Пам’яті Блаженнішого Мирослава Івана Любачівського

20 років тому (14 грудня) упокоївся в Бозі Мирослав Іван Любачівський, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви (1984-2000), митрополит Філадельфійський (1979-1980). Дозвольте поділитися коротким начерком портрету Блаженнішого Мирослава Івана, яким побачив його я.

 

Вибір Мирослава Івана Любачівського на митрополита Філадельфійського в 1979 році був для багатьох несподіваним. Історія показує, що це був Божий вибір. У церковних колах знали про освіченість смиренного духівника і ніхто не ставив під сумнів його відданість молитві і вірність основним християнським ідеалам.

Вже немолодий, 61–літній, священик з поважною бородою не був рухливим адміністратором–будівничим чи п'єдестальною публічною персоною. Його тихість покривала автентичні чесноти, на які багато хто не звертав уваги.

Але в Римі саме миролюбного шукали, оскільки у 1970–х, Філадельфія була епіцентром бурхливих заворушень щодо питання українсього патріархату.

Після 15–ти місячного служіння і несподіваної смерті на саме Різдво його попередника, Митрополита Йосифа Шмондюка (1912–1978), о. Любачівський, який ніколи не був парохом, був призначений архиєпископом Міста Братньої Любові і митрополитом для українських католиків у Сполучених Штатах. Будучи студентом Сиракузького університету я слідкував за цими подіями, але Блаженнішого не знав.

Боротьба між нацизмом і комунізмом залишила Блаженнішого Мирослава Івана поза межами української землі, адже, коли вибухнула Друга світова війна, він здобував вищі богословські студії в Австрії. Пробув на вигнанні більше півстоліття.

Протягом цих років він сумлінно і смиренно служив вірним там, де його Церква призначала. Старші знайомі з штату Огайо зберігають теплі спомини про те, як він був для них не лише священиком і учителем, але також водієм жовтого шкільного автобуса, що возив дітей на заняття.

Особисто познайомився з владикою Мирославом Іваном, коли 1980 року приїхав до Риму на навчання в Колегії Святої Софії при Українському Католицькому Університеті. Цього ж року архиєпископ Любачівський, після кількох місяців служінні в Філадельфії, був обраний коад'ютором (помічником) Глави Церкви патріарха Йосифа Сліпого з правом наступництва.

 

Владика-коад'ютор жив у резиденції на площі Мадонна деї Монті, в центрі Рима, а ми, семінаристи, жили з патріархом Йосифом на Via Boccea, де був і є корпус Українського Католицького Університету імені Климента Папи Римського.

Ректор Університету, один з наших виховників, о. д-р Іван Музичка, який, мабуть, був найбільш начитаним священиком нашої Церкви другої половини ХХ століття, часто запрошував владику Мирослава Івана проводити духовні бесіди та дні віднови для студентів.

Будучи людиною з тонкою душею, о. Музичка хотів цим владику підтримати, оскільки новопризначеного коад'ютора український Рим сприйняв з певною відстороненістю чи навіть прохолодою. Мені найбільше запам'яталися Великопосні реколекції під його проводом у монастирі отців-студитів, де тоді архимандритом був таємний єпископ Любомир Гузар.

Зі смертю Патріарха Йосифа Сліпого 7 вересня 1984 року, Блаженніший Мирослав Іван став главою Української Греко-Католицької Церкви. 25 травня 1985 року Папа Іван Павло ІІ призначив його членом колегії кардиналів.

Блаженніший Мирослав Іван не був яскравим оратором, він переважно читав свої промови, і його проповіді і науки були досить стриманими. Однак важко було не помітити, що він завжди ретельно готував свої тексти, які були чіткі і щирі, та з пошаною ставився до слухачів. Найважливіше, він жив згідно з тим, що проповідував.

Відтоді і протягом 20-ти років нашого спілкування я був переконаний, що у цій людині немає й найменшого відтінку фальші. У Римі коад'ютор міг допомагати сестрам-монахиням мити посуд, а потім з ними разом дивитися якийсь італійський серіал. Він був високоосвіченим, прямим у слові і простим у стосунках.

В Лазареву Суботу 1991 року Блаженніший повернувся до Львова.

 
У першому ряду зліва направо: В.Стернюк, М.І.Любачівський, В.Чорновіл, 1991 рік 
Фото: Володимира Саквука

Я мав честь бути у його супроводі у цій зворушливій подорожі повернення додому, бути в одному літаку, інтерпретувати ці події для ширшого кола міжнародних журналістів, які летіли тоді разом з ним. Цей медіа-супровід під загальним керівництвом отця Івана Дацька ефективно провадила Соня Глутковська-Солтис.

Важко забути чи переоцінити важливість цього історичного моменту. Кардинал Любачівський повертався додому, до "своїх", Церква в Україні і на поселеннях нарешті була об'єднана.

Через рік після повернення Блаженнішого я теж переїхав в Україну, отримавши перед тим від нього завдання зайнятися відновленням Богословської Академії і творенням фундаменту Українського католицького університету у Львові. І у процесі роздумування та праці над проектом я відкрив особливі якості патріарха Мирослава Івана.

Він був людиною молитви, говорив щиро і прямо, хоча часом це було не до кінця політкоректно. Він був послідовним, іноді до впертості. Патріарх очікував вірності від співпрацівників, але й сам був їм вірним. Інколи, на жаль, керівники вважають, що вірність — це лише висхідна перспектива.

Так не було з кардиналом Любачівським. Він самостійно оцінював іншу людину і на підставі цієї особистої оцінки діяв і спілкувався, жодна кон'юнктура цього не міняла. Своїх він захищав і не зважав на титули і сани.

У останні роки свого життя Блаженніший Мирослав Іван передав управління помічникові, вже тоді визнаному єпископові, Любомирові Гузару. Від осені 1996 року до смерті він жив тихим приватним життям, однак цікавився молоддю.

Він приймав на приватній аудієнції семінаристів і студентів двох перших випусків ЛБА у 1999 і 2000 роках. Для Блаженнішого, який сам був студентом довоєнної Богословської Академії, її віднова в незалежній Україні та закладення фундаменту УКУ у Львові, були великою радістю.

 

Блаженніший Мирослав Іван не хилився перед сильними світу цього — чи в Церкві чи в суспільстві. Він по-простому і щиро приймав простих людей, до яких ми зі студентами належали.

Тим, хто зараз захоплюється модерновими будівлями нового кампусу УКУ чи з повагою ставиться до інновацій в освіті, які Університет пропонує, варто звернутися до скромної постаті патріарха Мирослава-Івана кардинала Любачівського — він повірив у нас, коли ще нічого не було, і дав кредит довіри, що дозволив розправити крила. Він нас любив і благословив. Результат цього тихого лідерства досі триває.

Прошу сьогодні про молитву за спокій душі цього тихого, але ревного служителя! Друзів по всьому світові і вірних Філадельфійської Архиєпархії запрошую ділитися спогадами!


Зо святими упокой, Христе!

Вічная пам'ять!

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.

Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.

Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.