Єжи Ґедройць — Євген Маланюк: кореспонденція без майбутнього
Коли у серпні 1948 року Єжи Ґедройць написав до Євгена Маланюка перший лист, редактор найважливішого польського еміграційного журналу «Культура» радше розраховував на багатолітню і плідну співпрацю з українським письменником.
Стаття була опублікована на сайті culture.pl
Коли у серпні 1948 року Єжи Ґедройць написав до Євгена Маланюка перший лист, редактор найважливішого польського еміграційного журналу "Культура" радше розраховував на багатолітню і плідну співпрацю з українським письменником.
Ґедройць не мусив представлятися, оскільки це було лише оновлення контакту довоєнних знайомих, котрі мали низку спільних друзів серед польських інтелектуалів та інтелігентів. Конкретна пропозиція, яка вийшла від Ґедройця до Маланюка, свідчила також про те, що редактор добре знав, на що може розраховувати — навіть якщо до війни він не зачитувався поезією свого співрозмовника, його публіцистику знав і напевно цінував, якщо вже запропонував постійну чи принаймні циклічну співпрацю. Ґедройць хотів знайти властивого автора, який готував би для "Культури" постійну хроніку з українського культурного життя:
Пан Єжи Стемповський узгоджував з Вами справу опрацювання для нашого щомісячника "Культура" української культурної хроніки, і, наскільки мені відомо, Ви дійшли до порозуміння щодо форми цієї хроніки. […] Дуже розраховую на Вашу цінну співпрацю. Коли можна сподіватися перших матеріалів? (1, с. 81).
Загалом уся їхня кореспонденція, обсягом у 60 листів, може здаватися підбіркою, яка документує втрачену надію на ґрунтовну співпрацю. Мабуть, саме тому їхнє листування так довго чекало на публікацію, хоч якщо усвідомити собі роль, яку "Культура" відігравала не лише у польському, а також в українському культурному житті, не бракувало нагоди, аби по неї сягнути. У контексті "української лінії" журналу Ґедройця, варто згадати принаймні про знамениту концепцію УЛБ, яка полягала у визнанні післявоєнних державних кордонів з Україною, Литвою та Білорусією і підтримці цих країн в їхньому прямуванні до незалежності, в укріпленні їхніх зв'язків із західною цивілізацією.
Ґедройць не лише часто публікував українських авторів на шпальтах паризького журналу, не обмежуючись виключно літературними темами, він також був ініціатором видання фундаментальних для українського культурного життя книг — йдеться, звісно, про антологію "Розстріляне відродження", опрацьовану Юрієм Лавріненком, чи про підготовлену до друку Іваном Кошелівцем антологію "Україна 1956–1968". Звичайно, це лише найбільш видатні проєкти Ґедройця. Про титанічну працю редактора "Культури" на благо України знають, мабуть, усі, хто бодай мінімально цікавиться українсько-польськими взаєминами.
Чому ж ця співпраця завершилась раптом одним текстом Маланюка? Стаття "Мандрівний народ", в оригіналі "Naród w wędrówce", підписана псевдонімом Юліан Кардош, була опублікована у 15 номері журналу за 1949 рік, проте це не був дебют українського письменника на шпальтах паризького журналу. В номері 8/1948 Ґедройць опублікував "Три сонети про Саломе", в тому числі один вірш Маланюка у перекладі Юзефа Лободовського. В листах, якими автор та редактор обмінювались пізніше, ця публікація зовсім не згадується, не з'являються також формальні питання щодо гонорару, натомість усе, що в пізніших роках Маланюк опублікував у "Культурі", після Ґедройцевого запрошення до співпраці, більшою чи меншою мірою знайшло своє відображення у кореспонденції.
Щоб зрозуміти, чому надія Ґедройця на близьку співпрацю з Маланюком була перебільшена, треба повернутися до біографії українського письменника, котрий поміняв "стилет" на "стилос" саме в Польщі, під час перебування у таборі для військовополонених солдатів УНР. Молодий петлюрівський офіцер потрапив у так звану "таборову республіку" у листопаді 1920 року, після спільного польсько-українського мілітарного зриву під час польсько-більшовицької війни. Київська операція Війська Польського відбувалась на підставі політичної угоди з 22 квітня 1920 року, підписаної маршалом Юзефом Пілсудським та Симоном Петлюрою. Ця угода визнавала молоду державу УНР з кордоном вздовж річки Збруч. Підписаний кількома днями пізніше військовий союз передбачував можливість проведення спільних військових операцій союзними військами.
Київська операція була невдалою з огляду на тактичні помилки, здійснені польськими командувачами, а також з огляду на недовіру з боку українців, які не вірили в успіх ініціативи, а до того, під впливом більшовицької пропаганди, побоювалися повернення "польських панів". Кількість українців, котрі взяли участь в військовій акції, була незначною, порівняно з загальними силами, а все ж ті, хто поруч з поляками боровся з більшовиками, не випустили з рук зброї навіть тоді, коли у жовтні 1920 було підписано перемир'я.
Поляки залишили своїм колишнім союзникам можливість вільного виходу з Польщі, але частина петлюрівських військ вирішила надалі вести самотню боротьбу з більшовиками. У листопаді 1920 року відбулися останні бої, після яких українські військові були змушені перейти через річку Збруч і здати зброю. Польський історик Збіґнєв Карпус вважає, що у той період польський кордон перетнуло 19,5 тисяч чоловік, яких розміщено в таборах, розташованих по територій всієї країни.
Саме такий був початок "зв'язку" Маланюка з Польщею. Він потрапив до табору у Каліші, де практично одразу включився в культурно-освітню діяльність. Умови в таборі були важкими: колишніх польських союзників додатково пригнічувало те, що часто вони ділили територію з ув'язненими більшовицькими полоненими, а ті відверто кпили з польських союзників. Щоб запобігти деморалізацію серед інтернованих солдатів, вже в грудні 1920 року Міністерство Військових Справ Польщі порекомендувало, аби в таборових республіках велася "освітня діяльність, спортивні заняття, драматичні кола, тощо" (2, с. 136–137).
У каліському таборі, в якому перебував Маланюк, функціонувало літературно-художнє товариство "Веселка", яке видавало однойменний журнал, друкувався часопис "Наша Зоря", діяв театр, хор, а також мистецька студія (2, с. 139). Статті, підписані прізвищем Маланюка, почали з'являтися в таборових періодиках з 1921 року. Потім він став співредактором "Веселки", а у 1923 році задебютував поетичним томом, виданим спільно з двома колегами-військовополоненими. У каліському таборі він також приготував до друку дві поетичні книги, опубліковані у 1925 і 1926 роках, коли вже Маланюк виїхав на навчання до Чехословаччини.
Від моменту літературного дебюту можна і треба про нього говорити як про еміграційного поета (Збіґнєв Карпус вживав назви "емігрант" щодо всіх українців, котрі після розформування таборів 1924 року вирішили залишитись у Польщі, підкреслюючи у цей спосіб особливу ситуацію ув'язнених у таборових республіках колишніх солдатів), хоча, наприклад, Едвард Касперський вважав, що, залишаючись у Польщі, Маланюк не лише відмовився від повернення на Радянську Україну, а також "не хотів признати своєю батьківщиною Другої Речі Посполитої, де на Волині, Поділлі чи Покутті проживало понад 5 мільйонів українців", тому "категорія емігранта тут може мати обмежене, в певній мірі суб'єктивне і метафоричне застосування"(3, с. 262).
Народжений на Херсонщині в 1897 році, Маланюк став поетом власне у таборі. Мало того, до аналізу його творчості можна вживати категорію "таборовий письменник" з огляду на багатолітнє почуття зради та відчуженості у світовідчутті автора. Таборові мотиви не надто часто з'являлися в його творах, завдяки чому можна подумати, що цей досвід був освоєний і прийнятий, що письменник зрозумів польську перспективу і польські державні інтереси. Близькі дружні взаємини Маланюка з польськими митцями теж, здавалося б, підтверджують таку оцінку.
Він приятелював з поетами з угруповання "Скамандер", Ярославом Івашкевичем, Юліаном Тувімом, Юліаном Волошиновським, підтримував дружні, навіть, можна сказати сімейні відносини зі Стемповськими. Станіслава Стемповського (1870–1952), суспільного діяча, одного з двох поляків в уряді Петлюри, виконувача обов'язків міністра, Маланюк тепло і зворушливо згадував у посмертній статті на шпальтах "Культури". У приватному листуванні український поет звертався до Стемповського "батьку" (завше українською), пишучи раз польською, раз українською.
Син Станіслава, Єжи Стемповський (1893–1969), видатний польський інтелектуал, есеїст-ерудит, який посприяв початку співпраці Маланюка з "Культурою", був водночас хресним батьком єдиного сина українського колеги, котрий народився у Варшаві у подружжі Маланюка з чешкою Богумілою Савицькою. Варто підкреслити, що після здобуття вищої технічної освіти у Чехословаччині Маланюк вирішив повернутися в Польщу, розуміючи, що це автоматично закінчить його перше, короткотривале подружжя з Зоєю Равич, яка не хотіла погодитись на переїзд. Коли взяти до уваги всі наведені біографічні факти, хочеться думати, що у Польщі Маланюк знайшов для себе безпечне місце для життя та праці, прийняв свою "другу батьківщину", як часто називав Польщу у приватній кореспонденції, став поетом, який у літературі виспівував любов до відсутньої на політичних картах світу України, але у Польщі теж почував себе вдома.
Так, Маланюк був емігрантом, який уникав замкнутості, вмів відділяти людей від проблем, був, здається, єдиним українцем, котрий відвідував зустрічі у "Будиночку в Коломні", що їх організував Дмітрій Філософов. Про присутність Маланюка на зустрічах клубу згадувала російська еміграційна преса, яка виходила у Варшаві. Такий відкритий підхід, здавалося б, не мав нічого спільного з антиросійською стратегією, що становила основу історіософії Маланюка, де Україна становила частину старогрецького світу, частину середземноморської цивілізації, на відміну від варварської азіатської Росії. Але тут варто уточнити, повторюючи за Лободовським, що Маланюкова ненависть була скерована не "до Росії — радше до Російської імперії — а особливо до родинної "малоросійщини", як наслідку російського панування" (4, с. 34).
Згадка про контакти Маланюка з середовищем російської еміграції може стати аналогією щодо ставлення Маланюка до Польщі. Обираючи мистецький шлях, він символічно поміняв зброю (назва першого самостійного тому, опублікованого вже після виходу з табору: "Стилет чи стилос"). Уважно аналізуючи досвід "нової батьківщини", поет зацікавився спадщиною польської Великої Еміграції XIX століття, дійшовши висновку, що за умов бездержавності єдина ефективна боротьба можлива у сфері культури. Чи така зміна могла бути безболісною? Однойменний вірш з тому "Стилет чи стилос"переповнений сумнівами, важко знайти в ньому віру в перемогу:
Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.
Щоправда, в інших текстах з цього ж тому можна знайти слова, що свідчать про більшу впевненість щодо сенсу "зміни зброї" (Збагнеш оце, чим серце билось,/ Який цей зір нагледів мет. / Чому стилетом був мій стилос /І стилосом бував стилет), однак рішення як таке було як найдальше від оптимізму. У поетичній спадщині Маланюка відносно мало віршів, пов'язаних з подіями листопада 1920. Мабуть, мілітарний досвід найбільш драматично прозвучав у вірші "Ісход":
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід... На Захід... На Захід...
І услід — реготався Схід.
Схоже напруження і схожі поетичні образи повертаються в наступній збірці, "Гербарiй". В конкретних датах хочеться шукати біографічного ключа, особистого досвіду автора — самотності та порятунку, за яке доведеться платити вічним сумом за пеклом, з яким, проте, ніщо не може зрівнятися за красою:
13 листопада 1920
Степ тремтів від залізного зойку війни,
Степ стогнав — гомін лунко котився гонами.
Воскресали так страшно пророчі сни
І на Захід ридали вагони. […]
Дону синього не пощастило зачерти.
Руська Земле! За шолом'янем єси.
І на Захід, на Захід ридають вагони з хаосу і смерти,
З апокаліпси піль Твоїх, з пекла Твоєї краси.
Як бачимо, цей травматичний досвід самотності, а з точки зору воїнів УНР також зради, не записався відповідно сильно у творчості Маланюка. Образ табору, в якому поет провів кілька років, жодного разу не появився у його віршах, інші справи, пов'язані з цим етапом його біографії (зрада, обеззброєння, втрата надії на збройний опір для захисту батьківщини) він також дуже обмежено використовує у літературних творах.
Однак є підстави вважати, що цей досвід був травматичним і що символічна заміна зброї відбулась не лише у сфері інтелектуальній. Від 1920 року, наскільки мені відомо з різних джерел, Маланюк не брав зброї до рук, хоча нагоди наче не бракувало. Щоправда, Антоній Середніцький у "Польсько-українських есеях"("Eseje polsko-ukraińskie") писав, що у захисті Варшави перед німцями 1939 року брав участь також "петлюрівський офіцер і поет Євген Маланюк" (5, с. 61), але факти могли бути іншими. В опублікованих 2008 року записах зі щоденника читаємо такий спомин з 7 вересня 1939 року, тобто після початку Другої світової:
Безчинність мужчини під час війни є неможлива до довшого витримання. Сьогодні вночі мені здалося, що в мене атрофується penisi виростає vagina… Дивний сон […] чи ж […] не символічний сон? (6, с. 65–66)
Поет уникав військових дій і пізніше, коли було аж надто багато нагод, аби взяти зброю в руки. Партнерка Станіслава Стемповського, видатна письменниця Марія Домбровська писала у своїх щоденниках:
Той Маланюк (...) під час війни перебував тут на якихось українських документах з привілеями, за це я мала до нього такі претензії, що не хотіла з ним бачитись, коли він одного дня завітав до Ст. (7, с. 347)
Чи це була справді посттаборова травма, чи просто небажання включатися у будь-які структури — важко сказати. Напевно у міжвоєнний період, коли Маланюк творив і жив у Польщі, він не брав участі в жодних політичних угрупованнях. Співпраця з Легією Українських Націоналістів під час навчання в Подєбрадах була короткотривалою і, як свідчив Петро Шох, на цей факт не мали впливу ідеологічні фактори (8, с. 254). Співпраця Маланюка з Дмитром Донцовим, а також антиросійська аура значної частини його віршів в оцінках сучасників могли запевнити йому місце серед патріотичних письменників. Проблемою була лише топіка, якої до цього ніхто не мав відваги використовувати. Пишучи про втрачену батьківщину з любов'ю та сумом, дозволяв собі часто на приголомшливі порівняння:
Лежиш, скривавлена і скута,
Мов лебідь в лютім полоні.
Яка ж страшна Твоя покута!
Які глухі, жорстокі дні!
[…]
Ні, Ти — не мати!
Шал коханки
У чорнім полум'ї коси,
В обличчі степової бранки
Хміль половецької краси. […]
Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо ти ж коханка, а не мати,
Зрадлива бранко, степова!
Псальми степу з тому Гербарій, 1926
Процитований вірш, хоча опубліковано у третій збірці Маланюка (другій самостійній, після "Стилету та стилосу") був написаний у каліському таборі. Поряд розміщено твори переповнені не меншим почуттям претензії та гніву, насамперед до себе, бо насправді це слова не богохульні, а покутні. Саме тому цикл "Псальми степу"завершує твір, який звучить як амінь після акту сповіді:
Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші.
Гіркі й пісні глуха душа співа.
В цьому роздвоєнні, яке не зовсім розуміли сучасники, в максимальному емоційному напруженні, Маланюк будував власну поетичну країну, здобуваючи все міцнішу літературну позицію і все більш завзятих критиків. Після публікації збірки "Земна мадонна"(1934) Святослав Доленга (псевдонім Андрія Крижанівського) назвав його "поетом тьми і хаосу"; один із членів групи "Танк", у якій Маланюк був неформальним, але безсумнівним лідером, сказав, що Маланюка вже досить зненавиділи, аби міг ввійти в історію літератури. Зрозуміння джерел цієї "лютості з надміру любові", яку поет систематично скеровував до втраченої і вимріяної вітчизни, а водночас джерел неоднозначного ставлення до Польщі, яка дала безпечне місце на землі, але забрала короткотривалу надію на незалежність, стає можливим лише у біографічному порядку. Розчарування, почуття зради з боку нелояльного союзника, претензії до надто слабкої батьківщини, а також до себе, є частиною посттабірного синдрому з періоду, який вчинив з Маланюка-солдата Маланюка-поета. Саме такого поета.
Мабуть, власне тому важко знайти в публіцистиці українського автора (друкував статті в найважливіших польських часописах міжвоєнного періоду) тексти, які тематично торкалися б важливих для тодішніх польських українофілів справ. Розуміючи польський державний інтерес, Маланюк не вмів водночас зректися української перспективи. Вважав, що саме поляки повинні звертати увагу на власні помилки, що не значить, ніби сам Маланюк став безкритичним. Записи в щоденнику, зроблені десять років після наступної, тепер вже американської еміграції, багато що пояснюють:
Полiтика — культура. [...] Я казав полякам, що нарiкали на "dzicz" — коли людинi відбирають iншi аргументи, лишається револьвер i навiть нiж. I наш нарoд, з природи сент[иментальний], сльозо- і піснеточивий — ніби "раптом" обертається "гайдамацкой рожей".
Ляхів гудьмо, та з ляхами будьмо. (6, с. 168)
Саме тому Маланюк так обурився, коли після публікації його вірша "Варшава" на шпальтах популярного видання "Wiadomoście Literackie" львівська преса іронічно інформувала, що український поет написав гімн на честь Варшави. Зі значно більшою самосвідомістю, ніж критики з "Дзвонів", переконував Маланюк у приватному листі, що, по-перше, вірш дав до друку перекладач Юліан Тувім без його згоди, а по-друге, що за такий гімн Варшава радше повинна образитись:
Ти вдивляєшся хмуро й бронзово
Понад поверхи, люди і лиця,
Під тобою розмірно й грозово
Крутить рокіт щоденний столиця.
Там кигичуть вислянські меви,
Хвиля берег піщанний лиже... —
Чорне місто твоє, Міцкєвич,
Евразійським мені Парижем.
[…]
І коли заскрегочуть віти,
Схід дихне своїм зимним нордом, —
В Уяздовських гуляє вітер,
Стеле шлях по асфальту — ордам.
Вистелає іржавим листом,
Мов татарськими килимами...
...Стережи, стережи це місто,
Вартівничий із бронзи, Адаме!
Цей вірш був опублікований спершу польською. На друк в оригіналі мусив почекати ще двадцять років. А іноді це взагалі було неможливе, якщо в тексті з'являлися польські мотиви. Вже після війни Маланюк написав у своєму нотатнику:
Пілсудський. Людина велика, справжня, казково-несподівана в цій добі зрілості. [...] Пам'ятаю мої вірші в день смерті його (12 мая):
Ждали всі зеленого розмаю,
Леготу веселого тепла,
Ти ж дихнув, смертельно білий маю,
І весна снігами замела.
Цих віршів Д[митро] Д[онцов] не видрукував "з цілком зрозумілих причин", з причин рабства плебейського суспільства, що не уявляє собі, як український поет може писати наприклад про Варшаву (не в стилі "задріжать тобі Варшава, а в іншім […]"). (6, с. 99)
Після Другої світової війни утримання обраної стратегії щодо нової батьківщини стало неможливе. Виїжджаючи спершу з Польщі, потім з Чехословаччини, де залишились дружина з сином, потрапивши спершу у Реґенсбурґ, звідки потім виїхав до США, Маланюк мусив собі усвідомлювати, що до обмежень "еміграційного поета", до яких вже встиг звикнути в міжвоєнний період, дійшли нові обставини, які треба буде назвати і зрозуміти. Саме тому в кількох перших листах неспокійно нагадував Ґедройцю, що його статтю для "Культури" треба буде підписати псевдонімом Юліан Кардош. Сліди свого авторства замаскував настільки старанно, що еміграційна українська преса зарахувала статтю Маланюка до "польських голосів" на українську тему, причому дуже об'єктивних, себто доброзичливих (9).
Кореспонденція Ґедройця з Маланюком, на перший погляд, поверхова, та насправді ознайомлення з нею може пригнічувати, коли читач усвідомлює собі різні обмеження, які не дозволили українцеві розпочати глибшу співпрацю, перешкоджували потенційному авторові у сприянні українським ініціативам паризької "Культури". До окремої категорії можна зарахувати листи непрофесійні, що виявляють справжнє, "людяне" обличчя двох співрозмовників, коли один в рамках виплати гонорару замовляв косметику та оригінальні французькі духи, а другий старанно забезпечував тендітний товар у посилках в Америку.
Шлях Маланюка не раз перетинався зі шляхом "Культури" — може, не впливали одне на одного суттєво, але був час, коли Маланюк, відправляючи Ґедройцю матеріали, вважав за суттєве написати:
Весь час планую переписати для Вас: 1) вірш з варшавського циклу (для перекладу) і 2) записи з нотатника (на жаль, більше роздумів, ніж описів).
Відправлю Вам цей матеріал з тієї простої причини, що мені ніде друкувати цього в оригіналі. А Вам, можливо, знадобиться (1, с. 90).
Джерела:
- Jerzy Giedroyc – Jewhen Małaniuk, Listy 1948–1963, opracowała, wstępem i przypisami opatrzyła Halyna Dubyk, Warszawa 2014
- Zbigniew Karpus, Jeńcy i internowani rosyjscy i ukraińscy na terenie Polski w latach 1918–1924,Toruń 1999
- Edward Kasperski, Jewhen Małaniuk i emigracyjne pogranicza kultur. Paralele ukraińsko-polskie | Literackie Kresy i bezkresy, Szczecin 2000
- Józef Łobodowski, Poezja Jewhena Małaniuka, Kultura 1955, nr 10
- Antoni Serednicki, Eseje polsko-ukraińskie,Warszawa 1996
- Євген Маланюк, Нотатники, 1936–1968, Київ: Темпора, 2008
- Maria Dąbrowska, Dzienniki powojenne 1945–1965, t. 2, Warszawa 1996
- Л. Куценко, Про "Меч духовний" / Є. Маланюк, Повернення, Львів 2005
- Польський голос про українську еміграцію // Українська Трибуна, 27 березня 1949
