Сто років тому народився отець-мітрат Іван Музичка

Людина молитви і обов'язку, чоловік з гострим розумом та гумором, відданий душпастир, критичний патріот, найбільш начитаний український священик нашого часу. Скромний «творець історії», він своїм життям зв’язав в нашій пам’яті те, що час й історичні катаклізми розпорошували: міжвоєнну Галичину, воєнні лихоліття, служіння в розсіянні сущим, вимріяну поколіннями незалежну Україну

 

Маючи перед собою образ постаті митрополита Андрея Шептицького, з яким мав незабутню особисту зустріч, отець Музичка багато доклався і приносив тиху і часто болючу особисту жертву, щоб здійснювати церковну і культурну візію Патріарха Йосифа.

Він був найстаршим священиком УГКЦ в західній Європі та чи не останній з того покоління душпастирів, які народилися в Україні після Першої Світової війни, сформувалися від дитинства як християни з модерною українською свідомістю, пережили страхіття Другої світової війни, і згодом, як в діаспорі, так в незалежній Україні відіграли ключову роль у становленні відродженої УГКЦ ХХІ століття, таким чином впливаючи на визначення вартостей і векторів України наших днів.

Іван Музичка народився 21 листопада 1921 року в селі Пуків на Івано-Франківщині. З великим пієтетом протягом цілого життя він згадував своїх батьків, побожних селян, носіїв глибокої народної культури й шляхетності. Свого походження і своєї землі Іван ніколи не забував, будучи в цьому сенсі повноцінною, гідною людиною без комплексів щодо свого походження. Від дитинства хлопець любив книжку, зачитувався в літературі, "свого не цурався і чужого научався".

А навчався в Рогатинській гімназії й водночас у музичній школі, опісля вчителював в с. Путятинці та в рідному селі. У 1942 р. молодий вчитель заочно закінчив факультет теорії музики і гри на скрипці у вчительській семінарії м. Рогатин. Взагалі, загальна культура Івана Музички була широка і глибока. Як зрілий священик та інтелектуал, для молитви, особистого читання і наукової праці, він вільно використовував 10 мов.

В час війни, будучи в похідних групах в центральних землях України, молодий член ОУН пережив сутички, інколи смертельні, між різними фракціями організації, що, за його словами, "назавжди вилікували від [інтегрального, чи партійного], націоналізму." Він надалі був готовий віддати своє життя за свободу і гідність українського народу і відслужив у рядах дивізії "Галичина", в ненасильницьких ролях — як музикант і фельдшер.

Після Другої світової війни опинився в Італії. 1945 року став студентом–семінаристом Папської колегії в Римі, вивчав філософію і богослов'я в Папському Урбанському університеті. Від 1949 року почав працювати на радіо "Ватикан" спочатку як диригент церковного хору, а потім як священик. Його натхненні, доступні проповіді зі захопленням слухали українці в цілому світі. 1951 здобув ступінь доктора богослов'я, написавши дисертацію з сакраментального богослов'я на промовисту, "не суху" тему, а саме про символічне значення води у різних літургійних обрядах візантійської традиції.

Того ж року отримав свячення від архиєпископа Івана Бучка і був призначений на парафіяльне служіння в Англії, де о. Іван був парохом 24 роки. В цей час почалася його "кар'єра" авторства текстів, що часто були підписані іншими високопоставленими особами.

Від початку 70-х років Патріарх Йосиф Сліпий запрошував отця працювати до Риму, зокрема в Українському католицькому університеті.

Від 1975 року о. Іван Музичка жив в Римі. Тут він допомагав Патріархові Йосифові, готував до друку журнал "Богословія", наукові праці, часто майже переписуючи тексти авторів. Роками працював з владикою Іваном Хомою над зібраними творами Блаженнішого, допомагаючи Патріархові з найбільш відповідальними текстами та листуваннями, займався організацією богословських і літніх дияконських курсів та брав активну участь в організації літніх українознавчих курсів при УКУ для молоді з діаспори. Був проректором (за ректора Йосифа Сліпого) та ректором Українського католицького університету в Римі (1976-1985), ректором колегії Святої Софії (1985-1994). Також багато років був парохом української парафії святих Сергія і Вакха в Римі (1976-2001).

Від 1991 року о. Іван Музичка щорік (а іноді кілька разів на рік) приїжджав в Україну, щоб викладати, читати публічні лекції зокрема для творчої інтелігенції та улюблених катехитів. Він написав величезну кількість статей на різну тематику – історія богословської думки і духовності в Україні та діаспорі, соціальні проблеми, катехитика та основи християнського життя, міжконфесійні і міжцерковні відносини, мирянське життя, українська література, особливо духовні теми в ній. В парафії святих Сергія і Вакха в Римі опікувався новими мігрантами з України.

Беручи до уваги довголітню наукову та многогранну працю о. Івана Музички, Вчена Рада Українського Католицького Університету 2 жовтня 2013 року одноголосно вирішила надати йому звання Почесного Доктора – Doctor honoris causa.

Він був добрим порадником, учителем для багатьох поколінь українських студентів в Римі, серед яких пощастило бути і мені.

Я особисто вдячний отцеві Іванові Музичці, який будував мене і моїх співбратів семінаристів в колегії Святої Софії при УКУ своїм прикладом. Отець Іван щотижня купував і читав одну-дві книжки. Він був широко обізнаним у всіх богословських дисциплінах, добре знав українську літературу, багато писав про Шевченка та Франка, знався у літературах різних народів, був добре ознайомленим з комуністичними теоріями Маркса, Леніна, Троцького, був шанувальником українських та неукраїнських дисидентів, зокрема творчості Солженіцина.

Отець Іван багато писав: доповіді, проповіді, фейлетони.

Ми, студенти, що жили під його опікою, його духовним та інтелектуальним проводом, бачили його дисципліновану працю. Якщо часто за столом, навіть в духовних установах, можуть бути буденні, а то й банальні теми розмов, то при отцеві Музичці в римському УКУ дискусії за обідом завжди були глибокі, іноді навіть провокативні, на різні теми: історія, психологія, соціологія, філософія, політика, мистецтво та звичайно ж богослов'я і життя Церкви. Ці розмови у спільноті залишаються пам'ятними на все життя.

Ми зверталися до отця Івана за порадою щодо різних духовних питань і проблем. Він наші питання завжди сприймав серйозно. Одного разу за обідом я поставив отцеві запитання, на яке він не мав швидкої відповіді. Українці в Італії були добре інкультуровані, і ми в УКУ не оминали практики післяобідньої сієсти.

Коли я прокинувся, то побачив на підлозі під дверима у своїй кімнаті два листки на машинці надрукованого тексту без інтервалу – наш ректор присвятив свій пообідній відпочинок, щоб дати формальну письмову відповідь на моє юнацьке запитання. Він шанував студентів, завжди звертався до них, хоч і в наскрізь домашній обстановці, на "Ви".

Отець Іван вмів жартувати: він замовляв у нашого співбрата Марка Мудрого карикатури на своїх колег-священиків, а розуміючи людські слабкості, розраховувався з "безгрішним" Марком сигаретами.

До тих серед нас, хто потім стали істориками, отець Іван ставився з вдаваною погордою, мовляв "Ви, історики…" і "Взагалі, що з вами говорити, коли ви не були в війську…"

Отець Музичка був вирозумілим сповідником, і хоча публічно багато хто бачив у ньому строгого і навіть гострого мораліста, як духівник у сповіді, особистій розмові, подружніх та інших непростих обставинах, він був далекий від ідеологічності. Отець Музичка був передусім душпастирем, який умів дискретно розв'язувати складні духовні проблеми, зберігаючи принципи і реалізм.

Таким духовним наставником і порадником був Покійний для трьох поколінь дітей і рядових парафіальних прихожан, провідників українського міжнародного мирянського руху, інтелектуалів та інтелігенції, художників, політиків, для студентів, семінаристів, священиків, монахів, монахинь, а також єпископів.

Цей духовний провід поширювався на різні країни через широке листування, поїздки і проповіді Покійного та через те, що багато хто приїздив до нього на духовні та інтелектуальні бесіди, щоб слухати лекції, порадитися, посповідатися.

Як священик і духівник він мав перед собою Великого Бога. Йому були чужі ідеологічні ідоли, у своїх порадах чи оцінках він був вільний і прямий, іноді до болю. До деяких осіб, зокрема жіночої статі, він міг ставитися з не завжди заслуженим скепсисом, а то і сарказмом. Хто вистоював вогонь, остаточно здобував Отця. Думаю, що зрештою сьогодні вони Покійному прощають.

Не секрет, що Отець Музичка мав свою незалежну (інколи протилежну) думку в стосунках не тільки з вірними–підопічними, політиками, співбратами в священстві, але також і з Йосифом Сліпим, за що мабуть Патріарх остаточно його ще більше шанував. Звертався Блаженніший до нього "мітрате золотий", і також не секрет, що в певний час бачив о. Музичку своїм наступником.

Згадуючи отця Івана, слід це робити в його дусі – з вдячністю до Бога, який оберігав його протягом довгого, працьовитого, плідного життя.

P.S. Текст написаний як некролог

Теми

Ярослав Сумишин: "Чорний протест" і польські визвольні змагання ХІХ століття

Кам’янецький поліцейський суд 25 серпня 1864 року ухвалив рішення про стягнення штрафу 20 рублів сріблом з місцевої мешканки Катерини Преженковської, яку визнали винною в носінні забороненого трауру. У разі несплати визначеної суми, на міщанку чекав арешт і ув’язнення терміном на один місяць.

Денис Денисенко: Ad absurdum

Ми перетворюємо наші пам'ятники і могили на сакралізовані об'єкти, до яких заборонено торкатися і підходити. Ми ставимося до них ледь не зі старозавітними поглядами і почуттями. А єдина ідея, яка бринить в ефірі – смуток і сльози. Печаль і туга. Нічого більше. І це не про пам'ять і не про повагу. Про потребу помсти. Притлумленої помсти, хай будь-кому, але відчутне бажання закрити її хоча б у сублімації

Ініціативна група з протидії фальсифікаціям щодо Голодомору-геноциду: Відкритий лист науковців та громадськості щодо фальсифікацій у сфері дослідження та поширення інформації про Голодомор–геноцид Українського народу

Збільшення кількості жертв Голодомору без достатніх ґрунтовних і фактологічних досліджень та верифікації їх результатів завдають непоправної шкоди відновленню та збереженню національної пам’яті українського народу.
Такий крок виставляє найбільшу трагедію українського народу як предмет маніпуляцій, де кількість жертв визначається не об’єктивними дослідженнями, а фальсифікаціями

Ініціативна група «Першого грудня»: Надходить велика доба

Звернення Ініціативної групи «Першого грудня»