Спецпроект

9 березня 2001 року: спогади активіста

"Беркут" заштовхав нас у автомобілі та "підвіз" до центрального входу вокзалу, де вже було кількасот студентів. Підполковник розсік мені губу з криком: "Уроды бандёровские!". Далі подорож у автозаку, в якому помістилось із тридцять п'ять чоловік.

Грудень 2000. Працівник спецслужб фіксує присутніх на одній із акцій "України без Кучми"
Історична Правда

Рівно 9 років тому, день 9 березня 2001 року став епохальним у моєму житті. Чому?

Для мене той період характеризувався революційним запалом і бажанням разом з однодумцями скинути прогнилу кучмівську систему. Каталізатором такого спротиву стало вбивство Георгія Гонгадзе і реакція на нього майже усіх тогочасних опозиційних сил.

Вже декілька місяців як діяв Громадський комітет опору "За Правду!". Як у Києві так і в регіонах проводилась не одна опозиційна акція, але цей день мав вирішальне значення. Опозиція пообіцяла, що не допустить Кучму та його поплічників до пам'ятника Т.Г. Шевченку.

Ми прибули до Києва спокійно, жодних небажаних "зустрічей" на вокзалі. Відразу попрямували з групою з 14 осіб у напрямку головного корпусу Університету ім. Т.Г. Шевченка.

Почекавши з годину, побачили перші колони демонстрантів, що прямували сюди з різних місць. Їх можна було розділити на три групи: члени УНА-УНСО - найбільш радикальна та бойова частина, члени ГКО "За Правду!" - не такі радикальні, проте запальні студенти в основному з Західної України та київських вузів, та вся інша опозиційна публіка від Батьківщини і Соціалістичної партії до УРП "Собор" та УКРП.

Такої кількості міліції, що охороняла гаранта, напевне ніхто ще не бачив, думаю їх було близько 4-5 тисяч. Більшість у шоломах з щитами та дубинками. Лише простір між червоним корпусом університету та пам'ятником Грушевському охороняли міліціонери у 8-10 рядів.

Хроніка 9 березня (архів УП)

 
Близько 9 години ранку основна більшість демонстрантів була на місці події і почалося найцікавіше - штурм міліцейських кордонів.
 
Очевидно, основну рушійну силу цього процесу складали члени УНСО, проте й деяка частина найбільш радикально налаштованих членів ГКО "За Правду!" також доєднались до цього дійства.
 
9 березня 2001 року. Представники комітету "За правду!" виступають під Шевченком
Не буду приховувати, що майже вся частина чоловічої делегації з Луцька на чолі зі мною брала участь у прориві.

Як виявиться пізніше, чорні маски на наших обличчях стали адекватним запобіжником від тюремних нар на найближчі декілька років... На жаль, спроба прориву була невдалою, та це був лише початок.

Після затримання декількох активістів, опозиціонерами було вирішено рухатись до будинку столичної міліції і вимагати негайного визволення побратимів. Не знаю чи міг би відбутись штурм приміщення, але колона була як ніколи рішучою. Не минуло і години як затримані були звільнені.

Хроніка подій 9 березня (ВІДЕО)

На жаль, в акціях біля Адміністрації Президента взяти участь не довелося, адже ГКО "За Правду!" проводив свій установчий з'їзд у Будинку вчителя, де учасники організаційно оформили всеукраїнську структуру і обрали собі керівництво, серед якого були такі знані на той час молоді політики як Олесь Доній, В'ячеслав Кириленко та Маркіян Іващишин.

Ввечері ми, група студентів з Луцька, повертались на залізничний вокзал з надією на майбутні перемоги і швидкий кінець "режиму". Всі в тогочасній опозиційній символіці, з прапорами та мегафонами в руках. Тут на нас і чекали.

Затримані увечері 9 березня студенти лежать в очікуванні своєї подальшої долі. Затримували не тільки за символіку "За Правду!", а й за державні прапори або навіть за ознакою... україномовності

Спочатку працівники Беркуту, не відповідаючи на жодні звертання та зауваження, заштовхали нас у автомобілі та "підвезли" до центрального входу вокзалу, де вже було декілька сотень студентів.

Тоді один з міліціонерів в званні підполковника розсік мені губу з криком: "Уроды бандёровские!". Далі захоплююча подорож у автозаку, в якому помістилось з тридцять п'ять чоловік.

Як виявилось, нас привезли до Подільського райвідділу міліції. Попередній шмон і запроторення у камери, які були переповнені молодими людьми - для прикладу, у моїй було 28 осіб. Лежали та сиділи "один на одному".

І почалося. Ніч з 9 та 10 березня мені запам'ятається на все життя. За цей короткий проміжок часу я "відбув" близько 10 допитів. СБУ, МВС, Прокуратура, ще якась кримінальна міліція та інші подібні структури.

Cпогади тих, хто розпочав "Україну без Кучми": Свистович і Чемерис

Зйомка на відеокамеру; відбитки пальців; спільний з оперативниками пошук мого обличчя на оперативних зйомках ранкового штурму; численні погрози "сісти на років п'ять" за спробу повалення існуючого державного ладу. І так до самого ранку.

Вранці всіх колег по одному кудись забирали, насамкінець нас залишилося двоє і ми так удвох у пустій камері прочекали до обіду поки нас не викликали і "найбільш гуманний суд у світі" виніс покарання: 10 діб адміністративного арешту, як виявилося: "За вживання ненормативної лексики у громадських місцях".

Більшої нісенітниці не можна було придумати...

Далі Дарницький спецприймальник, де довелося провести наступні п'ять днів, рішенням Київського апеляційного суду вирок було обмежено тільки цим терміном. Незабутні враження, коли за гратами опиняєшся ти і ще тридцять твоїх побратимів. Бандерівські пісні, обмін думками та враженнями, обмірковування можливого падіння правління Кучми.

За два-три дні всіх випустили або перевели до інших камер і нас лишилось два опозиціонери в камері, де знаходилось з десяток кримінальних злочинців або ж просто представників різного "зброду".


Одна з демонстрацій "України без Кучми"

Ніколи не забуду довготривалу дискусію з арештантом, який чекав на етап. В свої сорок чотири роки двадцять з них він провів за гратами. Довге та планомірне роз'яснення про історичну постать Степана Бандери та його довголітнє поневіряння по польських та німецьких в'язницях дала свій бажаний ефект. І серед цього "електорату" знайшлися "співчуваючі елементи".

Далі було визволення і зустріч з народними депутатами біля стін спецприймальнику. До речі, виходили ми останніми з поміж усіх затриманих членів ГКО "За Правду!".

По дорозі до Луцька стався цікавий момент, коли на одній з станцій до нашого вагону зайшло декілька працівників СБУ і поцікавилась в провідниці де знаходяться потрібні їм люди (тобто я з колегою).

Спогади тих, хто розпочав"Україну без Кучми": Левицький і Підпалий

Під час звіряння квитків ми уже рухались вулицями цього міста і рухались в сторону автовокзалу, де з допомогою автобусу добрались до Луцька. Там відразу відбулась зустріч з студентською молоддю університету, прес-конференція та зустріч з губернатором.

Ще мушу зазначити про некомпетентність наших спецслужб. Майже чотири місяці по тому, працівники СБУ віднайшли мене не де не будь, а на одному з націоналістичних таборів у Тернопільській області і переконували, що я маю їхати з ними до Києва на судовий процес над лідером УНСО Андрієм Шкілем та його побратимами.

Першого разу вони принесли мені копію постанови суду про мою бажану участь у процесі, на що я їм відповів відмовою. Наступного дня вже був доставлений оригінал, але термін, прописаний у законодавстві, був не витриманий.

Це все супроводжувалось активними дискусіями з правоохоронцями, які усвідомлювали, що така моя вимушена екстрадиція з "бандерівського" таборування, де знаходилось більше сотні учасників, не минеться їм легко.

Минуло вже 10 років з того часу, але ті події незабутні до цього часу. Жодного розчарування чи зневіри. Усвідомлення, що без тих хоч і занадто радикальних і можливо далеко не масштабних заходів, не було б Помаранчевої революції і демократичного поступу нашої держави.

p.s. У 2001 році я був співкоординатором Волинського відділення Громадського комітету опору "За Правду!".

p.p.s. Всім хто цікавиться тими подіями, обов'язково рекомендую переглянути фільм Андрія Шевченка "Обличчя протесту".

Джерело: жж guzj

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.

Перед відходом у вічність. До 60-ї річниці смерті Андрія Мельника

Остання зустріч з полковником відбулася у неділю 1 листопада 1964 року. Маковецький увійшов до кімнати, де лежав Андрій Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра готові надати хворому допомогу на кожен його поклик. Стан хворого гіршав з кожною хвилиною.

Пожежа. Уривок із книжки Максима Беспалова "У пошуках Єви"

Випадково натрапивши на могилу Єви та Марії Ориняк у пенсильванських лісах, Максим Беспалов прийшов до головного пошуку свого життя — історії власної родини. Автор пише про еміграцію, епідемію та війну. Про те, як понад 100 років тому карпатські бойки ставали шахтарями в далекій Централії та помирали там від силікозу. Як під час Першої світової мобілізовані до австрійської армії галичани мали зв’язок з Америкою, проте не мали його з родичами по інший бік Карпат.

Пам'яті Михайла Бойчука

26 листопада 1936-го Михайло Бойчук був заарештований за звинуваченням у шпигунстві як "один з керівників націонал-фашистської терористичної організації". Після півроку слідства художника разом з учнями-однодумцями розстріляли у підвалах внутрішньої тюрми НКВС у Києві. Твори Михайла Бойчука та бойчукістів було вилучено з музейних експозицій та запасників у спецфонд і знищено.