Спецпроект

Перестрашені галичани

Львівські історики бояться розповідати про те, як у їхні музеї приходять люди в цивільному. Знаю, що галичани вміють махати кулаками у кухні перед рідними, а ось перед своїми начальниками нагадують кроликів перед удавом.

Вже не 1930-ті і не 1940-ві. Чого боятися?

Маю таке враження, що українці з материнським молоком вбирають у себе страх. Можливо, це вислід репресій, Голодомору, отого вічного страху бути знищеним чи відкинутим суспільством?

Ще рік тому мені видавалось, що страх у людських головах минув, але, на жаль, помилилась. Він лишень причаївся. З тотально перестрашеними людьми доводиться зустрічатись чи не щодня у роботі.

Депутат міськради Андрій Микуш під час зібрання щодо створення музею національно-визвольного руху заявив, що працівники СБУ прийшли в історичний музей і втрутились в експозицію, присвячену національно-визвольному рухові, зокрема дивізії СС «Галичина». Про це йому дорогою розповіла людина, яка працює над експозицією.

Я почала з’ясовувати, чи справді це так. Бо якщо СБУ уже цікавиться виставками, які готують у Львові науковці, то це не що інше як повернення у тоталітарний режим. Знайшла ту людину, яка спілкувалась з невідомими особами, що прийшли у музей.

Ми домовились про зустріч, але вона не відбулась.

У телефонній розмові цей чоловік попросив його не називати, уже заперечив, що приходили якісь працівники СБУ, що це, мовляв, були приватні особи, це його приватна справа і політик не мав права мене інформувати про цей факт.

Я лишень запитала: "Ви боїтесь говорити?" У відповідь почула: "Мені ще працювати там і доробляти експозицію, за яку ще не заплатили…"

Я розумію цю людину, як і усіх працівників музею, бо їм залежить на роботі. А знайти працю у Львові справа не з легких.

Знаю, що галичани вміють махати кулаками і лаяти усе, що діється довкола них, у кухні перед рідними, а ось перед своїми начальниками нагадують кроликів перед удавом.

Влада змінюється, а вони, страхопуди, підлаштовуються знову і знову. Однак чи має майбутнє перестрашена нація?

Страх руйнує людину, породжує гнів, злість, а це дорога в прірву. А якщо чогось боїшся у житті, то неодмінно втратиш.

Джерело: блог Галини Терещук

Майдан. Початок. Cпогади учасників Революції Гідності

"Мустафа написав у Фейсбуці: "Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан?..". Цей заклик побачив Володимир Коломієць. Він кинув $600 на рекламу допису, і тому його побачили 100 тисяч користувачів".

Март Ніклус: "Дорогий мій Василю! Не вдалось нам більше з Тобою побачитись…"

Василь Стус мав відбути 10 років примусових робіт та 5 років заслання. Оскільки він помер, не відбувши й половини цього терміну, радянська держава буквально "тримала його під арештом" навіть після смерті. Лише завдяки шаленим зусиллям родин дисидентів та національно свідомих громадян тіло поета і його побратимів вдалося перевезти в Україну

Від радіокерованої яхти до голосу в окупованих Олешках: 10 історій Українського радіо, які вас здивують

16 листопада 1924-го вийшла в ефір перша передача Українського радіо. Відтоді воно встигло пережити зміни державних устроїв, сталінські репресії й радянську цензуру, Другу світову, боротьбу за незалежність та українські революції, реформу Суспільного мовлення. Радіо декілька разів переїжджало з міста в місто, працювало з поїзда, підвалів і бомбосховищ, змінювало техніку й формати, і при цьому продовжує безперервно мовити — доносячи життєво необхідну інформацію до мешканців окупованих Олешок, розважаючи нас під час блекаутів, об'єднуючи навколо мови українців на всіх континентах через Радіодиктант.

Микола Руденко: "Ми стали першою групою, яка відкинула методи підпільної боротьби та виступила на повний голос"

9 листопада 2026-го відзначаємо 50-ту річницю з дня заснування Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод – першої правозахисної організації в радянській Україні, яка відіграла історичну роль у боротьбі за права людини та незалежність нашої держави. Поява такої спільноти в умовах жорсткого придушення державою будь-яких проявів інакодумства стала можливою завдяки підписанню керівництвом СРСР Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Радянський Союз пішов на цей крок в обмін на міжнародне визнання своїх післявоєнних кордонів.