«Sürgün». Історія моєї бабусі Ніяр

Ми жили як у таборі, в очеретяних бараках. Раніше там мешкали в'язні, а потім це місце звільнили для нас. Було настільки тісно, що коли ти ліг, то повернутися на інший бік вже не виходило. Перший час ми харчувалися тим, що захопили з собою. Навколо були лише степ, бараки й ми. Ані душі з місцевого населення. Щодня у нас виявляли 7-8 трупів. Іноді несила було їх закопувати, і траплялось таке, що їх з'їдали шакали.

 

Я з дитинства чув слово "Sürgün" - вигнання. Так кримські татари називають акт геноциду 1944 року, в результаті якого загинуло майже половина народу. Історія про депортацію є практично у кожній кримськотатарській родині і у цей день я хочу розказати історію моєї бабусі Ніяр, яку вона розповідала мені змалку.

Халілова (Муждабаєва) Ніяр, народилася 4 серпня 1926 року в с. Біюк К'аралез (зараз Красний Мак) Бахчисарайського району.

Батько працював конярем, мати – на фермі. Також в родині була сестра Левіза, яка працювала в бібліотеці, та брати Іззет і Шевкет.

Мого діда знищили комуністи, бо він був муллою.

Під час депортації мені було 17 років. До депортації в нашому селі жив швець Йосиф, то ми називали його кримськотатарським ім'ям Юсуф, аби уберегти від нацистів, які про цю таємницю так і не дізнались.

Коли до нашої оселі ввійшли троє озброєних радянських солдатів і дали 15 хвилин на збори, ми думали, що нас поведуть розстрілювати. Один з них напередодні приходив до нас і взяв на облік усіх членів родини, сказавши, що проводиться перепис населення. Мати тоді приготувала суп з локшини, і він разом із нами його поїв.

Спочатку нас зібрали біля кладовища. Коли пішли по наступну групу, мій батько відправив племінника Джафера і мене в наш підвал. Джафер забрав звідти барана, а я залізла в наш дім крізь вікно, бо двері вже були забиті, і забрала патефон. Барана, якого привів Джафер, батько зарізав і роздав м'ясо присутнім.

Далі нас повезли до станції Біюк Сюрень. Ми трималися вкупі з родичами. Однак нас примусово розділили. Бабусю та дядькову сім'ю посадили в інший вагон і відправили в Голодний степ. Невдовзі моя бабуся там померла від голоду. А нас товарняками відвезли в Зінгату (район Янгіюля, Узбекистан).

 
Кримські татари після прибуття до Узбекистану

Нас поселили в бараки понад каналом. Вода в каналі була каламутна, мов багно, нею поливали поля. Пити її можна було лише після того, як вона відстоїться. Багато хворіли на тиф через таку води. Захворіла і я. Була цілковита антисанітарія.

Ми жили як у таборі, в очеретяних бараках. Раніше там мешкали в'язні, а потім це місце звільнили для нас. Було настільки тісно, що коли ти ліг, то повернутися на інший бік вже не виходило. Перший час ми харчувалися тим, що захопили з собою. Навколо були лише степ, бараки й ми. Ані душі з місцевого населення.

Щодня у нас виявляли 7-8 трупів. Іноді несила було їх закопувати, і траплялось таке, що їх з'їдали шакали.

Коли я захворіла, то подумала, що туберкульоз. Ми разом із одним хлопцем, який теж захворів, поїхали до лікаря. Він мене оглянув і сказав, що це просто виснаження. Я мала якісь копійки, і зрадівши, що у мене немає туберкульозу, я купила собі на них морозиво. А хлопець, який поїхав зі мною, незабаром помер. У нього був туберкульоз.

Через кілька місяців ми змогли переїхати в місто Чирчик, який тоді ще виглядав як кишлак. Надійшов запит із Чирчикбуду – і ми вирушили на роботу.

Місцеві жителі ставилися до нас нормально. Конфліктів і сварок не виникало. Сестру і мене взяли на Хімзавод. Запитали про освіту, я відповіла, що в Криму я навчалась у технікумі, але не встигла його закінчити. Тому мене зробили ученицею бухгалтера.

Так я отримала роботу в одному з відділів управління заводом. Відділ був розміщений позамежами підприємства, інакше я не змогла б там працювати: кримським татарам не дозволяли заходити на територію хімзаводу.

Пам'ятаю, що на роботу я ходила в калошах, а на голові була мамина шаль. Мій батько помер від голоду 5 травня 1945 року, не доживши до дня перемоги 4 дня.

До Криму ми повернулися в 1989-му, купили будинок в Сакському районі. Ми завжди хотіли перебратися в Бахчисарайський район, звідки і були родом, проте житло там тоді дуже дорого коштувало, а в батьківському домі жили інші люди, яких переселили до Криму після депортації…


… Бабуся Ніяр померла у 2017 році, окупація не дала змоги попрощатися із рідною людиною. Але родинна пам'ять, як і пам'ять народу, живе в нас самих.

Микола Тимошик: 100 літ колишній каторжанці ГУЛАГу лондонці Іванці Мащак

Сто літ тому 11 липня 1925 року в родині греко-католицького священника на Сокальщині народилася Іванка Мащак (Пшепюрська). Колишня зв'язкова ОУН-УПА, багатолітня каторжанка сталінських таборів ГУЛАУ на Колимі.

Соломія Бобровська : Історію не можна переписати, її необхідно чесно осмислювати

Сьогодні поляки на національному рівні вшановують жертв Волинської трагедії - складної сторінки нашої спільної історії, яка продовжує розділяти Київ та Варшаву.

: Заява МЗС України щодо трагічних сторінок в історії українсько-польських відносин

Напередодні дня, коли Республіка Польща вшановує пам'ять жертв Волинської трагедії, Україна розділяє біль і скорботу польського народу. Водночас ми не забуваємо про численних українців, які стали невинними жертвами міжетнічного насильства, політичних репресій та депортацій на території Польщі. Україна вшановує пам'ять усіх загиблих незалежно від їхньої національності, релігії чи місця поховання.

Юрій Юзич: Пластун Ярко Сось - один із найуспішніших військових пілотів США

Всі бачили "Top Gun" з Томом Крузом? А тепер знайомтесь з одним із прототипів головного героя. Член Пласту підполковник Ярко Сось - "Джей Джей" (J.J.). Один із найуспішніших військових пілотів США. 4000 годин в небі на F-14, F/A-18 та F-16. Успішно виконав 746 посадок на авіаносець, з яких 250 – вночі. Серед іншого був і командиром школи винищувачів "Top Gun", показаної у фільмі. А у відставці став успішним спізасновником великої ветеранської бізнес-компанії в сфері комерційної авіації.