Спецпроект

"Катинь: листи з раю". Передмова від автора

Сьогодні на каналі "Інтер" - прем'єра документального фільму, але не про "чорно-білу" трагедію сімдесятирічної давнини, а про сучасних людей, які живуть поруч із місцем, яке для всього світу випромінює страх... (рос.)

Спустя какое-то время после того, как фильм был уже закончен и смонтирован, я наткнулся на книгу известного психолога Вадима Ротенберга.

В этой книге психолог описал идею "обученной беспомощности". Этому синдрому подвержены все - приматы, люди; любому из существ класса "млекопитающие" присуще это свойство.

Обученная беспомощность - это когда животное в клетке, подверженное ударам электротока, перестает искать место в котором ему не угрожает опасность.

В случае с животными такое место всегда есть - наступив на педаль, можно выключить ток, подаваемый экспериментатором на пол камеры. И, найдя эту точку, получить свободу и облегчение.

Но хотя спасение где-то рядом, сломанное существо садится в углу и безропотно ждёт нового удара - на научном языке это называется "исчезновение поискового поведения".

Когда у живых существ пропадает так называемое "поисковое поведение", они обречены.

Кадр з фільму: солдати ексгумують трупи польських офіцерів

У каждого свой порог боли и страха... Но случиться это может с любым видом. С любой нацией. С любым человеком.

Под воздействием постоянного страха и ожидания боли, животные и люди перестают искать выход из клетки, из плена, из ловушки, в которой их ждет боль и смерть.

Розслідування Олександра Зінченка

про харківський слід катинського злочину:

Частина перша. Частина друга 

Гоноровые, самодовольные, уверенные в себе, гордые своим прошлым поляки всегда импонировали мне своей стойкостью.

Кстати, аристократизм - это еще одна черта, по Ротенбергу, спасавшая узников концлагерей, где самым главным для выживания была не физическая сила и выносливость, а, как ни странно, ГОРДОСТЬ, и чувство собственного достоинства, заставлявшее этих узников беспокоится о своем внешнем и внутреннем облике.

Потому что помогать слабым, и читать друг другу наизусть Байрона или Киплинга, равно как сохранять свежесть зубов - все это, как оказалось, вещи равноценно важные для выживания человека в подобных условиях.

Перебуваючи в ув'язненні польські офіцери грали в шахи, видавали рукописні журнали, писали листи додому, де мріяли про особисте щастя у великій Польщі

Сохранение своей цельности, своего характера, своих взглядов и убеждений - все это, как доказано психологами - элементы так же необходимые для выживания личности, как вода и калории. Потому что все это тоже - "поисковое поведение"...

"Всего интереснее, что самым устойчивым социальным слоем в этих условиях оказались бывшие аристократы. Это кажется парадоксальным: ведь аристократы менее всего были подготовлены к такой жизни своим прошлым опытом.

Однако гораздо существеннее оказалось, что они с раннего детства воспитывались в традициях самоуважения, уважения себя как личности и представителя рода, независимо от внешних условий. И это уважение к себе давало силы для необязательного, на первый взгляд [но необходимого для выживания] поискового поведения", - пишет психолог.

Сегодня все знают, что такое тоталитаризм: это такая система, которая зиждется на страхе. Но мало кто знает о феномене "обученной беспомощности".

Книга про розстріли в Катині, побудована на матеріалах архівів РФ

Первый украинский режиссер, начавший снимать фильм о Катыни - Богдан Коровченко - к сожалению, сегодня не с нами.

Для меня, его коллеги и во многом, единомышленника, Катынь, как одно из преступлений СССР - часть огромного эксперимента с "обученной беспомощностью".

Иногда у нас с коллегами спрашивают -- почему "Катынь"? Почему украинцы снимают фильм о польской трагедии?

Да потому что Катынь - это не польская история. Польские офицеры в СССР - это вершина айсберга, а под водой, много ниже вершины, много ниже ватерлинии - в геометрической прогрессии увеличенная копия Катыни.

Одна з численних "катиней" - Сандармох, 1111 розстріляних, серед них - Курбас, Зеров, Крушельницькі, Підмогильний...

Разница только в том, что польские кости имеют имена. Ведь НКВД, закапывая тела в Катыни, было убеждено, что эти кости никогда и никто не найдет. Потому на телах польских офицеров обнаружены удостоверения, фотографии, письма...

Многие из этих писем их адресаты получили только после развала СССР, когда тайна расстрелов не только в Катыни, но и других местах стала явью. И потому мы назвали фильм "Катынь: письма из рая": там будет много этих писем...

Унікальне відео, яке вдалося знайти авторам фільму. Офіцер НКВД Токарєв розповідає про те, як убивали поляків

Убитым полякам, как ни страшно это звучит, повезло больше, чем украинцам, русским, евреям, белорусам, погибшим из-за советского тоталитаризма.

У погибших поляков, по крайней мере, есть имена. Их потомкам теперь есть что помнить. Им есть что ИСКАТЬ.

Дем'янів Лаз. Як "визволителі" здійснювали геноцид Галичини

Все остальные кости, найденные в катынском и других лесах, предположительно принадлежащие советским гражданам, не имеют имен...

Значит, у них нет истории, а значит - о них нечего и вспоминать... Мы хотели сделать фильм о Катыни, чтобы напомнить еще и о тех, безымянных костях. Нужно помнить о страхе и боли, чтобы они не застали врасплох. Чтобы не испугали, не лишили дара речи, если (или когда?) они вернутся...

Чтобы мы с вами, выросшие в эти постледниковые времена СССР, не получили собственный синдром "обученной беспомощности", не застряли в углу нашей клетки, когда экспериментатор с рубильником включит ток.

Всё это слова... Слова - это моя профессия.

Держдума РФ: Злочин Катині здійснено за вказівкою Сталіна

Говорить было бы не о чем, если бы после смерти Богдана Коровченко за фильм не взялась великолепный режиссер документалист София Чемерис, принесшая в работу массу новых ходов...

...Если бы не операторы Герман Федоренко и Виктор Синкевич, потрясающе снимающие репортаж; молодой историк Александр Зинченко, вгрызающийся материал с хваткой, которую мне редко доводилось наблюдать; Анна Безлюдная, некогда одобрившая проект на "Интере" и сделавшая очень много для возрождения документального жанра в этой стране.

Отдельная благодарность польскому посольству в Украине и Оле Гнатюк, сделавшей все возможное и невозможное, чтобы о Катыни узнали миллионы украинцев. А также Ане Кузьме, без которой не удались бы переговоры с обладателями прав на уникальную хронику.

На самом деле я не очень доволен фильмом, и многое в нем поменял бы... Но идея, придуманная нами совместно с творческой группой, осталась бы такой же.

Спасибо вам за внимание и хорошего просмотра.

P.S. Прем'єра фільму Олексія Бобровникова сьогодні, у вівторок - 5 квітня опівночі, 00.00, на телеканалі "Інтер". 

Олексій Мустафін: Індонезійський транзит: від Сукарно до Сухарто. І далі…

Віра у власну незамінність – професійна хвороба політиків. Навіть у сталих демократіях. Що вже казати про держави, що тільки-но з'явилися на світовій карті. Чи про авторитарні режими. Однак намагання будь-якою ціною затриматися при владі часто-густо стають "найнадійнішим способом" її втратити. І йдеться не лише про революції чи повстання проти знавіснілого режиму.

Леся Бондарук: Сторіччя Галини Коханської

1 березня виповнилося 100 років із дня народження Галини Коханської – керівниці жіночої розвідувальної мережі УПА на Волині. У 15 років поринула в національно-визвольну боротьбу. Пів життя прожила під чужим іменем та прізвищем. Але перемогла! Бо застала час, коли Україна стала незалежною державою, відновила могили побратимів, зруйновані окупантами, вплинула на виховання нового покоління патріотами, та встигла повернути своє власне ім'я і з ним відійти у вічність.

Ігор Галагіда, Мирослав Іваник: "Погром: Грубешівщина, весна 1944 р." Фрагменти вступної статті до видання

Погром розпочався в ніч з 9 на 10 березня 1944 року. Поляки з Армії Крайової та Селянських Батальйонів раптово атакували 11 українських сіл у Грубешівському повіті на Холмщині. Після тижневої перерви почалася друга, ще масштабніша хвиля атак, коли було вражено 22 українські села.

Дарія Гірна: Архітектура скорботи: чому Україні потрібні психологи меморіалізації

У США, Великій Британії, Австралії, країнах ЄС існують окремі навчальні програми з психології архітектури. В Україні окремої дисципліни, що системно вивчала б психологію архітектурного простору, немає. Тим часом у суспільстві, де кількість людей із ПТСР і травматичним досвідом зростає щодня, одночасно множаться темні, гнітючі, утилітарні місця пам'яті. Матеріальна пам'ять, яку ми відтворюємо без системного підходу, ризикує стати ще одним чинником ретравматизації.