Як гетьман Скоропадський 8 років водив за носа чекістів

Операція ГПУ УССР під назвою "Т-3" розтягнулася в часі майже на десять років. Чекісти встановили оперативний контакт з генерал-хорунжим Армії УНР Миколою Гоголем-Яновським. Його контакти і листування з Сергієм Шеметом, провідним діячом гетьманського руху за кордоном, наближеною до гетьмана особою і багаторічним особистим секретарем Павла Скоропадського, неабияк зацікавили чекістів. В ГПУ йому дали оперативне псевдо "Українець".

У 1920–1930-х роках органи ГПУ/НКВД СССР неодноразово вдавалися до методу створення легендованих підпільних організацій всередині країни. Метою було проникнення через них в закордонні еміграційні центри, вивідування планів, відволікання зусиль на хибні об'єкти, поширення дезінформації, здійснення впливу на лідерів, намагання розсварити їх між собою і, зрештою, ліквідувати організаційні структури та прихильників і всередині країни, і за кордоном.

Але одна з таких операцій стосовно української еміграції, досі невідома для широкого загалу, пішла не за планами, які затверджувалися і коригувалися в москві. Про це розповідають розсекречені документи з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України.

"Для питань хліборобських ґрунт бур'яном не заріс"

"Берлін, Шарлотенбург, Блетштрассе, 44, С. Шемету.

Дорогий Сергій Михайловичу. Більш мабуть як рік або півтора не писав Вам… В зв'язку з загальною ситуацією цього часу захотілося мені відновити зв'язок з Вами… Деколи захожу до Вол. Мих. Й від нього дізнався Вашої адреси…

Що Ви там робите? Де й що робе дід, Вячес., Адам та инші?... Взагалі, я дуже задоволений, що повернувся додому… Цілком задоволений я й з боку питань національних й, сказав би, ще й з боку питань хліборобських, ґрунт для яких бур'яном не заріс… Радий буду найскоріше одержати звістку від Вас. Вітайте від мене всіх. Ваш Мик. Льв. Київ, 17.12–26" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15. – Т. 1 – Арк. 2).

 
ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15. – Т. 1 – Арк. 2

По суті з цього листа розпочалася операція ГПУ УССР, яка розтягнулася в часі майже на десять років і якій дали назву "Т-3", як і справі. Автором листа був Микола Львович Гоголь-Яновський, виходець із Полтавської губернії, один із організаторів Вільного козацтва за часів Гетьманату у 1918 році, отаман Новозапорізького кошу на Херсонщині, що підпорядковувався безпосередньо Павлу Скоропадському, генерал-хорунжий Армії УНР.

За деякими даними – далекий родич Миколи Гоголя, але в матеріалах справи про це не йдеться. Після поразки визвольних змагань він опинився у таборах для інтернованих у Польщі. У 1922 році за амністією отримав дозвіл на повернення на батьківщину. Мешкав у Лубнах, а згодом у Харкові і Києві, де одразу потрапив на облік ГПУ УССР як колишній офіцер російської імператорської армії і Армії УНР.

Його минулі контакти і листування з Сергієм Шеметом, провідним діячом гетьманського руху за кордоном, наближеною до гетьмана особою і багаторічним особистим секретарем Павла Скоропадського, неабияк зацікавили чекістів. Відтак з М. Гоголь-Яновським вирішили встановити оперативний контакт.

Під час бесіди дали зрозуміти, що все про нього знають і тримають на контролі його листування. Тож поставили перед фактом, що подальші листи він писатиме за безпосередньої участі працівників ГПУ. Мовляв, йому не треба буде нічого особливого робити, лише вставляти у текст звичайного побутового характеру потрібні фрази. Побоюючись за долю родини, він погодився. В ГПУ йому дали оперативне псевдо "Українець".

Адресу С. Шемета він взяв у його брата Володимира, колишнього члена Української Центральної Ради, який мешкав у Києві. У тексті листа той фігурує як "Вол. Мих.". "Дід" – це генерал-полковник Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко, командувач Першого зимового походу Армії УНР, який у той час примкнув до П. Скоропадського. "Вячес." – В'ячеслав Липинський – один із головних ідеологів українського монархічного руху.

"Адам" – граф Адам Монтрезор, один із засновників Українського союзу хліборобів-державників, чоловік старшої доньки П. Скоропадського Марії. Усіх їх М. Гоголь-Яновський знав за минулою спільною діяльністю. І це було визначальним у тому, що саме його працівники ГПУ на першому етапі задуманої операції визначили як головну дійову особу.

Однією з ключових у листі була фраза про "питання хліборобські". Малася на увазі не загальна ситуація у сільському господарстві, а хліборобський рух, який стояв свого часу за П. Скоропадським під час Гетьманату, а також Український союз хліборобів-державників, створений на еміграції В. Липинським та С. Шеметом. Тобто чекісти хотіли звернути увагу очільників гетьманського руху за кордоном на те, що їхня справа в Україні живе і розвивається. Водночас це мало набагато глибший підтекст.

"Створити легендовану організацію хліборобів-державників"

Відповідь із-за кордону надійшла у лютому 1927 року. Як свідчать архівні документи, у подальшому активне листування тривало упродовж усього року.  С. Шемет щиро радів звісткам з рідного краю, висловлював задоволення, що їхня справа продовжує жити. Зазначав, що "хліборобство необхідно індустріалізувати і внутрішньо організувати на принципах самоорганізації".

"Цю останню заяву Шемета, – зазначається в одній із довідок, – ми розглядаємо як доволі прямий натяк "Українцю" на необхідність проведення певної роботи серед селянства. Загалом, зі змісту листа випливає, що Шемет, не обмежуючись отриманням від "Українця" інформаційних листів, намагається доволі наполегливо дізнатися через "Українця" ґрунт для проведення роботи в Україні. Ми вважаємо, що цю спробу Шемета потрібно використати з метою створення легенди по гетьманській лінії" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15. – Т. 1 – Арк. 53).

Під такою легендою малося на увазі створення на території України фіктивної підпільної організації хліборобів-державників із розгалуженою структурою, донесення цієї інформації до закордону і впровадження від імені цієї організації у Берлінський центр гетьманців свого секретного співробітника з подальшими далекосяжними планами.

У зв'язку з цим чекісти дали вказівку написати в одному з чергових листів до С. Шемета про те, що в Україні існує група хліборобів, яка має контакти з селом, активної роботи не проводить, але налаштована проти радянської влади. Імен рекомендували не називати, попросити адресу для подальшого конспіративного листування, а ще краще – домовитися про особисту зустріч за кордоном, щоб про все докладно розповісти "без зайвих вух".

Але виникла одна проблема. Після ретельного вивчення М. Гоголь-Яновського зрозуміли, що він не зовсім та особа, яка потрібна. У характеристиках на нього чекісти зазначали, що він "остаточно не порвав зі своїм минулим і доволі обережно йде назустріч нашим планам". А ще той не бачив нічого поганого у русі хліборобів. Відтак дійшли висновку: для ролі ініціатора створення легенди він не підходить, оскільки, за своїм минулим, є доволі помітною фігурою і до того ж "поверненець", а це може викликати у гетьманців підозру.

Чекісти остерігалися, що в разі виведення М. Гоголь-Яновського за кордон він може підпасти під вплив авторитетних діячів гетьманського руху, до яких зберіг теплі почуття, і в усьому зізнається. Та й офіційно організовувати йому поїздки за кордон було проблематично. Він мав невелике виробництво із виготовлення клею, а це не давало підстав для закордонних відряджень.

До того ж мав проблеми зі здоров'ям. Тому його вирішили все ж залишити у справі як відому авторитетну особу із великими зв'язками, такого собі "проводиря гетьманців", а для ведення безпосередніх особистих переговорів підібрати нову людину, яка була б повністю підконтрольна ГПУ і без зайвих сумнівів виконувала всі завдання.

Таку особу невдовзі знайшли – професора Київського політехнічного інституту Левитського Олексія Федоровича. У характеристиках на нього зазначалося, що він високоінтелектуальний, всебічно розвинений, з великою ерудицією, легко орієнтується в будь-якій ситуації, контактний, добре обізнаний у політичній ситуації.

Із недоліків вирізняли, що має певні авантюристичні схильності. Але вирішили, що це може й краще для тієї ролі, яку йому мали відвести. З ним провели відповідну роботу, пояснили, що він має робити, зокрема, окреслили перспективу для нього поїздок за кордон по науковій лінії, сприяння у просуванні по службі і взагалі всіляке сприяння. А взамін – чітке виконання поставлених завдань.

О. Левитський не був прихильником гетьманського руху і взагалі якихось національно-визвольних рухів. Та це жодним чином не турбувало працівників ГПУ. Йому довели всю необхідну інформацію, завдяки чому він мав стати своїм у середовищі гетьманців. А зважаючи на його швидке опанування потрібними знаннями, напористість та інженерну освіту, дали оперативне псевдо "Турбогенератор".

Невдовзі звели "у світлу", як зазначається в документах, з "Українцем", пояснили, що надалі вони разом працюватимуть на ГПУ, і розписали кожному свою роль. Крім цього до легендованої групи ввели ще п'ять осіб. Серед них були викладачі київських інститутів, шкільні вчителі, агрономи, "селяни-куркулі". Добирали таким чином, щоб ніхто з них не був прихильним до петлюрівців. Це на випадок майбутніх перевірок з боку закордонного центру гетьманців.

На прийомі у Павла Скоропадського

"Секретному співробітнику

"Турбогенератору"

Завдання

Мета Вашої поїздки до Берліна: зв'язатися з Сергієм Шеметом, а через нього і з іншими гетьманцями (Кочубей, Скоропадський) і домовитися з ними про початок к-р гетьманської роботи в Україні, про форми цієї роботи, завдання на найближчий час, про засоби для роботи і про постійний зв'язок із закордоном…

Зв'язавшись із Шеметом, назвете себе, передасте йому листа, зазначите, що з Г-Я-ським Ви давно знайомі, що Вам відоме все його листування з Шеметом…, де він цікавився, крім усього іншого, і відродженням хліборобського політичного руху в Україні для здійснення боротьби з більшовиками, що він дав згоду всіляко цьому рухові допомагати і що саме для обговорення цих питань Ви до нього приїхали…

Під час Вашого перебування в Берліні і зустрічей з гетьманцями постарайтеся зібрати максимум відомостей про наявність гетьманських організацій у Німеччині та інших країнах, їхній склад, діяльність, матеріальний стан, настрої гетьманських кіл та ін.

В іншому керуйтеся нашими усними вказівками" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15. – Т. 1 – Арк. 74–75).

 
ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15. – Т. 1 – Арк. 74–75

Як свідчить звіт О. Левитського про поїздку за кордон, він виїхав до Берліна наприкінці серпня 1928 року. Невдовзі дістався до Ванзеє – передмістя німецької столиці. Двері вілли після дзвінка відкрив сам С. Шемет. Дізнавшись, що незнайомець приїхав з України і має лист від його доброго знайомого М. Гоголь-Яновського, одразу змінив офіційний тон і радісно запросив всередину.

Згідно з одержаним завданням, О. Левитський розповів про підпільну організацію, про те, що вона знаходиться лише на етапі становлення і потребує керівництва з боку досвідчених людей із-за кордону, відповідної літератури, коштів та інших настанов. Після цього запитав, з ким він має вирішувати ці питання. С. Шемет попросив його зачекати, вийшов з кімнати і з'явився через п'ять хвилин з Миколою Кочубеєм.

Той відрекомендувався головою Гетьманської управи і сказав, що ці питання в його компетенції. Під час подальшого спілкування М. Кочубей зауважив, що вони й самі збиралися налагоджувати таку роботу в Україні. При цьому процитував рішення літнього засідання Гетьманської управи, де йшлося про "назрілу потребу активної роботи на Великій Україні, про розробку методів і каналів зв'язку". О. Левитський, як він стверджував у своєму звіті, одразу зауважив про чудове співпадіння їхніх думок. Мовляв, "як вдало і ви тут, і ми там, на місцях, дійшли висновку, що цей момент настав саме тепер".

За якийсь час С. Шемет зауважив, що все почуте ними є дуже цікавим та важливим, і запропонував познайомитися з "його світлістю", оскільки не треба буде все повторювати ще раз. О. Левитський з радістю погодився і зауважив, що матиме "за щастя бути представленим його ясновельможності". Його повели до великого кабінету, де й відбулося знайомство з Павлом Скоропадським. Той уже був у загальних рисах поінформований про гостя. Відтак запропонував разом пообідати, після чого продовжили розмову.

П. Скоропадський уважно все слухав, задавав багато запитань. Його цікавив як загальний стан справ в Україні, так і окремі моменти. Зокрема, розпитував про армію, церкву, про те, наскільки міцними є сім'ї, про становище жінок, причини розлучень. Як зізнався після повернення О. Левитський, він був неабияк задоволений і наданим йому прийомом, і тим враженням, яке він справив на всіх присутніх.

"Гетьман на прощання пригостив мене вечерею, – зазначав він у доповіді, – і просив бувати у них просто так. Я заявив, що почуваю себе тут цілком серед своїх людей, що я щасливий прихильним ставленням до мене, що я обов'язково скористаюся його запрошенням, і я не приховував від нього, наскільки будуть у захваті таким виявленим неймовірним прийомом мої співробітники, які послали мене. І я сказав йому, що моя розповідь про нього, його сім'ю і ставлення до мене удесятерить наші сили у роботі там, в Україні" (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15. – Т. 1 – Арк. 101).

Уже окремо з С. Шеметом і М. Кочубеєм під час інших зустрічей обговорили конкретні організаційні аспекти. Зійшлися на тому, що підпільна організація гетьманців-хліборобів в Україні не має бути масовою. Вона повинна складатися з двох центрів – керівного та робочого оперативного і громад у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та деяких інших містах.

Тобто, як висловлював побажання П. Скоропадський, необхідний всеукраїнський масштаб організації для надання їй більшої ваги. Після цього перейшли до обговорення інших питань – про структурну побудову, конспірацію в роботі, способи підтримання зв'язку.

"Для зашифровування листів брати газету "Правда"

Переговори про технічний бік справи велися О. Левитським здебільшого з провідними діячами гетьманського руху С. Шеметом, М. Кочубеєм і Олександром Скорописом-Йолтуховським. Зійшлися на тому, що на чолі "громади хліборобів-державників" стоятиме керівний центр із двох осіб. Інша ланка – оперативний центр, якому підпорядковуватимуться так звані "трійки".

Завдання на найближчий період: зміцнення організації за рахунок відданих справі людей, популяризація гетьманського руху, збирання інформації про політичне й економічне становище в Україні і передача цих відомостей за кордон, поширення літератури.

Домовилися, що найкращим варіантом буде "живий зв'язок" з Берліном. Для цього П. Скоропадський дав вказівку А. Монтрезору, який мешкав у Варшаві, знайти на Волині кур'єра, який би міг без проблем перетинати польсько-український кордон. У свою чергу О. Левитському запропонували знайти в районі Шепетівки надійну людину для облаштування явочної квартири і прийому кур'єрів за відповідним паролем.

До остаточного вирішення цих справ певну обмежену кількість літератури мали надсилати до Києва поштою у каталогах фірми "Сіменс". Оскільки Данило, син П. Скоропадського, працював інженером на цьому заводі й раніше налагодив ділове листування з низкою осіб в Україні, такий спосіб нібито не мав викликати якихось підозр.

Павло Скоропадський. У зоні особливої уваги НКВД

Для важливих повідомлень запропонували скористатися цифровим шифром. За основу вирішили взяти перші десять номерів газети "Правда" за жовтень 1928 року. Лист мав починатися довільними двозначними і тризначними числами. Серед них п'яте число повинно було становити суму порядкового номера газети "Правда" і числа 75. Обговорили метод шифрування та інші особливості. Застерегли, щоб газету після шифрування знищували.

Для тренування О. Левитському дали невеликий текст і уважно спостерігали за роботою професора політеху. Він упорався без проблем, адже мав добру пам'ять і "дружив" з математикою. Відтак для нього не становило жодних труднощів розібратися з шифруванням. Усі ці алгоритми він по пам'яті відтворив у звіті вже після повернення до Києва.

Як вияв особливої довіри, О. Левитського ввели до складу Ради Присяжних. То був ідеологічний орган, який керував діяльністю Українського союзу хліборобів-державників. Цей орган, згідно з концепцією його керівника В. Липинського, мав складатися лише з людей, непохитно відданих ідеї. А перед цим змусили пройти спеціальну процедуру посвячення.

Зауважили, що всі активні гетьманці підписують особливу декларацію-присягу про те, що визнають єдиного гетьмана П. Скоропадського та його династію і беруть на себе зобов'язання вірно і до кінця життя "служити ідеї української трудової монархії". За свідченням О. Левитського, усе відбулося в присутності голови Гетьманської управи М. Кочубея і ще одного обов'язкового свідка.

Щойно О. Левитський підписав присягу, як М. Кочубей поклав її до шухляди в столі й замкнув на ключ. А після деякої паузи вийняв і демонстративно розірвав її. При цьому заявив, що вони зберігають зобов'язання лише тих гетьманців, які мешкають за кордоном, а тих, хто з України, – знищують. Мовляв, це робиться для конспірації, щоб не наражати відданих людей на небезпеку з боку більшовицьких спецслужб.

На прощання його поставили до відома, що орієнтовно через пів року мало відбутися чергове засідання Ради Присяжних, на яке він неодмінно повинен приїхати і зробити доповідь про завершення оформлення підпільної гетьманської організації і політичну ситуацію в Україні. У розмовах між собою всі уже називали його керівником гетьманського руху в Україні.

Сигнал тривоги

У 1929 році О. Левитський здійснив другу поїздку за кордон. Його так само тепло приймали, докладно про все розпитували і водночас уважно до нього придивлялися. А він почувався впевненим у собі й безтурботним, сповна увійшовши у відведену йому роль. За погодженням із чекістами він під час перебування за кордоном робив на окремих аркушах певні записи після зустрічей із керівниками Гетьманської управи.

Це для того, щоб не забути чогось важливого для майбутнього звіту. Якось він виявив пропажу конверта з цими записами. А за кілька днів П. Скоропадський демонстративно повернув йому ці нотатки. На мовчазне запитання, яке прочитувалося в суворому погляді гетьмана, О. Левитський не зміг приховати від нього правди і розповів про те, що змушений був діяти за завданням ГПУ. С. Шемет, який був присутній при цьому, нібито зауважив, що їм про це вже відомо. Мовляв, М. Гоголь-Яновський нещодавно попередив їх про це у одному з листів.

Цей давній відданий справі товариш і соратник П. Скоропадського, який щиро симпатизував гетьманцям, не зміг довго носити в собі таємницю. Він знайшов можливість подати за кордон сигнал тривоги. Відтак справа набувала продовження вже за іншим сценарієм. У свою чергу, гетьманці не хотіли, щоб чекісти здогадалися про провал. Тому в подальшому намагалися всіляко підігрувати і використовувати ситуацію на свою користь.

А в ГПУ розробляли і затверджували нові плани. До наступної поїздки за кордон підготували структурну схему гетьманського підпілля. До неї додатково включили херсонську громаду, філії в Ленінграді і Магнітогорську, явочні квартири для прийому кур'єрів і літератури в Чернівцях та Кам'янець-Подільську. Звісно ж, на папері.

 
ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15

На чолі регіональних громад і так званих "трійок" поставили секретних співробітників. Про загальний задум ті нічого не знали і вважали, що в Україні справді існує підпільна організація гетьманців-державників, яку необхідно розробляти, викривати її учасників й інформувати органи ГПУ про все, що стане відомо про контрреволюціонерів.

Так само "втемну" в оперативний центр організації ввели нового агента, не ставлячи його до відома, що організація фіктивна. Він обіймав посаду комерційного директора Київської фабрики музичних інструментів і мав можливість здійснювати поїздки по роботі в межах СССР і навіть за кордон. Цим скористалися і знайшли нагоду відрядити його, як і "Турбогенератора", до Берліну. Там він упродовж тижня познайомився з усіма впливовими гетьманцями і з самим П. Скоропадським, а після повернення підтвердив, що їхньою діяльністю всі задоволені.

На засідання ж Ради Присяжних, де в тісному колі наближених до П. Скоропадського осіб обговорювалися різноманітні питання, виїздив лише О. Левитський. Упродовж кількох років йому довелося змінити кілька місць роботи, щоб мати підстави для закордонних відряджень.

Після Київського політехнічного інституту він працював деканом електромеханічного факультету Київського інституту електрифікації і механізації сільського господарства. Потім йому фіктивно зробили посаду наукового співробітника Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені Леніна. Темою його наукової роботи було масове використання прожекторів для вирощування сільськогосподарських культур у нічний час. З цими напрацюваннями він їздив за кордон нібито для передавання досвіду.  

Для поїздок йому надавали в ГПУ великі доповіді про стан справ в Україні за основними напрямками суспільно-політичного життя. Такі матеріали, які готували неодноразово, в оперативних довідках називалися "політдез". Тобто це була дезінформація, приправлена реальними фактами, яка зображувала дещо викривлену картину становища в країні. Над складанням таких матеріалів працювали окремі підрозділи ГПУ, а на затвердження тексти надсилали до москви.

У надрах ГПУ ретельно готували й листівки від легендованої організації гетьманців, вивіряючи й узгоджуючи з керівництвом кожну фразу. Таких за увесь період випустили кілька штук, спершу – загального спрямування, а невдовзі – радикальніших за змістом. Але, звісно ж, ніякого поширення вони не мали.

ГПУ лише демонстративно вилучало їх і робило певний розголос, щоб у разі перевірки "закордон" зміг отримати відповідне підтвердження. Деякі листівки опускали в поштову скриньку німецького консульства у Києві, знаючи про певні зв'язки П. Скоропадського з політичними діячами Німеччини і що їх передадуть за призначенням. Це, на думку ГПУ, мало зміцнити авторитет організації.

Крім усього цього, чекісти мали намір через представників легендованої організації підштовхнути Берлінський центр гетьманців до ще більшого протистояння з уенерівцями. Зокрема, доводили до відома Гетьманської управи інформацію про те, що роль петлюрівців в Україні зростає і з цим треба щось робити.

Мовляв, потрібно боротися за вплив на маси, а для цього всіляко дискредитувати послідовників Симона Петлюри та їхні ідеї. Порушували питання про те, що на теренах України не варто обмежуватися ідеологічною боротьбою, а потрібно "поборювати наявні нелегальні петлюрівські організації, розкладаючи їх і залучаючи окремих членів до своїх лав".

Про це йдеться в одному з документів із москви до Києва, датованому 1930 роком, під яким стоїть підпис заступника начальника ОГПУ СССР Артура Артузова. Саме під його керівництвом здійснювалися попередні масштабні операції "Трест" і "Синдикат-2" стосовно закордонних емігрантських центрів. Відтак А. Артузов виступав у ролі куратора і в операції проти гетьманців із назвою "Т-3".

 
ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 15

В одному з документів А. Артузов зазначав, що ОГПУ від закордонних джерел нібито отримало інформацію про те, що петлюрівці дуже зацікавлені у залученні на свій бік М. Омеляновича-Павленка. У зв'язку з цим пропонував як один із шляхів продовження операції розглянути питання про переключення орієнтації легендованої організації із П. Скоропадського на цього авторитетного генерала. В іншому документі йшлося про те, що гетьманці й уенерівці нібито ведуть якісь переговори про можливість об'єднання, а цього ГПУ не повинна допустити. Тобто грали на зміні настроїв і політичних поглядів окремих осіб і в цілому ситуації в колах української еміграції.

Втеча на німецькому пароплаві

Після повернення з чергової поїздки за кордон, яка відбулася у 1933 році, О. Левитський написав докладний звіт. У ньому повідомляв про нарікання представників Берлінського центру, що крім випуску листівок і збирання інформації про становище в Україні підпільна гетьманська організація більше нічого не робить. На це йому, мовляв, довелося виправдовуватися, що без належного фінансування важко щось організувати. Гроші, мовляв, пообіцяли надати, а для їх отримання поставили завдання створити явку в москві, через яку це буде здійснюватися.

Невдовзі він у листі до Берліна повідомив, що "московська явка" створена. Але ні через місяць, ні через два відповідь не надходила. В НКВД, який тоді вже прийшов на зміну ГПУ, почали хвилюватися, висувати різні версії. Керівництво в москві висловлювало невдоволення, що оперативна розробка не приносить того результату, на який сподівалися, що відомості із-за кордону про Гетьманську управу містять здебільшого загальну інформацію. Відтак вирішили перейти до наступного етапу операції.

На той момент на Луб'янці від інших закордонних джерел отримали інформацію про активізацію гетьманців. Але подробиць не мали. Сподівалися щось дізнатися про це шляхом листування з С. Шеметом. Але марно. Той висловлював лише моральну підтримку. А невдовзі надходження листів взагалі призупинилося.

Відтак чекісти вирішили зімітувати "провал" гетьманського підпільного осередку в Полтаві та вдалися до арештів. Як наслідок – необхідність втечі О. Левитського за кордон, щоб і його, як організатора всієї підпільної мережі, не спіткала така сама доля. Головною ж метою було його впровадження безпосередньо до керівництва Берлінського центру Гетьманської управи для розробки всієї діяльності Гетьманату за кордоном.

Через певні проблеми процес виведення за кордон розтягнувся на понад рік. Увесь цей час узгоджували всілякі плани, легенди, завдання, проводили інструктажі. Для конспірації псевдо "Турбогенератор" на одному з етапів операції було змінено на "Волін", а потім на "Приморський". По кілька місяців агент провів у Мурманську і Ленінграді в очікуванні слушного моменту, щоб чекісти змогли нелегально переправити його до Данцигу на якомусь німецькому пароплаві. Зрештою, це вдалося.

У Німеччині О. Левитський, як йому й радили, одразу зв'язався з представниками Гетьманської управи і розповів гетьманцям про те, що відбулося за час його відсутності. Йому допомогли з грошима, пошуком помешкання, дали роботу референта із радянської преси. Крім цього він готував лекції, з якими виступав на якихось заходах. Загалом все робили так, щоб ні в кого зі сторонніх не виникло жодних підозр у подвійній грі втікача.

У НКВД із нетерпінням чекали звісток від нього. Поетапно, як передбачалося завданням, у кількох листах він мав повідомити свою адресу і узгодити час та місце зустрічі зі зв'язковим. Але упродовж тривалого часу з Берліна до Києва нічого не надходило. Через це у москві неабияк нервували і дали вказівку берлінській резидентурі НКВД СССР самій встановити місце проживання О. Левитського і з'ясувати на місці, як він себе поводить і чи не розповів гетьманцям про свою співпрацю з НКВД.

На виконання цього завдання співробітнику резидентури навіть вдалося якимось чином отримати доступ до картотеки відділу прописки за місцем мешкання О. Левитського. Там була примітка: за розпорядженням поліції довідок про цю особу нікому не надавати. В НКВД одразу висунули версію, що його або розробляють, або вже завербували німецькі спецслужби, або гетьманці самі попросили тих вжити відповідних заходів, щоб убезпечити від радянських агентів на випадок вчинення акту помсти за втечу з СССР. Кожна з цих версій була не на його користь.  

Через певний час все ж вдалося налагодити листування з О. Левитським. Він повідомляв про перевірки, які довелося пройти в німецькій поліції як утікачу, про інші життєві труднощі, у загальних рисах розповів як влаштувався і про ситуацію в Гетьманській управі. Як свідчать архівні документи, для докладнішого звіту про виконання поставлених НКВД завдань у серпні 1937 року він за підробленим паспортом нелегально на німецькому пароплаві прибув до Леніграда.

Звісно, що про настанови, які йому давали перед від'їздом гетьманці, у матеріалах справи не йдеться. Крім усього іншого, О. Левитський хотів остаточно визначитися зі своїми кураторами в НКВД, як бути далі. Адже в Києві у нього лишалася дружина з двома дітьми, якій за його відсутності щомісяця виплачували з каси НКВД певну суму грошей на проживання, а також мама та інші близькі родичі. Він розумів, що й вони стали заручниками у цій оперативній грі, яка надовго затягнулася. Дружину за цей час запідозрили в тому, що вона нібито отримувала звістки від чоловіка через інших осіб і про це не повідомляла. Тож ситуація була доволі непростою.

Фатальне повернення. Рік 1937-й

Як свідчать матеріали слідчої справи, замість теплого прийому О. Левитський був одразу заарештований. Це сталося 22 серпня 1937 року. Невдовзі його перевезли під охороною до Києва й помістили до Лук'янівської в'язниці. Він намагався пояснити, що увесь час виконував завдання ГПУ/НКВД, називав прізвища чекістів, з якими зустрічався, від яких отримував завдання, інструктажі, заохочення.

Але більшість із названих ним осіб на той час після низки реорганізацій і зміни керівництва сталінських спецслужб уже була під підозрою, заарештована або розстріляна за державну зраду і шпигунство на користь німецьких, польських, англійських, японських та інших розвідок. Зокрема, колишній начальник Іноземного відділу ГПУ УССР Володимир Карелін, один із ініціаторів і розробників операції "Т-3", був заарештований у липні 1937 року (розстріляний у вересні 1938 року), Артура Артузова розстріляли 21 серпня 1937 року.

Під час допитів О. Левитського змусили зізнатися в тому, що він був "агентом німецько-гетьманської розвідки і гестапо, якому поставили завдання створити шпигунсько-диверсійну організацію під прикриттям і використанням легальних можливостей, створених йому НКВД".

У зізнаннях фігурує низка осіб, яких він нібито завербував за завданням німецької розвідки у системі Академії наук УССР, навчальних закладах, різних відомствах та у Червоній армії. Крім цього йдеться про кадрових співробітників німецьких спецслужб, з якими він нібито зустрічався і через яких передавав зібрані відомості оборонного характеру.

У 1956 році під час перегляду справи і проведення додаткового розслідування всі епізоди, які йому ставили в провину, не знайшли жодного підтвердження. Всі, крім одного. Під час допитів він дав докладні свідчення про те, що у 1929 році, у другу поїздку за кордон, він зізнався П. Скоропадському в тому, що діяв за завданням ГПУ.

Численні подробиці про обставини розшифрування О. Левитського перед гетьманцями, наведені у його зізнанні, свідчили про те, що чекістів упродовж тривалого часу справді водили за носа. Звідси – і відсутність конкретної інформації про діяльність Гетьманської управи, і ненадання нею коштів на функціонування міфічної підпільної організації в Україні, і нерішучість у відправленні свого представника до Києва для координації дій на місцях, але й не відмова від підтримки. З одного боку, не могли даремно ризикувати, з іншого, – не хотіли, щоб чекісти здогадалися про свій провал. Тому намагалися всіляко підігрувати і використовувати ситуацію на свою користь.

Принаймні, як йдеться у численних матеріалах справи, сам факт існування розгалуженої підпільної організації гетьманців-державників на території України давав їм змогу підкріплювати свою вагу серед політичних діячів низки країн, які допомагали коштами й обіцяли підтримку у відновленні незалежності Української держави у разі майбутніх глобальних протистоянь між СССР і країнами Заходу.

Водночас усю повноту і правдивість цих свідчень чекісти так і не змогли достеменно з'ясувати під час перегляду справи у 1956 році, у період так званої "хрущовської відлиги" після смерті іосіфа сталіна. На той час один із головних фігурантів справи М. Гоголь-Яновський уже помер (згідно з архівними документами, ще на початку 1930-х років). О. Левитський після півторамісячного розслідування був засуджений до смертної кари. Як свідчать документи зі слідчої справи, вирок виконаний 19 жовтня 1937 року (ГДА СБУ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 43246_фп).

Натомість дружині після численних звернень повідомили, що він був засуджений до 10 років позбавлення волі без права листування і помер у 1943 році від раку печінки у місцях відбуття покарання. Воєнна колегія Верховного Суду СССР винесла рішення: постанову комісії НКВД і прокуратури СССР від 14 жовтня 1937 року стосовно Левитського О. Ф. відмінити і справу провадженням припинити за відсутності складу злочину.

У матеріалах перевірки зазначалося, що звинувачення у шпигунстві ґрунтувалися лише на власних свідченнях О. Левитського, які не відповідають дійсності. Не знайшла підтвердження, зокрема, інформація про його належність до німецьких розвідувальних органів.

Про співпрацю ж О. Левитського з гетьманцями і багаторічну діяльність за їхнім завданням і під безпосереднім кураторством – жодного слова. Відтак у КГБ, який став правонаступником ГПУ/НКВД/МГБ, не захотіли визнавати власних прорахунків, помилок, невдач, покаятися за те, що ще у 1930-ті роки задля підкріплення легендованої операції навмисне вчинили розгром "харківської громади гетьманців", заарештували і засудили її членів із помітками в оперативних документах, що це піде на користь справі і жодним чином не позначиться на загальному успіху операції. Головною була мета, засоби ж не мали жодного значення, як і долі людей.

Хрест Симона Петлюри – капеланам Армії УНР

У червні 1944-го в Рівненському рибтресті в одній із шухляд столу працівники знайшли дві грамоти до Хреста Симона Петлюри. Цупкі аркуші бланків із тризубом, оригінальною печаткою червоного кольору та фразою "Іменем Української Народної Республіки…" не могли не привернути увагу й не насторожити.

Військовий цвинтар у Львові. Що стало предметом суперечки

Львів майже щодня прощається із загиблими захисниками. На Марсовому полі вже поховані близько 800 Героїв, які віддали своє життя у російсько-українській війні. Це місце стало символом відваги й самопожертви, що нагадує про високу плату за свободу. У Львівській міськраді оголосили конкурс та обрали проєкт військового цвинтаря, який має стати місцем "сили та спокою". Натомість у місті почалися жваві суперечки щодо вибору проєкту-переможця.

Як гетьман Скоропадський 8 років водив за носа чекістів

Операція ГПУ УССР під назвою "Т-3" розтягнулася в часі майже на десять років. Чекісти встановили оперативний контакт з генерал-хорунжим Армії УНР Миколою Гоголем-Яновським. Його контакти і листування з Сергієм Шеметом, провідним діячом гетьманського руху за кордоном, наближеною до гетьмана особою і багаторічним особистим секретарем Павла Скоропадського, неабияк зацікавили чекістів. В ГПУ йому дали оперативне псевдо "Українець".

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.