Завжди знав - Москва хоче нашого знищення

Моя перша мова - російська. Вона звучала всюди навколо в моїх рідних Черкасах, де з 33-х шкіл була лише одна з українською мовою викладання. Але ще 1990-го я малював у зошиті тризуб і читав «Історію» Грушевського. Я повноцінно оволодів українською завдяки семінарії Української Церкви. Я - жертва русифікації, але не змирився з цим, а за власним переконанням змінив те, на що мене прирекла імперія зла.

 

Роби що можеш в обставинах, які є. Цим правилом я керуюся та іншим раджу.

Мене цікавили віра в Бога і життя Церкви тоді, коли це зовсім не було модним, а навпаки - вважалося чимось ганебним і "нерадянським".

Я ходив на мітинги Народного Руху ще тоді, коли він офіційно мав додаток в назві "за перебудову". Я купляв газети, видані у Литві, де вже відверто критикували радянську дійсність та закликали до незалежності.

Я памʼятаю і події у Тбілісі, і вбивства у Вільнюсі, й інші прояви агонії совка. Вся моя родина навесні 1991 р. проголосувала проти "обновленного Союза, в котором в полной мере будут соблюдаться права человека". І хоча я ще не мав права голосу, але дуже радів результатам референдуму 1 грудня 1991 р.

Я свідомо належав до єдиної парафії у моєму місті, яка вийшла з МП ще 1992 року. І я свідомо ще 30 років тому обрав шлях викриття неправди Моспатріархії та розвінчання її пропаганди. Бо ще тоді усвідомлював важливість духовної незалежності України та необхідність позбутися накинутого нашому народу ярма.

Моя перша мова - російська. Вона звучала всюди навколо в моїх рідних Черкасах, де з 33-х шкіл була лише одна (!) з українською мовою викладання. Але ще 1990-го я малював у зошиті тризуб і читав "Історію" Грушевського. Я повноцінно оволодів українською завдяки семінарії Української Церкви. Я - жертва русифікації, але не змирився з цим, а за власним переконанням змінив те, на що мене прирекла імперія зла.

Я за все життя жодної ночі не провів у Росії, лише тричі був там з необхідності, але завжди планував так, щоби якнайшвидше звідти поїхати. Бо завжди знав - Москва ворогує проти нас і хоче нашого знищення. І чим менше мати з нею спільного - тим краще.

Понад 15 років маю досвід діалогу з МП у дуже різних форматах. Вести його треба, і реальність доводить, що спілкування дає добрі плоди навіть тоді, коли для їхнього зростання треба багато часу. Але ніколи не слід забувати про злу природу самої системи Моспатріархії - цього потворного породження імперії та совка.

Тому мені не треба доводити, за яке майбутнє боротися, які ідеали підтримувати, яких принципів дотримуватися. Бо усе своє свідоме життя я намагаюся робити те, що можу, в обставинах, які склалися. І ті речі, до розуміння яких багато хто приходить лиш тепер - я знав від юнацтва.

Саме тому я радію реальним досягненням, бачачи, наскільки нам усім разом вдалося змінити Україну на краще. Звісно, що тут ще дуже далеко до ідеалу. Але я добре памʼятаю 89-91 роки та в якому багні ми були тоді, я бачу приклад сусідів, які в болоті совка не лише застрягли, але й провалилися в нього ще глибше.

І тому я вмію цінувати вже досягнуте, щоби не посипати голову попелом і не впадати у депресію від того, що "все не так". Бо "все так як треба" - не буде ніколи.

Але зараз точно краще, ніж в совку і там, куди нео-совок дістався.

Завершу допис словами Звернення Помісного Собору ПЦУ до українського народу:

"Попри численні труднощі, яких зазнає наш народ, ми віримо і переконані, що кожен день нашої згуртованості та нашого спротиву ворогу наближає нас до перемоги. Бо правда – на нашому боці, на боці українського народу, адже нам не треба чужого – ми лише захищаємо своє. А там де правда – там Бог. А де Бог – там перемога.

Ми усвідомлюємо, наскільки важкі виклики стоять перед усіма нами. Але вдивляючись в шлях України від часу відновлення Незалежності і дотепер ми бачимо, як часто здавалося, що за мить буде поразка. Але щоразу ми знаходили вихід здавалося би з безвихідного становища. Ми зупиняли намагання скувати український народ кайданами тиранії. Ми відстоювали своє рішення і свій вибір – бути вільним народом в спільноті вільних народів Європи.

Тому ми віримо, що і в цій страшній війні Бог не полишає і не полишить нас та приведе кремлівську тиранію до поразки і падіння.

Однак окрім зовнішніх викликів перед нами всіма стоять і виклики внутрішні.

Лише в єдності – наша сила. Коли ми разом – ми перемагаємо. А коли ворогу вдається нас розсварити і поділити – тоді Україна опинялася в біді.

Ми всі дуже різі, але у всіх справжніх дітей України є спільна мета – вільна, соборна, суверенна, процвітаюча Україна. Та Україна, про яку мріяли і за яку боролися численні покоління наших предків. Та Україна, за майбутнє якої зараз проливають кров наші новітні герої. Та Україна, яку ми зобов'язані зробити кращою, щоби передати наступним поколінням."

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?

Тамара Гундорова: Українознавство, Архів і нація в часи війни

11 липня відбулася церемонія відкриття the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) - KIU (Berlin) в університеті Віадріна. Публікуємо текстову версію виступу професорки Інституту літератури ім. Т.Шевченка та Прінстонського університету Тамари Гундорової про те, як нинішня війна з Росією руйнує не тільки життя багатьох українців, а й архіви, музеї та бібліотеки.

Петро Шуклінов: Це не спринт, це марафон

Згідно опитування Центру Разумкова значна частина українців підтримують початок переговорів з РФ (44%), але без виконання умов русскіх та Путіна (85%). Ми всі розуміємо, що рано чи пізно будуть перемовини. Можливо цього року, можливо через 10 років. Але прямо зараз перемовин не хоче Путін. Він продовжує вірити, що має шанс перемогти українців і вбити нас всіх. Як Гітлер в останні тижні перед смертю, він існує в межах своєї хворобливої уяви, де танкові колони наближаються до Берліну і перемагають НАТО.

Максим Осадчук: "Втома від війни". Що буде далі?

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.