Спецпроект

Степан Бандера в польських тюрмах

На сході України, не кажучи вже про Росію й Польщу, Бандеру знають лише як фанатичного терориста, котрий застосовував всі методи для досягнення своїх цілей, а це мало має спільного із його реальною діяльністю та поглядами.

Арешт провідника Крайової Екзекутиви, виконавчого органу, ОУН Степана Бандери очима художника проекту "Великі Українці"

Польська поліція не раз арештовувала й ув'язнювала Бандеру.

- 20-24.ХІІ.1928 р. - в с. Угринів Старий за антидержавну діяльність, перебував у Станіславівській тюрмі;

- 14.ХІ.1930 р. - за антипольську пропаганду;

- 1931 р. деякий час був ув'язнений в Краківський тюрмі;

- 16.VI.1931 - у зв'язку з вбивством агента польської поліції Євгена Бережницького;

- влітку 1931 р. - затриманий на декілька днів у с. Войнилів біля Калуша за "спробу" переходу польсько-чеського кордону;

- 22.ІІІ.1932 р. - в помешканні Івана Ґабрусевича і просидів у карно-слідчому ізоляторі у Львові до середини червня т.р. у зв'язку із замахом на комісара бригади політичної поліції Еміліана Чеховського;

21 жовтня 1928: Генеральна рада "Загону Червона калина" в Академічному домі у Львові. Зліва праворуч сидять: Степан Охрімович, Володимир Калинович, Володимир Ерденбергер, Євген Пеленський, Богдан Чехут, Осип Грицак, Роман Ерденбергер, Михайло Поточняк. Стоять: Осип Тюшка, нн, Осип Каратницький, Степан Бандера, Юліан Гошовський, Ярослав Рак, Ярослав Падох, Роман Щуровський. Фото з архіву ЦДВР

- 10.ІІІ.1932 р. - затриманий у м. Тешин;

- 1-2.ХІІ.1932 р. - у Львові у зв'язку з нападом на пошту у м. Городку;

- 19-20.ІІІ.1933 р. - за напад на директора Академічної гімназії Івана Бабія;

- 2.VI.1933 р. - у м. Тячев під час поїздки зі Львова до Данцига;

- влітку 1933 р. - разом з братом Богданом на два дні за розповсюдження листівок в с. Лісновичі Стрийського повіту.

Такі оголошення висіли по всій Галичині. Спроба стимулювати видачу "злочинців з ОУН" грошима не була успішною

Більшість керівного активу ОУН, у т. ч. і Степана Бандеру, було заарештовано 14 червня 1934 р., о 5-6 год. ранку, в Академічному домі у Львові.

Під час поліційних допитів (від 16.VI.1934, 13.VIІ.1934, 26-27.IХ.1934, 16.ХI.1934, 26.ХI.1934, 10.I.1935, 15-16.I.1935, 1-2.ІV.1935, 15.VIІІ.1935) на Бандеру постійно чинився психологічний та фізичний тиск.

Так, його допитували з 9 год. 6 серпня до 20 год. 11 серпня 1934 р., не даючи змоги ні поспати, ні відпочити. Протягом усього слідства Бандера просидів закутим у кайдани. Провідник ОУН поводився гідно і був зразком для інших в'язнів.

Під час слідства Бандера подавав вірогідні оправдування і заперечував усі обвинувачення. Однак через матеріали з т. зв. "Архіву Сеника", зізнань Івана Малюци, Богдана Підгайного та інших поліція мала проти нього беззаперечні докази.

Після трьох місяців допитів Бандера визнав, що він очолював Крайову Екзекутиву ОУН, однак, жодних інформації, які цікавили поліцію він не подав.

У зв'язку із вдалим замахом на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького протягом червня - листопада 1934 р. поліція заарештувала понад 800 осіб, серед них чимало членів ОУН. У цей же час влада створила концентраційний табір у Березі Картузькій, де перебувало понад 120 чільних оунівських діячів.

Пропагандистський плакат ОУН з портретами членів організації, які проходили обвинуваченими на Варшавському процесі. Перший зліва в першому ряду - Бандера

Під час Варшавського процесу (18.ХІ.1935 - 13.І.1936) Степан Бандера з іншими в'язнями утримували у місцевій Мокотувській тюрмі та на вул. Дзельней, 24 (Dzielnej, на т.зв. Пав'яку).

Журналіст газета "Батьківщина" описував під час процесу Бандеру-в'язня: "Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, пристрижений, одягнений в чорне вбрання. Поводиться свобідно й починає зізнавати зрівноваженим голосом. Думки виявляє у ясній формі, з них видно, що це інтеліґентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Ціла заля із зацікавленням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшости підсудних".

Своєю чергою кореспондент "Газети польської" ("Gazeta Polska") так описував Бандеру: "Він має досить непоказний вигляд, низького зросту, щуплий, мізерний. Виглядає щонайбільше на 20-22 роки. Втягнуте підборіддя, жорсткі риси, неприємний вираз обличчя, бистрі очі з легким жалем, нервові рухи, зімкнуті важкі вуста".

Після двомісячного процесу у Варшаві Степану Бандері суд виніс вирок: смертна кара, однак згідно з урядовою амністією її було замінено на довічне ув'язнення.

На початку березня 1936 р. Степана Бандеру було відправлено в тюрму Святий Хрест біля м. Кельц. 25 квітня його етапували у Варшаву на розгляд апеляційної справи 27-30 квітня, де він перебував до 24 травня 1936 р. у тюрмі на вул. Раковецькій, 37.

Продовженням Варшавського став Львівський процес (25.V.-26.VI.1936 р.). 20 травня засуджених на Варшавському процесі членів ОУН під наглядом 24 поліцейських перевезли з Мокотувської тюрми потягом до Львова. Судову залу на вул. Стефана Баторія (сучасна вул. князя Романа) охороняло 20 поліцейських. Навколо будинку судових засідань було багато агентів у цивільному: поліція побоювалися, що бойовики ОУН вчинять напад з метою звільнення товаришів. Бандеру возили на засідання з тюрми Бригідки з вул. Казимира Великого (тепер вул. Городоцька).

"Політичні "проступники", - говорив у завершальній промові на Львівському судовому процесі адвокат Євгена Качмарського Пилип Евин, - це, звичайно, найкращі члени суспільности, ідейні й характерні люди, що для добра своєї батьківщини присвячують усе, навіть власне життя. І нерідко трапляється, що засуджені за політичні "злочини" вже наступного дня займають міністерські фотелі (крісла - М.П.). Перед такими людьми всі ми мусимо схиляти голови. Тим-то в культурних державах політичні в'язні мають різні полегші в тюрмі, щоб пошанувати в них людяність і людину".

 

Саме у 1935-1936 рр., після двох гучних політичних процесів - Варшавського та Львівського - почав формуватися "політичний бренд", що дав змогу ОУН на початку 1940-х рр. стати провідною силою на західноукраїнських землях.

Під час цих судових процесів авторитет і популярність Степана Бандери зросли настільки, що народ почав складати пісні й легенди про нього. Своїм ставленням до себе і ворогів він заслужив непохитну шану серед членів ОУН і УПА та здобув позиції безконкуренційного Провідника на майбутнє.

2 липня 1936 р. Бандеру доставили у тюрмі на вул. Раковецького, 37 у Варшаві. Він мав при собі 50 злотих і білий годиник "Schweizaria Ancra Prima". По дорозі Бандері купили на 20 злотих продуктів. Йому постійно пересилали родина і знайомі гроші, для купівлі продуктів, газет і книг. Наступного дня його відправили у тюрму Святий Хрест.

Про своє ув'язнення Степан Бандера в автобіографії згадував: "Після того [Варшавського і Львівського процесів] я сидів у в'язницях "Свєнти Кшиж" коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П'ять і чверть року я просидів у найтяжчих в'язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в'язнями, а дві - індивідуально, у Львові й Бересті".

Польська карикатура 1934 року показує українців-терористів у концтаборі Береза-Картузька. Зверніть увагу на бомбу і ніж. З книги "Obóz odosobnienia w Berezie Kartuskiej 1934–1939"

Про перебування Бандери в тюрмі розповідає в спогадах Микола Климишин: "Досі ми звичайно боролися за права політичних в'язнів при кожній нагоді. Тому я, заки мене зачали стригти (а вже було виразно видно, про що йдеться), пробував протестувати. Та Бандера дав мені знак, з якого я зрозумів, що тут мусимо прийняти все, чим нас "погостять", без спротиву. Після обстриження дістав я страшно подерту білизну та в'язничну уніформу. До того дістав я дерев'яні "черевики". З тим усім у руках за наказом зійшов я босо до пивниці стрімкими сходами та став розглядатися.

Високо в стелі за ґратами світилася жарівка, яка тьмяно освітлювала всю пивницю, але було видно, що вікон не було. Був тільки отвір у стіні дуже високо, заґратований грубими залізними ґратами, який виходив на той коридор, звідки я прийшов. Між тим отвором і дверима була округла висока піч, що могла б зовсім добре бути прототипом теперішньої космічної ракети. Отвору не мала. Потім показалося, що в ній палиться з коридору.

Обійшовши піч, побачив я характеристичний для тюрми на "Святім Хресті" кібель (парашу). Це був великий, проміром на дві треті метра, валець, високий на три чверті метра. Тому що був з грубого металу, був сильний і тяжкий. Зверху мав менший отвір зі щільною накривкою, який був у більшій на цілий промір накривці, що відкривався при випорожнюванні кібля.

Це була вся обстановка нашої келії, яка була біля п'ять метрів довга й так само широка [...] Та найгірше був скривджений Бандера. Він увійшов до келії останній. Він найдовше начекався, щоб "оформили", й дуже змерз, чекаючи на свою чергу. Йому дали широкі штани й дуже велику блюзу, а все таке страшно подерте і подірявлене, що годі було на нього дивитися. А ще обстригли!...

Відколи його пам'ятаю, він все мав гарно зачесане на бік темно-бльонд (русяве - М.П.) волосся. А тепер - це ж був один глум над людиною! Його страшно опоганили. Це був вид страшного пониження людини. Але ми це прийняли по-своєму, з гумором. Коли він ступив на сходи, його "черевики" поскакали вниз по сходах, як і кожному іншому. Він станув, усміхнувся й подивився на кожного з нас. Напевно, у нього було таке саме враження, як і в кожного з нас, але він не виявив того. Жартуючи, зійшов вниз, підніс свої капці, й ми зачали заміну своїх лахів [одяг], щоб хоч дібрати до величини".

На початку в'язням був призначений карантин. Під час нього їх навчали тюремних законів та звичаї. Найбільшого упокорення в'язні відчували коли відбувався прохід: руки на спині, голова вниз, погляд на пальці ніг. Не вільно було змінювати поставу, бо в такому випадку охоронці сильно били ключами по голові.

В камері не було ні ліжок, ані добрих покривал. В'язні стелили на цементну долівку половину протертих покривал, а другою половиною спільно накривалися й таким чином спали. Їм було дуже холодно і твердо.

Сигналом до підйому в'язнів була мелодія польської пісні "Коли ранні встають зорі", яку виконував охоронець на трубі. Ця страждальна мелодія, протяжно виконувана, нагадувала в'язням, що вони в неволі і тим самим їх дуже пригноблювала. Гігієнічні умовини тут були дуже погані через брак води і відсутність паперу.

Ув'язнені на снідання дівали каву й ложку цукру та шматок чорного житнього хліба, а на обід діставали, переважно, пшеничну кашу.

Після 10 денного карантину Бандеру разом з Лебедем було відправлено в камеру № 14, згодом в № 21. Спільно з Бандерою сиділи: Ярослав Карпинець, Богдан Підгайний, Євген Качмарський, Григорій Перегійняк, Юрій Батіг, Луциняк.

Про це Климишин згадує: "Досі жили ми більш індивідуально, а від того часу зачали ми жити групою. На тому ми скористали дуже багато, бо кожний з нас мав свої приватні книжки, а Бандера й Лебедь мали дозвіл на українські газети й могли собі лишати по одній картці на папір, якого нам усе було замало. Найбільшим для мене здобутком була тритомова "Українська загальна енциклопедія", яку мав Бандера. З неї міг я робити такі комплекти, як історія Украйни, географія України, історія української літератури, мистецтва й інші.

Всі харчі давали ми до спільної торби, якою завідував спочатку Лебедь, і їли ми спільно, ділячи по рівній пайці кожному без огляду на те, що він діставав з дому. [...] Ми діставали великі посилки від Комітету допомоги українським політичним в'язням, а крім того, від батьків і знайомих".

На пропозицію Бандери усі члени ОУН мали посилено вчитися і завершувати свої університетське навчання, а інші мали здобувати знання від початкового рівня. Так Карпинець вчив усіх точних дисциплін, Климишин - історію і філософію, українську і англійську мови тощо. Великий вплив на успішність в навчанні Бандера мав на Григорія Перегіняка, який згодом став одним із перших організаторів та командирів УПА на Волині.

Духівник Бандери отець Йосиф Кладочний, фото - 1993 р.

Перед Різдвом 1937 року Степан Бандера організував хор для підготовки співаної Служби Божої перед приїздом капелана українських політичних в'язнів д-ра, о. Йосипа Кладочного. Через нього Бандера підтримував постійний зв'язок з зовнішнім світом й Проводом ОУН за допомогою ґрипсів, які заклеювали в олівці та розмов під час сповіді. Отець Йосип Кладочний сповідав Бандеру тричі на рік.

За спогадами о. Кладочного Степан Бандера: "був побожний, релігійний, сповідався, приступав до святого Причастя все, коли я був у в'язниці, і хоч ми були під сильною обсервацією (наглядом - М.П.), - він сим не зраджувався і змушував надзирателів в часі сповіді бути на приличній віддалі [...] Від него била сила волі і стремління поставити на свойому. Якщо є іберменш (надлюдина), то він власне був такої рідкісної породи - іберменш, і він був тим, який ставив Україну понад усе".

Отця Йосипа Кладочного поліція підозрювала у передачі/отриманні інформації для/від Степана Бандери під час сповіді, які тривали понад годину, а також від його адвоката Володимира Горбового.

У 1936 р. ОУН намагалася звільнити Степана Бандеру з ув'язнення. На думку польського історика Богдана Цибульського ці заходи мали доказати, що полійційні арешти не знищили ОУН та заменіфестувати, що Бандера і надалі є Провідником.

За даними польської поліційної агентури в тюрмі Святий Хрест під керівництвом Зиновія Матли - Володимир Нидзи, Микола Лемик і Григорій Барабаш мали готувати втечу Бандері. Інші два члени ОУН зовні мали переодягтися на монахів та через кляштор отців Облятув, який примикав до в'язниці, організувати втечу. У лісі для прикриття мала бути група бойовиків.

В'язнична адміністрація до червня 1937 року повідправляла в'язнів-оунівців в інші тюрми Польщі, а також витратила понад 12 тисяч злотих на будівництво, яке б забезпечило найкращі умови, щоб унеможливити визволення Степана Бандери і поміщувала його надалі тільки в камері-одиночці.

В середині січня 1937 року у польських тюрмах відбулися реформи, відтоді в'язням було обмежено продовольчі посилки від рідних та суворо посилено режим перебування в тюрмі. Бандера з іншими членами ОУН організував 16-тиденне голодування на знак протесту проти утисків в'язничної адміністрації.

Про це Микола Климишин пише: "Восьмого дня нас почали кормити примусово: водили до адміністраційного будинку й там намагалися влити в нас корм в рідкому стані. Я протестував, і тому мене прив'язали до крісла шнуром за руки й ноги, й тоді, як я не хотів відчинити уст, принесли вузьку рурку й крізь дірку в носі вцідили мені пляшку рідкого корму. Першого й другого дня мені вдалося корм вернути, але в дальших днях шлунок збунтувався й уже не хотів віддавати того, що захопив.

Нас водили поодинці, щоб ми не могли стрінутися. Попри мою келію ходив Бандера і, здається, Лебедь. Бандера був дуже зісох. Він під кінець голодівки ходив попри стіну, щоб мати за що держатися".

Відтак адміністрація пішла на поступки політичним в'язням, а Бандеру, Климишина, Карпинця, Лебедя і Качмарського помістили у камеру № 17.

Наприкінці 1937 р. - початку 1938 р. Бандеру через малу надійність тюрми "Святий Хрест" перевели його в тюрму Вронки біля м. Познань.

29 квітня 1937 р. у Львові на вул. Міцкевича, 11 під керівництвом Осипа Тюшки відбулася нарада щодо організації втечі Бандери з тюрми. На ній були присутні Василь Медвідь, Володимир Білас та ще 20 націоналістів, які мали бути бойовиками для виконання операції по визволенню Крайового Провідника ОУН.

За ініціативою Зенона Коссака, Івана Равлика, Романа Шухевича запропонували Михайлу Куспісю - "Терену" організувати втечу Бандері з Вронок. Він 13-16 травня 1938 р. був біля Вронок і збирав дані про тюрму. 23 червня запропонував колишньому тюремному сторожу Петру Заборовскому 5 тисяч злотих за організацію втечі Бандері. Той у свою чергу подав контакт Куявскего, який вимагав 50 тис. злотих за звільнення Бандери. Жінка Куявскего мала поїхати у Львів, отримати 20 тисяч, а згодом отримати ще 30 тис. та бути до певного роду гарантією виконання цієї справи. Також була виготовлена фальшива розписка начальника Вронської тюрми про отримання 20 тис. злотих, щоб тим самим змилити слідство і напрями пошуків.

Однак у вересні 1938 р. поліція арештувала 11 учасників підготовки звільнення Степана Бандери - 3-го - М. Куспіся і П. Заборовскего, 4-го - Йозефа і Марію (15-го повісилася у в'язничній камері) Бялецкіх, Віцента і Яніну Куявских, Чеслава Щірля і його жінку, а у Львові - Тараса Герцюка і З. Коссака, 8-го у Варшаві - Яна Йозьвіка.

16-19 грудня 1938 р. у Познані відбувся суд на якому винесено такі вироки: Куспісю - 8 років, Заборовскему і Куявскему - 3 роки, Яніні Куявскі - шість місяців тюремного ув'язнення.

Тодішній провідник Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ Лев Ребет у своїх споминах писав, що оточенню полковника Андрія Мельника Бандера був небажаний, тому припускалося, що це може бути польською провокацією, щоб його вбити.

Після цих подій Степана Бандеру було переправлено в тюрму м. Берестя (тепер Брест, Білорусь). Дев'ятого травня 1939 р. він отримав 10 злотих від о. Леонтія Куницького зі Львова (вул. Руська 3, пом. 2). В цій тюрмі Бандера провів голодування проти свавілля польської в'язничної адміністрації.

З початком Другої світової війни, 13 вересня 1939 р., у воєнному хаосі в'язні-націоналісти визволили Степана Бандеру з камери-одиночки і разом подалися в південно-західному напрямку. Згодом про ці події він писав: "Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі, як і з польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов'язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби".

З Сокаля він разом з Дмитром Маївським відправляється до Львова, куди прибуває 27 вересня та мешкає в будинках собору св. Юра. Протягом двох тижнів він налагоджує підпільну діяльність ОУН, зустрічається з українськими громадсько-політичними діячами, зокрема, з митрополитом Андреєм Шептицьким.

У другій половині жовтня 1939 р. Бандера назавжди покинув Львів і разом з братом Василем та з 4-ма членами ОУН нелегально перетнув радянсько-німецьку демаркаційну лінію.

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".

Німецька весна на Слобожанщині: війська кайзера та українські гайдамаки в спогадах місцевих

Весна 1918 року. Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски. Публікуємо спогади місцевих мешканців, які були свідками визволення Харківщини.