"Він уявляв себе на морі Нельсоном, а на суші - Наполеоном..." Мозаїчний образ Вінстона Черчилля

Вінстон Черчилль із дружиною Клементиною під час виборчої кампанії 1923 року

Постать сера Вінстона Спенсера Черчилля відома більшості вже у статусі прем'єр-міністра Великої Британії воєнного часу Другої світової війни як непохитного національного лідера, який, прагнучи врятувати свою країну – врятував світ від "брунатної чуми". Однак від першого обрання в Парламент 1900 року і до кульмінаційного виголошення славнозвісних слів у травні 1940 року: "Я не можу запропонувати вам нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту", минуло майже півстоліття.

За ввесь цей час, переживаючи, як кар'єрні злети, так і падіння, Вінстон Черчилль пройшов значний політичний шлях від депутата, заступника колоніального секретаря, голови Ради торгівлі, міністра внутрішніх справ, Першого лорда Адміралтейства (1911-1915  рр., 1939-1940 рр.), міністра озброєнь, міністра воєнного часу та авіації, міністра у справах колоній до найвищої посади, про яку скаже: "Владу задля панування над своїми ближніми або збільшення особистої пишноти цілком слушно вважають за ницу. Але влада під час національної кризи, коли якась людина вважає, що знає, які накази слід відавати – це благословення".

У травні цього року виповнюється 85-та річниця призначення сера Вінстона Черчилля на посаду прем'єр-міністра Великої Британії, то ж на згадку про видатного політка пропоную добірку найцікавіших фактів.

Вінстон Леонард Спенсер Черчилль з'явився на світ у родовому палаці герцогів Мальборо Бленгейм 30 листопада 1874 року – єдиному будинку в Англії, який не належить королівський родині та має такий статус. Його матір Дженні Джером була родом із заможної американської родини, тож згодом, під час своїх виступів в Конгресі, прем'єр-міністр підкреслював, що він був би теж американським, а не британським політиком, якби його батько, а не мати, був із Сполучених Штатів.

Дженні Спенсер Черчилль із двома синами, Джеком (ліворуч) та Вінстоном (праворуч), 1889 рік

Як не парадоксально, але нащадок славнозвісного герцога не міг похвалитись ні щасливим дитинством, ні успіхами у навчанні. Його батьки – представники золотої аристократії – насолоджувались світським життям, а вихованням Вінстона та його молодшого брата Джона займалась няня місіс Еверест, яку Черчилль називав Вум або Вумені. Щодо освіти, то основу тогочасної шкільної програми складали латинська та давньогрецька мови й математика.

Дисципліни, які не дуже цікавили й давались малому Вінстону. Він говорив, якщо предмет "не промовляв ані до йото розуму, ані серця, він не міг його вчити – і не вчив". Деякі іспити викликали у нього алергію та приступи паралічу. Саме тому Вінстон Черчилль роки навчання у школі вважав найгіршими у своєму житті. Однак, що стосувалось його улюблених дисциплін та занять: мови, літератури, історії, фехтування, плавання та верхової їзди, то тут він виявляв феноменальні здібності.

"Бульдог" британської політики у шкільні роки, попри свою непокірну вдачу, виявляв й дитячу сентиментальність. В одному листі до батька писав: "Я збираюся обміняти свій велосипед на бульдога. Я знаю його вже деякий час, він дуже слухняний та лагідний[1]".

Фізичні покарання учнів були звичною справою у ХІХ ст. Одного разу Черчилля було покарано різками за те, "що він узяв цукор з комори, але аж ніяк не розкаявся, а натомість схопив з гачка над дверима улюбленого солом'яного капелюха директора і розтоптав його так, що той аж розлетівся[2]". Оцінюючи свій шкільний досвід, Черчилль говорив, що він би карав учнів і дуже сильно лише за незнання англійської мови. До того ж майбутній нобелівський лауреат у галузі літератури навчався у класі "для безнадійних", де вивчення давніх мов було замінено стилістикою англійської мови, що виявилось його великою перевагою, адже, якими б важливими не були давньогрецька та латинь –передвиборчі промови та виступи у парламенті доводилось писати саме англійською мовою.

Мабуть, зараз важко уявити, що Черчилль здобув військову освіту передусім тому, що батько вважав його недостатньо розумним для кар'єри адвоката, а коли виникли певні труднощі зі вступом до Королівської військової академії в Сандгерсті, лорд Рендольф взагалі думав про те, щоб віддати Вінстона займатись бізнесом до Ротшильдів, що було б ганьбою для герцогського роду.

Варто зазначити, що Черчиллю лише з третьої спроби вдалось успішно скласти іспити й лише завдяки тому, що підтягнув знання з математики, тому говорив, що "косинуси і тангенси вирішили його долю". Однак вступ Черчилля на кавалериста дуже розгнівив батька, адже служба у гусарському полку вимагала значних фінансових витрат у порівнянні з піхотою: потрібно було придбати пару стройових коней, обов'язково поні для гри у поло та утримувати двох денщиків. Так, можливо, зараз це звучить дивно, але саме такими були реалії вікторіанської епохи.

Черчилль у парадній формі 4-го власного гусарського полку королеви Вікторії  в Олдершоті, 1895 рік

Ще з юних років нащадок герцога Мальборо мріяв стати прем'єр-міністром. У приватних нотатках він зазначав: "Я вірю у свою щасливу зірку, вірю, що покликаний досягти чогось у цьому світі. Якщо помиляюся, то чи має це якесь значення". У листі до матері називав себе "видатною істотою, створеною богами", а дочці прем'єр-міністра Герберта Асквіта Вайолет без зайвої скромності сказав: "Всі ми комахи, а от я, думаю, – жук-світлячок".

Свої улюблені звички – денний сон (сієсту) та паління сигар – привіз із Куби, куди вирушив у 1895 році військом кореспондентом й висвітлював іспано-американську війну для "Дейлі графік". На Кубу Вінстон відплив не лише у пошуках пригод, але й через те, що у нього не було коштів на аристократичну розвагу – полювання під час офіцерської відпустки.

Під час Омдурманської кампанії у Судані 1898 року Черчилль став донором для пересадки шкіри, щоб зцілити тяжкопораненого у бою офіцера Річарда Моліньйо. Цей вчинок врятував не лише товариша, але й медсестру, яка ледь не померла сама, коли лікар спочатку у неї почав відсікати клаптик шкіри із передпліччя без будь-якої анестезії.

Майбутній лауреат Нобелівської премії ще до початку своєї політичної кар'єри, поєднуючи гостре журналістське перо зі службою в армії, так допікав генералам своїми репортажами і зауваженнями щодо їх дій на полі бою, що Військове міністерство спеціально під нього видало наказ, який забороняв військовим займатися журналістикою, а журналістам воювати…

Мабуть, загальновідомим фактом є те, що Черчилль дуже любив не лише приймати гарячі ванни, але й, приймаючи їх, працювати, залучаючи на допомогу своїх секретарів, які старанно записували кожне його слово. Коли Гітлер та Ґеббельс довідались про такі цікаві деталі з першої біографії Черчилля, то підсміювались над ним, говорячи, що "він диктує повідомлення або у ванні, або в трусах" і це неймовірно веселило фюрера.

Однак "нарцисти" були б ще більше здивовані, якби дізнались, що таку методику роботи Вінстон почав практикувати ще у 14 років, а першим секретарем-стенографістом був його однокашник у Герров, про що свідчить постскриптум у листі до матері леді Рендольф: "За мене пише Мілбенк, – пояснив він, – тому що я приймаю ванну". Пізніше він зазначав, що йому подобається диктувати листи, адже це допомагає практикуватися в ораторському мистецтві.

Пунктуальність та скромність не належали до Черчиллевих чеснот й одного разу це обернулось прикрим курйозом для молодого лейтенанта. Якось військовим керівництвом у Доркінгу був організований недільний сніданок на честь принца Уельського (сина королеви Вікторії) на який було запрошено й Вінстона. Черчилль прекрасно знав, щоб прибути вчасно, на потяг потрібно сісти о шостій ранку, а не о сьомій.

Попри це, він сподівався, що його запізнення ніхто не поміть, адже планував непомітно прокрастись за стіл і вибачитись. Однак, був шокований, коли зайшов до вітальні й побачив, що усі стояли й чекали з великим роздратуванням лише на його одну скромну персону. Виявилось, що він мав бути 14 гостем, а забобонний принц Альберт категорично відмовився йти до їдальні у складі, що відповідав кількості чортової дюжини й заборонив накрити два столи замість одного.

Хрестоматійною вже, мабуть, стала описана офіційним біографом прем'єр-міністра Мартіном Ґілбертом історія пошуку годинника, подарованого батьком, який Черчилль ненароком кинув у ставок в Сандгерсті. Так, спочатку Вінстон сам пірнув за годинником, як тільки опустив його у струмок, але дно було нерівним, а вода такою холодною, що він витримав лише десять хвилин, а годинника так і не знайшов.

Наступного дня Черчилль домовився про те, щоб зі ставка вичерпали воду, але і це не допомогло. Тоді він запросив двадцять три солдати з піхотного підрозділу і заплатив їм, аби вони викопали нове русло для струмка, потім позичив у коледжі пожежний насос і повністю відкачав воду зі ставка. Лише тоді годинник таки знайшли. Батько, довідавшись про цю історію, сповнену таких відчайдушних титанічних зусиль, страшенно розлютився, а не похвалив сина і золотий годинник із фамільним гербом Мальборо після ремонту віддав молодшому синові Джонові[3].

За три місяці до свого двадцять першого дня народження Черчилль розпочав власний навчальний курс, спрямований на отримання широкої всебічної освіти. Хоча він був кавалерійським офіцером й мав багато службових обов'язків і доручень – став студентом свого власного університету. Список його лектури розпочинався з таких праць: "Підручника з політичної економії" Фоссетта, "Занепаду та загибелі Римської імперії" Гіббона та "Європейської моралі від Августа до Карла Великого" Лекі.

Однак, спілкуючись із своїми однолітками, які отримали класичну освіту, він увесь час відчував брак власних знань, хоча був дуже начитаним й говорив, що римляни вкрали усі його найкращі вислови. Саме тому, ще до обрання у парламент 1900 року, Черчилль цікавився можливістю навчатись в Оксфорді, де хотів би слухати лекції та дискутувати з викладачами. Вінстон був готовий платити за своє навчання, однак навідріз відмовився від процедури складання вступних іспитів, тому цей задум залишився нереалізованим.

Черчилль на час першого обрання до парламенту 1900 року

Батько Черчилля лорд Рендольф помер у досить молодому віці, а завершення його політичної кар'єри мало трагічний характер через прогресування симптомів, викликаних сифілісом. Вінстон, не знаючи про справжню причину смерті батька, з юності боявся, що йому теж відведено короткий вік, тому поспішав здійснити свої політичні досягнення якнайшвидше. У неповних 25 років уперше балотується до парламенту, а програвши, прагне потрапити на поле бою, щоб завоювати авторитет у суспільстві, виявивши військову звитягу, що за його висловом дало б можливість "перекувати свій меч на ніж для різання паперу, а гусарську ташку замінити на передвиборчу промову". Його план спрацьовує, щоправда, з деякими відхиленнями…

Військовим кореспондентом вирушає до Південної Африки висвітлювати англо-бурську війну, потрапляє у полон до бурів під час відважної спроби вивільнити підірваний бронепотяг й своє двадцятип'ятиріччя зустрічає саме в полоні, а після вдалої втечі з Преторії стає національним героєм і у 26 років отримує перемогу на виборах від партії консерваторів. Однак, Вінстон не належав до тих людей, які міняють свої погляди через любов до партії, тому 1904 року переходить до лібералів під крило Ллойд Джорджа, чим, на думку консерваторів, "пробиває дно політичного безчестя" й починає наживати серйозних ворогів.

Завдяки оголошенню про розшук військо-полоненого, яке поширювали бури, нам відомі деталі зовнішності молодого Черчилля: "Англієць, 25 років, зростом 5 футів 8 дюймів середньої статури, при ходінні трохи сутулиться, колір обличчя блідий, волосся темно-рудувате, майже непомітні маленькі вуса, гундосить, шепелявить, не володіє голландською, востаннє був одягнений у коричневий костюм". За живого чи мертвого Черчилля констебль військового округу призначив нагороду 25 фунтів стерлінгів. Як не парадоксально, але бурський генерал Луїс Бота, який взяв у полон 15 листопада 1899 року Вінстона Черчилля, після завершення війни став його найкращим товаришем.

В. Черчилль ще на початку своєї політичної кар'єри ініціював введення державного пенсійного забезпечення й дбав про те, щоб удови отримували пенсію з моменту, щойно втратять чоловіка. Також запровадив 8-годинний робочий день, перерви на чаювання, сприяв відкриттю бірж праці та скоротив пенсійний вік з 70 до 65 років.

Цікавим моментом було те, що, попри постійні напади на нього суфражисток, які вигукували: "Ось тобі, підлий боягузе!", Вінстон Черчилль не лише проголосував за те, щоб надати право голосу жінкам та встановити справедливу оплату праці для них – перебуваючи на посаді міністра внутрішніх справ, він вперше запровадив відмінність між статусами кримінального та політичного в'язнів, завдяки чому значно полегшилося становище багатьох ув'язнених суфражисток.

У 1911 році – тільки отримавши посаду Першого лорда Адміралтейства, він почав вивчати найновішу на той час галузь військової справи – повітряну війну, адже до того часу авіацію розглядали лише як розвідку та намагалися уникали повітряних боїв. Задум Черчилля полягав у тому, щоб авіацію використовувати ширше, тому 1913 року засновує Королівський авіаційний корпус морського флоту. Черчилль ініціював розробку правил служби у військово-морській авіації, додавши до навчань бомбардування та стрільбу з кулемета й так захопився цією сферою, що сам сідав за штурвал літака.

Цікаво, що Вінстон Черчилль підтримав створення у 30-х роках ХХ століття секретної служби Мі-6, яка збирала дані про загарбницькі плани нацистів щодо їх вторгнення та підтримав розвиток дешифрувальних центрів, які у часи Другої світової переросли у знаменитий центр під кодовою назвою "Блечлі-парк", де здійснювалась розшифровка засекречених повідомлень "Енігми".

Перебуваючи на посаді Першого лорда Адміралтейства, Вінстон Черчилль виділив створеному ним Комітетові з питань сухопутних військ 70 тисяч фунтів із коштів Адміралтейства на якнайшвидшу розробку машини, яка мала б велику прохідну здатність та захищала солдатів, адже вважав, що "сила машин замінює силу людей, а вміле застосування техніки зменшить людські втрати".

Цікаво, щоб ввести в оману тих, хто міг випадково побачити креслення нового винаходу, ці "сухопутні кораблі" умовно назвали "водовозками для Poсії" – "water-carriers for Russia", але потім хтось зауважив, що скорочено – це "WC for Russias" ("туалети для Росії") і їх перейменували на "water-tanks" – "баки для води", а потім стали називати просто "tanks" – танками[4]. Комісія з вивчення військових винаходів після закінчення Першої світової війни, віддаючи належне наполегливості новатора, у поданому до Парламенту звіті зазначила: "ідея використання танка відбулась у першу чергу завдяки сприйнятливості, мужності та ініціативі" Вінстона Черчилля.

Через поразки при Антверпені та Дарданеллах В. Черчилль майже на 10 років був усунений від держаних посад і в гіркі моменти депресії, коли "чорний пес" меланхолії переслідував його, відкрив для себе рятівну силу живопису й залишався відданим прихильником цієї "арт-терапії" упродовж усього свого життя. Британський журналіст Ендрю Марр, який під егідою ВВС зняв документальний фільм про Черчилля й понад 500 його картин, зазначив: "Якщо Черчилль врятував Британію під час Другої світової війни, то можна твердити, що саме живопис врятував його самого[5]". Рідні прем'єра зазначали, що "мольберт навіть став суперником інших його захоплень – коньяку та сигар". Черчилль говорив, що "хотів би провести перший мільйон років на небі в занятті живописом". Цікаво, що перша виставка робіт Вінстона Черчилля відбулась у Парижі 1921 року під псевдонімом Чарльза Моріна.

Черчилль – розніжений аристократ, який говорячи, що у нього є все необхідне у заміському будинку, називав предметами першої необхідності "гарячі ванни, холодне шампанське, новий урожай горошку та старе бренді", мабуть, просто не міг уявити собі, що речі першої необхідності можуть мати зовсім інший характер. Однак усі, хто потрапляв у поле його тяжіння, починали розуміли, наскільки це було природнім для нього й що це звичайна побутова норма його життя.

Отримавши 4 січня 1916 року звання підполковника на посаду командувача 6-го батальйону Королівських шотландських фузилерів (стрільців), Черчилль прибув на місце призначення у Мооленакер, прихопивши з собою довгу ванну й бойлер для нагріву води, що шокувало солдатів. Однак, це був лише початок. Пополудні він зібрав своїх офіцерів і звернувся до них із словами: "Джентльмени, ми будемо воювати з вошами". Так, першим, що він зроби на цій посаді – оголосив війну вошам не у фігуральному, а у буквальному сенсі цього слова. Для успішної боротьби з паразитами створили комітет, який мав постачати невикористані бочки з броварні.

Черчилль на посаді командира 6-го Королівського шотландського батальйону фузилерів, 1916 рік.

Вінстон Черчилль ніколи особисто не зустрічався з Адольфом Гітлером, однак така зустріч могла відбутися у 1932 році, коли Черчилль працював над біографією свого славного пращура герцога Джона Мальборо й відвідував Мюнхен. Зустріч із майбутнім фюрером мав організувати спільний знайомий Ернст Ганфштенґль, однак вона не відбулась. Зі спогадів Вінстона Черчилля довідуємось чому: "Я захоплююсь людьми, які обстоюють свою країну, яка зазнала поразки, навіть коли я перебуваю на протилежному боці. Гітлер, якщо йому так хотілося, мав цілковите право бути патріотичним німцем.

Я завжди прагнув того, щоб Англія, Німеччина і Франція були друзями. Але під час розмови з Ганфштенґлем мені трапилося запитати: "А чому ваш шеф так вороже налаштований до євреїв? Я цілком можу зрозуміти гнів на євреїв, що коять злочини або виступають проти своєї країни, і я розумію опір, який чинять їм, коли вони намагаються монополізувати владу в будь-якій царині життя, але як можна виступати проти людини тільки внаслідок її походження? Як може будь-яка людина вплинути на те, ким вона народжується ?". Ганфштенґль, мабуть, розповів про це Гітлеру й саме тому той відмовся від зустрічі[6]". Згодом стало зрозуміло, що Гітлер не сприймав серйозно постаті тодішнього прем'єр-міністра Н. Чемберлена та міністра закордонних справ лорда Галіфакса, однак В. Черчилля боявся і ставив його в один ранг з президентом США Ф. Рузвельтом.

Під час драматичної історії зречення Едуарда VIII у 1936 році, через намір одружитися з двічі розлученою американкою Волліс Сімпсон, Вінстон Черчилль віддано підтримував монарха, вважаючи, що король на те й король, щоб робити те, що йому заманеться, чим накликав на себе хвилю нової критики. Зважаючи на цей гіркий досвід, дружина Вінстона Черчилля Клементина застерігала його не втручатись, коли вже принцеса Маргарет (молодша сестра королеви Єлизавети ІІ) хотіла одружитись із розлученим полковником Королівських ВПС  Пітером Таунсендом. Загалом, історія із відреченням спричинила монаршу кризу та притупила увагу британців щодо нової загрози, яка набирала силу – нацистської Німеччини й позначилась черговими репутаційними втратами для Черчилля.

Під час битви за Британію у 1940-1941 рр. Черчилль був готовий і до найгіршого. За словами друкарки місіс Гілл, у "ковпачок своєї авторучки він вставив капсулу ціаніду[7]".

Ім'я Вінстона Спенсера Черчилля вважали цінним родинним скарбом, тому його вагітна невістка Памела страшенно засмутилась і плакала, коли довідалась, що Вінстоном назвали вже небожа прем'єр-міністра, хоча точно ще не було відомо, що у неї теж буде син. Урешті, особистий дзвінок Черчилля до герцогині Мальборо виправив ситуацію – малюку дали інше ім'я Чарльз, а первістка Рендольфа Черчилля назвали Вінстоном, адже прем'єр погодився із аргументом невістки, що лише йому належить повне право розпоряджатись своїм ім'ям.

Вінстона Черчилля не можливо уявити без сигари, які так сильно полюбляв, що навіть не збирався розлучатись із ними під час авіаперельотів, через що доводилось робити спеціальні отвори у масках. Однак пристрасть Черчилля до сигар у час найбільших випробувань становила також і загрозу національній безпеці: прем'єр-міністру завжди надсилали у подарунок звідусіль велику кількість сигар і його приватний секретар Джон Колвілл вирішив віддавати по одній сигарі з кожної подарункової коробки на тестування у МІ-5.

Під час свого тритижневого перебування у США на початку 1942 року Вінстон Черчилль примудрився представити себе оголеним Франкліну Рузвельту у перший день свого візиту. Детально цей курйоз описав автор бестселеру про битву за Британію Ерік Ларсон, опираючись на свідчення безпосереднього очевидця: "Першого вечора, котрий Черчилль із делегацією провели в Білому домі, інспектор Томпсон, який теж там оселився, вишукував небезпечні місця в Черчиллевій кімнаті, аж раптом у двері постукали. За наказом Черчилля Томпсон відчинив і побачив у коридорі тільки президента в колісному кріслі. Томпсон ширше відчинив двері й побачив, що президент зазирнув повз нього в кімнату з якимось дивним виразом обличчя. "Я розвернувся, – написав Томпсон.– Вінстон Черчилль стояв геть голий, в одній руці келих, в іншій – сигара".

Черчилль і Рузвельт сидять поруч на містку Принца Уельського під час Атлантичної конференції, 10 серпня 1941 року

Президент зібрався виїхати з кімнати.

"Заходьте, Франкліне, – сказав Черчилль. – Ми тут на самоті". Тоді президент, за словами Томпсона, "якось дивно стенув плечима" і заїхав до кімнати. "Бачите, містере президенте, – сказав Черчилль, – ховати мені нема чого". Потім Черчилль перекинув рушника через плече і ще годину розмовляв із Рузвельтом – голий, міряючи кімнату кроками, цмулячи свій напій і час від часу підливаючи президентові. "Він нагадував римлянина, який відпочиває в купальнях після успішних дебатів у Сенаті, – написав інспектор Томпсон. – Гадаю, містер Черчилль і оком не змигнув би, якби зайшла місіс Рузвельт[8]"".

Після поразки на виборах консерваторів у липні 1945 року король Георг VI запропонував прем'єр-міністру, що йшов, нагородити його Орденом Підв'язки, але Черчилль відмовився. "Як я можу прийняти Орден Підв'язки, – сказав він, – коли британці щойно нагородили мене орденом Копняка?" й прийме цю нагороду згодом від королеви Єлизавети ІІ лише у 1953 році. Усвідомлюючи, що програв вибори, він прокинувся від "відчуття майже фізичного болю", адже вважав, що "ті знання й досвід, які він здобув, той авторитет і доброзичливість, з якою його приймають в багатьох країнах, зійдуть нанівець". Однак капітанові Пиму сказав: "У них є повне право голосувати, як їм заманеться. Це демократія. Це те, за що ми боролися[9]". У 1951 році партія лейбористів програє й Вінстон Черчилль удруге очолить уряд від консервативної партії.

Черчилль супроводжує королеву Єлизавету ІІ до автомобіля після вечері на Даунінґ-стріт. Останній день перебування на посаді прем'єр-міністра 4 квітня 1955 р.

На вшанування прем'єр-міністра ще за його життя був відкритий навчальний заклад Черчилль-коледж у Кембриджському університеті та прийнято рішення, що маєток Чартвелл у Кенті стане після його смерті меморіальним центром. Частково це було пов'язано з черговими фінансовими труднощами Вінстона Черчилля та побоюванням, що не буде коштів на належне утримання маєтку. Однак гонорари за публікацію спогадів про Другу світову війну остаточно позбавили його будь-яких хвилювань щодо фінансів.

Через день після ядерного бомбардування Хіросіми Черчилль говорив другові, що "якби залишався прем'єр-міністром, то йому б вдалося умовити американців застосувати цю нову зброю "для стримування росіян". Він би розсварився зі Сталіним і заявив йому, що той повинен поводитися чемно й пристойно в Європі – навіть був би з ним грубим і неввічливим, якщо потрібно[10]", адже вважав, що радянська загроза замінила вже собою нацистського ворога.

Особистий секретар прем'єр-міністра Джон Колвілл запропонував королеві надати Черчиллю титул герцога в момент його відставки. Секретар королеви сер Майкл Едін відповів йому, що монархи більше не дарують герцогський титул нікому, за винятком осіб королівської крові, але з такої нагоди цей жест міг бути доречним. Королева була готова надати герцогський титул серу Вінстону за умови, що її секретар завчасно отримає запевнення, що він відмовиться від цієї честі…

Колвілл таємно прозондував ґрунт, і почув від прем'єр-міністра, що той не бажає бути герцогом і хоче померти звичайним депутатом Палати Громад. Після зустрічі з королевою Черчилль сказав: "Сталася неймовірна річ: вона запропонувала мені герцогський титул! Я був так схвильований її красою, чарівністю і люб'язністю, що ледь не погодився. Але потім я згадав, що мені слід померти таким, яким я народився, – під ім'ям Вінстона Черчилля".

30 листопада 1954 року Черчиллю виповнилося 80 років; жоден прем'єр-міністр після Гледстоуна не залишався на цій посаді в такому віці. Крім Вінстона, ніхто з живих членів парламенту не був обраний до нього ще за часів правління королеви Вікторії. Вранці того дня в присутності маси людей у Вестмінстер-холлі Черчиллю вручили портрет роботи Ґрема Садерленда. Цей подарунок від двох Палат парламенту, який Вінстон Черчилль зневажливо назвав "зразком сучасного мистецтва", завдав йому сильного морального болю. Він говорив, що "це змушує мене почуватися жахливо... Який я тут маю вигляд? Ніби сиджу на туалеті! Тут сидить старий на своєму унітазі, тужиться й тужиться... Я схожий на п'яного, якого витягнули з канави на Странді[11]".

Депутат від лейбористів Генрі Усборн глузливо припустив, що образ Сазерленда ілюстрував вигляд обличчя прем'єр-міністра "в той момент, коли делегація його колег по Кабінету прийшла з вимогою про його відставку[12]", що врешті-решт насправді сталось за декілька місяців. Тож дружина прем'єра спочатку ховала цей портрет у підвалі Чартвелла, щоб не травмувати чоловіка, а згодом доручила своїй приватній секретарці Грейс Гамблін знищити цю роботу.

Уїдливі журналісти, вбачаючи причини поразок у битвах при Антверпені та Дарданеллах у "надзвичайній зарозумілості" Черчилля, саркастично заявляли, що "можливо, він уявляє себе на морі Нельсоном, а на суші – Наполеоном". Однак, віддаючи останню шану видатному британцеві, заслуги якого були такими ж визначними, як і його великих попередників, сера Вінстона Черчилля поховали з такими ж почестями, як адмірала Нельсона та герцога Веллінгтона, який переміг Наполеона у битві при Ватерлоо.