Фіолетове проміння Петлюри. Фейки столітньої витримки

"Оповіщення. Оповiщаю до вiдома населення Черниговщини, що з 28-го сiчня ц. р. проти большовикiв, якi йдуть вiйною на Украiну, та грабують i нищать народне добро, будуть пускатись фiолетове промiння (лучi), яке ослiпляє людину.

Це промiння однаково ослiпляє i тодi, коли людина до нього стоiть спиною. А для того, щоби запобiгти ослiплення, пропоную населенню ховатись в льохи, землянки i взагалi в такi помешкання, куди це промiння не може проникнути.

Повiдомляю Вас громадяне, аби уникнути неповинних жертв серед населення. Головне командування"

 

Подібні оголошення поширювали наприкінці січня 1919 року на Чернігівщині та в Києві, коли більшовицькі війська підходили під столицю УНР.

Ще за правління гетьмана чутки про існування чудодійних фіолетових променів смерті, що нібито використовувалися союзниками на Західному фронті, дісталися України. Зокрема, німецькі солдати в Україні поширювали свідчення, що американці на Західному фронті використовують хімічні промені, які масово осліплюють ворога.

Любителі конспіративних теорій стверджували навіть, що німці спеціально вивозять осліплених солдатів поза межі Німеччини, щоб не викликати паніку в країні – начебто до одного Києва привезли аж 3600 сліпців!

Після завершення Першої світової війни володіння смертоносною зброєю почали приписувати французькому десанту, що висадився в Одесі наприкінці 1918 року.

На початку наступного року українська преса повідомляла, що "до Київа прибули i висилаються на фронт найновiшої конструкцiї французькi панцирнi автомобiлi з спецiяльними на них пристроями для фiолетового промiння".

Хоча "промені смерті" були вигадкою, в неї вірили не лише звичайні обивателі, а й українські політики. Зокрема, головний переговорник з французами генерал Греків згадував, що цей вундерваффен надзвичайно цікавив Винниченка:

"засіб … особливо цікавив голову ідейної антимілітарної демократії, і він кілька разів наполегливо підтверджував мені потребу за будь-яку ціну дістати "хоч парочку" таких засліплювачів для курського й харківського фронтів".

 

Та й наче Петлюра був не проти, щоби французи дійсно "прислали "ослепители"" (щоправда, дані про це походять з прорадянської емігрантської газети "Українські вісти").

Микола Савчук: Як нас радянізували і російщили. Спогади з 1960-х

Село ще зберігало прадавні звичаї й традиції, які, хоч і порушили дві Світові війни та радянська система, однак не знищили. Всі колядували й святили паску, танцювали на весіллях, співали на толоках, жартували, журилися - і все це було по-рідному. Дух села доповнювала буйна природа і церква, яку атеїстична влада, на щастя, не закрила. Телевізорів у той час рідко хто мав, радіо рідко хто слухав. Отже, моє дошкільне виховання, тобто до сімох років, було чисто національним, не засмічене ніякими чужими ідеологічними впливами. Я навіть не знав, що живу в СРСР, а тільки у Ключеві, і, як кожна дитина, мав дитячі інтереси.

Сергій Громенко: Історія російської державності – це історія депортацій та примусу до еміграції непокірних

Сучасна Росія виявилася гідною спадкоємицею своїх предків. Від часу повномасштабного вторгнення понад 1 млн українців були насильно вивезені на територію агресора. Депортації – суть російського режиму. Доки він існує – виселення не припиняться. Імперія мусить бути зруйнована!

Леся Бондарук: Робоча група – лише затягування процесу дерусифікації

Доки ця робоча група попрацює, доки члени комісії оцінять її роботу, проведуть двомісячне громадське обговорення по іменним вулицям, підведуть підсумки обговорення на комісії, підготують і подадуть рішення на сесію, включать у порядок денний (не факт, що перед сесією Ігор Поліщук не зніме з порядку денного – таке вже було з перейменуванням по декомунізації), доки депутати проголосують – розпочнеться Новий рік.

Петро Балог: Совковий Коростень

Пам'ятник комсомольцям Коростеня переназвали на честь "молоді Коростеня ХХ століття", то ще монумент червоному комдиву Миколі Щорсу став називатися пам'ятником "Учасникам Української революції початку ХХ століття". Погруддя коростенському більшовику Лук'яну Табукашвілі, який служив начальником бронеколони 1-ї Української радянської армії та бронепотяга "Комуніст Коростенського району" в 1919 роках перейменували на пам'ятник "залізничникам-коростенцям"