Українська Мадонна

28 березня Тамілі Матусевич було би 84. Саме такою вона ввійшла у моє життя пів віку тому. Такій Тамілі робив захопливі компліменти Борис Атоненко-Давидович. Іван Гончар, художник і знавець українського побуту, побачивши її у свитці, здається, роботи Люби Панченко, не міг одірвати очей, а моя мама називала Українською Мадонною. Свитку, як і ту, нею вишиту сорочку зі світлини, прийшлося продати, коли потрібні були кошти, щоб поїхати до брата на заслання.

 
Таміла Матусевич

28 березня Тамілі Матусевич було би 84. Саме такою вона ввійшла у моє життя пів віку тому. Такій Тамілі робив захопливі компліменти Борис Атоненко-Давидович. Іван Гончар, художник і знавець українського побуту, побачивши її у свитці, здається, роботи Люби Панченко, не міг одірвати очей, а моя мама називала Українською Мадонною. Свитку, як і ту, нею вишиту сорочку зі світлини, прийшлося продати, коли потрібні були кошти, щоб поїхати до брата на заслання.

Невблаганний час додавав Тамілі зморшки на чоло, нові болячки і терпіння, але не міг стерти гідності та шляхетності.

У 2021 році Таміла завершила свій довгий, щасливий і, правду кажучи, тернистий шлях. А що був він щасливий, то це тому, що Таміла серед тих, хто торував нашу Незалежність. Напевно, не багато знають її так, як брата Миколу Матусевича, дисидента і одного з членів-засновників Української Гельсінської Групи, хоча і їхні імена не надто відомі українському загалу.

Але поряд з шоптою тих, хто відкрито протистояв радянсько-кагебідській системі, стояли їхні дружини, матері, сестри, котрі у "великій зоні" підтримували арештованих. Нерідко вони наражалися на публічну ганьбу і шантаж, цькування і психологічний тиск "відмежуватися від антирадянських дій" засуджених.

І була Таміла щасливою, бо поруч були вірні друзі-побратими: Михайлина Коцюбинська, Валя Стус, Віра Лісова, Галинка Дідківська, Атена Пашко, Алла Дебелюк, Микола Будник, Євген Обертас (це ті, хто згадуються перші).

У її маленькій хатці-рукавичці на бульварі Лепсе, де вона у ті далекі роки проживала з кількарічним сином Вадимом, квартирували брат Микола з приятелем Мирославом Мариновичем, збиралося веселе товариство, розважав співом Микола Горбаль, наїжджали гості, а згодом зупинялися рідні засуджених по дорозі в далекі сибіри. Тут були одна з іскорок, з яких згодом розгорілося полум'я нашої України.

Таміла була УКРАЇНКОЮ, волелюбною, непримиримою до зла і фальші, щирою і гостинною, чудовою матір'ю і відданою сестрою.

Юрій Бутусов: Пам'яті Сергія "Борцухи"

На війні загинув Сергій "Борцуха" - боєць групи снайперів "Тенгрі" ГУР МО, який у перші дні великого вторгнення на велосипеді з гранатометом РПГ-7 та трьома пострілами до нього вирушив зупиняти російські бронетанкові колони, що рвались на Ірпінь.

Юрій Рудницький: Самореабілітація полковника. Враження й нотатки читача

У 1928 році полковник Січових стрільців Євген Коновалець видав брошуру "Причинки до історії української революції". Всупереч назві, брошура мало схожа на нотатки чи роздуми з приводу всього спектру історії визвольної боротьби 1917-1921 рр. Радше маємо справу з прагненням її автора пояснити позицію і свою, і "січовиків" у різні періоди - Центральної Ради, Української Держави і Директорії.

Олексій Мустафін: Руйнівник системи. Іполіто Ірігоєн на чолі аргентинських радикалів

Історію держав Латинської Америки по інший бік Атлантики звикли сприймати як "вічне повторення", що нібито ніяк не дозволяє їм позбутися статусу периферії індустріального (а тепер вже й постіндустріального) світу. При цьому відмінностям між країнами регіону – а йдеться про величезний простір від Каліфорнії до мису Горн, який може вмістити кілька інших континентів, – уваги приділяють набагато менше. Для багатьох стає справжнім відкриттям, що, скажімо, Аргентина на початку XX сторіччя входила до першої "десятки" держав з найвищим рівнем доходів на душу населення.

Юрій Юзич: Козацький хрест і тризуб на могилі вояка Армії УНР у Франції

Могила 16-літнього вояка Армії УНР із Харківщини. Одного із сотень, долі яких переважно невідомі. Павло Роговий захищав Україну в складі 2-го Запорозького полку під командуванням Петра Болбочана, а згодом – у 1920 році – вже ройовим в складі 6-ї Січової дивізії під командуванням Марка Безручка допоміг врятувати Польщу від московської окупації. Як і тисячі вояків Армії УНР вірив, що поляки допоможуть відвоювати Україну.