«Sürgün». Історія моєї бабусі Ніяр

Ми жили як у таборі, в очеретяних бараках. Раніше там мешкали в'язні, а потім це місце звільнили для нас. Було настільки тісно, що коли ти ліг, то повернутися на інший бік вже не виходило. Перший час ми харчувалися тим, що захопили з собою. Навколо були лише степ, бараки й ми. Ані душі з місцевого населення. Щодня у нас виявляли 7-8 трупів. Іноді несила було їх закопувати, і траплялось таке, що їх з'їдали шакали.

 

Я з дитинства чув слово "Sürgün" - вигнання. Так кримські татари називають акт геноциду 1944 року, в результаті якого загинуло майже половина народу. Історія про депортацію є практично у кожній кримськотатарській родині і у цей день я хочу розказати історію моєї бабусі Ніяр, яку вона розповідала мені змалку.

Халілова (Муждабаєва) Ніяр, народилася 4 серпня 1926 року в с. Біюк К'аралез (зараз Красний Мак) Бахчисарайського району.

Батько працював конярем, мати – на фермі. Також в родині була сестра Левіза, яка працювала в бібліотеці, та брати Іззет і Шевкет.

Мого діда знищили комуністи, бо він був муллою.

Під час депортації мені було 17 років. До депортації в нашому селі жив швець Йосиф, то ми називали його кримськотатарським ім'ям Юсуф, аби уберегти від нацистів, які про цю таємницю так і не дізнались.

Коли до нашої оселі ввійшли троє озброєних радянських солдатів і дали 15 хвилин на збори, ми думали, що нас поведуть розстрілювати. Один з них напередодні приходив до нас і взяв на облік усіх членів родини, сказавши, що проводиться перепис населення. Мати тоді приготувала суп з локшини, і він разом із нами його поїв.

Спочатку нас зібрали біля кладовища. Коли пішли по наступну групу, мій батько відправив племінника Джафера і мене в наш підвал. Джафер забрав звідти барана, а я залізла в наш дім крізь вікно, бо двері вже були забиті, і забрала патефон. Барана, якого привів Джафер, батько зарізав і роздав м'ясо присутнім.

Далі нас повезли до станції Біюк Сюрень. Ми трималися вкупі з родичами. Однак нас примусово розділили. Бабусю та дядькову сім'ю посадили в інший вагон і відправили в Голодний степ. Невдовзі моя бабуся там померла від голоду. А нас товарняками відвезли в Зінгату (район Янгіюля, Узбекистан).

 
Кримські татари після прибуття до Узбекистану

Нас поселили в бараки понад каналом. Вода в каналі була каламутна, мов багно, нею поливали поля. Пити її можна було лише після того, як вона відстоїться. Багато хворіли на тиф через таку води. Захворіла і я. Була цілковита антисанітарія.

Ми жили як у таборі, в очеретяних бараках. Раніше там мешкали в'язні, а потім це місце звільнили для нас. Було настільки тісно, що коли ти ліг, то повернутися на інший бік вже не виходило. Перший час ми харчувалися тим, що захопили з собою. Навколо були лише степ, бараки й ми. Ані душі з місцевого населення.

Щодня у нас виявляли 7-8 трупів. Іноді несила було їх закопувати, і траплялось таке, що їх з'їдали шакали.

Коли я захворіла, то подумала, що туберкульоз. Ми разом із одним хлопцем, який теж захворів, поїхали до лікаря. Він мене оглянув і сказав, що це просто виснаження. Я мала якісь копійки, і зрадівши, що у мене немає туберкульозу, я купила собі на них морозиво. А хлопець, який поїхав зі мною, незабаром помер. У нього був туберкульоз.

Через кілька місяців ми змогли переїхати в місто Чирчик, який тоді ще виглядав як кишлак. Надійшов запит із Чирчикбуду – і ми вирушили на роботу.

Місцеві жителі ставилися до нас нормально. Конфліктів і сварок не виникало. Сестру і мене взяли на Хімзавод. Запитали про освіту, я відповіла, що в Криму я навчалась у технікумі, але не встигла його закінчити. Тому мене зробили ученицею бухгалтера.

Так я отримала роботу в одному з відділів управління заводом. Відділ був розміщений позамежами підприємства, інакше я не змогла б там працювати: кримським татарам не дозволяли заходити на територію хімзаводу.

Пам'ятаю, що на роботу я ходила в калошах, а на голові була мамина шаль. Мій батько помер від голоду 5 травня 1945 року, не доживши до дня перемоги 4 дня.

До Криму ми повернулися в 1989-му, купили будинок в Сакському районі. Ми завжди хотіли перебратися в Бахчисарайський район, звідки і були родом, проте житло там тоді дуже дорого коштувало, а в батьківському домі жили інші люди, яких переселили до Криму після депортації…


… Бабуся Ніяр померла у 2017 році, окупація не дала змоги попрощатися із рідною людиною. Але родинна пам'ять, як і пам'ять народу, живе в нас самих.

Спільнота Українського католицького університету: Звернення УКУ щодо ситуації довкола меморіялізації Бабиного Яру

Щось дуже трагічне твориться довкола цього символу Голокосту та інших нацистських злочинів. Був час у радянській історії Бабиного Яру, коли його покинутих і недоглянутих могил влада намагалася не бачити. Сьогодні, коли вже повним ходом іде меморіялізація цього стражденного місця за фактично російським сценарієм, схваленим Меморіяльним центром Голокосту «Бабин Яр» (МЦГБЯ), на зміну оптичному прийшло акустичне диво: остережних голосів влада не чує.

Олег Слабоспицький: У Києві попрощалися з учасником підпілля ОУН та політв’язнем Орестом Васкулом

13 червня у Михайлівському Золотоверхому соборі Православної Церкви України відбулось публічне прощання з Орестом Васкулом – учасником збройного підпілля ОУН під час Другої Світової війни, багаторічним в’язнем совєтських концентраційних таборів, керівником Київського крайового братства ветеранів ОУН і УПА з 1992 року. У період 1995-2010 рр. він був членом Головного Проводу ОУН (б) та у 1998-2005 рр. головою Теренового Проводу ОУН (б) в Україні.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: Середзим’я

У це середзим’я новин з кожним днем стає дедалі менше; усі події неначе стискаються до коротких записів, однак, трохи порозмисливши, розумієш, що це не зовсім так. Наприклад, сьогодні мав принаймні три важливі обговорення погоди та стану криги, про які можна було б зробити розлогі записи, і за підсумками яких уже було зроблено чимало дрібних розпоряджень.

Володимир В'ятрович: Прецедент Коновальця

Уявити історію України ХХ століття без Євгена Коновальця важко. Адже його роль у розвитку визвольного руху, який через понад півстоліття після його смерті все ж досяг своєї мети, була, без сумніву, визначальною.