«Sürgün». Історія моєї бабусі Ніяр

Я з дитинства чув слово "Sürgün" - вигнання. Так кримські татари називають акт геноциду 1944 року, в результаті якого загинуло майже половина народу. Історія про депортацію є практично у кожній кримськотатарській родині і у цей день я хочу розказати історію моєї бабусі Ніяр, яку вона розповідала мені змалку.

Халілова (Муждабаєва) Ніяр, народилася 4 серпня 1926 року в с. Біюк К'аралез (зараз Красний Мак) Бахчисарайського району.

Батько працював конярем, мати – на фермі. Також в родині була сестра Левіза, яка працювала в бібліотеці, та брати Іззет і Шевкет.

Мого діда знищили комуністи, бо він був муллою.

Під час депортації мені було 17 років. До депортації в нашому селі жив швець Йосиф, то ми називали його кримськотатарським ім'ям Юсуф, аби уберегти від нацистів, які про цю таємницю так і не дізнались.

Коли до нашої оселі ввійшли троє озброєних радянських солдатів і дали 15 хвилин на збори, ми думали, що нас поведуть розстрілювати. Один з них напередодні приходив до нас і взяв на облік усіх членів родини, сказавши, що проводиться перепис населення. Мати тоді приготувала суп з локшини, і він разом із нами його поїв.

Спочатку нас зібрали біля кладовища. Коли пішли по наступну групу, мій батько відправив племінника Джафера і мене в наш підвал. Джафер забрав звідти барана, а я залізла в наш дім крізь вікно, бо двері вже були забиті, і забрала патефон. Барана, якого привів Джафер, батько зарізав і роздав м'ясо присутнім.

Далі нас повезли до станції Біюк Сюрень. Ми трималися вкупі з родичами. Однак нас примусово розділили. Бабусю та дядькову сім'ю посадили в інший вагон і відправили в Голодний степ. Невдовзі моя бабуся там померла від голоду. А нас товарняками відвезли в Зінгату (район Янгіюля, Узбекистан).

Кримські татари після прибуття до Узбекистану

Нас поселили в бараки понад каналом. Вода в каналі була каламутна, мов багно, нею поливали поля. Пити її можна було лише після того, як вона відстоїться. Багато хворіли на тиф через таку води. Захворіла і я. Була цілковита антисанітарія.

Ми жили як у таборі, в очеретяних бараках. Раніше там мешкали в'язні, а потім це місце звільнили для нас. Було настільки тісно, що коли ти ліг, то повернутися на інший бік вже не виходило. Перший час ми харчувалися тим, що захопили з собою. Навколо були лише степ, бараки й ми. Ані душі з місцевого населення.

Щодня у нас виявляли 7-8 трупів. Іноді несила було їх закопувати, і траплялось таке, що їх з'їдали шакали.

Коли я захворіла, то подумала, що туберкульоз. Ми разом із одним хлопцем, який теж захворів, поїхали до лікаря. Він мене оглянув і сказав, що це просто виснаження. Я мала якісь копійки, і зрадівши, що у мене немає туберкульозу, я купила собі на них морозиво. А хлопець, який поїхав зі мною, незабаром помер. У нього був туберкульоз.

Через кілька місяців ми змогли переїхати в місто Чирчик, який тоді ще виглядав як кишлак. Надійшов запит із Чирчикбуду – і ми вирушили на роботу.

Місцеві жителі ставилися до нас нормально. Конфліктів і сварок не виникало. Сестру і мене взяли на Хімзавод. Запитали про освіту, я відповіла, що в Криму я навчалась у технікумі, але не встигла його закінчити. Тому мене зробили ученицею бухгалтера.

Так я отримала роботу в одному з відділів управління заводом. Відділ був розміщений позамежами підприємства, інакше я не змогла б там працювати: кримським татарам не дозволяли заходити на територію хімзаводу.

Пам'ятаю, що на роботу я ходила в калошах, а на голові була мамина шаль. Мій батько помер від голоду 5 травня 1945 року, не доживши до дня перемоги 4 дня.

До Криму ми повернулися в 1989-му, купили будинок в Сакському районі. Ми завжди хотіли перебратися в Бахчисарайський район, звідки і були родом, проте житло там тоді дуже дорого коштувало, а в батьківському домі жили інші люди, яких переселили до Криму після депортації…

… Бабуся Ніяр померла у 2017 році, окупація не дала змоги попрощатися із рідною людиною. Але родинна пам'ять, як і пам'ять народу, живе в нас самих.