"Цілься точно! Ангели чекають на мене": Латвія у полум'ї "червоного терору"

Фраза, винесена у заголовок цієї статті, автором якої прийнято вважати громадського діяча та священника Константинса Лодеріса, сказана перед стратою, була словесним символом страшних кривавих випробувань, які випали на долю народу Латвії у 1919 році. Тоді республіка вперше пережила радянське вторгнення. Протягом майже півроку більша частина латвійських теренів була полем комуністичного експерименту. Дещо, з випробуваного більшовиками у Латвії, стане частиною методів репресій у майбутньому сталінському СРСР.

Фраза, винесена у заголовок цієї статті, автором якої прийнято вважати громадського діяча та священника Константинса Лодеріса, сказана перед стратою, була сумнозвісною для сучасників тих подій, словесним символом страшних кривавих випробувань, які випали на долю народу Латвії у 1919 р. Року, що вмістив величезний обсяг пережитого, календарні 12 місяців, які водили, тільки но народжену, країну від одного провалля загибелі до іншого.

Тоді республіка вперше пережила радянське вторгнення. Протягом майже півроку більша частина латвійських теренів була полем комуністичного експерименту, багато у чому, більш безжального та безкомпромісного аніж на інших підконтрольних червоній Москві територіях, у бійні на руїнах загиблої Російської імперії. Дещо, з випробуваного більшовиками у Латвії в 1919 р., стане частиною методів репресій у майбутньому сталінському СРСР. Зокрема, радянська Латвія була першою, де на урядовому рівні прийнято рішення про створення системи концентраційних таборів для здійснення масового політичного терору.

На початок ХХ ст. землі сучасної Латвії тривалий час перебували у складі Росії. До цього вони переживали століття панування хрестоносців, німецьких світських і духовних володарів, руку польсько-литовських государів, правління швецьких королів. Від моменту хрестоносного завоювання ХІІ-ХІІІ ст. і фактично до ХХ ст. на переважній частині етнічних земель латишів безроздільними господарями життя своїх підданих, домінуючою суспільною та економічною силою, були феодали німецького походження. Жорстка сегрегація, приниження корінного підкореного населення прогнозовано породжували антагонізм.

З часом ,боротьба за етнічну рівність та культурну свободу латишів, у добу національного відродження ХІХ ст., у дусі все більш популярних глобальних класових теорій, виливалася у форму змагань за соціальну справедливість. Водночас, чим більш вперто та безкомпромісно балто-німецька аристократія трималася за предківські привілеї тим сильніше радикалізувалася латиська молодь, що хвилями поповнювала ряди крайніх лівих сил.

Рік 1920-й: три воєнних перемоги Балтійських держав над Росією

Перша революція у Росії (1905-1907 рр,) запалала особливо–яскравими і злими загравами у Балтії, від спалених баронських маєтків. Класова ненависть тут нерозривно зросталася з глибокою віковою неприязню до нащадків завойовників. Події набули характеру внутрішнього міжнаціонального збройного конфлікту. Тисячі жертв, жорстокість та непримиренність з обох боків, помножена на каральні методи урядових російських військ, придушили повстання та, звісно, не вирішили проблему, лише поглибивши провалля у суспільстві.

У роки Першої світової війни російський уряд спробував трансформувати антигерманські настрої латишів у практичну площину. У 1915 р. почали створюватися їхні національні військові формування - латиські стрілецькі полки, що проявили себе дисциплінованими та мотивованими бійцями, у той же момент, їхня батьківщина стала ареною масштабних боїв та руйнувань. У 1918 р. латвійські землі практично повністю опинилися під німецькою окупацією.

Напередодні, у листопаді 1917 р., латиські стрільці відіграли одну з головних ролей у перемозі більшовицького перевороту у Петрограді та на декілька років стали справжньою гвардією і основною ударною силою радянського режиму. Так само у авангарді комуністичної революції йшли професійні революціонери - латиські більшовики з багатим досвідом боїв 1905-1907 рр.

 
Радянська мапа, що демонструє просування Червоної армії у Балтії та Білорусі (січень 1919 р.)

Вони формували ідеологію та впроваджували на практиці задумане репресивною тоталітарною системою. Перші десятиліття існування радянської державної машини навряд можна уявити без латиського фактору, особливо у сфері оборонних та розвідувальних структур, де етнічні латиші надовго зайняли ключові посади. Настільки ж вагома їхня роль у проведені політики соціально-вмотивованого терору, створення каральних органів та механізмів класового насилля.

То ж не має дивувати, що як тільки Німеччина та її союзники програли у світовій війні, Москва спрямувала для нового завоювання латвійських та інших балтійських земель, в першу чергу, полки червоних латиських стрільців, а у якості окупаційної адміністрації Латвії – перевірених латиських комуністів на чолі з Петерісом Стучкою.

Нещодавно проголошена (18 листопада 1918 р.) демократична Латвійська Республіка не мала достатніх засобів для ефективної оборони радянським силам вторгнення. Трохи більше ніж за місяць комуністичний режим встановився над майже всіма латвійськими регіонами. У січні 1919 р. розмите поняття "радянська Латвія" перетворилося на Латвійську Соціалістичну Радянську Республіку (ЛСРР), втім, як і до того, мова йшла про маріонеткову філію комуністичної Росії.

 
Бійці 1-го полку червоних латиських стрільців. Рига, 1919 р. 
Фото: Latvijos karo muziejus

Розгортання терору

Подібно до інших радянських утвореннях тієї доби, у Латвії, політичний терор закладався у якості офіційного фундаментального принципу та методу. Перший же документ латвійського радянського уряду (маніфест від 17 грудня 1918 р.) проголошував, що "озброєні трудівники" не тільки скинуть усі колишні державні установи але і знищать на місці кожного "члена або захисника цих установ", якщо ті добровільно не здадуться.

До ворогів зараховувалися цілі соціальні стани, злочином проти радянської влади вважалася не тільки конкретна дія окремої особи, але і сам факт приналежності до "буржуазного класу". В силу того, що, як зазначалося вище, представники балто-німецької громади переважали серед панівних верств, саме вони часто ставали жертвами соціально-вмотивованого терору. Проте, не тільки ця категорія, ворогом радянської влади, або ж так званим "підозрілим" міг бути визнаний будь-хто, в незалежності від етнічного походження.

 
Керівники радянської окупаційної адміністрації у Ризі. На першому плані у центрі – лідер латвійських комуністів та один з головних ідеологів терору Петеріс Стучка, 1919 р. 
Фото: Latvijos karo muziejus

Латвійські комуністи формально виступали проти впровадження у республіці органів ЧК, називаючи їх спадкоємцями "охранки" - російської політичної поліції імперської доби. По факту ж, у Латвії були створені свої знаряддя терору – аналоги ЧК – "політвідділи" та "політуправління". З тими ж функціями, повноваженнями та не менш жорстокими методами аніж у російських колег. На новозапроваджені органи судочинства (революційні трибунали) покладалася задача констатації вини та винесення, зачасту, заздалегідь готових безапеляційних вироків.

У січні 1919 р., задля максимального пришвидшення роботи революційних трибуналів (ревтрибуналів), у Латвії вводяться суди "трійок". До їх складу входили голова та два члени трибуналу, кожній "трійці" також надавався загін з 15-30 червоноармійців, що виконував функції конвою і розстрільної команди. Кожна з "трійок" була практично не підзвітна нікому, окрім Революційної Ради, керівного органу радянської Латвії. Зазначимо, що до найбільш вразливих категорій населення, по яких було цілеспрямовано завдано першого удару більшовиків, відносилися:

-  Представники родової аристократії та власники і орендатори миз (так називали маєтки у Латвії та Естонії);

-  Духовенство, в першу чергу, лютеранське;

-  Власники великого та середнього бізнесу;

-  Інтелігенція, громадські діячі лояльні латвійському національному урядові або активісти балто-німецької громади;

-  Сільська буржуазія.

 
Співробітники радянських каральних органів у Латвії, 1919 р. 
Фото: Latvijos karo muziejus

Посилення терору. Створення "латвійського ГУЛАГу"

Паралельно з пошуком "ворожих елементів" радянська влада взялася за проведення радикальної перебудови економіки, соціального устрою та суспільних відносин у Латвії. Однак, такі заходи, як відміна приватної власності, експерименти з запровадженням радгоспів у сільській місцевості, груба антицерковна кампанія, повальні реквізиції та конфіскації і т.п. не додали підтримки більшовикам, навпаки, серйозно розширили коло їхніх противників.

До того ж, провали внутрішньої політики сприяли поглибленню продовольчої кризи та привели до різкого зростання соціальної напруги. Радянська влада у відповідь посилила репресії, звинувачуючи у проблемах "недобитих класових ворогів". Тепер до таких могли бути віднесені навіть нелояльні представники робітників чи селянства.

"Північний фронт": Російська пропаганда проти держав Балтії

У містах почалася кампанія виселення "буржуазних елементів" з квартир та примусове переміщення до локалізованих районів, свого роду міських гетто. Дворянські родини депортували, в тому числі, углиб Росії. Був введений класовий підхід у роздачі їжі, режим що діяв і у столиці.

Пріоритет у видачі пайків належав робітникам та лікарям інфекційних лікарень (у Латвії вирували епідемії тифу та грипу). Інші отримували продовольство за залишковим принципом, таким чином, деякі категорії були приречені на голодну смерть. Ті кого більшовики оголосили "нетрудовими елементами" ще і піддавалися регулярним обшукам та допитам, у них відбирали матеріальні цінності та продовольство.

 
Радянські військові та адміністрація під час святкування 1 травня у Ризі, 1919 р. 
Фото: Latvijos karo muziejus

На фронті ситуація різко змінювалася на користь антибільшовицьких сил. Війська лояльні національному Тимчасовому Уряду Латвії завдали ряд оперативних поразок Червоній армії. Проти більшовиків успішно діяла Народна Армія Естонії, крок за кроком до перемоги над російськими окупантами рухалися збройні сили Литви. Все більш успішно проти червоних діяло Військо Польське. Наближався докорінний перелом у боротьбі за Балтію. Каральні комуністичні органи у Латвії із завзяттям шукали агентів противника у тилу.

Проводилися дедалі масовіші арешти, у промислових масштабах виносилися вироки ревтрибуналів. Розстріл був найбільш вірогідним підсумком потрапляння до рук сумнозвісних "трійок". Однак, широке розповсюдження отримали й позасудові страти цивільних осіб підозрюваних у антирадянській позиції та роботі на "білих" (з точки зору більшовиків "білими" вважалися усі антикомуністичні сили, включно з національними арміями).

Криваве беззаконня підтримувало керівництво окупаційної адміністрації. Сам П. Стучка, – лідер латвійських комуністів, закликав вбивати сотню ворогів за кожного загиблого більшовика.

Втім, зазначеним, репресивні заходи не обмежувалися. Радянська влада вирішила реалізувати проект комісара внутрішніх справ Яніса Ленцманіса. У лютому 1919 р. він запропонував створити у Латвії мережу концентраційних таборів, так званих "трудових" та "виховних". До них мали направляти ворогів радянської влади, в'язнів планувалося "перековувати" працею на користь комуністичного режиму.

Крім того, будівництво таборів допомагало розвантажити в'язниці, переповнені заарештованими. Із запланованих трьох основних таборів більшовики встигли створити один. Він розташовувався на території колишнього скляного заводу у Стукмані. Стукманський табір, більш відомий серед обивателів як "Зоопарк", прийняв перших в'язнів у березні 1919 р. За місяць тут перебувало вже близька 1600 осіб.

Табір був розділений на дві частини. В одній половині розміщувалися бараки, у іншій – проводилися розстріли тих, кого вважали нездатним до "перевиховання". Окрім Стукманського концтабору існувало декілька менших. Один з них розміщувався прямо у столиці, на островах посеред ріки Даугави. У всіх таборах панували антисанітарія, вирували хвороби, що викошували людей швидше за кулі розстрільних команд.

Жертви терору, місця масових страт

Зразу скажемо, що чисельність страчених та закатованих у Латвії в ході "червоного терору" є питанням дискусійним та далеким від фінальної точки дослідження. Називаються цифри від 3-4 до 5 тисяч розстріляних за менш ніж півроку радянської окупації в 1919 р. З них більше 1, 5 тис. осіб страчених у столиці. Місцями масових страт стали Цесіський район, де, лише у лютому 1919 р., було розстріляно не менше 27 осіб. Декілька сотень цивільних громадян червоні стратили у місті Валка. Сотні людей відправили на смерть у місті Гульбен.

 
Упізнання убитих жертв "червоного терору". Єлгава, березень 1919 р. 
Фото: Andra Tomašūna privātais arhīvs

Проте наймасштабніші розстріли відбувалися у Ризі та її околицях, пік страт прийшовся на весну 1919 р. Значна частина жертв являлися заручниками, яких вбили помстившись за провали Червоної армії на фронті. Чим ближче фронт наближався до Риги тим частішими ставали акції залякування з одночасними стратами десятків людей.

Один з найвідоміших епізодів відбувся вночі 14-15 березня 1919 р. Тоді, у столичному лісі Бікерніекі, було страчено 60 жителів Риги. Одночасно сотні рижан розстріляли у тюрмах столиці. Показово, що розстріли не припинялися навіть в останні години радянської влади у Ризі. Під грім артилерії наступаючих антибільшовицьких військ, у Центральній в'язниці міста, здійснювалася так звана "розправа 22 травня". Десятки інтелектуалів, освітян, релігійних та культурних діячів були вбиті комуністичними проросійськими колаборантами.

Немає остаточної думки і з приводу загальної чисельності політичних ув'язнених, що пройшли через радянські тюрми та табори у Латвії в 1919 р. Називаються цифри у діапазоні до 18 тис. осіб. Окрім цього, слід згадати жертв провальної, дискримінаційної соціальної політики радянської адміністрації. Лише у Ризі від її наслідків померло до 9 тис. осіб.

Кінець проекту "радянська Латвія"

Поразка у Битві за Ригу, наприкінці травня 1919 р., призвела до обвалу радянського фронту. Тікаючи з центральних регіонів країни більшовики встигли забрати з собою частину політичних ув'язнених. Зі Стукманського табору примусово вивезли 127 осіб. Спочатку їх доставили до міста Резекне а потім, як заручників – представників буржуазії, перемістили до Росії. Загалом же, залишки військових частин, адміністративні та партійні установи екстрено евакуйовувалися до східно-латвійського регіону Латгале.

 
Пам'ятник Карлу Марксу встановлений більшовиками у Ризі – символ короткотривалого радянського панування в Латвії у 1919 р. 
Фото: Latvijas Nacionālais vēstures muzejs

Тут окупаційна влада утримувалася до зими 1920 р., поки Латгале звільнили об'єднані сили польської армії та національних збройних сил Латвійської Республіки. Маріонеткова ЛСРР припинила існування. Жорстокий комуністичний експеримент у Латвії, що тривав так недовго, тим не менш, став провісником того, з чим доведеться зіткнутися Латвії через покоління, коли Червона імперія повернеться і таки поневолить волелюбні народи Балтії у 1940 р.

Мабуть символічно, що чимало з тих колаборантів, хто у 1919 р. планував і проводив у життя політику масових репресій у Латвії, були самі розчавлені червоним молохом, якого створювали і якому віддано служили. Серед таких і згадуваний Я. Ленцманіс – зловісний автор проекту мережі концтаборів, радянська влада стратила його у 1939 р.

"Троянські вісті". Український Мюнхгаузен та інші помічники більшовицьких людоловів

Як і кого з українських діячів більшовики використовували для спецоперацій на Заході.

Дев’ять імен: репресована свобода

Народи Балтії у 1918-1920 рр. зуміли здобути та захистити незалежність. У Литві, Латвії та Естонії утворилися національні держави. Втім, у 1940 р. після окупації балтійських держав Червоною армією, між жорна радянських репресій потрапили представники усіх груп політичних еліт трьох країн, без різниці, якою була їхня попередня орієнтація – демократична чи вождистська.

Член РУП Дідковський – організатор Уралу

Він народився в Житомирі. Закінчивсь кадетський корпус в Києві. Друкував українські видання в Петербурзі. Повернувся в Україну для розгортання РУП. Закінчив університет в Женеві. Партизанив на Уралі, який вже добре пізнав. Саме він прийняв і поселив царську родину в Єкатеринбурзі, яка у подальшому була розстріляна. Його ім’я носить гора – одна з трьох найвищих на Уралі.

Данило Скоропадський. "Валет" у колоді карт МГБ СССР

"33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України", - так наприкінці 1930-х років писали у пресі про гетьманича Данила Скоропадського після його поїздки до США та Канади за дорученням батька. З 1941 року син Павла Скоропадського став об'єктом уваги радянських спецслужб під оперативним псевдо "Валет".