Від Рокитного до Перемишля: кілька дат з історії Другої Світової на «східних кресах»

4 січня маємо 77-му річницю початку акції «Буря». Польський уряд у Лондоні та «підпільна держава» у німецькій окупації спланували виступ завчасно. Партизани Армії Крайової тільки чекали на привід – вступ регулярних радянських військ на польську землю

 
new york times

Звісно, польською землею вони вважали всі території довоєнної Речі Посполитої – аж по Збруч. За задумом, польські партизани повинні були зустріти Червону армію як господарі, або принаймні як рівноправні партнери.

"Хто визволиться сам, той буде вільний, хто визволить кого, в неволю візьме".

Політикою доконаних фактів "лондонські поляки" намагалися вирішити дві головні проблеми: Москва не визнавала польський статус "східних кресів" (Західної України, Західної Білорусі, Віленщини); Москва не визнавала еміграційний уряд легітимною владою Польщі.

Можливо, Сталіна переконало б встановлення польської адміністрації у Галичині та на Волині явочним порядком?

У перших числах січня 1944 року на довоєнну територію Польщі вступили війська 13-ї армії 1-го Українського фронту. За радянським адмінподілом це був Рокитнівський район Ровенської області.

І тут цікава деталь. Райцентр Рокитне був не лише першим, звідки вигнали німців. Здається, він також був останнім, який утримували червоні, перш ніж Вермахт остаточно зайняв усі "креси".

15 липня 1941-го Рокитне захопили війська 6-ї армії Групи армій "Південь". Після цього всі анексовані Радянським Союзом в ході "золотого вересня" території, разом з невеликими групами оточенців та рештками гарнізону Брестської фортеці, залишились у німецькому тилу.

Рокитне було останнім у 1941 році, а також стало першим у 1944-му.

 

Не знаю, чи ця особливість сприяла формуванню якогось пієтету до Рокитного серед тих поляків, котрі ностальгують за "східними кресами". Взагалі-то, дане містечко могло і не увійти до складу Польщі.

За умовами прелімінарного миру в Ризі від 12 жовтня 1920 року Рокитне (тоді ще називалося Охотникове) лишалося з радянського боку кордону. Лише остаточний Ризький мир 18 березня 1921-го підтвердив польську належність Рокитного.

Великою мірою "Буря" була авантюрою, актом відчаю. Шанси, що план спрацює, були мінімальні. АК виступила проти ще досить сильних німців, і вони завдали їй чимало поразок.

На Західній Україні АК мусила битись з УПА – теж з перемінним успіхом. Найбільших результатів поляки досягнули при штурмі міст, зокрема Вільнюса, Львова, Перемишля...

Але не самі, а спільно з Червоною армією. Майже одразу після здобутих перемог польських "союзників" ставили перед вибором: роззброїтися, приєднатися до радянських військ або бути розчавленими сталінською армадою.

В результаті еміграційний уряд не здобув собі територій, а тільки марно витратив військовий потенціал.

Якщо не рахувати вересневої кампанії 1939 року, то регулярні бої на "кресах" під час Другої світової війни гриміли двічі. Німцям знадобилося менше місяця для окупації всієї цієї території у 1941-му.

Натомість вигнання німців тривало тут понад півроку. Через кілька днів після захоплення Рокитного у січні 1944 року центральна радянська преса повідомила, що майбутній кордон СРСР з Польщею проходитиме по "лінії Керзона".

На цей рубіж Червона армія вийшла щойно у 20-х числах липня – якраз до 24 річниці ноти лорда Керзона, в якій містився опис тієї самої лінії.

За кулісами боїв на "кресах" і в 1941-му, і в 1944 роках відбувалася дипломатична боротьба за ці землі. Майже відразу після нападу Гітлера на СРСР почалися переговори польського еміграційного уряду з радянським послом у Лондоні.

Через розбіжності у територіальному питанні переговори затягнулися. Угоду про відновлення дипломатичних відносин (які Москва сама розірвала 17 вересня 1939-го) сторони підписали щойно 30 липня 1941 року, вже після захоплення німцями Рокитного.

За час боїв у 1944 році Сталін встиг досягнути в "польському питанні" більшого.

Від січня до липня він зміг згуртувати кілька не надто впливових груп польських комуністів та перетворити їх на альтернативне "лондонському" політичне представництво Польщі: Польський комітет національного визволення (ПКНВ).

 
известия

Ці поляки були більш гнучкі та після нетривалих вагань погодились на "лінію Керзона". З дозволу радянського вождя ПКНВ отримав номінальну владу на територіях західніше нового кордону.

Рівно через рік після вступу Червоної армії до Рокитного Сталін офіційно визнав польський Тимчасовий уряд, щойно утворений на базі НКНВ у Любліні.

Швидше ніж за рік після досягнення радянськими військами "лінії Керзона" США та Велика Британія визнали прокомуністичний уряд у Варшаві єдиним представником Польщі на міжнародній арені.

"Лондонські поляки" остаточно втратили дипломатичне визнання своїх військових союзників.






Ольга Духніч: Бабин Яр має стати частиною української національної пам’яті

Проблема не в тому, у кого більше грошей і хто яскравіше чи цікавіше побудує, а в тому, наскільки українське суспільство є частиною цього процесу і частиною дискусії про нього, наскільки воно розуміє і приймає цей об'єкт і каже: ось це наша пам'ять. І зрештою наскільки цей проєкт не зовнішній для українського суспільства, а внутрішній. Таке не можна нав'язати і купити не можна.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: всі в хорошому стані, принаймні зараз

За ці дні дуже мало вартого запису, життя триває спокійно і навіть дещо монотонно. Усі ніби в порядку, жодних ознак пригнічення. Судячи з зовнішнього вигляду, поні зараз у найкращому стані за весь час; те саме стосується і собак, окрім одного-двох.

Богдан Червак: Україна як спадкоємниця УНР

Не належу до тих, хто пропонує не звертати уваги на статтю Путіна про українсько-російські взаємини. Навпаки, Україна має сприйняти її як акт гібридної агресії і реагувати адекватно. Ключова теза Путіна, яка зафіксована у його опусі й неодноразово озвучувалася публічно - «сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи».

Галина Сита: Як я познайомилась з «українською проблемою» у 80-90-их

Вирішила розповісти, як мені у 80-х–90-х роках довелося долучитися до «української проблеми» в нашій країні, як я стала свідомою українкою. Таких моментів було кілька, в тому числі і бесіда з представником КҐБ в Інституті математики, який почав свій допит з дивних тоді для мене питань: «хто ви за національністю?», « чи володієте ви українського мовою?», «хто в ІМ говорить українською мовою?», «з якою метою ви мандруєте по Україні?» – може, про це коли-небудь напишу докладніше.