Поцілунок до крові. Як Київ став центром змови проти Йосипа Броза Тіто

Радянський очільник Леонід Брежнєв дуже любив цілуватися зі своїми іноземними співбесідниками. І якщо керівники західних урядів ще могли якось вислизнути з його обіймів, комуністичним ватажкам – яких він притискав до серця як "друзів і братів" – відмовитися було важче.

Стаття була опублікована на сайті КИЇВ24.

Радянський очільник Леонід Брежнєв дуже любив цілуватися зі своїми іноземними співбесідниками. І якщо керівники західних урядів ще могли якось вислизнути з його обіймів, комуністичним ватажкам – яких він притискав до серця як "друзів і братів" – відмовитися було важче.

 
Фідель Кастро у Москві
wikimedia.org

Подейкують, що саме тому кубинський лідер Фідель Кастро намагався при зустрічі з Брежнєвим не виймати з рота сигару. А ось президент Югославії Йосип Броз Тіто таки постраждав – поцілунок радянського генсека був таким пристрасним, що з губи візаві почала сочитися кров.

 
Йосип Броз Тіто в депутатському клубі
wikimedia.org

Втім, у Тіто стосунки з Москвою взагалі складалися важко. Принаймні з часу завершення другої світової. Перший дзвінок пролунав, коли югославські урядовці, не маючи насправді жодних далекосяжних намірів, поскаржилися на "не зовсім етичну" поведінку радянських солдатів на теренах, звільнених від німецьких окупантів.

 
Портрети Йосипа Сталіна і Йосипа Броза Тіто на першотравневій демонстрації 1946 року в Белграді
wikimedia.org

Сталін у відповідь влаштував їм показову "виволочку" за дискредитацію "армії-визволительки". Відтоді будь-який крок Белграда, не узгоджений (а іноді навіть узгоджений) з Москвою, викликав у керівників СРСР роздратування. Надто, коли Тіто почав претендувати на роль об'єднувача Балкан (під своєю егідою, звісно) та самостійного ідеолога. Для Сталіна це було вже занадто. В збудованій ним світовій комуністичній системі лідером міг бути лише один Йосип.

 
Сталін і Тіто. Канадська Карикатура. Сварку двох комуністичних ватажків на Заході не одразу сприйняли серйозно
collections.musee-mccord-stewart.ca

У 1948 році Сталін викликав очільників Югославії на "нараду комуністичних партій", яку планував провести на півдні України, а коли ті відмовилися – кероване Москвою "Комуністичне Інформбюро" закликало югославських комуністів "змусити своїх нинішніх керівників відкрито і чесно визнати свої помилки, виправити їх, порвати з націоналізмом, повернутися до інтернаціоналізму і всіляко зміцнювати єдиний соціалістичний фронт", а якщо ті на це не підуть – "змінити їх та висунути нове інтернаціоналістське керівництво КПЮ".

 
Резолюція "Комуністичного інформбюро"
m.bigenc.ru

Можливо, в Кремлі розраховували на слухняність вихованих ними комуністичних функціонерів. Але вони залишилися лояльними Тіто. Тоді СРСР розірвало з Югославією не лише партійні, а й дипломатичні стосунки.

Вчорашні союзники були оголошені "агентами імперіалістичних розвідок". Для усунення їх від влади майже відкрито почали готувати збройну інтервенцію – яку за планом  мало підтримати організоване ззовні підпілля. Радянська пропаганда, а за нею і пропаганда сателітів СРСР ганьбили Тіто, не шкодуючи слів і фарб.

 
"Тітоі його аресивні плани". Східнонімецька карикатура
wikimedia.org

Дійшло навіть до підготовки замаху на югославського лідера – відомий пізніше "історик в штатському" Йосип Григулевич вирушив до Белграду як… посол Коста-Ріки. З завданням інфікувати Тіто легеневою чумою.

 
Йосип Броз Тіто і Йосип Григулевич (під іменем Теодоро Кастро)
wikimedia.org

Втім, відповідь Тіто не забарилася. До того ж була вона цілком у сталінському дусі. В Югославії репресували, хапали і відправляли до табору на острові Голий Оток усіх, хто хоча б потенційно міг співпрацювати з радянськими спецслужбами, просто симпатиків Радянського Союзу або Росії та ідейних сталіністів. Останні мали, так би мовити, на власній шкірі відчути методи боротьби з незгодними, відпрацьовані в оспіваному ними СРСР.

 
"Пролетарі усіх країн, єднайтеся!". Канадська карикатура
collections.musee-mccord-stewart.ca

Щоправда, декому з тих, хто зберігав лояльність до Москви, вдалося вибратися з Югославії (іноді – вже після тортур та знущань в ув'язненні).  Менше їх частина потрапила на Захід, більша – до країн радянського блоку (зокрема Албанії та Румунії) і самого СРСР. З емігрантів похапцем почали ліпити "антитітівську" мережу – політичну, пропагандистську й розвідувальну.

Втім, конфлікт, що досяг апогею на початку 50-х років XX сторіччя, одразу зійшов нанівець після смерті Сталіна. Новим радянським керівникам навіть довелося – майже безпрецедентний випадок –вибачатися перед Белградом.

 
Тіто намагається балансувати між Заходом і Сходом. Канадська карикатура
collections.musee-mccord-stewart.ca

Спочатку, щоправда, провину намагалися перекласти на розстріляного на той момент Лаврентія Берію, оголошеного британським і азербайджанським (часів незалежності цієї країни) шпигуном. Проте "Комуністичне інформбюро", заплямоване кампанією проти Белграда, зрештою ліквідували. Більше того – конфлікт з Югославією став одним із закидів на адресу Сталіна, які пролунали з вуст Микити Хрущова на XX з'їзді КПРС.

 
Микита Хрущов виступає на XX з'їзді КПРС
wikimedia.org

Розпустили й закордонні "антитітівські" організації. Втім, на батьківщину повернулося лише трохи більше тисячі мігрантів. Більшість політичних активістів, опозиційно налаштованих щодо Тіто, своїх вподобань не змінило. Після сварки СРСР з Албанією югославських політичних біженців і з цієї країни "перебазували" на радянську територію. Так Мілета Перович опинився на "науковій роботі" у Києві, а Владо Дапчевич – у Одесі.

 
Микита Хрущов і Йосип Броз Тіто в Белграді
wikimedia.org

Партійними і дипломатичними каналами Москва довела до своїх сателітів, що примирення з Белградом не означає визнання його позиції ідеологічно правильною. Доволі передбачливо. Бо невдовзі розпочалася революція 1956 року в Угорщині, і з Тіто знову посварилися – хай і не так гучно, як за часів Сталіна.

 
"Кремлівський чабан і чорна вівця". Канадська карикатура
collections.musee-mccord-stewart.ca

Не дивно, що в Югославії з надією сприйняли усунення від влади Микити Хрущова. З Леонідом Брежнєвим Тіто взагалі намагався налагодити максимально приязні стосунки. Хай і ціною свої губ. Югославський лідер кілька разів побував в СРСР, зокрема в 1973 році приїхав до Києва.

 
Леонід Брежнєв і Йосип Броз Тіто в Києві
wikimedia.org

В столиці УРСР, напередодні зачищеній від українських дисидентів, обидва лідери намагалися продемонструвати зближення між двома комуністичними державами. Брежнєв не втомлювався піднімати тости на честь гостя і його дружини (хоча спецслужби інформували генсека про непорозуміння в родині югославського гостя).

 
Йосип Броз Тіто з дружиною Йованкою
wikimedia.org

Тіто запевняв візаві у підтримці радянської політики "розрядки" в стосунках із США, ініціатив щодо безпеки і співробітництва в Європі та зміцнення позицій СРСР на Близькому Сході. Він повідомив, що Югославія закрила свій простір для західної бойової авіації. І навіть пообіцяв дозволити радянським військовим кораблям використовувати порти на адріатичному узбережжі, до яких вони могли заходити нібито для ремонту.

 
Леонід Брежнєв піднімає келих після підписання заключного акту НБСЄ у Гельсінкі
wikimedia.org

Втім, вже невдовзі з'ясувалося, що паралельно з обіймами і поцілунками, радянське керівництво готувало офіційному Белграду сюрприз. Неприємний. Адже саме в Києві, мешканцям якого не пробачали навіть натяку на нелояльність радянській владі, цілком вільно почували себе югославські опозиціонери на кшталт Перовича.

Не встиг Тіто поїхати додому, як Перович із спільниками організували в українській столиці "ініціативний комітет за відродження Комуністичної партії Югославії" – офіційна югославська компартія на той час вже мала назву "Союз комуністів Югославії" (СКЮ), яка сталіністів, вочевидь, не влаштовувала.

 
Йосип Броз Тіто виступає на IX з'їзді СКЮ
wikimedia.org

Метою "ініціативників" – цілком у дусі заяви "Комуністичного Інформбюро" від 1948 року – було розгортання антивладного підпілля на теренах Югославії та усунення самого Тіто від державного керма, як "зрадника" і "ставленика західного імперіалізму". Розуміючи, що одній "вірності сталінському вченню" для здобуття підтримки на батьківщині вже недостатньо, київська група (а радше її московські куратори) зробили ставку на сербських шовіністів.

 
Конституція Югославії 1974 року, яка значно розширила права Косова у складі федерації
wikimedia.org

Ті були невдоволені розширенням прав албанської громади у Косові. І з обуренням розповідали один одному, що під час відвідин краю Тіто нібито зауважив, що ті, хто  не хоче вивчати албанську, можуть звідти поїхати. Власне, деякі активні місцеві комуністи, що вважали себе "насамперед сербами", дослухалися до поради президента – і перебралися до сусідньої Чорногорії. Саме з ними й встановили контакт київські "ініціативники".

 
Тітокосовська делегація
wikimedia.org

В квітні 1974 року у чорногорському Барі, на квартирі професора з Приштини Броніслава Бошковича відбулися збори, учасники яких оголосили себе "V з'їздом КПЮ". Чинне керівництво Союзу комуністів Югославії визнали усунутим, а на його місце обрали нове – на чолі з Мілетою Перовичем. Попри те, що той в цей час нікуди не виїжджав із Києва. За дивним збігом обставин, між іншим, Бар мав стати одним з портів, які планували надати в користування радянському флоту.

 
Бар
фото автора

Як справжні підпільники, учасники "з'їзду" своїм рішенням широкого розголосу не давали. Але місцеві спецслужби, схоже, були "в курсі". Чи досить швидко про них дізналися. Щоб переконатися у тому, що це не просто якась "курортна самодіяльність", а робота, узгоджена із Москвою, вони дочекалися, коли компрометуючі папери куратори відправлять до Югославії дипломатичною поштою.

Залишалося лише імітувати ДТП і випотрошити недоторкане за міжнародними конвенціями авто (з радянськими "братами" югославські контррозвідники не соромилися діяти їхніми ж методами).

 
Йосип Броз Тіто і Леонід Брежнєв на автомобільному заводі в Крагуєваці
wikimedia.org

Коли докази були на руках, розпочалися арешти. А потім і вироки. Зачистили осередки не лише в Чорногорії і Косовому, а й по всій Югославії. При цьому – як і арештовані підпільники – влада до останнього дотримувалася "режиму тиші". І лише через півроку після "з'їзду нової КПЮ", коли інформація про нього була оприлюднена у "Вашингтон пост", Тіто дозволив собі прокоментувати події. Нібито побіжно, під час відвідин одного з місцевих заводів (для комуністичних лідерів такий захід був більш звичним, аніж якась "буржуазна" прес-конференція).

Звісно, про розгром підпілля одразу ж дізналися і в Москві. Але там вирішили не зізнаватися. У 1976 році, під час чергової наради комуністичних партій в Східному Берліні Брежнєв вирішив віджартуватися. І сам запитав у Тіто, невже у Києві був організований "антиюгославський центр"? Той прямо відповів, що мовляв не просто центр, а "друга партія". "То це Тіто й організував, коли був у Києві" – вирішив продовжити Брежнєв. "Це не так вже й смішно," – відрізав Стане Доланц, секретар виконкому президії ЦК СКЮ, що також був присутній при розмові.

 
Стане Доланц і Ніколае Чаушеску
wikimedia.org

Не до жартів було й виконавцям "барської авантюри". Вироки чекали не лише тих, кого затримали в Югославії. Вже у 1975 році спецслужби викрали Владо Дапчевича, який на той час встиг переїхати з Одеси до Брюсселю. А через два роки – й Мілету Перовича, що виїхав до Європи, сподіваючись залучити до партії трудових мігрантів поза Югославією. "Ватажка нової КПЮ" не захистило навіть отримане завчасно ізраїльське громадянство. Обох засудили до 20 років позбавлення волі.

 
Владо Дапчевич
wikimedia.org

Розгром "київської змови" поставив хрест на спробах сталіністського реваншу в Югославії. А ось нове піднесення сербського шовінізму в лавах місцевої компартії почалося вже за кілька років після смерті Тіто. І знову ж таки з Косова. Слободан Мілошевич, звісно, не міг скинути вже померлого президента. Але Югославію він таки добив.

 
Слободан Мілошевич під час укладання Дейтонської угоди
wikimedia.org

А письменник Момчило Йокич, один з засуджених по "барській справі", який в 1982 році вийшов на свободу і дожив до 2021 року, помстився своєму кривднику, написавши опус "Таємне досьє Йосипа Броза", в якому оголосив його не просто агентом австрійської та британської розвідок, а й масоном, сослуживцем Гітлера, ще й крадієм чужого імені – бо справжній хорват Броз нібито помер ще на початку XX сторіччя, а себе за нього видавав якійсь син угорської шляхтянки і управляючого її маєтком.

 
"Друже Тіто" ("Товариш Тіто") – офіційне звернення до президента комуністичної Югославії у створеній ним державі
wikimedia.org

Щоправда, навіть якщо повірити в таку фантасмагоричну версію його походження, ватажком комуністів і президентом Югославії "самозванець" все ж таки став сам. Як, власне, став і Тіто – адже насправді це не прізвище, а лише вигаданий ним псевдонім.

Дев’ять імен: репресована свобода

Народи Балтії у 1918-1920 рр. зуміли здобути та захистити незалежність. У Литві, Латвії та Естонії утворилися національні держави. Втім, у 1940 р. після окупації балтійських держав Червоною армією, між жорна радянських репресій потрапили представники усіх груп політичних еліт трьох країн, без різниці, якою була їхня попередня орієнтація – демократична чи вождистська.

Член РУП Дідковський – організатор Уралу

Він народився в Житомирі. Закінчивсь кадетський корпус в Києві. Друкував українські видання в Петербурзі. Повернувся в Україну для розгортання РУП. Закінчив університет в Женеві. Партизанив на Уралі, який вже добре пізнав. Саме він прийняв і поселив царську родину в Єкатеринбурзі, яка у подальшому була розстріляна. Його ім’я носить гора – одна з трьох найвищих на Уралі.

Данило Скоропадський. "Валет" у колоді карт МГБ СССР

"33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України", - так наприкінці 1930-х років писали у пресі про гетьманича Данила Скоропадського після його поїздки до США та Канади за дорученням батька. З 1941 року син Павла Скоропадського став об'єктом уваги радянських спецслужб під оперативним псевдо "Валет".

Життя на війні та поза нею. Уривок з книги Івана Гоменюка "Мурашник. Нотатки на манжетах історії..."

Багато науковців називають Першу світову війною технологій. Справді, безліч технічних новинок і новацій випробовувалися саме тут. Зросла роль авіації, яку раніше воєначальники вважали дорогою й непотрібною розвагою. Авіатори були потрібні для розвідки та спостереження, набувала поширення бомбардувальна авіація, а повітряні бої вже не були дивиною навіть на Східному фронті.