Пам'ять Чорнобиля
На ранок двадцять сьмого в Києві пішли чутки про аварію на станції. Хіба ж це вперше? За вікном - весна, очікування довгих свят. В школі дітям роздали молоко. На першій перерві частина дітей випила. На другій все, що не було випите, вилили. Бо надійшов наказ молоко не вживати. Двадцять восьмого чутки посилюються.
Фрагменти спогадів - кадри страшного фільму.
На ранок двадцять сьмого в Києві пішли чутки про аварію на станції. Хіба ж це вперше? За вікном - весна, очікування довгих свят.
В школі дітям роздали молоко. На першій перерві частина дітей випила. На другій все, що не було випите, вилили. Бо надійшов наказ молоко не вживати.
Двадцять восьмого чутки посилюються. Розповідають, що дітей високопосадовців евакуювали з Києва.
В дитячій лікарні, де я тоді працювала, без жодного пояснення опломбували кімнату громадянської оборони з протигазами й дозиметрами. За декілька днів її розпломбували, відкрили під підпис головного лікаря.
Наказ про відміну відпусток та вихідних для лікарів та медсестер.
До нас накоротко заходить приятель, один з керівників ВЦ Чорнобильскої станції, який прибув в Київ на нараду. Стисло розпровідає про ситуацію. Радить вивезти дітей.
Я нещодавно здала черговий залік з громадянської оборони, запевняю оточуючих, що це тільки чутки. "Бо якби таке лихо сталося, то киян терміново б евакуювали". Я навчена вірити інструкціям, наказам і медичним документам, хоч з кожною годиною сумнівів стає все більше .
Ближче до ночі вирішуємо відправити бабусю з дітьми до родичів в Москву на декілька днів, поки розберемося. Без проблем беремо квитки на найближчий поїзд, саджаємо їх в напівпорожній вагон. Впевненності, що зробили правильно, немає.
Вранці на роботу, "Зверху" приходить наказ про термінову виписку з лікарні всіх хворих, підготовку до перепрофілювання. На швидкоруч готуємо виписні листи з рекомендаціми.
За декілька годин в дитячій лікарні залишаеться тільки двоє нетранспотрабельних дітей з мамами. Глушить несподівана тиша. Майже не розмовляємо. Жоден телефонний номер не відповідає.
Перше травня, демонстрація на Хрещатику, велосипедні змагання. Вся інформація - на рівні чуток та незрозумілих наказів. Чутки, як завжди, одна страшніша за іншу.
Почалась масова стихійна евакуація з Києва, поїзди беруть штурмом, в купе до 20 людей.
Всі наступні дні ми на роботі, в порожній лікарні. З'являються поради пити йодид калію (як довго, скільки - невідомо).
Далі - новий наказ "зверху": дозіметром ДП-5А вимірювати рівень радіації на грунті, в кущах і в повітрі й передавати ці дані в санепідемстанцію кожні чотири години. Чутливість цього приладу дозволяє вимиряти хіба що рівень забруднення танку в зоні радіаційного ураження.
Черговий лікар кожні чотири години виходить з цим чудом на ганок лікарні. Миттєво збираються випадкові перехожі, просять перевірити рівень на шкірі, на одежі, щитоподібній залозі. Задовольняються тим, що показники не відрізняються від показників повітря й трави. Зростає відчуття , що ти лише статист в чиїсь невідомій грі.
У начальника громадянської оборони великого транспортного підприємства питаємо про допустимій рівень радіації на колесах автомобіля. Він називає цифри для зони радіаційного ураження в умовах війни. Інших інструкцій нема.
7 травня, день народження. Збираються , як зазвичай, гості. Вперше лише чоловіки, всі жінки з дітьми евакуйовані. Не шуткується. Серед випадкових гостей- співробітники ЧАЕС, вони розповідають моторошні подробиці.
А за вікном - шалена весна, квіти, дерева, смарагдово-зелена трава спалахнули одночасно, миттєво. Про стимуюючі властивости малих доз ми дізнаємося пізніше.
Київ без дітей. Таким ми бачили його вперше (ця картина згадалася вчора, коли я проїзжала напівпорожніми київськими вулицями).
Ще один спалах - концерт "Віртуозів Москви" наприкінці травня. Зранку домовляємося з друзями, що не підемо, бо зайвий раз виходити на вулицю не варто. За півгодини до концерту всі стоять на ганку філармонії. Квитків немає.
Співаков наказує впустити всіх охочих. Зал миттєво заповнюється. Люди стоять, сидять на підлозі в проходах, хтось примостився прямо на сцені. Як в трамваї в годину пік.
Починається концерт. Раптово помічаю, що сльози в мене ллються рікою. Озираюсь, навколо, плачуть всі. Відчуття, що цей концерт може бути останнім..
Згадався ще один епізод, вже, мабуть, серпневий. Хтось з співробітників привіз в дарунок помідор. Так, звичайний помідор, але розміром з невеличкий кавун.
Каже: "В сусіда на городі є радіація, а в нас немає. Ми перевіряли". Всі розуміють, що їсти це не можна, але й відірватися від такої краси неможливо. Декілька днів це чудо прикрашає ординаторську, потім зникає.
...Треба записати подробиці. Вони пішли в глибинну пам'ять, лишили місце для нових переживань. Всплили в останній час з війною..
