"Ритуал пам’ятання має бути дією", - Катерина Даценко
Інтерв’ю зі співзасновницею ГО "Вшануй" Катериною Даценко для Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.
Створення ритуалів пам'яті допомагає суспільству осмислити війну, об'єднати людей навколо спільного досвіду та передати цю пам'ять наступним поколінням. Саме цю місію реалізує громадська організація "Вшануй" – команда, яка популяризує хвилину мовчання та культуру пам'яті в Україні.
Під час публічної зустрічі, організованої Музеєм "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова, співзасновниця громадської організації "Вшануй" Катерина Даценко розповіла про досвід роботи організації та про створення інструкції з упровадження ритуалу вшанування пам'яті загиблих військових і цивільних у громадах України.
Тема розмови – "Пам'ять про життя: як ми вшановуємо те, що болить, і що це говорить про наше завтра". Модерувала зустріч Наталія Ємченко, директорка з комунікацій SCM і голова наглядової ради Фонду Ріната Ахметова.
Інтерв'ю відбулося в межах програми Музею "Голоси Мирних" – проєкту, який уже зібрав понад 140 тисяч історій цивільних українців, постраждалих від війни. Під час зустрічі також обговорювалися питання створення Національного архіву-депозитарію, методології збору та перевірки даних, а також використання цифрових свідчень у правових процесах.
Наталія Ємченко: У громадської організації "Вшануй" дуже чіткий фокус – вшанування пам'яті полеглих захисників і захисниць. Я розумію, що певні практики є універсальними, інакше й бути не може. Але все ж ваш фокус – саме робота у сфері пам'яті про полеглих?
Катерина Даценко: Загалом "Вшануй" – це вже команда, але починалося все з кількох людей, які просто об'єдналися навколо теми хвилини мовчання. Це було лише півтора року тому. Ми вперше зустрілися з Ірою в березні. Вона написала мені в Instagram і сказала, що нам треба побачитися. Ми тоді були зовсім незнайомі. Коли ми зустрілися, я їй розповіла, як сприймаю хвилину мовчання. А побачила я її вперше саме тоді, коли вона відбувалася в публічному просторі в Острозі. Одного разу я приїхала туди як викладачка – і вперше побачила, як о 9:00 усе місто завмирає. Це така сильна об'єднавча дія… навіть зараз, коли згадую той момент, у мене мурахи по тілу. Ти реально бачиш, як зупиняються машини, люди виходять із кав'ярень, студенти: з гуртожитків, припиняються пари. Все місто цю одну хвилину вшановує. Після цього я занотувала собі кілька тез, як це можна було б реалізувати, бо мені дуже хотілося зробити щось подібне в Києві. Я почала розповідати про це всім своїм знайомим: хто працює в міністерстві, хто в журналістиці, будь-де. І всі мені казали: "Катю, ну, такого ніколи не буде".
Наталія Ємченко: А чому?
Катерина Даценко: Тому що як ти можеш зупинити велике місто на одну хвилину? Це ж якась мрія, абсолютно недосяжна. А потім мені написала Іра: "Давай зустрінемось". Ми зустрілися, я їй розповіла свій план. Вона каже: "Клас, супер! Це повністю мої думки. Давай будемо працювати над цим разом". Я кажу: "Давай".
Після цього Іра ще цілу годину розповідала мені, що хвилина мовчання – це лише вхід у тему пам'яті. Тепер я можу це пояснити вам: вона показала, що це, знаєте, ніби пляшка, і хвилина мовчання це її горло, через яке ти входиш у загальну систему пам'яті. І вона відкрила мені зовсім інший світ – наскільки пам'ять є частиною нашого повсякдення.
Наступного разу ми вже зустрілися з невеличкою командою, яку зібрала Іра. Потім ми всі разом провели її на ротацію на Харківщину. Це мала бути її остання ротація – вона мала повернутися і займатися вшануванням. Але так сталося, що це виявилася її остання ротація взагалі. І моя відповідь на цей біль – це продовження цього проєкту.
Я не вмію страждати, горювати, іноді навіть плакати не можу. Але діяти – це єдине, що я можу. Комунікація, мабуть, одне з небагатьох, чим я можу бути корисна людям.
Тому фактично все почалося з адвокації та комунікації. І, мабуть, найголовніше – ми не прагнемо просто зупинити всіх. Ми хочемо пояснити людям, для чого потрібна ця зупинка, для чого потрібна хвилина мовчання, для чого взагалі потрібна пам'ять.
Наталія Ємченко: Можливо, це трохи особисте запитання, але чи можна сказати, що цей проєкт – своєрідний символічний меморіал Ірі? Що це спосіб її пам'ятати?
Катерина Даценко: Загалом ми комунікуємо про те, що пам'ять – це не про смерть людини, а про її життя. Іра за життя займалася, серед іншого, саме темою пам'яті. Тому, фактично, так, – це продовження її дій, її вчинків, її ідей. Безперечно, те, що ми стали суб'єктами у цій темі, – це теж її заслуга, результат усього, що вона робила раніше. Ми несемо не лише пам'ять про Іру, а й показуємо, що можемо пам'ятати всіх. Іра говорила про те, що пам'ять має стати інституційною і ми намагаємось це втілити.
Наталія Ємченко: Розкажіть про інтеграцію практики пам'ятання в повсякденне життя, те, що ми називаємо ритуалом. Чому саме ритуал і чому, як ви кажете, ритуал має бути дією?
Катерина Даценко: Ритуали – це набагато більше, ніж просто, наприклад, хвилина мовчання чи щось подібне. По-перше, це об'єднавча дія, коли ти розумієш, що зараз зупиняєшся, якщо ми говоримо про хвилину мовчання. Там, у сусідній кав'ярні, хтось теж зупиняється, у сусідньому місті, у сусідній області, і ти розумієш, що живеш з цими людьми в спільному контексті.
Якщо хтось із вас поїде, наприклад, у Львів, Вінницю чи Чернівці і побачить, як там відбувається ритуал, як ці міста завмирають, ви зрозумієте, для чого нам потрібні ритуали. Такі ритуали, знаєте, є точкою опори для нашої країни і для суспільства.
Наталія Ємченко: Хвилина мовчання – це коли всі зупиняються, нічого не роблять і нічого не кажуть, і при цьому присутній якийсь звук. Який звук має бути у хвилину мовчання? Чи важливо це? Чи працюєте ви над цим і яка філософія цього ритуалу?
Катерина Даценко: Тут є кілька аспектів. Перший: ми всі звикли чути метроном, другий: він нам дістaвся від Радянського Союзу, бо в інших країнах зазвичай використовують тишу або мелодію, пов'язану з вшануванням.
Коли ми говоримо про звук хвилини мовчання, ми розробили церемоніал: оголошення про Хвилину мовчання, метроном, потім "Слава Україні", а люди відповідають "Героям слава". Це пояснення на початку – потрібне, бо не всі розуміють, що робити: зупинитися, піднятись з місця, вшанувати, згадати своїх людей.
Що цікаво, міста персоналізують ритуал по-своєму. В Острозі – пояснення, метроном і гімн; у Чернівцях – це пояснення, метроном і "Боже великий, єдиний"; у Львові – хвилина мовчання, метроном і "Слава Україні"; у Харкові – просто дзвони. Ритуал залишається єдиним для всіх, але кожне місто має певну варіативність.
Ми з Антоном Дробовичем (голова Українського інституту національної пам'яті 2019-2024 роках) обговорювали можливість замінити метроном на українську мелодію, але дійшли висновку, що це складно через технічні обмеження системи оповіщення і загальну звичку суспільства до ритмічного сигналу.
Наталія Ємченко: А якою має бути хвилина мовчання через рік після закінчення війни, через п'ять років, через десять? Тобто, чи будемо ми, як вам здається, так само щодня зупинятися на хвилину?
Катерина Даценко: Думаю, що щодня точно не будемо. Після закінчення війни, за будь-яким із сценаріїв, ми як суспільство маємо зібратися разом і вирішити, в який день це відбуватиметься. Можливо, це буде 19 лютого – офіційний день початку війни за незалежність, бо тепер наша війна має імʼя з 2014 року. Можливо, це будуть 19 і 22 лютого – як початок більшої кампанії широкомасштабного вторгнення.
Можливо, залишиться загальнонаціональна хвилина мовчання 29 серпня – день пам'яті захисників і захисниць. Можливо, це будуть кілька дат: наприклад, 19 лютого, 29 серпня і 1 жовтня – День захисників і захисниць. Тому, я думаю, ми всі це будемо обговорювати, а можливо, це буде й на День перемоги.
Наталія Ємченко: А які ще практики прямо зараз можуть приходити в міста, окрім хвилини мовчання? Як вони мають впроваджуватися в міста?
Катерина Даценко: Все, що стосується міського та публічного простору, має передбачати комунікацію між сім'ями, людьми, які взаємодіють із простором, місцевою владою, а держава виступає рамковою інституцією з певними принципами. Важливо, щоб було публічне обговорення і залучення громадськості через медіа та соцмережі.
Приклад – меморіал "Посадка" в Запоріжжі, присвячений загиблим. Кожна родина може приєднати власну маленьку трубочку із ім'ям, прізвищем та датою загибелі. Дерево меморіалу алюзійно нагадує військові посадки на фронті. Коли віє вітер, трубочки створюють особливий звук, ніби душі загиблих говорять із відвідувачами. Це поєднує збереження імен із одним монументом і дозволяє взаємодіяти з простором.
При цьому ми, як суспільство, маємо розуміти, що, мабуть, найважливіше правило меморіалізації – не перетворити місто на цвинтар. Тому тут має встановлювати певні рамки місцева влада, щоб це не було самовільно.
Ми вже маємо траурні меморіали на Майдані, стіну пам'яті на Михайлівській площі. Це стихійні меморіали, створені без державного втручання, без монументального оформлення, до якого ми звикли, або до чого можна прийти.
Наталія Ємченко: Для мене пам'ять невідривна від ідентичності. Ідентичність – це не наказ із штампом, а те, що ми практикуємо. Пам'ять теж діє, бо це саме практика. Тому питання: як те, що ми робимо з пам'яттю сьогодні, вплине на нас завтра і що ми маємо пам'ятати?
Катерина Даценко: Софіївський собор – пам'ятка Київської Русі, 10–11 століття. Там на стінах близько 11 000 стародавніх графіті, від земельних угод до зворушливих написів. Це нагадує, що пам'ять – не тільки про монументи, а про наші взаємодії, комунікацію, хто ми і як себе позиціонуємо. Можливо, через тисячу років люди знайдуть на Майдані профорці, стіну пам'яті чи залізну табличку і запитають, що це було за війна. Всі наші дії зараз вплинуть на майбутнє — наша задача правильно залишати сліди.
Наталія Ємченко: Українські діти – не просто носії, для мене це покоління, яке повністю виросло в Україні. У них немає тих травм, які несемо ми, і в них є шанс стати справжніми власниками цієї онтологічної ідентичності – тобто ідентичності не на папері, а в житті, в практиці. Яка роль молоді у пам'ятанні?
Катерина Даценко: Це, мабуть, найважливіші люди, які, як свідки цих подій, нестимуть пам'ять далі. І тут, мабуть, багато залежить від того, що ми, дорослі, розкажемо, що передамо і які наративи їм дамо. Який приклад покажемо на практиці? Абсолютно. Від цього виховуємо молодь – починаючи від того, українською чи російською мовою, що теж дуже важливо, і закінчуючи тим, як вони ставляться до війська, як шанують померлих, про що говорять із живими, як допомагають їм. Мабуть, молодь — це покоління, яке буде далі передавати цю пам'ять, так само як зараз нам передають її наші бабусі, розповідаючи про Голодомор. Мені так здається.
Наталія Ємченко: Куди ви прагнете рухатися далі?
Катерина Даценко: У нас точно є мета налагодити цю інституційність. Наша мета, мабуть, спробувати зберегти ці колективні спогади. Нещодавно я прочитала, що колективні спогади – це такі медійні колекції, які дуже важливі для того, як ми будемо нести пам'ять далі. І, мабуть, одна з головних висновків, які я хотіла б сказати, і чому ми займаємося пам'яттю, полягає в тому, що пам'ять нам потрібна, щонайменше, щоб зрозуміти та запам'ятати: якщо зло лишається непокараним, воно приходить ще більшою жорстокістю. І я вважаю, що ми маємо саме запам'ятати – це найважливіше. Наша мета полягає в тому, щоб люди, наше суспільство зрозуміли, хто добро, хто зло, хто на нас напав і чому ми більше не дозволимо цього повторитися.
