Край, де козаки досі балакають. У пошуках української Кубані

Президент Росії Путін затиснув будь-які прояви автономізму не тільки на Кавказі, у Поволжі, але й на Кубані. Місцеве населення хоч і суперлояльне до Кремля, все ж пам'ятає про свої історичні корені.

Президент Росії Володимир Путін приводом для агресії в Україну обрав "захист російськомовного населення" від "фашистської чуми та етнічних чисток". Звісно, як ми знаємо, привід був більш ніж надуманий.

А от українська влада в свою чергу про захист українців, які проживають за кордоном, якщо і згадує, то виключно тоді, коли це стає вигідно в електоральному плані.

У РФ становище українського населення, особливо в останні роки, є дуже і дуже незавидним. Надто на прикордонних з Україною територіях, де українці компактно живуть не одне століття.

Населення Кубанської області за переписом 1897 року

Одним з таких регіонів є Кубань, яку колонізували наприкінці XVIII століття запорозькі козаки. Саме по теренах цього краю машина русифікація, нищення національної самобутності, репресії, виморення голодом, переписування українських прізвищ на російський манер пройшлися чи не найбільше.

"Мій батько врятував від голоду 38 дітей...". Голодомор на Кубані

Відродження українського духу на Кубані після падіння СРСР спостерігалося до кінця 1990-х, коли тодішній губернатор краю, етнічний українець Кондратенко вирішив "погратися" в автономізм і полякати такою грою Кремль аби здобути політичні преференції.

Тоді в Краснодарському краї діяли незалежні козацькі організації, гуртки проукраїнського змісту, як-от товариство "Круглик" на чолі з Іваном Адзером. Діяли на Кубані тоді й відділення "Просвіти".

Модним став кубанський фольклор, на радіо і телебаченні краю навіть зазвучали пісні українською мовою (правда, тут її називають "місцевою балачкою"), а в деяких школах і вишах факультативно викладали ту саму балачку.

Зрідка виходили українською і поодинокі бюлетені, а деякі українські політичні партії, зокрема, Українська Національна Асамблея, намагалися навіть створити в краї свої осередки.

А це вже зовсім нещодавно. Намірів щось робити за цим немає - чистий тролінг Росії та конкурентів

Все це робилося за ініціативи місцевих українців, жодної реальної допомоги українська держава не надавала – наші політики в цей час займалися "прихватизацією" і дерибаном державного майна.

Ситуація тоді дуже нагадувала 1917-1918 роки, коли на тлі революції в Російській Імперії на Кубані завирувало українське життя. Але тоді УНР не поспішала подати руку допомоги "молодшій сестрі" - в жодному універсалі Центральної Ради не було висловлено претензії на територію Кубані.

У Києві святкуватимуть проголошення Кубанської Народної Республіки

Навіть декларація про об'єднання Кубані з УНР, прийнята в лютому 1918 року незадовго до окупації краю більшовиками, так і залишилася декларацією через відсутність політичної волі Грушевського і ко надати братам-кубанцям допомогу чи хоча б заявити про види України на Кубань. В результаті край опинився під контролем "єдіно-нєдєлімцев" з Добровольчої Армії російського шовініста Антона Денікіна. А згодом - і ленінців.

1-й Уманський Бригадира Головатого полк Кубанського козацького війська

Після приходу до влади Путіна та його ставленика – губернатора Олександра Ткачова, українське житті на Кубані фактично опинилося під забороною. Офіційно до цього моменту функціонують хіба культурно-просвітницькі організації, наприклад, центр української культури в Лазаревському, що біля Сочі. Очолюють такі структури переважно українці, які переїхали на Кубань в останні 50 років і не втратили ще своєї національної ідентичності.

Щодо етнічних українців, зокрема, нащадків козаків, чиї предки жили в краї понад сотню років, то каток асиміляції проїхався ними по повній. Адже після Голодомору вимерлі станиці Кубані заселялися переважно вихідцями з Центральної Росії.

Сталін хотів асимілювати населення Краю, аби український дух тут назавжди вивітрився. Втім, знаючи з прикладу своїх родичів, які мешкали в станиці Криловській, скоріше росіяни піддівалися асиміляційним процесам. Так, моя тітка-росянка, переїхавши на Кубань і одружившись з моїм дядьком-козаком, перейняла місцеві традиції, звичаї і перейшла на українську мову в спілкуванні.

Втім, що не добив Сталін, додушив Путін – українську ідентичність Кубані з легкої руки його намісників в Краї було штучно замінено на "казачью идентичность", а українську мову тут стали іменувати "кубанской балачкой" - діалектом російської мови.

Так виглядає текст, написаний "кубанским говором - балачкой"

В Україні ж і зовсім забули б про Кубань, якби не дії громадськості та журналістів. В 2006 році з американського містечка Ховвел було викрадено регалії Запорізької Січі, привезені в США політичними емігрантами з Кубані.

Американська козацька громада заявила, що викрадення організували російські спецслужби. Потім виявилося, що регалії дійсно було вивезено в Росію і передано "на баланс" "Кубанского казачьего войска". В Україні про цю подію заговорили стараннями редактора журналу "Музеї України" Віктора Тригуба, з ініціативи якого постав комітет "Кубань з Україною".

На той час ще будучи студентом Київського національного Університету ім. Шевченка, я почав долучатися до діяльності комітету, розкопав не відому досі інформацію про існування на Кубані Козачої Повстанської Армії, яку координувала Організація українських націоналістів (бандерівців).

Знайдену інформацію комітет поширив в ЗМІ, чим викликав бурхливу реакцію в інтернет-спільноті Краснодарського краю. Російські ЗМІ навіть тоді почали писати про "український сепаратизм на Кубані".

Ось такі демотиватори поширюють шанувальники козацької балачки у спеціалізованій спільноті у мережі "Вконтакте"

Насправді, російська пропаганда перебільшувала масштаби кубанського "сепаратизму". Надруковані в Україні матеріали спровокували ФСБ жорстко взятися за контроль над місцевими автономістами. Навіть більший, ніж у будь якому іншому регіоні РФ.

Місцеві медіа підтримували істерію спецслужб навіть там, де не було для цього підстав. Наприклад, в 2012 році після повені в Кримську тамтешня преса закликала "відмовитись від гуманітарної допомоги з України", бо це буцімто збільшить симпатії населення краю до нашої держави.

Самостійна Кубань. 94 роки проголошення незалежності

Але не можна і сказати, що кубанський автономізм з проукраїнським ухилом відсутній як явище. Так, у соціальних мережах масово зявляються групи козачих автономістів, через які до інтернет-аудиторії іноді доходить дещиця правдивої історії краю - тієї, яку запопадливо заховали від кубанців Сталін і Путін.

Розгорнений на футбольному матчі за участю ФК "Кубань" (Краснодар) банер українською мовою "За Батьківщину!" настільки налякав владу, що чиновники змусили лідерів футбольного фан-руху зробити заяву, що молодь Кубані не має проукраїнських симпатій і вважає себе "русскими людьми".

Фанати "Кубані" 2013 року вивісили на матчі з петербурзьким "Зенітом" банер з українським гаслом "За Батьківщину!"

До речі, самоідентифікація кубанців навіть донині не є на 100% "русской". З мого спілкування з тамтешнім населенням свого часу я зробив висновок, що воно вважає себе або козаками, або "местными", або "кубанцами".

При цьому від старших людей можна почути, що ми "руські", але не "кацапи". Молодше покоління час від часу зауважує, що непогано було б офіційно визнати існування окремої "козацької нації". Так, під час перепису в Росії 2002 року десь 2% населення краю записало себе козаками.

Пам'ять про українські корені живе, але тісно переплітаючись з російським імперським наративом - про вірну службу імператорам

Анексія Росією Криму та вторгнення на Донбас ставлять на порядок денний питання про необхідність говорити про утиски українців на Кубані та про українське походження половини населення краю.

Крім того, нам у цьому підіграли місцеві автономісти, які намагалися провести марш за федералізацію Кубані. Внаслідок цього двоє активістів – Мартинов і Любченков – тікаючи від переслідувань з боку російською влади, обрали новим місцем проживання Україну.

Вже не зовсім українські правнуки... Роздуми на козачому цвинтарі у США

Активізується і наша громадськість. Так, у Музеї пропаганди в Києві було відкрито виставку "Кубань – це Україна" і заявлено про відновлення діяльності комітету "Кубань з Україною". На виставці демонструються пропагандистські плакати останніх років, розроблені в нетрях української та кубанської інтернет-спільнот.

Сподіваюсь, таки дії хоч трохи привернуть увагу влади до проблеми українства Кубані, принаймні, змусять використати цей фактор в інформаційній війні з Росією. Втім, влада поки і далі – "ані пари з вуст".

Здавалося б, Кубань виглядає втраченою для нас назавжди. Але…

Едуард Андрющенко: КГБ УРСР про візит принца Філіпа до Києва

Філіп, герцог Единбурзький, який помер 9 квітня 2021 року, майже півстоліття тому відвідав Київ. Це був перший в історії візит члена британської королівської родини в Україну. 5-9 вересня 1973 року українська столиця приймала чемпіонат Європи з кінного спорту. Філіп не лише був відомим шанувальником цього виду спорту, а й очолював світову федерацію. Взяти участь у змагання прибула і його донька - принцеса Анна

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: дні коротшають, а погода холоднішає

Море не виказує охоти замерзати навіть за тихої погоди. Сьогодні знову сильний східний вітер. Скидається на те, що доведеться тут іще затриматись. Тяжко, тяжко, але жити можна – а це вже щось. Не сильно здивуюся, якщо доведеться чекати тут до травня.

Володимир Володько: Храм гетьмана та короля

Є на мапі України місця, що уособлюють собою точки біфуркації нашої історії. Саме там в певний момент відбуваються події, що змінюють майбутнє. Не надто часто вони залишають по собі видимі сліди, на які ми можемо поглянути крізь час. Більш ніж три століття тому на території сучасного села Дігтярівка на Чернігівщині сталася епохальна для України зустріч гетьмана Івана Мазепи та короля Швеції Карла ХІІ. Нам дуже пощастило, що до наших днів зберігсянімий свідок тих подій – Покровська церква. Але чи житиме вона в майбутньому? Сьогодні це залежить від здатності світської та духовної влади захистити та відновити пам’ятку.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: Потепління

Два дні стояла навдивовижу тепла погода, небо оповите хмарами, сніжить, вітер легенький. Вчора вночі хмари розійшлися під південним вітром, а сьогодні зранку всюди навкруг нас відкрите море. Розчаровує, що крига уперто не хоче затримуватися; з іншого боку можна припустити, що вода все одно поступово охолоджується, тож щодня кризі утворюватися дедалі легше: сонце, здається, геть утратило сили, та все ж десь опівдні його промені все одно трохи прогрівають поверхню води.