Наше (?) Січневе повстання (1863–1864 роки)
25 січня цього року у Вільнюському кафедральному соборі голови трьох держав "Люблінського трикутника" – Кароль Навроцький, Ґітанас Науседа і Володимир Зеленський вшанували 163-тю річницю Січневого повстання 1863–1864 років. Мало хто звернув увагу, але це перше в історії наших трьох країн спільне вшанування пам'яті учасників цієї історичної події на найвищому державному рівні.
Артур Ґроттґер (1837–1867). "Битва". З циклу графічних робіт "Полонія" (1863),
присвяченого Січневому повстанню 1863–1864 років проти Російської імперії
Два місяці тому, 25 січня цього року у Вільнюському кафедральному соборі голови трьох держав "Люблінського трикутника" (або, якщо кому хочеться, – колишньої Речі Посполитої) – Кароль Навроцький (Karol Nawrocki), Ґітанас Науседа (Gitanas Nausėda) і Володимир Зеленський вшанували 163-тю річницю Січневого повстання 1863–1864 років. Мало хто звернув увагу, але це перше в історії наших трьох країн спільне вшанування пам'яті учасників цієї історичної події на найвищому державному рівні.
Для поляків і литовців вона є частиною їхньої національної пам'яті. Для нашої країни урочистості у Вільнюсі можуть слугувати ще одним приводом до переосмислення ролі українців у тих драматичних подіях. А головне – заново подивитися на це повстання як на невід'ємну частину національної пам'яті України.
У цьому полягає певний виклик для нашої країни. Річ у тому, що у вітчизняній історіографії досі не з'явилося системної наукової монографії, котра би представила український погляд на Січневе повстання. Це необхідно бодай тому, що воно відбувалося на значній частині наших земель:
– Київщині (сучасні Київська і частково Житомирська області: у Київській губернії діяли повстанські загони, хоча вони швидко були придушені),
– Поділлі (сучасні Хмельницька і Вінницька області: тут також існували повстанські осередки; щоправда, виступи були менш масштабними, ніж у Литві чи Польщі)
– Волині (сучасні Волинська і Рівненська області: тут діяли повстанські загони польської шляхти та місцевої інтелігенції, відбувалися сутички з російськими військами),
– етнічних українських землях – Холмщині і Підляшші, – котрі зараз є частиною сучасної Польської держави.
На цих територіях повстання мало переважно шляхетський характер (польська та спольщена шляхта). Воно мало обмежену підтримку українського селянства й було швидко придушене російською владою.
Навіть попри те, що далеко не всі українці підтримали цей виступ, він мав вплив на їхню подальшу долю і, зрештою, навіть на пізніше (початку ХХ століття) українське державотворення з усіма pro et contra ("за і проти").
І, до речі, чи не варто придивитися ретельніше до українських і литовських учасників цього повстання? В тому числі тих, кого ми звикли вважати поляками.
Про це – нижче.
Чи "освоїмо" ми Січневе повстання?
В промовах голів Польщі та Литви, що прозвучали у Вільнюському кафедральному соборі, згадувалася також Україна. Причому, що важливо, як країна воююча.
Так, Кароль Навроцький, відзначаючи роль "повстаня Стичньовего" (пол. Powstanie Styczniowe) у збереженні ідентичності народів, що брали в ньому участь, наголосив, що воно також "передало майбутнім поколінням послання про те, що не можна здаватися". Нагадуючи, що завдяки цьому Польща і Литва змогли здобути незалежність у 1918 році, голова Польської держави віддав належне українському народу, який "уже четвертий рік захищає свою свободу від російської агресії".
Президент Литви, проводячи паралелі з часами Січневого повстання, нагадав, що прагнення до свободи допомагало попереднім поколінням пережити репресії, насильницьку індоктринацію (примусове нав'язування певної ідеології, вірувань або системи цінностей із придушенням критичного мислення та свободи вибору. – ІП) та знищення національної ідентичності. "Приклад України демонструє, що прагнення до свободи неможливо перемогти", – зазначив Ґітанас Науседа.
Він також висловив віру в перемогу демократичних сил у Білорусі. Адже в цій країні шанують пам'ять одного з лідерів повстання – Кастуся Калиновського (1838–1864). Його ім'я носить добровольчий батальйон білорусів у складі ЗСУ.
Володимир Зеленський, у свою чергу, характеризував Січневе повстання як таке, котре "засвідчило, що наша доля – бути разом. І наш успіх – українців, поляків, литовців, білорусів – може бути тільки спільним успіхом".
Тут мимоволі пригадується вірш львівського журналіста і поета Платона Костецького (1832–1907):
Во ім'я Отця і Сина
То наша молитва –
Яко Тройця, так єдині
Польща, Русь і Литва.
Костецький вважається одним з останніх українців-прихильників "ягеллонської ідеї", відображеної в гербі Січневого повстання (Орел – Польща, Погоня – Литва і Білорусь, Архангел Михаїл – Україна-Русь). Під нею розуміється політична концепція, що апелює до історичної, політичної та культурної спадщини Речі Посполитої часів династії Ягеллонів (XVI–XVII ст.).
Історико-культурний комплекс "Замок-музей Радомисль". Фото Юрія Рудницького
Сучасні прихильники цієї концепції вбачають у ній модель регіонального устрою і співіснування країн Центрально-Східної Європи, що утворилися на її землях. Реалізація такої моделі, на їхню думку, тією чи іншою мірою відбувається сьогодні в межах проєкту "Люблінський трикутник" (Польща-Литва-Україна), а також через регіональну співпрацю країн, розташованих між Балтійським і Чорним морями.
Ця співпраця, у свою чергу, є провідною ідеєю концепції "Міжмор'я", досить жваво обговорюваної в Україні в перші дві декади нинішнього століття. Під "Міжмор'ям" розуміється окремий геополітичний регіон, що охоплює країни колишньої Речі Посполитої. Його апологети також вважають, що цей регіон має стримувати домінування в Європі великих центрів впливу на Сході й на Заході (історично – Москви та Берліну).
Згадка про Україну, що прозвучала з вуст голів держав колишньої Речі Посполитої, як і сам факт присутності Президента України на вільнюських урочистостях, виглядали, на наш погляд, як введення України в історичний контекст Січневого повстання на рівні політичному. В даному випадку – як сучасний приклад боротьби за свободу.
Важливо також інше. Урочистості у Вільнюському кафедральному соборі виглядають для української гуманітаристики не лише як акт символічний, але й такий, що ставить перед нею питання: чи й досі Січневе повстання має розглядатися і трактуватися нами як частина лише польської історії?
Або: чи українці мають право на його спадщину? Так само, як, скажімо, на спадщину ягеллонської Речі Посполитої, котру наші історики вже поволі освоїли й продовжують освоювати. Ми звикли до того, що, приміром, Грюнвальдська перемога (15 липня 1410 р.) є частиною нашої історії (польський середньовічний хроніст Ян Длугош (1415–1480) у своїй багатотомній "Історії Польщі" згадує дванадцять військових підрозділів – хоругов ("chorągiew") з етнічних українських земель – від Холмщини до Стародубщини). Що магнатерія Великого Князівства Литовського і Речі Посполитої, яка мала руське (українське) походження (Острозькі, Вишневецькі, Корецькі, Збаразькі, Ходкевичі та інші), – такі ж самі наші, як і Хмельницькі, Виговські, Ломиковські. Що автором концепції козацької автономії з полковим устроєм і з князем-гетьманом на чолі є київський католицький єпископ Юзеф Верещинський (між 1530 і 1539 – 1598). Що, зрештою, шляхтич Іван Котляревський гербу "Огоньчик" стояв біля витоків сучасної української мови.
Проблема в тому, що про українців, які брали участь у Січневому повстанні 1863–1864, згадується в різних історичних працях дуже мало.
Адже про масову підтримку цього повстання нашою інтелігенцією, а тим більше хлопами, говорити не доводиться (про це – дещо нижче). Відомих на сьогодні яскравих, знакових українських постатей серед його учасників вкрай мало. Колишній офіцер Російської імператорської армії, нащадок козацького роду Андрій Потебня (1838–1863) (до речі, молодший брат видатного славіста та мовознавця Олександра Потебні, ім'я якого носить Інститут мовознавства Національної академії наук України), або очільник досить великого (близько 400 осіб) українсько-польського повстанського загону Іван Нечай (?–1863) з Холмщини – настільки рідкісні винятки, що тільки підтверджують правило. Хоча, можливо, не стільки відомих, скільки, вдаючись до сучасного медійного сленгу, "розкручених". Так що тут, гадається, ще чимало роботи і для наших істориків, і для медійників, котрі можуть зацікавитися цією тематикою.
Для порівняння: такі лідери були серед литовців. Серед них, наприклад, Зігмантас Сєракаускас (Zigmantas Sierakauskas, 1826–1863) (до речі, уродженець Волині і друг Тараса Шевченка); Сімонас Візунас Шидлаускас (Simonas Vizūnas Šidlauskas, 1833–1906), похований на Личаківському цвинтарі у Львові; ксьондз Антанас Мацкявічюс (Antanas Mackevičius, 1828–1863) та інші.
Дереворит невідомого автора на підставі фото Гаспара-Фелікса де Нагара, 1863 рік
Личаківський цвинтар, Львів. Фото Ксенії Колеснікової
І все ж не буде перебільшенням стверджувати: все, що відбувалося на теренах сучасної Української держави, є частиною історії України. В тому числі й Січневе повстання. Та ж сама битва під містечком Мирополем (Житомирська область) 16–17 травня 1863 року. То була одна із знакових битв, у якій російським військам протистояли повстанські загони під командуванням бригадного генерала Едмунда Ружицького (1827–1893)...
Що про це пишуть у Литві...
Польська історіографія Січневого повстання досить багата і огляд навіть найбільш знакових праць польських вчених на цю тему забрав би забагато часу й місця. Тому ми не будемо на них зупинятися. Нас більше цікавить порівняти, що писали на цю тему в Литві і в Україні.
На території сучасної Литовської Республіки відбувалася значна частина подій 1863–1864 років. За даними, що їх наводить історик Сімонас Стрельцовас (Simonas Strelcovas) у статті "Литовські сліди повстання 1863–1864 років у Львові. Історичні та культурні виміри пам'яті" (Strelcovas S. 1863–1864 m. sukilimo lietuviški pėdsakai Lvove. Istorinės ir kultūrinės atminties dimensijos // Acta humanitarica universitatis Saulensis. T. 21 (2015). 168–182), в литовських провінціях Російської імперії у повстанні брали участь понад 60 тисяч бійців. З праці цього ж історика випливає, що вони ідентифікували себе як історичні спадкоємці Великого Князівства Литовського.
Дослідження литовської спадщини Січневого повстання мають давню традицію. Зупинимося лише на деяких роботах.
Ще в 1921 році вийшла друком праця історика Аугустинаса Янулайтіса (1878–1950) "Повстання 1863–1864 років у Литві" (Augustinas Janulaitis, "1863–1864 m. sukilimas Lietuvoje", Mūsų žinynas. Karo mokslo ir istorijos žurnalas, t. 1, Kaunas: Spaudos ir švietimo skyrius. – 1921). Щоправда, це не була в повному сенсі монографія, а стаття в тодішньому спеціалізованому періодичному виданнї з військової історії.
У 1969 році, вже за часів радянської окупації, була опублікована праця литовської дослідниці Они Максимайтєне (1902–1999), "Боротьба литовських повстанців 1863–1864 років" (Ona Maksimaitienė. Lietuvos sukilėlių kovos 1863–1864 m. Vilnius: Mintis. – 1969). Це вже було більш ґрунтовне дослідження – без перебільшення, системна монографія.
Ці та інші праці поволі підводили і вчених, і зацікавлену історією громадськість Литви до визнання Січневого повстання частиною литовської національної історії. Врешті-решт, у 2008 році заступник директора Литовського Інституту історії Даріус Салюнас (нар. 1970 р.) у своїй монографії "Власна чи чужа спадщина? Повстання 1863–1864 років як місце литовської пам'яті" (Darius Staliūnas. Savas ar svetimas paveldas? 1863–1864 m. sukilimas kaip lietuvių atminties vieta. Vilnius: Mintis. – 2008) прямо поставив це питання перед науковою спільнотою своєї країни. А в більш широкому сенсі – перед литовською нацією.
І це було сприйнято. Доказом того може слугувати святкова хода "Марш Свободи" у Вільнюсі, організована в 2013 році на честь 150-ї річниці Січневого повстання під гаслом "За нашу і вашу свободу!"
В Україні ситуація інша. Про марш, подібний до вільнюського, говорити не доводиться (принаймні зараз). Але тема Січневого повстання не залишалася поза увагою наших істориків.
... і в Україні
Ще в 2014 році львівський історик, доктор Леонід Зашкільняк констатував, що питання Січневого повстання не належить до пріоритетних в Україні (від себе додамо: навряд чи воно є таким і зараз). Поза тим, учений іще тоді звертав увагу на відсутність спеціальної української монографії, присвяченої цій події, або питанням, пов'язаним із нею.
Гірше за те: сучасна українська історична наука, за його словами, "не може похвалитися якимись фундаментальними роботами щодо вивчення історії Січневого повстання, в тому числі в українських землях".
А між тим, на думку доктора Зашкільняка, згадана подія є "цікавим явищем, яке би вимагало прискіпливої уваги науковців, адже в ньому дуже своєрідно переплелися соціальні, національні, культурно-цивілізаційні, господарські і психологічні суперечності того часу, коли помітно розгорталися процеси модернізації у Центрально-Східній та Східній Європі і формувалися ті пласти історичної пам᾽яті, з якими ми маємо справу донині".
Ці міркування були висловлені дванадцять років тому. Однак, схоже, вони й зараз залишаються актуальними.
Тривалий час, починаючи з радянських часів, наші історики досліджували Січневе повстання як суто польське явище. Та й то переважно в контексті селянських рухів в Україні в ХІХ столітті, соціально-економічних проблем, стосунків між селянством і дворянством – колишньою шляхтою.
Переосмислюючи радянську концепцію Січневого повстання, доктор Ярослав Грицак звертав увагу на парадоксальний його вплив на громадсько-політичні рухи в Україні. Суть його в тому, зазначає вчений, що, по-перше, царський уряд починає трактувати ці рухи ("южнорусский сепаратизм") як "польську інтригу"; по-друге, події 1863–1864 років стали для українців "прикладом для консолідації на національних засадах".
Доктор Богдан Гудь, у свою чергу, розглядаючи Січневе повстання через традиційну, здавалося би, призму конфлікту інтересів селянства і шляхти, робить висновок, що антишляхетські погроми, в яких брали участь нацьковувані російською владою українські хлопи, об'єднані в "Селянську варту", набули характеру не лише соціального, але також міжетнічного конфлікту (це якраз той випадок, коли соціальний поділ майже збігся із національним). Давні суперечності між польськими (або полонізованими) землевласниками і хлопами були вміло використані царським урядом проти повстанців, серед яких переважала шляхта. Причому навіть обіцянки повстанців-шляхтичів наділити селян землею не впливали на ставлення останніх до антиімперського виступу.
З іншого боку, далеко не вся шляхта розуміла необхідність подолання соціальної прірви зі своїми підданими. Взаємна нехіть супроводжувалася бузувірськими проявами. Причому, звертає увагу Богдан Гудь, жорстокість із боку селян до повстанців були настільки сильною, що царським військам часом доводилося рятувати їх від знавіснілої голоти.
В інших своїх роботах пан Гудь простежує продовження цього протистояння в пізніші роки, його вплив на трагічні події вже ХХ століття, зокрема, "Волинську трагедію".
Історик також звертає увагу на "різницю в історичних ідеалах" польської й української інтелігенції часів Січневого повстання. Ця різниця вплинула й на пізніше політичне обличчя еліт двох народів: поляки, переважно нащадки шляхти, спиралися на спадщину Речі Посполитої, українці – на пам'ять про козаччину і гайдамаччину. З того часу їхні шляхи розійшлися.
І лише, додамо від себе, починаючи з першої половин 1990-х років, з легкої руки доктора Наталі Яковенко, українці поволі почали відкривати для себе світ української шляхти і аристократії Великого князівства Литовського і Речі Посполитої...
Схожі думки щодо використання російським царатом гострого антагонізму між шляхтою і селянами проходять і в "Історії Польщі" Леоніда Зашкільняка і Миколи Крикуна (2002), а також у "Історії Центрально-Східної Європи" під загальною редакцією Зашкільняка. В цих працях більш докладно висвітлено роль польського національно-визвольного руху в активізації українських визвольних рухів, показані різні течії в середовищі учасників Січневого повстання, його передумови й перебіг, у тому числі на українських землях. Висвітлені розбіжності серед провідників повстання щодо долі українських і білоруських земель. Показано також докладно, як російська влада, використовуючи старе перевірене правило divide et rege ("Розділяй і володарюй"), нацьковувала українських хлопів проти повстанців, роблячи ставку на соціальні та релігійні відмінності та суперечність інтересів "між селянством і шляхтою та інтелігенцією, в тому числі й українською, яка брала участь у повстанні" (Л. Зашкільняк).
Варто згадати також колективну українсько-польську монографію "Польське національне повстання 1863–1864 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів" (За ред. І. Кривошеї, Н. Моравця. – Умань, 2014). Однак автори зібраних у ній статей висвітлюють лише окремі епізоди і аспекти цієї історичної події. Попри безперечно цікавий матеріал, з нього не постає її цілісна картина, цілісне бачення. Автори монографії аналізують джерела вивчення Січневого повстання, роль і місце тогочасних шляхти й селянства в Україні та стосунки між ними, висвітлюють боротьбу повстанців проти русифікації й навіть зачіпають участь поляків в українських культурно-просвітницьких товариствах.
Вже за часів нинішньої російсько-української війни, на другий рік повномасштабного вторгнення вийшла інша колективна монографія з промовистою назвою "Українські виміри Січневого повстання 1863–1864 рр." (Izdevniecība "Baltija Publishing", Riga. – 2024). Цього разу переосмислення історичної спадщини цієї драматичної події відбулося в той час, коли Україна воює проти російських окупантів за свою свободу й незалежність за підтримки країн ягеллонського спадку. В передмові до цього видання читаємо буквально наступне:
"Спроби єднання та подолання національного егоїзму в ім'я антиімперської боротьби проти спільного ворога роблять актуальною пам'ять про Січневе повстання 1863–1864 рр. А та величезна всебічна підтримка України з боку Польщі, Литви та вільних білорусів у складі полку імені Кастуся Калиновського в ході сучасної російсько-української війни є свідченням не тільки історичної тяглості певних традицій Січневого повстання, а й засвоєння нашими народами багатьох його уроків".
На що варто звернути увагу
Наприкінці 1850-х років з гуртка нащадків польської або спольщеної руської шляхти (Володимир Антонович (1834–1908), Тадей Рильський (1841–1902), Павло Чубинський (1839–1884) та інші) повстала течія хлопоманів, ідеї якої мали вплив на тогочасну українську інтелігенцію. Хлопомани були не політичним, а культурницьким рухом. Однак його ідеї вплинули на формування українського політикуму другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Хлопомани ідеалізували українське селянство, вважаючи його носієм автентичної національної культури, вивчали й популяризували український фольклор та традиції, займалися просвітництвом серед селян.
Між 1859 і 1861 роками
Будучи під впливом суміші ідеалів Хмельниччини і пропагованих хлопоманами народолюбства й культу селянства, українська інтелігенція в більшості своїй не прийняла Січневого повстання. Рідкісним винятком став хлопоман Паулін Свєнціцький (1841–1876), котрий взяв у ньому активну участь, а по поразці повстання співпрацював з українськими народовцями в Галичині, виступав за порозуміння між поляками й українцями. Нам він також цікавий як той, хто привіз до галицьких українців вірш "Ще не вмерла Україна", котрий поклав на музику його друг, греко-католицький священик Михайло Вербицький (1815–1870) (за іншими даними, Свєнціцький навіть був присутній на вечірці українських інтелектуалів, де власне й був написаний текст нашого гімну). Він же, за визнанням Івана Франка, був першим, хто почав уживати термін "українсько-руський" ("Скільки знаємо, власне Свенціцькому належить першому термін "українсько-руський"" (Франко І. Зібрання творів у п'ятдесяти томах. – Київ: Наукова думка, 1984. – Т. 41. – С. 320). Хоча, додамо від себе, він вживав його в значенні описовому, для визначення тематики редагованого ним журналу "Село", присвяченого "народним справам українсько-руським" ("Sioło. Pismo zbiorowe, poświęcone rzeczom ludowym ukraińsko-ruskim"). Вже потім історик Михайло Грушевський (1866–1934) впровадив у науковий обіг термін "Україна-Русь".
Переважно нейтральне, а то й негативне ставлення тогочасної української інтелігенції до Січневого повстання фактично, хоча й несамохіть, зіграло на руку російському царату.
Однак, зазначає доктор Ігор Гирич у згаданій вище монографії, у цьому був і зворотній бік: "... за дуже вузької бази українського руху потрібно було дбати про кадри інтелігенції та їх збереження від репресій, що тривали на початку 1860-х років... Тому необхідно було маніфестувати політичну благонадійність і російський патріотизм, що й намагалися робити київські громадівці...".
Хтось робив це цілком щиро, з міркувань історичного реваншу над "ляхами". Інші – керуючись інстинктом політичного самозбереження, аби продовжувати свою українофільську культурно-просвітницьку діяльність бодай "у рамках дозволеного".
Був однак у хлопоманства і більш далекосяжний наслідок – це, за словами Леоніда Зашкільняка, "ототожнення української справи із соціальними інтересами українського селянства". Звідси походить гіпертрофований культ "простого народу", і, відповідно, популярність соціалістичних ідей в українському русі другої половини ХІХ – початку ХХ століть.
У цьому сенсі цікавим видається докладніше простежити вплив духовної й політичної спадщини хлопоманства 1860-х років на умовне "покоління Центральної Ради" – з його одержимістю соціалістичними утопіями і автономістсько-федералістською позицією. Адже хлопомани, як і більшість переважно соціалістичної Центральної Ради, обстоюючи культурно-національну окремішність українців, ніколи не ставили питання відокремлення України від Росії. Катастрофічним наслідком цього стало, з одного боку, пізнє усвідомлення тодішньою політичною елітою життєвої необхідності самостійної Української держави, а з іншого, в кінцевому підсумку – її крах.
Ще більш цікавим, на наш погляд, видається питання участі в Січневому повстанні полонізованих нащадків руської (української) шляхти. Наприклад, у статті "Населення Уманщини в Січневому повстанні" історика Ігоря Кривошеї, вміщеній у згаданій нами вище колективній монографії 2014 року, є два документи з переліком шляхти Уманського повіту, яка жила там наприкінці 1850-х – на початку 1860-х років. Вже поверховий їх перегляд наштовхує на думку, що далеко не всі прізвища в них польські – Гуляницькі, Липковські, Лозинські, Гулевичі та інші.
Можливо, варто звернутися до метрик, гербовників, гродських книг та інших документів, котрі допомогли би з'ясувати етнічне походження повстанців та історію їхніх родів. І не лише тих, хто з Уманщини. Цілком може виявитися, що не такі вже й чужі вони для сучасних українців. І саме це дає обґрунтовані підстави вважати Січневе повстання частиною і нашої української історії, а не лише польської та литовської. Якщо ми, як тут уже згадувалося, вже вважаємо своїми Вишневецьких, Корецьких, Збаразьких, Острозьких – хіба на це ж саме не заслуговують ті ж Липковські або Лозинські, Гуляницькі?
Цікавим теж видається простежити, яким повстанці бачили майбутнє свого краю? За що підносили зброю – за Польщу? Чи за Річ Посполиту трьох народів, символом якої слугував тричастинний герб учасників Січневого повстання? Чи можна говорити про певну спадкоємність із Гадяцьким договором (16 вересня 1658 року)? Адже саме з ним нерідко пов'язується початок ідеї "Речі Посполитої трьох народів" як конфедерації трьох рівноправних частин – Корони Польської, Великого князівства Литовського та Гетьманщини в образі Великого князівства Руського, котра, вільно чи невільно, знайшла своє відображення в гербі повстання 1864–1864 років.
Яке взагалі місце посідала Україна в "післяповстанському" баченні кожного з цих людей?
Уманщина перебувала в складі Речі Посполитої до другого її поділу (1793 рік). Так само, як й інші землі Правобережної України, що залишилися Польсько-Литовською державою за умовами "Вічного миру" (1686 рік), вона стала прихистком для тієї частини руської (української) шляхти, яка не прийняла повстання Хмельницького й постраждала від нього. Однак тікали на Правобережжя й ті, хто свого часу підтримав українського гетьмана, проте не зміг винести подальшої Руїни й пов'язаної з нею анархії.
"Шляхта, яка ще недавно спільно з козаками боролася за незалежність, опинившись перед дилемою "Росія чи Польща", масово обрала звичний для себе польський світ, інтегруючись у нього тим швидше, чим агресивнішою ставала політика Російської імперії щодо Речі Посполитої", – пише доктор Наталя Яковенко.
Станом на другий поділ Речі Посполитої (1793), нащадки старої руської (української) шляхти на Правобережжі були вже значною мірою спольщені. Такими вони й увійшли пізніше в російське дворянство. Однак далеко не всі вони почувалися росіянами. Те ж саме стосується їхніх онуків і правнуків, котрі брали зброю до рук і в листопаді 1830 року, і в січні 1863-го…
Далі буде
Серед істориків існує поняття "нострифікація" (від латинського noster – "наш"). Суть його в тому, що епізод, подія чи особистість, належні нібито до історії іншої країни (і в нашому випадку – нерідко нею монополізовані), визнаються частиною національної історії своєї країни. В нашому випадку – історії України.
Можливо, спільне вшанування головами Польської, Литовської і Української держав пам'яті учасників Січневого повстання стало в нашому випадку такою собі політичною "нострифікацією". Однак саме воно спонукало нас, авторів цієї статті, ретельніше придивитися до деяких осіб, а також наявних місць пам'яті в Україні, пов'язаних із Січневим повстанням – цим останнім у ХІХ столітті проявом "ягеллонської ідеї".
Одним із таких місць пам'яті є Гірка Повстанців на Личаківському цвинтарі у Львові. Вона сама по собі містить свідчення того, що це була справа не лише поляків і не може належати лише польській історії.
Не менш цікаво, як зберігається пам'ять про цю подію в українських архівах і музеях, у мемуаристиці й навіть в архітектурі та меморіальній пластиці.
Фото Ксенії Колеснікової
А ще цікавіше – родинні спогади, які зберігають нинішні нащадки учасників Січневого повстання. Адже події 1863–1864 років мали вплив – як прямий, так і опосередкований – на становлення й долю країн, яких воно торкнулося, наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть.
Зрештою, й на нашу долю.
Про все це – в наших наступних публікаціях...
