 1939 році з Римом, то не було коли чекати, і він у грудню висвятив Сліпого й інших. То був поспіх, але так мусило бути.Блаженніший Йосиф вірив, що неволі прийде кінець, був того певний. І все, що він робив, мало два мотиви.

 

Перший: бо так казав, так робив, так поступав Митрополит Андрей. А другий: треба готовитися до зустрічі з вільною Україною. Вірив, що Україна буде вільна. Чим ближче він зближався до своєї кончини, він неначе сумував, бо виглядало, що його пророчі мрії не здійсняться, він тої свободи не дочекається. Шість років іще бракувало – і був би дочекався".

Мушу щиро сказати: десь щось мусив Блаженніший про такий план [висвячення нових єпископів] говорити. Не знаю, з ким докладно. У кожному разі, між людьми – народом і духовенством – почали ходити всякого рода здогади: "Ану ж, чи Блаженніший когось не висвятив для України?" Але Блаженніший цього не заперечував і не потверджував, і воно трохи говорилось, але не було жадної основної відповіді. І люди, як то буває, перестають цікавитися...

Що сталося? Сам Блаженніший таку річ зробив. То був 1978 рік. Отець Чміль захворів, дуже поважно захворів і помер. І були похорони.

Отець Степан Чміль був священником в Аргентині, а [пізніший] Папа Франциск – [його] питомцем. Він із ним спілкувався, служив йому, коли треба, до літургії. Знав його.

Отець Степан був справжній священник, взірцевий, дуже шанований. Тепер роблять заходи, щоб його навіть представити на беатифікацію, що було би цілковито оправдане. Я ніколи від нікого не чув злого слова про отця Чміля. Завжди – з великою пошаною до його особи. Дуже-дуже природний, спокійний, він також був сповідником деякий час у нас у монастирі, приїздив раз на тиждень і сповідав нас, монахів.

Був ректором малої семінарії, а пізніше залишився духовником. Владика Андрій Сапеляк, що є тепер недалеко Дніпропетровська, став його наступником як ректор малої семінарії. Одним словом, це була надзвичайна постать, той отець Степан.

Я, між іншим, на тих похоронах не був присутній. Але там були інші, бо отець Чміль був дуже шанований, популярний. І Блаженніший, поминаючи покійного, почав уживати [слово] "архієрей". А люди, які щось трошки знають, відразу догадалися, у чім справа.

Ну, і, розуміється, це пішло також до Ватикану, і там [здійнявся] великий скандал, що Блаженніший таку річ зробив.

Я не знаю докладно тих ватиканських внутрішніх справ. Розуміється, Блаженнішому робили різні закиди, що він виступає проти Папи, що на власну руку хоче робити певні речі, що нехтує церковного закону й так далі. Наскільки я знаю, Блаженніший про цю справу з Папою говорив, це були ще часи, коли Папою був Павло VI. Пізніше вже, як Іван Павло ІІ став Папою, Блаженніший пояснив йому це.

У церкві такі речі стаються, що свячення таємні, без належної процедури, це не є [щось] нечуване, немовби такого чогось не було. Думаю, що Папа Іван Павло був також цього дуже свідомий, бо жив, заки став Папою, в польських комуністичних обставинах. І були такі розмови, що, може, навіть дехто з єпископів у Польщі був так свячений потихоньку. Моменти в історії є зафіксовані, коли таке відбувалось. Так що то не було щось нечуване – так, як дехто з того хотів робити страшну справу, очорнювати Йосифа Сліпого, що він непослушний Папі.

 
Процесія в базилиці Св. Петра, 1970-ті, Ватикан

Одним словом, хотіли то використати проти Сліпого, йому докоряти, його понизити. Але Папи – ані Павло, ані Іван Павло ІІ – цього не робили.

На жаль, воно стало все ж таки голосною справою. І щоби не заохочувати когось щось подібного робити, когось, хто не мав би, може, таких потреб і обставин, Папа вважав, що краще не надавати цьому додаткового оправлення. Одним словом, Папа вибрав шлях: краще промовчати. Офіційно. Рим формально не визнавав аж до 1995 року, не було жадного акту зі сторони Ватикану, Папи, який би був за чи проти. Прямо була мовчанка. Але Папа не міг цілком заперечити. Він не міг сказати "ні".

Папа тоді що зробив? Він дав перевірити експертам, чи свячення в такій формі є легальні, дійсні, чи справді це хіротонія, чи ми є справді єпископами. І секретарі, конгрегація для церкви, для справ віри (здається, що тоді вже головою тої конгрегації був Йозеф Ратцинґер, пізніший Папа Бенедикт XVI), сказали: "Так. Хоча це є не згідно із законами, але вони є дійсні".

Я тих термінів, на жаль, канонічних не пригадую, але є така різниця, що щось може бути неправильно зроблене, але воно є дійсне. Один мирянин, який Папу знав особисто, говорив у тій справі: "Папа не був тим захоплений, він вважав, що можна було інакше це розв'язати. Але не заперечував".

Бо була проблема. Чи хоче наш єпископат прийняти нас до своєї спільноти? Кілька разів був такий запит. Я чув, я не був присутній, уже Блаженніший Йосиф помер, Блаженнішим став Мирослав Іван Любачівський, і синодом було поставлене це питання: "Як [думають] владики?" Владики кожний раз казали, що краще не включати нас офіційно [в число єпископів], щоби то лишалося [як є]. А через те, що ми не робили найменшого заходу – дехто сміявся з нас, дехто докучав нам за те, дехто, може, подивляв, але справи дальше йшли.

Мені навіть пізніше дехто закидав, чому я то так принимаю, скажім, спокійно, чому я не старався, щоби [мене визнали єпископом]. Бо були люди, які хотіли спровокувати і зверталися до мене як до єпископа. Були такі дуже, я би сказав, завзяті патріархальники, які конче хотіли із цього зробити велику справу. А я трактував це досить інакше – завжди заперечував. Кажу: "Не робіть того, на це нема підстави".

Ми, отець Хома і я, 17 років, аж до 1995 року, абсолютно нічого не робили, що мало би характер єпископський. І коли навіть уже Україна стала свобідною – 1989, 1990, 1991 роки, – ми не мали найменшої претензії приїздити в Україну й тут робити порядки чи щось. Абсолютно. Доки не прийшло дуже виразне рішення Івана Павла ІІ.

У 1995 році справи обернулися в такий спосіб, що Папа вважав: є час і потреба, щоби нас двох включити офіційно в список єпископів. Папа через кардинала Сільвестріні64 сказав, майже приказав Синодові, щоби нас обох формально причислити до Синоду єпископів і щоби Синод нам надав якесь завдання. І так воно сталося, то було в грудні 1995 року, що Синод нас [визнав].

За ліквідацію Коновальця – трикімнатна квартира і 1000 рублів на меблі

В архівних фондах розвідки знайдено матеріали, які проливають світло на деякі подробиці широкомасштабної операції з ліквідації голови Проводу ОУН Євгена Коновальця, яку 23 травня 1938 року здійснив Павло Судоплатов за прямою вказівкою Йосипа Сталіна. Нові свідчення злочину більшовицького режиму проти українського визвольного руху ґрунтуються на письмових доповідях одного з головних фігурантів справи Василя Хомяка – особливо цінного агента ГПУ/НКВД УСРР, який діяв під псевдонімами "Лебедь" та "82" і якому вдалося впровадити убивцю у близьке оточення лідера українських націоналістів під виглядом свого родича.

КГБ УРСР проти "Летючих козаків" ВПС США

У москві поставили завдання перед кгб урср збирати всю доступну інформацію про всіх українців, які пішли на службу до армії США. Їх розглядали як таких, що можуть бути використані з диверсійною і шпигунською метою проти срср. Так, керівництво кгб з настороженістю сприймало здобуті агентурою відомості про "збільшення американцями набору до армії молоді українського походження".

"Сто днів" або останній король: епізод з історії визвольних змагань литовського народу

Кожному в Україні, мабуть, відомі події Української революції. Зокрема, обставини реставрації гетьманської влади у 1918 році. Втім, спроби повернення до історичних форм правління, у ту добу боротьби за незалежність колишніх підневільних Росії народів, характерні не лише для України. Подібне відбулося і у Литві. Майже одночасно з реалізацією ідей українського ІІ Гетьманату народився литовський монархічний проект.

Інтелектуали за викликом. Хто й навіщо створив легенду про "Петра Великого"

Як європейські інтелектуали волею, чи неволею допомагали російському імператору Петру І відбілювати власну репутацію.