Спецпроект

Бувальщина про небилівців. Початки Української Канадіани

У натовпі виділялись двоє чоловіків, за зовнішнім виглядом яких можна було доволі чітко визначити країну їхнього походження. Це були піддані Австро-Угорської імперії, зшитої з клаптиків десятків менших держав. Ці чоловіки могли бути словаками, поляками, лемками. Але конкретно ці двоє, наші герої, були русинами з Галичини.

7 вересня 1891 року корабель "Орегон" увійшов у порт міста Квебек. На його борту було кілька сотень пасажирів. Майже всі вони були емігрантами з країн Європи. Практично ніхто не мав квитка чи грошей на зворотню дорогу. Більшість були чоловіками, які першими, окремо від родин, вирушили у далеку путь.

Натовп гомонів всіма мовами Європи. Це був час, коли тільки подивившись на людину, можна було з високою долею вірогіднсті визначити її професію. Не кажучи про походження. Давно не праний одяг і невеликі торбинки чи скрині у руках свідчили про бідність цих людей і справжню мету подорожі. Вони їхали на заробітки.

Це не були авантюристи-жертви "золотої лихоманки". Струджені руки багатьох пасажирів були найкращим доказом їхнього наміру, не гаячи часу, почати заробляти долари. Це було єдиним їхнім наміром. Цього чекали й великі багатодітні родини удома.

Дехто сподівався, що глави сімейств, заробивши грошей, ще повернуться, куплять землю, створять господарство. Але були й ті, які розуміли, що квиток до Канади – це one way ticket…

У цьому натовпі виділялись двоє чоловіків, за зовнішнім виглядом яких можна було доволі чітко визначити країну їхнього походження. Це були піддані Австро-Угорської імперії, зшитої з клаптиків десятків менших держав, які колись існували і територій, на яких жили ще бездержавні народи. Ці чоловіки могли бути словаками, поляками, лемками.

Але конкретно ці двоє, наші герої, були русинами з Галичини. В їхніх документах з австрійським орлом було вказано, що вони походять з села Небилів. Зараз це Рожнятівський район Івано-Франківщини.

32-річні земляки Іван Пилипів і Василь Єлиняк (деякі дослідники, зокрема Радомир Білаш з Едмонтону, наполягають на Ілиняк) були першими вихідцями з Русі, з українських земель, які тоді не мали свєї державності, які ступили на землю британського домініону Канада.

Піонери з села Небилова

Причина, яка змусила їх кинути рідний край, не є і ніколи не була секретом. Розподілена між Австро-Угорщиною, Російською імперією та Румунією етнографічна територія "від Сяну до Дону" була місцем, де жили десятки мільйонів людей, які хоч і були кревними родаками, але називали себе по-різному – українцями, малоросами, русинами, лемками, бойками, гуцулами, поліщуками, а то й просто "тутейшими".

Умови життя у кожній з трьох країн, де жили українці, були важкими. Земля тоді вважалась найвищою цінністю. Купити трудареві її було нелегко. А та, що переходила у спадок від батьків, завжди ділилась між дітьми, після чого вижити з того маленького клаптика було важко. Тому то й люди з Західної України все XIX століття за першої ж можливості найнятись на заробітки їхали у багатші країни Європи, а мешканці Наддніпрянщини, Слобожанщини, Чернігівщини та Волині освоювали неокраї простори Росії – аж до Тихого океану.

Історія Пилипіва та Єлиняка заслуговує окремої книжки. Вона ще не написана. Наразі, тим, хто зацікавиться їхньою персональною долею, можу порадити знайти на YouTube фільм "Наші найперші. Українські відкривачі Канади", де ми з колегами змогли розповісти цікаву й трагічну історією наших канадських піонерів.

Це видання – надважливе. Вперше під однією обкладинкою зібрано "основоположні" тексти українців про Канаду.

Перший том "Української Канадіани" - спільного проекту "Історичної правди" та видавництва "Дуліби" за підтримки Посольства Канади в Україні

Дві книжечки доктора Осипа Олеськіва "Про вільні землі" і "Про еміграцію" на межі минулого й позаминулого століть були настільними для селян, які тільки почувши про заокеанську Канаду з її незліченними багатствами, втрачали сон і починали марити можливістю потрапити туди. Де є і земля, і воля.

Неписьменні, а таких тоді серед селян була більшість, просили грамотніших сусідів прочитати й розтлумачити – чи справді та Канада існує, чи справді там є надмір землі, яка нікому конкретно, тільки державі, не належить і майже нічого не коштує. Бо платити треба лише за оформлення.

Це не вкладалося в голові. Це було надто неймовірно, щоб виявитись правдою!

"Тут Канада край багатий –

Так ся називає,

Тут чи бідний чи багатий,

Біленький хліб має"

І деякі відчайдухи наважились поїхати туди на розвідку. Поїхали самі, а потім закликали – листами і особистими історіями – їхати інших. Напередодні Першої світової війни у Канаді було під сто тисяч українців.

Маленький емігрантський потічок перетворився на бурну ріку. Люди виїздили цілими селами. І на новій землі засновували поселення, які дотепер носять рідні імена – Україна, Київ, Борщів, Зоря, Галич, Шипинці, Збараж, Мирнам тощо.

Наступні три розділи – це брошури трьох священиків – отця Нестора Дмитріва, єпископа Никити Будки та митрополита Галицького Андрея Шептицького. Всі вони належали до Греко-Католицької церкви як і більшість перших емігрантів.

Варто особливу увагу звернути на публікацію о. Дмитріва "Канадійська Русь". Це погляд зсередини, фактично – блог людини, яка постійно подорожувала між фермами (тоді казали та й зараз українські канадці кажуть – фармами) і описувала те, що бачила.

Він не намагався якось прикрасити ту реальність, яку спостерігав. Декому читати ті подорожні нотатки буде прикро, бо образ часом вимальовується не дуже привабливий. Але це правда. Як правдою є і те, що ті діти та онуки колись бідних, некультурних галицьких і буковинських селян змогли стати "акціонерами" держави Канада. Зробивши її такою, яку ми знаємо і шануємо сьогодні.

І, нарешті, републікація книжки, складеної у 1920-х роках Теодором Федиком – "Пісні іммігрантів про Старий і Новий край". Це ще одна перспектива перших десятиліть українського поселення. Пісня не бреше. Люди співали про себе і те, що бачили навколо.

Оті біди, згорьованість, часом зневіра так контрастують з сьогоднішнім станом українства у Канаді. Коли українці з походження є у федеральному уряді, очолюють великі міста, досягають успіхів у бізнесі та спорті.

Українська культурна спадщина стала невід’ємною частиною канадської культури. Голубці і вареники – то вже не українські страви, а канадські. Ви їх можете замовити у будь-якій ресторації країни, навіть там, де власники є канадцями китайського походження.

Тим цікавіше перечитувати тексти написані понад 110 років тому Олеськівим і Дмитрівим. Українці у Канаді не мали нагоди отримати манну небесну. Вони з першого дня на новій землі брались до праці. І успіхи, багатство і повага інших канадців – це не щасливий збіг обставин, а закономірність. Цей досвід, до слова, актуальний й понині для нас, хто живе у Старому Краєві.

Влад Якименко: Руська Лозова: роздуми про назву

Імперія старанно нищила все, що мало нагадувати черкасам-українцям про свою окрему історію, традиції та притаманний їм дух свободи. Але ми переконалися зараз, під час війни: наші погляди на волю, майбутнє та взагалі – світогляд, в руських та українців зовсім різні. Звичайно, у нас була і різна історія. І намагатися вкотре змінювати її зараз: називаючи Українською Лозовою село, яке спочатку і названо було Руським, щоб відокремлювати його від українського села Черкаська Лозова – не вірно

Андрій Харук: Не тільки Амет-Хан Султан

Ім'я Амет-Хана Султана відоме усім, хто хоч трошки обізнаний з історією авіації німецько-радянської війни. Але він був далеко не єдиним кримськотатарським льотчиком

Микола Савчук: Як нас радянізували і російщили. Спогади з 1960-х

Село ще зберігало прадавні звичаї й традиції, які, хоч і порушили дві Світові війни та радянська система, однак не знищили. Всі колядували й святили паску, танцювали на весіллях, співали на толоках, жартували, журилися - і все це було по-рідному. Дух села доповнювала буйна природа і церква, яку атеїстична влада, на щастя, не закрила. Телевізорів у той час рідко хто мав, радіо рідко хто слухав. Отже, моє дошкільне виховання, тобто до сімох років, було чисто національним, не засмічене ніякими чужими ідеологічними впливами. Я навіть не знав, що живу в СРСР, а тільки у Ключеві, і, як кожна дитина, мав дитячі інтереси.

Сергій Громенко: Історія російської державності – це історія депортацій та примусу до еміграції непокірних

Сучасна Росія виявилася гідною спадкоємицею своїх предків. Від часу повномасштабного вторгнення понад 1 млн українців були насильно вивезені на територію агресора. Депортації – суть російського режиму. Доки він існує – виселення не припиняться. Імперія мусить бути зруйнована!