Як нквд ссср "загубив" Володимира Симиренка

Як не старалася радянська влада, не вдалося відправити у небуття назву славетного симиренківського сорту яблуні "Ренет Симиренка". Після розстрілу вченого сорт перейменували на "Зеленка Вуда". Саме Володимир Симиренко фактично дав путівку в життя цьому сорту, зразок якого виріс у саду діда Платона Федоровича, а ретельно дослідив і описав його батько – корифей садівничої науки Левко Платонович.

29 грудня виповнюється 132 роки від дня народження Володимира Симиренка, видатного українського садівника і вченого-селекціонера, який став жертвою сталінського терору. Знайдена в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України добірка документів іноземного відділу НКВД УССР проливає світло на досі невідому історію про те, як на початку 1930-х років московські і київські чекісти "загубили" в'язня і упродовж року й двох місяців шукали його по всій країні.

"Вжити термінових заходів для встановлення Симиренка"

17 вересня 1934 року з москви до Києва надійшов звичайний, як для оперативної практики, запит на встановлення місцезнаходження особи. Особливість полягала лише в тому, що лист був підписаний заступником начальника іноземного відділу Головного управління держбезпеки НКВД СССР Абрамом Слуцьким.

А це означало, що розвідка за кордоном вийшла на певний об'єкт зацікавленості і почала збирати відомості про його рідних і знайомих, через яких можна було б продовжувати оперативну розробку. Про всі подробиці справи не йшлося. Лише зазначалося таке:

"За наявними у нас відомостями, під Києвом мешкає колишн. поміщик (відомий фахівець з фрукт. сад.) Симиренко. У Празі Симиренко має сина-емігранта, активного галіполійця.

Прохання вжити термінових заходів для встановлення Симиренка. В позитивному випадку надішліть нам його докладну характеристику і повідомте, чи підтримує він із сином письмовий зв'язок і характер цього зв'язку.

Відповідь просимо не затримувати" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7400. – Т. 2. – Арк. 83).

 
ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7400. – Т. 2. – Арк. 83

Наявні в архівних фондах розвідки документи свідчать про те, що в іноземному відділі НКВД УССР на той час не було жодних відомостей про Володимира Левковича Симиренка. А мова йшла саме про нього – сина відомого українського вченого-помолога, селекціонера-плодовода Левка Симиренка, онука українського промисловця-цукрозаводчика і садівника Платона Симиренка і правнука одного з перших в Україні підприємців-цукрозаводчиків Федора Симиренка.

На початку грудня 1934 року з москви надійшов лист із проханням повідомити результати розгляду запиту. У відповіді зазначалося, що В. Симиренко відбуває покарання в одному з виправно-трудових таборів НКВД. У додатку надсилали відповідну довідку і витяг з протоколу судової трійки при колегії ГПУ УССР. У довідці зазначалося таке:

"Семиренко (написано з помилкою – прим.) Володимир Львович, 1881 р. народження, уродженець села Млієве Петровського району, українець, проходив за слідсправою № 3262 Київського облвідділу за 54–2 і 54–7 ст. ст. КК УССР (шкідництво в сільському господарстві) і постановою судтрійки колишн. ГПУ УССР від 9–11/IV–33 р. засуджений до ВМСЗ – розстрілу із заміною ув'язненням у виправтрудтабір терміном на 10 років, рахуючи термін з 9/І–33 р.

16/ІХ–33 р. № 220614 нами запропоновано Київському облвідділу відправити Семиренка під посиленим спецконвоєм до м. Кем, СЛАГ ОГПУ, нині Білбалткомбінат НКВД – ст. Мєдвєж'я Гора" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7400.– Т. 2. – Арк. 84).

 
ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7400.– Т. 2. – Арк. 84

На початку лютого 1935 року з москви надійшов черговий лист. У ньому зазначали, що навели відповідні довідки в головному управління НКВД СССР, яке опікувалося таборами, й отримали негативну відповідь: "Симиренко в таборах НКВД не утримувався і не утримується". Відтак ще раз просили все ретельно перевірити і надати відомості про нього, а надто про його сина.

Після цього керівництво іноземного відділу НКВД УССР висловило претензію обліково-довідковому відділу, мовляв, повідомляєте одне, а в обліках у москві про це нічого немає. Пошуки тривали все літо і осінь. І лише в довідці, датованій 29 жовтня 1935 року, зазначалося, що В. Симиренка знайшли у Херсонській виправно-трудовій колонії НКВД. Там він був увесь цей час. А до цього майже одинадцять місяців перебував у камері смертників у Лук'янівській в'язниці.

Про обставини заміни заслання з далекого карельського міста Кем на колонію під Херсоном в архівних матеріалах відомостей немає. Лише з відкритих джерел відомо, що в тій колонії було велике садово-городнє господарство, продукція якого постачалася працівникам НКВД. Тож чекісти напевне вирішили використати величезний агрономічний досвід та знання В. Симиренка для вирощування для власних потреб якісної і смачної сільськогосподарської продукції. Його призначили керівником однієї з в'язничних виробничо-городніх дільниць.

"За кордоном маю лише двоюрідного брата"

Як свідчать архівні документи, 26 грудня 1935 року В. Симиренка доставили в Херсонський міськвідділ НКВД і почали допитуватися про сина за кордоном. Але вийшов конфуз. Засуджений стверджував, що це якась хибна інформація. Водночас чекісти мали перед собою циркуляр з москви, де було чітко зазначено: "Має сина-емігранта". Відтак після тривалих розпитувань і погроз, щоб у всьому щиро зізнався, В. Симиренка змусили дати письмові свідчення про свою сім'ю.

"На поставлене вами запитання, – зазначав він у поясненні, – стосовно того, чи є в мене дорослий син за кордоном, відповідаю наступне. У мене є двоє маленьких дітей – хлопчик, 4,5 роки, і дівчинка, 9,5 роки, мешкають з сім'єю в межах УССР. Крім цього, дітей у мене немає, а відтак і немає сина за кордоном. Водночас повідомляю, що за кордоном, в Чехії (там він, зокрема, був у 1932 р.) перебуває мій двоюрідний брат – Симиренко Василь Олексійович.

До революції він був студентом Київського політехнікуму, потім прапорщиком царської армії. У 1919 р. був мобілізований білими і з ними пішов за кордон… Що робить і як живе – не маю відомостей, оскільки не підтримую з ним зв'язок з моменту його вступу до білої армії" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7400.– Т. 2. – Арк. 84).

Після цього та подальшого обміну листами в НКВД УССР зрозуміли, що предметом зацікавлення москви був саме двоюрідний брат В. Симиренка Василь. Його розробляла празька резидентура розвідки як особу, яка "близько стояла біля генерала Хоржевського". Відтак у подальшому в іноземному відділі всю увагу переключили на брата і його родинні зв'язки. Водночас до справи-формуляра лягали документи, які певним чином стосувалися й самого Володимира.

Зокрема, у листі з райвідділка НКВД району імені Г. І. Петровського Черкаської області до іноземного відділу НКВД УССР коротко подаються відомості, зібрані про В. Симиренка. Зазначається, що його батько Симиренко Лев Платонович приблизно в 1887 році організував у селі Млієве Київської губернії (нині – Городищенський район Черкаської області) на 100 десятинах землі власний садово-городній розсадник і що "в 1920 році був убитий бандою Голого у своєму маєтку з метою пограбування".

Такою була версія чекістів. Натомість інші джерела говорять про те, що це вбивство організували самі чекісти і що то не було схоже на пограбування, бо до помешкання навіть не увійшли і нічого не взяли. Левко Симиренко у той період не займався політичною діяльністю.

Лише в Російській імперії він примкнув до народовольців, за що потрапив до Лук'янівської тюрми Києва, а звідти – на багаторічне заслання до Красноярська. Після повернення з Сибіру на батьківщину він продовжив розвивати у Млієві колекційний сад і помологічний розсадник, який став одним із найкращих у Європі. Водночас для радянської влади з її принципами диктатури пролетаріату він був чужорідним елементом.

Так само і його син Володимир увійшов у немилість до влади, яка в особі всіх міцних господарників і новаторів шукала ворогів радянського ладу і прихильників капіталістичних методів.

У листі НКВД йдеться про те, що він став спадкоємцем батькового плодового розсадника, а невдовзі – директором усього виробництва і наукових закладів, створених на його базі. І завершується документ у стилі тогочасної більшовицької риторики:

"Працюючи у Садстанції, Симиренко В. Л. проводив шкідницьку роботу, як ось: вирощування і поширення фруктових дерев, що не плодоносять, водночас зміцнюючи матеріальну потужність Садстанції як своєї власності в очікуванні реставрації капіталізму" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7400.– Т. 2. – Арк. 129).

 
ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 7400.– Т. 2. – Арк. 129

Відтак, як зазначається, він був засуджений на 10 років. Подається й перелік справ, за якими він проходив, зокрема, за оперативними розробками "Дозріле", "Пекарі" та "Авось". Всі стосувалися шкідництва у сільському господарстві і датувалися 1932 роком.

Тобто у той період, коли сталінський режим спричинив масовий голод на українських землях, а на додачу ще й організував репресії стосовно агрономів, ветеринарів, інженерів, учених, дослідників і практиків аграрного сектору. За такими справами у той період проходили тисячі осіб.

"Курський вокзал". Кінцева

Про обставини арешту Володимира Симиренка і подробиці розслідування кримінальної справи в документах із архівних фондів розвідки не йдеться, оскільки в них більше уваги приділено двоюрідному брату і його оперативній розробці за кордоном. Водночас із інших джерел відомо, що невдовзі після трагічної смерті батька Володимир Левкович був призначений керівником націоналізованого батьківського розсадника. Він побачив порослі бур'янами сади, в міжряддях яких селяни випасали худобу.

Довелося докласти чимало зусиль, щоб привести все до ладу. Вже за рік на базі цього господарства було засновано Мліївську садово-городню дослідну станцію та Центральний державний розсадник України. В. Симиренко упродовж 1921–1930 років працював директором цих установ. Крім цього, у 1930 році він організував Всесоюзний науково-дослідний інститут плодового та ягідного господарства у Китаєві, передмісті Києва (нині – Інститут садівництва Національної академії аграрних наук України).

Під керівництвом професора В. Симиренка Мліївська дослідна станція стала головним садівничим науково-методичним центром Радянського Союзу. Їй підпорядковувалася мережа дослідних садівничих установ не лише в УССР, але й у російській федерації та республіках Закавказзя.

Він підготував фундаментальний проєкт реконструкції садівничої науки з урахуванням природно-історичних особливостей кожного регіону та рівня розвитку садівничої галузі у кожній союзній республіці. У своїх працях учений підкреслював, що садівництво треба розвивати насамперед на основі місцевих сортів, у другу чергу – на акліматизації привізних, а далі вже на розведенні нових різновидів.

Але на заваді цим науково обґрунтованим і перевіреним на практиці планам стало кремлівське керівництво, яке не підтримало В. Симиренка, а стало на бік Івана Мічуріна з тамбовського містечка Козлов. Той мав невеликий розсадник і багато псевдонаукових ідей. Як наприклад, пропонував негативний вплив сибірського клімату на європейську територію росії вирішити шляхом створення грандіозної лісосмуги між Уральським хребтом і Каспійським морем, висував ідею насадження в середньоазіатській пустелі зеленого килиму з посухостійких рослин і розведення їстівних кактусів.

Він з ентузіастом вітав усі кремлівські ініціативи, гаряче схвалював ідеологічні рішення партійних з'їздів та урядових постанов, мав запрошення на всілякі форуми й зібрання. Натомість отримував щедре державне фінансування й нагороди.

У тій ситуації Володимир Симиренко виявив сміливість і публічно піддав науково обґрунтованій критиці ці та інші сумнівні ідеї Івана Мічуріна та його методи в селекції сільськогосподарських культур. Натомість на нього посипалися доноси щодо протидії лінії та рішенням партії, невизнання мічурінських методів у селекції рослин, звинувачення у відвертому шкідництві. А ідея створення Всесоюзного інституту плодових і ягідних культур у Києві розглядалася як прояв українського сепаратизму та буржуазного націоналізму.

Антисимиренківська та антиукраїнська кампанія продовжилася тим, що в москві прийняли рішення про скасування Всесоюзного інституту південних плодових і ягідних культур і переведення його до Козлова разом з науковим персоналом та інвентарем. Професора В. Симиренка заарештували на Різдвяні свята 1933 року. Чекісти цілу ніч проводили обшук у помешканні, а на завершення спалили у каміні весь родинний архів і багато рукописів та наукових праць.

Після цього – одинадцять місяців перебування в камері смертників у Лук'янівській в'язниці, суд, смертний вирок і його заміна на 10 років виправно-трудової колонії. Вийти на волю В. Симиренко мав у 1943 році. Наприкінці 1937 року розглянули його клопотання про звільнення від подальшого відбування покарання. Вочевидь зважили усю абсурдність звинувачень і на день народження звільнили з колонії з формулюванням "за чесну працю і високі показники діяльності".

У пошуках справедливості і підтримки друзів та однодумців він одразу поїхав із Херсона до москви. Але в москві на Курському вокзалі його заарештували і відвезли на Луб'янку. Знову допити й приниження, які тривали 10 місяців. Закінчилося це тим, що його передали у розпорядження тресту "Держплодорозсадник" (м. Обоянь на Курщині) й призначили на посаду агронома з розсадництва Обоянського розсадницького радгоспу.

30 березня 1938 року В. Симиренка заарештували знову. Упродовж шести місяців тривало нове слідство. Вченого звинуватили в організації контрреволюційної групи, яка ставила за мету повалення радянської влади і займалася шкідництвом та диверсіями на користь іноземних держав. 2 вересня 1938 року його засудили до розстрілу.

Вирок виконали в ніч з 17 на 18 вересня в урочищі Солянка під Курськом. Але то був не просто суд, а процес і над відомим українським вченим, і над значною кількістю його однодумців – агрономів, садівників, науковців із найрізноманітніших установ і населених пунктів.

Крім цього, кремлівська влада намагалася не лише знищити самого В. Симиренка, а й стерти всю пам'ять про нього. З бібліотек і книгарень вилучили й спалили його книги та наукові журнали зі статтями. Також знищили і заборонили наукові твори його батька, довели до занепаду Мліївську дослідну станцію, зруйнували родинну симиренківську Свято-Троїцьку церкву, репресували родичів, які не встигли врятуватися втечею за кордон.

Реабілітували Володимира Симиренка у 1957 році. Як не старалася радянська влада, не вдалося відправити у небуття назву славетного симиренківського сорту яблуні "Ренет Симиренка". Після розстрілу вченого сорт перейменували на "Зеленка Вуда". Саме Володимир Левкович Симиренко фактично дав путівку в життя цьому сорту, зразок якого виріс у саду діда Платона Федоровича, а ретельно дослідив і описав його батько – корифей садівничої науки Левко Платонович. Вшанування пам'яті родини Симиренків триває донині.

Хто насправді була дружиною гетьмана Мазепи

На Афоні знайдено унікальний рукопис, а в ньому — її ім’я, і це не Ганна Фридрикевич.

Іванна Климпуш-Цинцадзе: «Нам слід якнайшвидше завершити процес формування української політичної нації»

Розмова з Іванною Климпуш-Цинцадзе – головою Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України до Європейського Союзу, віцепрем'єркою з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України у 2016-2019 роках.

Андрій Андрушків: "Дереву пам'яті потрібен гумус з історій"

Публічне інтерв'ю із магістром богослов'я, військовослужбовцем ЗСУ Андрієм Андрушківим у рамках виставки ГОЛОСИ Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

Котлета по-київськи. За лаштунками найганебнішої промови президента Буша

Сьогодні багато хто справедливо обурюється ідіотським меню на честь початку російського головування в Радбезі ООН. Саме це головування означає остаточний колапс світової безпекової архітектури. Раду Безпеки ООН очолює агресор. Тому котлета по-київськи у тому меню асоціюється із промовою, яку виголосив президент США Джордж Буш 1 серпня 1991 року у Верховній Раді України.