Пушкін як виправдання зла, або Телеологія по-російськи

В той час, коли у світі започатковані та активно тривають дискусії відносно того, як ставитися до "великой российской культуры"; коли ламаються списи та дискурси; коли частина культурних еліт намагається будь-що довести, що імперська політика - це щось одне, а російська культура - це щось зовсім інше ("ето другое"); в цей час – ось, прямим текстом: "Дякуємо імперіалізму за Пушкіна"

 
Фото: olegmorgun1311/Depositphotos

З нагоди дня народження Пушкіна, російська письменниця Толстая (нащадок шляхетного роду Толстих, що само по собі є прикметно), відзначилася фантастично промовистим текстом.

Кажучи стисло, вона уклінно (хоча й удавано ніяково) подякувала - увага - імперіалізму, расизму, самодурству, корупції та безправ'ю, що мали місце в російській історії, за те, що вони подарували Росії Пушкіна.

Мовляв, "порядна людина" не наважилася б сказати доброго слова на захист цих явищ, але вона - скаже. Бо завдяки ним і постало на світ "Наше Все", "Александр свет Сергеич".

Коротко можна було б схарактеризувати цей допис так: людожери, що вже й не соромляться свого людожерства.

 
Робітник звинувачує, а Гоголь, Пушкін, Лєрмонтов, Тургєнєв, Достоєвський і Толстой "судять" митців 1920-х рр. Карикатура
ЖУРНАЛ "ЗАБОЙ", 1927, № 34

Але погляньмо на її хід думок дещо розлогіше, бо він приховує кілька вельми прикметних моментів.

1) Виправдовує зло та імперське минуле Росії

Ключовий умовивід, яким Толстая вивершує текст, полягає у тому, що без перелічених явищ (імперіалізму, расизму, корупції, самодурства й безправ'я) Росія не мала би Пушкіна.

Пушкін для неї - неперебутня й фактично онтологічна цінність ("Наше Все"). А якщо так, то й всі ті явища, що його спричинили та підготували, постають в цьому світлі не просто виправданими й допустимими, але - необхідними.

Таке собі необхідне зло. Огидний засіб, що, втім, виправдовується метою. "Побічний ефект" великого руху коліс історії.

Толстая немовби погоджується: так, Росія була імперією. Так, ошукувала; так, завдавала страждань. Так, сторіччями... Але ж, даруйте, усе це не просто так, а заради мети.

Телеологія як вона є. Смисл і мета історії. Все, заради народження генія!

Тому, звичайно, що про людське око, напевно, й варто соромитися цих явищ; але за великим рахунком, - прозоро натякає Толстая, - насправді й не соромно.

Ба більше, й прекрасно, що врешті-решт наспів час, коли можна з полегкістю скинути маски (накинутої пристойності) й відверто сказати, що "Нет, нам не стыдно!"

 
Джеріх А. Пушкін та Наполеон. 2019 р.

2) Екстраполяція на сьогодення

Втім, очевидно, що логіка міркувань - у тому вигляді, у якому представлена, - геть не обмежується минувшиною й історією та бездоганно надається на виправдання й теперішньої Росії - з її неподоланою імперськістю, корумпованістю, самодурством, безправ'ям.

Бо якщо 300 років тому названі чинники (згідно з Толстою) зіграли велику та визначальну роль рушія, який наперед готував з'яву генія, то чи не варто їх мати за сталі (константи) російської історії?

Сталі історії, які невидимо (і неочевидно для ока профана) й надалі старанно працюють на здійснення смислу Росії?

Ви не розумієте, а заради чого війна? А чому тиранія? Навіщо насильство? Ну, можливо, цього й не слід розуміти сьогодні, - випливає із логіки міркування Толстої.

Все оприявниться згодом: за 50, може, 100-200 років. Крізь малоприємні та на позір непристойні діянння сучасності буде народжене нове "Наше Все". То ж не запитуйте зайвого, посполиті, й підкоріться.

Якщо випала честь і нагода зіграти роль інструмента в руках Провидіння - зіграйте. Утверджуйте імперію, практикуйте ненависть, давайте хабарі, дурійте: усе во благо Росії.

3) Культура = імперія

Й третій прикметний момент, що випливає із тексту Толстої: культурологічний. А саме - ствердження й визнання факту, що феномен Пушкіна (яко поета, який підніс і розвинув російську мову) є прямим наслідком і продуктом названих вище явищ та чинників: імперіалізму, расизму, корупції тощо.

 

Підкреслімо ще раз. В той час, коли в світі започатковані та активно тривають дискусії відносно того, як ставитися до "великой российской культуры"; коли ламаються списи та дискурси; коли частина культурних еліт намагається будь-що довести, що імперська політика - це щось одне, а російська культура - це щось зовсім інше ("ето другое"); в цей час – ось, прямим текстом: "Дякуємо імперіалізму за Пушкіна".

Жодної думки про те, що великий поет у Росії міг народитися й без імперії і безправ'я. Жодних припущень про автономію літературного процесу та розвитку мови.

Жоднісіньких сумнівів в тому, що перелічених на початку історії засновків може бути не досить для висновку про причинний і наслідковий зв'язок поміж вадами російської дійсності і народженням генія. Жодних.

Що ж, гаразд. Ви це самі сказали. Культура = імперія. А імперія = культура.

Что и требовалось доказать.

Олександр Алфьоров: Фонтан замість пам'яті

Місце, де влада Києва бачить фонтан – це центр Столиці, це серце України. Відповідальність тут – неймовірна. Кожне подібне місце в Києві має бути гармонійно вписане у загальну концепцію! А не затикане нейтральністю, яка в сучасних умовах дорівнює безвідповідальності та, насправді, потуранню окупанту, який дуже прагне от цієї мовчазної та сірої України.

Олексій Мустафін: Пророк на ім'я Мані. Примхлива доля засновника "світової єресі"

9 квітня 243 року перський цар Шапур I – той самий, якому згодом вдалося вперше взяти в полон римського імператора, – прийняв у своєму палаці та вислухав мандрівного проповідника Сураїка, сина Фартака. Той познайомив володаря із своїм вченням – основи якого, за його власними словами, відкрив йому сам янгол божий. Цар був настільки вражений розповіддю, що видав Сураїку охоронну грамоту і дозволив вільно проповідувати в своїх володіннях.

Ярослав Пронюткін: Символічне місце пам’яті: кенотафи як традиція, державна практика і механізм вшанування на Національному військовому меморіальному кладовищі

У традиції українського війська від княжої доби до козацького періоду існували різні форми символічного вшанування загиблих, зокрема встановлення хрестів, курганів пам'яті, пам'ятних знаків на місцях боїв або в рідних громадах. Саме ця традиція сьогодні отримує сучасне державне втілення у формі кенотафів – символічних місць пам'яті для тих Захисників і Захисниць України, чиї тіла не були повернуті, або місце поховання яких залишається невідомим.

Антон Кістол: Ab Samara Condita. Що не так із передатуванням Дніпра?

Місто-фортецю й один із найважливіших вузлів України на Сході пропагандисти Кремля послідовно вписують у межі примарної "Новоросії". У березні 2014-го проросійські сепаратисти не знайшли тут широкої підтримки й не змогли проголосити "Дніпропетровську народну республіку". Однак небезпека не зникла й досі, адже Росія продовжує висувати територіальні претензії на Дніпропетровську область як на землі, приєднані до Російської імперії та нібито колонізовані за часів Єкатєріни ІІ.