"Ми створюємо культуру пам’яті в Україні", - Гаяне Авакян

Гаяне Авакян і Наталя Ємченко

За кожною цифрою — чиєсь ім'я, історія, біль і пам'ять. Вшанування цих імен — це шлях до того, щоб жоден із загиблих не залишився лише статистикою. Саме цю місію реалізує Платформа пам'яті "Меморіал" — громадська ініціатива, що збирає імена полеглих військових і цивільних, які загинули внаслідок збройної агресії росії проти України. 

Про досвід роботи Платформи пам'яті та як саме її команда документує трагедії тисяч українських родин, під час публічного заходу для Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова розповіла Гаяне Авакян, співзасновниця Платформи пам'яті "Меморіал". 

Тема бесіди — "Від цифри до імені: Чи зможемо ми назвати кожного полеглого і вбитого росією на ім'я?". Модераторкою розмови стала Наталія Ємченко, директорка з комунікацій SCM, голова наглядової ради Фонду Ріната Ахметова.

Інтерв'ю відбулося в межах заходів Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова — проєкту, який уже зібрав понад 140 тисяч історій цивільних українців. Також під час зустрічі обговорювалося створення Національного архіву-депозитарію, методологію збору та перевірки даних, а також використання цифрових свідчень у правових процесах.

Наталія Ємченко: Ми з вами, коли обговорювали назву, я спитала: у чому велика ідея "Меморіалу"? І вона полягає у тому, щоб назвати кожного полеглого й загиблого. Полеглі — це ті, хто загинув у бою, загиблі — цивільні жертви. Назвати кожного поіменно — це принципова різниця з радянським підходом, де головним був образ невідомого солдата. Чи зможемо ми назвати кожного поіменно? Чи це можливо?

Гаяне Авакян: Я рада, що ми починаємо з теми відповідальності. Адже, враховуючи масштаби втрат, ми більше не можемо розраховувати на когось одного, хто допоможе нам зберегти пам'ять і назвати кожного на ім'я. Тепер ця відповідальність лежить на всіх нас. На кожному з нас. Ви, я, всі — кожен із нас відповідальний за пам'ять людей, які загинули в цій війні. Саме усвідомлення децентралізації пам'яті зараз нас рятує. Ви правильно зазначили, що держава ініціює певні проєкти у цьому напрямі, але поки що ми не бачимо реальної державної політики в цій сфері. Інститут нацпам'яті, який мав би стати точкою збору таких історій і усних свідчень, не має ресурсів, щоб це робити. Тому вся ця відповідальність лягає на кожного з нас.

Наталія Ємченко: Тобто, пам'ятати — це не просто тримати щось у голові. Це дуже конкретна форма називати на ім'я і постійно актуалізувати це ім'я. 

Гаяне Авакян: Пам'ять — це дія. Людина може діяти по-різному, щоб пам'ятати. Частина цих дій — ритуали: хвилина мовчання, стіл пам'яті, вписування імен у День пам'яті загиблих захисників. Це й зміна свідомості. Коли ми засновували "Меморіал", нас вразили братські могили Маріуполя, а потім — те, що побачили після деокупації Київщини, Сумщини, Чернігівщини. Жертви часто перетворювалися на цифри статистики загиблих. Ми хочемо зберегти пам'ять про кожну людину — не як про жертву, а як про того, хто мав життя. Те саме й про військових: багато з них не були професійними воїнами — пішли добровольцями й гинули. Пам'ять як дія об'єднує спільноти: у стипендіях, проєктах, добрих справах на честь загиблих вона продовжує жити.

Наталія Ємченко: Як змінилася команда Платформи пам'яті "Меморіал". Хто ще є засновниками?

Гаяне Авакян: "Меморіал" заснували журналісти. Наша медійна команда евакуювалася до Львівської області, і ми задумалися, чим можемо бути корисними під час повномасштабної війни. Власне, ідея створення цифрового меморіалу виникла з того, що ми вміли робити: медійні цифрові платформи. Це наш внесок у спільну боротьбу. Я не могла взяти до рук зброю, але могла фіксувати історії й здійснювати фактичну документацію. Засновниками "Меморіалу" є Агенція медійного росту Або, а також Олександр Білінський і Лєра Лауда. Спочатку "Меморіал" існував лише в Instagram, але ми швидко почали створювати сайт як повноцінну платформу. Над Instagram-сторінкою працювала команда з трьох людей. Нам допомагали волонтери з локальних медіа.

Зараз команда "Меморіалу" налічує майже 15 людей. За три роки роботи ми створили сучасний цифровий меморіал, на якому, на жаль, уже понад 10 700 імен загиблих. Більшість із них — захисники України, військові. Ми зберігаємо пам'ять у різних форматах: від коротких життєписів військових до проєктів у публічному просторі, таких як партнерства з ЦУМом. Це також документальні книжки, фільми, національні кампанії й акції, до яких ми долучаємося.

Наталія Ємченко: Філософія імені — коли кожного потрібно назвати на ім'я — чи це щось унікальне, чи, можливо, вже прийнята у світі практика, норма, до якої ми маємо дійти? Це перше питання. І друге: чи є конкретна мета? Наприклад, зібрати певну кількість імен або досягти певного відсотка від усіх, кого втратила Україна. На що ви орієнтуєтеся?

Гаяне Авакян: Це не унікальне явище, але воно властиве саме демократичним країнам. Там цінують кожне життя і прагнуть називати не цифри, а імена. Пам'ятник Невідомому солдату — це якраз те, від чого ми хочемо відштовхнутися. Водночас важливо сказати, що Радянський Союз запозичив цю ідею в європейців, але переосмислив її у безособову форму пам'яті. Нас водили до цих монументів, і саме вони ставали головними героями. Нам майже не говорили про конкретні імена — лише показували постаменти, які мало що значили, бо вже була історична дистанція.

Якщо ж говорити про міжнародний досвід — це не унікально. Наприклад, в Освенцимі, коли ви заходите до музею, перше, що чуєте під час екскурсії, — це імена кожного загиблого в нацистському концтаборі Аушвіц. Ізраїль у темі Голокосту зумів назвати поіменно шість мільйонів своїх загиблих, хоча частину імен досі не вдалося встановити.

Тож, якщо говорити про нашу мету — назвати кожного полеглого на ім'я, — це здається майже недосяжним. Але ми маємо зробити все можливе, щоб це стало реальністю. Ми сформулювали для себе так: ми створюємо нову культуру пам'яті в Україні.

Наталія Ємченко: Зі свого досвіду можу зазначити, що поіменне пам'ятання та можливість залишити це ім'я в публічному просторі є важливою терапевтичною практикою і буквально місією цілих родин. Ще маю питання стосовно вуличних форматів. Якщо одним із принципів є рівність і ми прагнемо згадати кожного, чи існує вуличний формат, який, з урахуванням масштабу трагедії, міг би забезпечити і те, і інше, хоча б уявно?

Гаяне Авакян: Нам далеко ходити не треба — прапорці на Майдані — це дуже схожі практики. Це, на мою думку, одне з найсильніших місць пам'яті, яке вже легалізоване державою: туди приводять принца Гаррі, приходять офіційні делегації, а президент відвідує його на День пам'яті о 9:00 ранку. Це доводить, що держава принаймні дивиться в один бік із нами. Цей стихійний народний меморіал дуже багато значить для України. Багато дискусій точиться навколо того, як він трансформуватиметься після війни і чи потрібен він буде в тому ж форматі. Але те, скільки людей щодня з ним взаємодіють, доводить, що зараз він справді потрібний.

Роботи в нас ще дуже багато. Якщо говорити про вуличні формати, які вже не працюють, це перейменування вулиць, мурали, дошки пам'яті. Вони не завжди ефективні: наприклад, фасади шкіл часто перетворюються на колумбарії, особливо коли рідні використовують чорний граніт замість більш сучасних матеріалів, таких як метал або світлий камінь. При цьому ми можемо переосмислити ті площини, які вже існують у цифровому форматі. Екрани, City-лайти, борди — це можливість актуалізувати пам'ять у публічному просторі. Таким чином ми хоча б трохи наближаємося до того, щоб надати рівну можливість бути представленими в центрі Києва всім.

Наталія Ємченко: Чи потрібен Україні центральний національний архів-депозитарій, який став би ключовим сховищем історичної пам'яті?

Гаяне Авакян: 100% це потрібно, бо це єдина наша можливість зберегти тяглість пам'яті і нічого не втратити на цьому шляху. Коли говорять про тяглість, наголошують, що війна, яка зараз триває, має геноцидальний характер. Тобто нас намагаються знищити як фізично, так і як культуру, загалом — як українців.

Тому зараз дуже важливо документувати й фіксувати все, чим займаються наші колеги, зокрема щодо воєнних злочинів. Але єдиним, хто може забезпечити тяглість у поколіннях, має бути держава. Без національного архіву цього точно не вдасться.

Наталія Ємченко: Які функції мають ці історії? Для чого ми їх збираємо, окрім збереження імен?

Гаяне Авакян: Дійсно, ми дуже часто співпрацюємо з правозахисними організаціями. Це радше їхній профіль — продовжувати цю лінію, щоб справа, це вбивство, потрапило до трибуналу проти росії. Тут уже працюють і прокурори. Якщо говорити загально, наша місія — допомогти рідним сконтактувати з правильними людьми, які, у свою чергу, виконають свою правозахисну роботу якісно. Ми не документуємо, як це роблять правозахисники: у них зовсім інша структура і коло питань. Ми радше меморіалізуємо, і саме це відрізняє нас від різних медійних та правозахисних ініціатив. Хоча, як на мене, ми чудово доповнюємо одне одного.

Наталія Ємченко: А є в Україні якісь вражаючі приклади вшанування пам'яті, які могли б наслідувати інші громади? Що вас вразило?

Гаяне Авакян: Останнє, що мене вразило, — це Вінниця. Коли приїжджаєш до Вінниці, хвилину мовчання відчуваєш зовсім по-іншому, ніж у Києві. Сто відсотків раджу кожному пережити це — у Вінниці, Львові чи Чернівцях — саме так, як це відбувається там. А ще, на одній із центральних площ у Вінниці є екран, на якому, так само, як ви бачите тут, показують історії загиблих. Екран інтерактивний: ти можеш ввести ім'я й знайти історію того, кого знав. І коли виводиш цю історію на великий екран — дзвонить дзвін. Дзвін — це дуже архетипна річ для українців. Згадайте Михайлівські дзвони під час Майдану. І от те, як вони поєднали цей національний символ — дзвін по кожному — з сучасними цифровими технологіями, справді вражає. Це те, що мені особливо сподобалося.

Наталія Ємченко: Чи бачите ви як організація себе частиною процесів, пов'язаних із справедливістю? Якщо так, то яка ваша роль — і яка може бути роль таких, як ви і ми, у процесах правосуддя? Адже, як ви сказали, ми здебільшого займаємося фіксацією та збереженням правди. Втім, запит на справедливість — колосальний.

Гаяне Авакян: Ми маємо розуміти, що є питання правосуддя, яке стосується трибуналу, але є й поняття перехідного правосуддя. Власне, саме там меморіалізація є одним із компонентів, який закладають у постконфліктне, поствоєнне суспільство. І ця справедливість не завжди реалізовується через суди. Власне, через ті форми пам'ятання, які ми зараз створюємо. Вони теж дають певне відчуття справедливості — що ми не забули про ці жертви, що не згадуємо про них узагальнено. У людей залишається відчуття справедливості саме тому, що ми продовжуємо пам'ятати кожного поіменно.

Наталія Ємченко: Крім національного депозитарію, чого нам по-справжньому не вистачає?

Гаяне Авакян: Не вистачає, дуже не вистачає уніфікації в усьому, тому що основні конфлікти, які зараз виникають, якраз зумовлені тим, що хтось робить щось радянське, а комусь це не подобається. І власне ця уніфікація може з'явитися тільки під час певних діалогів. У різних громадах немає кому вести такі діалоги. Наприклад, у Дніпрі, коли прийшли представники місцевої влади та асоціації родин загиблих, це перетворилося на своєрідний "кліч", у який люди входять і не чують аргументів один одного. І саме таких діалогів навколо пам'ятувальних проєктів, уніфікації та нових форматів зараз дуже не вистачає.

Наталія Ємченко: Чого не вистачає з боку держави? Якщо б ви могли попросити в держави щось одне, що б ви їм сказали?

Гаяне Авакян: Закон про меморіалізацію — це те, чого вже давно очікують. Він розроблявся і нарешті має бути прийнятий і підписаний, щоб ми хоча б розуміли, куди рухаємося в цьому напрямі.

Наталія Ємченко: Моє питання стосовно книги "Оленівка. Злочин. Пам'ять. Поламана система". Сама по собі книга дуже важлива, бо це своєрідний фундамент. Але яка саме мета і що ви плануєте з цим робити далі?

Гаяне Авакян: Є така концепція, яка народжена для перекладу, і фактично ця книжка теж створена у співробітництві з Медійною ініціативою за права людей, видавництвом The Ukrainians так, щоб бути зрозумілою іноземній аудиторії. Коли ми видаємо її українською, ми хочемо, щоб ті, хто триматиме її в руках, зберегли цю пам'ять. Але ми також націлені на те, щоб разом із видавництвом перекласти її польською, англійською та говорити про цей злочин Росії в аудиторіях, які мають вплив на міжнародні рішення.

Власне, я думаю, що це буде та велика мета, "біг-ідея", яку ми тут бачимо. Саме тому в цій книзі є розділ про зламану систему. Він показує, що міжнародне гуманітарне право більше не працює. Жодні традиційні механізми — ні Червоний Хрест, ні ООН, ні будь-які інші — не спрацюють, якщо війна прийде в Європу. І саме ця проблема поламаної системи дуже явна в книзі; вона радше слугує меседжем для західної аудиторії.

Наталія Ємченко: Тобто книга, як мінімум, є адвокаційною, а як максимум — має стати частиною трибуналів та відновлення справедливості.

Гаяне Авакян: Дуже на це сподіваюся.