Важка звістка з Торонто: не стало Анни Кісіль

Про неї багато писатимуть у ці дні – бо одна з найуспішніших українок, бо віце-президентка Світового Конгресу українців, бо Голова Світової Федерації Українських Жіночих організацій, бо меценатка й фундаторка, тил і підпора, на чиїх плечах трималась купа бізнесів і долі тисяч людей, і т.д. і т.п. – а писати треба було б за життя, і вчитися в неї – теж за життя: досвід живого спілкування з цією жінкою (навіть через медіа) був би куди повчальніший, ніж гори перемантаченої з англомовного ринку т.зв. "мотиваційної літератури"...

Якщо коротко – Аня була втіленим зразком біблійного "праведного багатства". До знайомства з нею я теж не вірила, що таке буває: не просто "трудове" чи "чесно зароблене" – а таке, котрим людина обмінюється зі світом природно, як собою, бо воно є матеріалізацією (проекцією назовні) її власного внутрішнього багатства – десь так, як пара од віддиху в повітрі... (Тільки такі "мільйони в одних руках" не порушують світової гармонії; всі інші - "це крадіжка" (с) Прудон).

Колись у неї на кухні, о 3тій ранку, на тій стадії щирости, коли вже не "ти говориш", а "тобою говорить", я їй сказала щось на кшталт – як же мені шкода, мовляв, що ти не в Україні, жили б в одній країні – були б подруги...

І вона, мов вибачаючись, розповіла, що і в гадці не мала еміґрувати – просто, поїхали з чоловіком у 1990-му, як стало можна подорожувати за кордон, до канадської рідні, а їх, бідних совєцьких інженерів, у тій багатій Канаді гульк – і обікрали: вкрали з машини їхню сумку з усіма документами-квитками-паспортами, довелося, поки суд та діло (дослівно!), сидіти-чекати ще мало не рік, то за цей час, щоб не їсти дурно хліба в родичів, вони й придумали, щО було тоді найнагальніше: як слати посилки ("пачкИ"!) в Україну в обхід "Почты СССР" – перший, ще "до-державний" канал прямої комунікації між Україною і Заходом...

Так народилась славетна фірма "Міст/Meest"; так пара совєцьких інженерів стала мільйонерами, - і так Аню Кисіль, з її настановою "дівчинки-відмінниці"/"галицької госпосі", було, промислом долі, поставлено в ту точку історії, де вона зрештою виросла в топ-менеджера державного масштабу і взяла під свою організаційну опіку мільйони українських заробітчан – ставши "мамою" т.зв. "четвертої хвилі": попервах цілковито беззахисної й безпорадної в чужій стороні української трудової еміґрації...

Хтось мусив "прикривати Україну" і з того боку, так. Бути її "неофіційним", самою долею призначеним "народним міністром".

...Аню, Анюсю, а ми ж іще всього тільки раз і нашвидку були поговорили про те, що пора робити закордонну мережу "Українська книга", Господи, скільки ж усього ще треба, і як же воно все – без тебе, ні, не те, не те, вибач, ой Боженьку, це все тому, що я не бачила тебе хворої і просто не розумію, через океан і шість часових поясів, що тебе – що Ані Кісіль, дивовижної й прекрасної, в чиїй присутності на снігу мали б розквітати квіти, а в повітрі танцювати рожеві єдинороги (а вона мусила, зціпивши зуби, з незворушно-спокійним обличчям іти сама "розрулювати" п'яний скандал у своєму ґран-ресторані так, щоб ніхто нічого не помітив і музика продовжувала грати, і скільки взагалі їй на віку довелось "розрулювати" бруду й жаху, щоб цей світ став хоч трохи чистішим, знала тільки вона сама...), - що цієї Ані серед нас більше нема, що Ані більше не буде; Аня померла.

... і даруй їй, Господи, царства Твого і життя вічного й блаженного насолоду...

Дякую, що була.

R.I.P.