Казка про війну: "Попелюшка - це моя бабуся..."

Мій дід був окупантом, і бабуся була окупанткою, і трирічна мама... А далі - все як у всіх. У казках теж бувають удови з двума дітьми. В цій казці їх були тисячі... А вночі за моїм татом прийшли бандерівці. (рос.)

Текст опубліковано в рамках проекту родинних переказів про Другу світову війну "1939-1945: Неписана історія".

В сказку о Золушке я верила всегда. Потому что Золушка -  это моя бабушка. Это ее сказочные туфельки 33 размера до сих пор стоят у меня в шкафу.

А принц - мой дедушка. Его фотография с "кубиками" в петлицах историческое тому подтверждение: таким красивым, как мой дедушка на фото, мог быть только принц.

Только сказочник все перепутал. Это не туфелька привела принца к Золушке. А принц так полюбил вечно перемазаную в золе и навозе Золушку, что подарил ей пару сказочных туфель и двоих детей.

На самом деле все было так. Мой дед был оккупантом, и бабушка была оккупанткой, и трехлетняя тогда мама, и мой будущий дядя, едва начавший ходить и говорить...

Летом 1940 году молодой полковой комиссар с семьей прибыл в Ригу в место расположение своего пехотного полка. Дедушка мой голубых кровей не был. Толковый парень "из крестьян" усердно учился и служил. Единственное, что скопил - приличную библиотеку.

Ostarbaiter: як моя прабабуся зустріла в Німеччині мого прадіда

Партия парня заметила и года с 1937-го начала стремительно продвигать по карьерной лестнице. К тридцати годам он уже стал комиссаром полка и привез семью в сказочную столицу Латвии.

Поселили их в сказочном домике аптекарши. Аптекарша была женщина бездетная, добрая. Потому дети даже не догадывались, что они оккупанты. А бабушка наслаждалась сказочной жизнью. Каждый месяц ходила с принцем в театр, заказала - даже не одну, две! - пары туфель искусному мастеру на Marijas iela 21.

Единственное фото из того сказочного года: мама и дядя - двое ангельских инфантов в бархатных костюмчиках...

 Моя мама Неля (справа) и дядя Толя Коломийцы, зимой 1940-1941 гг.

Когда началась война, и аптекарша собирала уже не оккупантов, а беженцев, то радости не проявляла и заботливо провожала до поезда.

Моим сказочно повезло попасть в поезд из Риги уже после объявления войны... Ну, как повезло - дедушка постарался. Сверкая "кубиками" на петлицах, он впихнул в теплушку жену, детей и чемодан с книгами. В дороге, как водилось тогда, поезд разбомбили. Все обошлось... осколком в лопатке моей четырехлетней мамы.

"Щоб не боятися обстрілів, треба бути дуже зайнятим..."

Когда мне исполнилось столько же, сколько ей тогда, мне разрешили мыть маме спинку. И я всегда старалась смыть-стереть шрам на ее лопатке. Мне кажется, я знаю, что такое война на ощупь...

Впихивая семью в теплушку, дедушка впервые воспользовался своей высокой должностью. Второй, и последний раз, он это сделал под Калининградом в начале 1942-го.  

Его однополчане рассказывали, что после гибели командира полка, комиссар, как старший по званию, взял командование на себя, поднял людей в атаку и тоже геройски погиб... Не знаю, правда ли. Но в сказке все должно было бы случиться именно так.

Мой дед - Григорий Климович Коломиец, довоенное фото

А дальше... Что дальше? Все как у всех. В сказках тоже бывают вдовы с двумя детьми. В этой сказке их были тысячи.

Дедушкина библиотека очень пригодилась: удалось выменять немало продуктов. Моя бабушка вообще считала, что в войну они не голодали. Ей было с чем сравнивать - она пережила 33-ий.

Історія Голоду. Розкажіть, яка ваша родина пережила 1932-33 роки

С тех пор в мою маму больше не стреляли. Стреляли в отца. Ну, как стреляли... Собирались.  

В начале 1950-х двадцатилетний директор школы был по совместительству парторгом колхоза в Прикарпатье. Ночью в хату пришли бандеровцы. Но хозяйка спрятала пожильца на горище и умолила вооруженные тени пожалеть хлопца и ее до тюрьмы не доводить.

В детстве, слушая эту историю про бандеровцев и еще ничего не зная о них, я почему-то была уверена, что они закономерно поступили. Я чувствовала, что они имеют право желать убить парторга колхоза, и способны пожалеть старуху и пацана.

Я почему-то считала, что бандеровцы, это не от слова "банда", как объясняли мне одноклассники. Я была убеждена, что бандеровцы - это лесные сказочные воины. До сих пор не знаю, откуда у меня появилось такое убеждение.

Но это из сказки совсем про другую войну...

Інші спогади, опубліковані в рамках проекту "1939-1945: Неписана історія", дивіться тут. Надсилайте свої родинні перекази. 

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.

Мирослав Маринович: Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи

Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.